Павло Глазовий Біографія 1922 - 2004

1. Павло
Глазовий
Біографія

2. Дитинство
Павло Прокопович Глазовий народився 30
серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині
Казанківського району, Миколаївської області)
в сім'ї хлібороба. На той час селище
відносилось до Кіровоградщини – славного
козацького краю, більш відомого всім як Дике
поле. В одинадцять років хлопчику довелось
пережити страшну трагедію українського
народу – Голодомор. На його очах помер від
голоду молодший брат.

3. Дитинство
Пізніше Павло Прокопович розповідав, як селяни намагалися вибиратися до
міста за продуктами, але солдати в рогатих будьонівках з червоними зірками не
дозволяли сідати в поїзди, завертали їх із залізничних станцій назад у села – на
голодну смерть. Продзагони були укомплектовані різноманітними «червоними
покидьками», колишніми голодранцями без честі і совісті. Ставши на сторону
комуни, вони враз отримали «своє місце біля корита». Від цієї «влади» смертельно
страждав селянин-господар – посіпаки, виконуючи вказівки з Москви, забирали з
хати все їстівне до останньої крихти. А спочатку оголошували укази, у яких
наказували селянам здати все зерно (і посівне також) на потреби совєцької армії. За
невиконання цих нелюдських наказів людей масово вбивали та висилали до Сибіру,
щоб заселити спустілі оселі переселенцями з Центральної Росії та Білорусії.

4. Батьки
Батько майбутнього поета, Прокіп Глазовий, був добрим господарем, мав
двійко коней, землю. Його дружина була дочкою священика, тож працю й
справедливість у родині шанували свято. Із приходом совєцьких окупантів загони
комнезамівців усе реквізували, простіше кажучи, - позабирали з усім і двійко коней.
Саме коні і стали причиною переїзду родини Глазових з Криворіжжя на
Миколаївщину. Якось Прокіп Глазовий, ідучи селом, побачив, як комуніст мчить на
бричці, запряженій його кіньми, немилосердно хльоскаючи їх батогом. Він не
стерпів, кинувшись навперейми, вихопив у того нововладця батіг і ним відшмагав
того ледь не до смерті. Після такого «антисовєцького» виступу залишатися в селі
було смертельно небезпечно. Тому тієї ж ночі родина Глазових виїхала на
Миколаївщину, в індустріальне селище, перекваліфікувавшись не з власної волі із
селян у пролетаріат.

5. Батьки
Нелюбов до совєцької влади залишилася в батька
Глазового на все життя. А та відповідала йому
взаємністю: після війни його було репресовано як
«колабораціоніста». Причина: під час війни він, щоб
прогодувати трьох неповнолітніх дітей, – крім Павла,
в родині було ще дві дочки Марія та Любов, і син
Леонід, – влаштувався до німців на роботу ваговиком,
а хтось потім доніс. Маму ж Павла, як польку за
походженням, обізвавши шпигункою Пілсудського,
теж репресували і вислали. Реабілітовано Прокопа
Глазового було десь аж 1957 року.

6. Навчання
Після восьмирічної школи Павло поступив в Новомосковське педучилище, яке
закінчив у 1940 році. Після цього деякий час пропрацював учителем молодших класів
у м. Новомосковську Дніпропетровської області. Міг ще рік там вчителювати, але в
нього була завітна мрія – вступити до інституту. А так, як тоді забирали з інститутів
до армії, вирішив, що краще швидше відслужити і потім не розривати навчання –
добровольцем пішов у армію. Можливо, саме цим рішучим кроком майбутній поет і
врятував своє життя. Адже через рік, коли почалася війна, молодих хлопців його
призову кидали в бій ненавчених, майже без зброї, на смерть під ворожі кулі. Цвіт
української молоді, що якимось чудом пережив кілька голодоморів, винищували в
новому пеклі.

