Сатиричне зображення самодержавної імперії у поемі Т.Г.Шевченка “Сон”

1. Сатиричне зображення
самодержавної імперії у
поемі Т.Г.Шевченка “Сон”

2. Історія написання
Повернувшись до Петербурга після подорожі до України, під великим
враженням від побаченого, Т. Шевченко в 1844 р. пише поему «Сон» («У
всякого своя доля...»). Вона поширювалася в рукописних списках, зокрема
серед членів Кирило-Мефодіївського братства. Слідство використало
художній твір як основний доказ антиурядової діяльності Т. Шевченка. Цар
Микола І особисто брав участь у визначенні вироку поету, найсуворішого
серед усіх учасників братства. Т. Шевченка ж відправлено в солдати із
забороною писати й малювати.
За життя поета твір не друкувався. Уперше «Сон» («У всякого своя
доля...») побачив світ у 1907 р.

3. Епіграф до поеми
Тексту поеми передує епіграф з
Євангелія від Іоанна: «Люди (світ) не
можуть прийняти істини, доки не побачать
і не пізнають її».
Ця істина — Україна, покріпачена,
розтерзана й принижена. Саме про неї та її
поневолення веде мову Т. Шевченко, гостро
засуджуючи імперську політику царату і в
минулому, й у своєму сучасному.
Імператор Микола І

4. Тема твору — соціальна драма України, яка
змальовується через конфлікт — непримиренну
опозицію панства різних чинів і рангів та кріпаків. Для
цього поет використав такий художній прийом, як
контраст.
У поемі контрастним тлом до зображених подій
виступає пейзаж. Так, після опису чарівної весняної
української природи йде жахлива картина
кріпосницької дійсності. Такий художній засіб,
зокрема, дозволив Т. Шевченку проблеми
національні й соціальні підняти до рівня
загальнолюдських: що таке добро і зло? Чи може
людина нівечити природу, перекреслювати її красу
потворними діями та вчинками? Чи варто забувати
про минущість життя людини?
Костянтин Крижицький
“Вечір на Україні”

5. Гуманістична проблематика торкається й питання волі як необхідної умови
людського щастя й розквіту, адже « Усі на сім світі — /І царята, і старчата
— / Адамові діти».
Поет сміливо називає тих, хто кинув рідний край у глибини соціальної й
національної неволі:
Це той Первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!..

6. Йдеться про Петра І, який розпочав
антиукраїнську політику, і Катерину ІІ, котра
запровадила кріпацтво в Україні. Водночас поет
уводить у текст твору монолог Павла Полуботка,
наказного (тимчасового) гетьмана Лівобережної
України, який утілює славу української історії. А її
ганьба (використано засіб контрасту на рівні минуле
— сучасне) — негідні сини, «землячки», про які автор
говорить іронічно: «Україно! Україно! / Оце твої
діти».
Засуджуючи імперську політику царизму в
Україні, її антилюдяну, злочинну сутність, Т.
Шевченко кидає виклик цій системі рабства, цьому
вияву всесвітнього зла.
Картина Василя
Волкова «Імператор
Петро Великий
відвідує наказного
гетьмана Полуботка в
казематі
Петропавлівської
фортеці в 1724 році».
1900 рік

7. Сюжет і композиція
В осерді подій поеми — умовний сюжетний хід: політ уві сні, який
передбачає невпинний рух, зміну просторових і часових координат. Ліричний
герой із совою — символом мудрості — покидає рідний край і спостерігає
жахливі картини покріпаченої України. Далі — Сибір, де серед каторжан він
бачить «царя всесвітнього», «царя волі». Сучасні шевченкознавці вбачають у
ньому й декабриста, й Ісуса Христа, й символ правди та волі, і ці іпостасі не
заперечують одна одну, а доповнюють поетову думку про незламність і
незнищенність людського духу. Закінчується сон картиною Петербурга, який,
як вважає Т. Шевченко, побудовано на козацьких кістках. Про це поет
говорить вустами наказного гетьмана Павла Полуботка, котрий звертається
до Петра І:

8. Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!

9. Сучасний поетові Петербург — це
самодержавна сваволя та самодурство,
метафорично втілені в придворних ритуалах, а
також в образах царя й цариці, ницих
«землячків». Петербурзькі епізоди поеми —
кульмінаційна точка цієї поеми як політичної
сатири.
Композиція твору мозаїчна. Вона включає в
себе авторські відступи, ідилічні описи
української природи, жахливі картини
підневільного життя рідного народу й
сибірського заслання, гротескні петербурзькі
епізоди.

10. Умовність у літературному творі — це
порушення реальної картини світу. Вона
засновується на зміщенні-збігу меж
можливого й неможливого, їх комбінуванні,
проте не заперечує реальної життєвої
основи, яка зазвичай деформується. Типи
умовності — фантастика, гротеск.

