Леся Українка Початок творчості. Використана стаття “Початок хвороби” (Михайло Драй-Хмара)

1. Леся Українка
Початок творчості
Використана стаття “Початок хвороби”
(Михайло Драй-Хмара)

2. Початок хвороби
Ще замолоду, коли Лесі було 11-12 років, у неї з’явилися перші ознаки
туберкульозу, хвороби, з якою боролася вона усе своє життя і яка кінець-кінцем
подолала її.
Постать «блідого дівчатка» з «хворобливим виглядом», накреслена
товаришками дитинства, пояснюється, очевидно, тим, що Леся ще тоді, на зорі свого
молодого життя, переживала інкубаційний період страшної хвороби. З цієї причини
мати часто приїздила з Лесею до Києва, а в кінці 1880-х та на початку 1890-х років
відбувся ряд Лесиних подорожей до Криму, враження від яких зафіксовано в циклах
віршів – «Подорожі до моря» та «Кримських спогадах».

3. Сумне дитинство
Хвороба змушувала Лесю пролежувати цілі
місяці в ліжку, а кругом буяло життя, розцвітали
весни, сміялося сонце. Товариші й товаришки її були
щасливі – вони були вільні, вони тішились, що в них
не було ніякого горя. Та Леся ніколи не скаржилась на
своє лихо, мовчки переносила його і терпеливо, наче
доросла людина, вилежувала в своїм ліжку. Вона всіх
запевняла, що це нічого, що вона хутко вичуняє, що
все буде гаразд. Але роки йшли, і Леся не видужувала.
Іноді помічалось поліпшення в стані здоров’я, потім
знову ставало гірше.

4. Можливість грати на фортепіано зникла...
Спочатку недуга вдарила на руку. Це завдало
багато горя маленькій Лесі, бо вона дуже любила
музику, а слаба рука не дозволяла їй грати на
фортепіано. Перше горе своє Леся оспівала в одній
елегії – «До мого фортепіано». Вона прощається з
своїм інструментом, немов з другом, з живою
людиною, з якою звикла ділитися журбою, сумними
думами і веселими. Момент цей передчувався нею ще
раніш:

5. “До мого фортепіано” (Елегія)
Картина повстає: зібравсь гурточок,
провадить речі, і співа, й гука,
на клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
чиясь весела виграва рука.
Та хто це плаче там, в другій хатині?
чиє ридання стримане, тяжке?…

6. (15 березня 1890р.)
Несила тугу крить такій малій дитині,
здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді? чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
що на мене, мов хмара грізна, йшло!

7. Елегія
Знову той болючий контраст! На клавішах чиясь весела рука виграє швидкий
гучний таночок, а в сусідній хатині душиться від стриманого ридання мала дитина,
що серцем передчуває біду. Вона нікому не признається, що в неї на душі, ні з ким
не поділиться своїм горем, – тільки від «друга» не ховається вона й перед ним одним
сповідається: Хоч я не завжди щиро говорила
з людьми, хоч тяжкий розпач мій
від рідних, милих, найлюбіших крила, -
та не від тебе, любий друже мій.

8. Світ фантазій
Яка сила волі! Розпач гнітить її, жаль розриває серце, але ні скарг, ні сліз нема.
Ніхто їх не чує й не бачить – вони залишаються в ній, щоб потім вибухнути в звуках
натхненних пісень. Чим було для Лесі-дитини фортепіано, тим для Лесі-поетки
стала творчість.
Самотність, відірваність від молодого товариства привели Лесю в світ фантазії,
надзвичайний і дивний. Вона цікавилась малюнками, що знаходила в великих
книжках, і, розглядаючи їх, придумувала для них таємничі історії, до яких вони
ставали ілюстраціями. Це дитинство Лесі, як оповідала вона сама Старицькій-
Черняхівській, перейшло в хмарах фантазії. Дуже вабила її до себе середньовічна
романтика, вік лицарства.

9. Захоплення світом лицарства
Тільки ж чарували її не принци, укриті таємницею,
не вродливі королівни і не ті горді переможці, що
зваливши сперечника, промовляють люто: «Здайся!» – ні,
погляд її спускався нижче «на того, хто розпростертий,
до землі прибитий списом говорив: «Убий – не здамся!».
Останні слова стали назавжди девізом для Лесі Українки,
бо й вона була під загрозою, бо й до її хворих грудей
переможне життя приставляло списа, – а жити хотілось і
вірити хотілось, що світ хороший, чудесний. Відціля й
ненависть до переможця, відціля й девіз: «Убий – не
здамся!».

10. Збірка “Думи і мрії” Цикл “Кримські відгуки”
“Мрії”
Пройшло дитинство, зникла гарячка, що між примарами її грали мрії, але сами
мрії не зникли:
Роки любії, дитячі,
як весняні води зникли,
але гомін вод весняних
не забудеться повік.

11. Із спогадів сучасників
«З братом Михайлом – розповідає Старицька-Черняхівська про Лесю та її брата
– вони були великі приятелі і доповнювали один одного. Життя їх внутрішнє
точилося цілком окремо, в їх потайний світ не заходив – old people. Одною з
улюблених забавок Лесі і Михайла було відогравання різних сцен з лицарського або
героїчного життя, і Леся, як оповідала вона мені, так захоплювалася самою дією і
становищем особи, яку вона мусила уявляти, що цілком забувала за дійсність».
Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки.
Літературно-науковий вісник 1913, X, 15