11. Жанр
Поема має підзаголовок «комедія». У
поемі Т. Шевченка засуджується
несправедливий лад, у ній використано
сатиру, вбивчу іронію, сміх, гротеск,
карикатуру — цілу гаму викривальних
засобів з метою засудити основи
самодержавства: кріпацтво, національне
гноблення, загарбницькі зазіхання.
Пимоненко. “Брід” 1901

12. Гротеск і сатира в поемі
Гротеск — художній засіб змалювання дійсності, який передбачає її
перетворення за допомогою поєднання людського і природного, уявного та
реального. За допомогою гротеску автор демонстративно порушує принцип
правдоподібності, бо може примхливо й алогічно відтворити непоєднувані в
реальності образи, художні деталі. Гротескні образи умовні, фантастичні. Це
може бути перевтілення людини у тварину, олюднення тварин, оживлення
зображень — картин, фото, деформації тіла тощо.
Саме в сатирі — а поема Т. Шевченка є сатиричною, спрямованою на
висміювання соціальних виразок суспільства, — фантастичні картини
найбільш узагальнені, найбільш алегоричні (естафета стусанів замість
державних указів, сприйняття грубої брутальності як царської ласки й
неусвідомлення ницості такої поведінки, сила самодержавства в покірливості
людей).

13. Гостро сатиричною є картина тогочасної державної
ієрархії, яку І. Франко влучно назвав «генеральним
мордобитієм»: імперія «керується» за допомогою
стусанів, насильства на всіх державних рівнях — від
найбільших за рангом чиновників до «дрібноти». Так
само сатирично створено колективний портрет
придворного панства («В серебрі та златі, / Мов кабани
годовані, / Пикаті, пузаті!..»), яке вірнопіддано ловить
самодержавну дулю або «хоч півдулі, аби тілько / Під
самую пику». Від царевого крику його вірнопіддані
провалюються крізь землю, і самодержець залишається
безсилим, нікчемним, перетворюється з ведмедя на
кошеня. У цих викривальних епізодах Т. Шевченко
використав такий засіб комічного, як гротеск.
Сцена
“генерального
мордобою”

14. Карикатурно Т. Шевченко зобразив царське подружжя за допомогою
принизливих зовнішніх характеристик: цар — «одутий, аж посинів», цариця —
«мов опеньок засушений, / Тонка, довгонога». У той час, коли численні поети
-одописці уславляли імператрицю, Т. Шевченко рішуче спростовує їхню
фальш і нещирість:
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не убачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршомазам.

15. Як відомо, сатирична оцінка цариці стала однією з
причин тяжкого вироку Т.Шевченкові.
Так само сатирично змальовано «землячків»,
молодих перевертнів, отруєних «московською
блекотою». По-перше, це досягається через промовисту
деталь — «цинові ґудзики», (олов’яні), які не могли
дозволити собі бідні селяни, тому ця деталь одягу —
фальшивий предмет гордості «мерзенного каламаря».
По-друге, Т. Шевченко майстерно використав суржик як
сатиричну характеристику людини, котра й чужу мову не
засвоїла, і соромиться своєї, рідної, материнської. Для
поета забуття національних коренів невіддільне від
морального падіння, моральної деградації (землячок
пропонує увести до царського палацу за «полтину»).

16. Карикатурно зображено поетом і пам’ятник
Петрові І — це гнівна пародія на священну
постать російської імперської історії, завдяки якій
знижується монументальний образ самодержця:
«А на коні сидить охляп, / У свиті — не свиті, / І
без шапки. Якимсь листом / Голова повита...».

17. Отож засоби комічного використано
для надзавдання — нищівно висміяти
злочинність царського правління
імперією, сміливо поглузувати над
світом насильства та зла. Так можна
пояснити зміст авторського означення
«комедія». Водночас поет має на увазі
й комедію історії, людського життя
загалом, адже вони розвиваються не за
природними й гуманними законами, а
навпаки, — трагічними й абсурдними
законами кріпосницької реальності.

18. Оригінальність і висока майстерність
Т.Шевченка виявилися в тому, що поет
наповнив іронічно-сатиричними засобами
ліричну поему, тобто твір, у якому сюжетна
лінія — фантастичний політ у сні —
оздоблена численними особистісними
роздумами, душевними одкровеннями,
щирими інтонаціями суму, вболівання за
народну долю, за рідну Україну. Ось, для
прикладу, один із таких авторських
ліричних відступів:
Крижицький Костянтин “Перед
дощем”

19. А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою. Орловский “Вечір над річкою”

20. Із численних ліричних відступів Т. Шевченко
створив проникливий плач над долею України —
«безталанної вдови», «бездітної вдовиці».
Нагадаємо, що у фольклорних творах образ вдови
завжди викликав щире співчуття, бажання
підтримати жінку, яка пережила втрату рідної
людини. Поет поглиблює цей образ, адже Україна-
вдовиця не має дітей, а значить, вона позбавлена і
захисників, і майбутнього. А це також
протиприродно. Як і протиприродною була
двохсотлітня колоніальна залежність України, яку
Т.Шевченко гостро картає. Його емоції надзвичайно
щирі, бо він по собі знав, що таке гірка кріпацька
доля. Голосом поета заговорив український народ.
Крачковський Іосиф
Евстафович “Біля
криниці”

21. Геніальний Т. Шевченко увесь біль і
трагедію рідного народу вилив у глибоких
й особистісних почуттях.
Дуже влучну й точну характеристику поемі
«Сон» («У всякого своя доля...») дав І.
Франко: «...се велике оскарження
«темного царства» за всі теперішні й
минувші кривди України…».
Пимоненко “Пасха”