7. Воєнне лихоліття
Павло ж, прослуживши рік, закінчив сержантську школу і
був направлений на службу механіком на аеродром в м. Орші в
Західній Білорусії. Там юного сержанта і застала війна, що
почалася для нього з раптового бомбардування їхнього аеродрому
ворожими літаками. Разом із напарником механіком, на чудом
уцілілому поштовому біплані У-2вони врятувалися від полону.
Адже полон у перші роки війни прирівнювався до зради, з
відповідними наслідками для «зрадників». Полетівши на схід, без
льотних навиків і карт, друзі вибралися з захопленої ворогом землі.
Після довгої і ретельної перевірки Глазового направляють на
захист Ленінграда, де той вистояв усю блокаду – від першого до
останнього дня.

8. Воєнне лихоліття
Одного разу літак «Дуглас», що евакуював дітей на
«велику землю», злітаючи, врізався в капонір. Витягуючи
дітей із палаючого літака, Глазовий і обпік собі праве око.
Саме після цього випадку у нього з'явилася стійка антипатія
до будь-якої техніки. Хоча, як розповідав його старший син
Андрій, у Павла Прокоповича були золоті руки – він
ремонтував геть усе. Тільки до комп’ютера ставився з
підозрою. Ось який випадок розказав Андрій:«…Я подарував
йому морально застарілого, але зручного в користуванні
комп’ютера. Якось приходжу, ми тоді окремо жили, а він на
ньому грає в шахи. А друкує на машинці. Чому?! Каже: «Мені
треба, щоб отут папір із машинки виповзав, і щоб я бачив, де
букви беруться».

9. Післявоєнні роки
Після блокади військову частину Павла перекинули до
Азербайджану приймати літаки, які американці через Індію та
Іран переправляли в допомогу Совєцькому Союзу. Там він
служив аж до мобілізації у 1947-му році. Повернувся додому з
трьома бойовими орденами, але нагородами ніколи не пишався
– всі одразу пороздавав сусідським дітлахам. Таке ставлення до
будь-яких державних нагород-брязкальців він проніс через усе
своє життя. Більш наочним для Павла Глазового були інші
нагороди від Комуністичного режиму: голодомори, репресії
рідних, постійна цензура його творів та безжальне
переслідування критиків.

10. Творчість
Писати й друкуватися в районній газеті молодий поет почав
іще до війни. Щоправда, це були не гуморески, а лірика. Гумор у
нього «прорізався» пізніше, під час навчання в Київському
педагогічному інституті. Писав для гуртожитської компанії, для
стінгазет. Друзі казали: «Павлушо, ти поет!». Він відмахувався, та
його майже силою змусили послати до «Перця» кілька прозових
гуморесок. Прийшов теплий лист від Остапа Вишні, якому дуже
сподобалися перші твори Глазового. Надалі Вишня і посприяв
переводу Павла до Києва, і дуже доречно, адже Павло весь час
приховував в анкетах те, що його батько був репресований.Та
якийсь місцевий особіст уже почав копати на нього матеріал.

11. Творчість
Остап Вишня на той час щойно повернувся з
місць заслання та обіймав посаду заввідділком
листування з читачами, але його слово в «Перці»
було дуже вагомим.
Письменник став опікуватися долею талановитого
юнака, подбавши про те, щоб того перевели
навчатися в столицю на філологічний факультет
Київського педагогічного інституту ім. Максима
Горького.

12. Одруження
У цей час Павло і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Нелею, що
навчалася в тому ж інституті на факультеті російської філології. Вона була киянкою,
полькою, з бідної сім’ї, на вісім років молодшою за нього.Її батьків було
репресовано, і вона виховувалася трьома тітками: Юзефою, Вандою і Людвігою.
Раннім шлюбом закохані майже одразу і одружилися десь 1948-го року.Винаймали
кімнату на Батиєвій горі, потім мешкали в комуналці на вулиці Леонтовича, а в 1960
році Глазовий, як працівник«Перця»,отримав двокімнатну квартиру на вулиці
Толстого в будинку видавництва «Комуніст».У шлюбі Неля та Павло нажили двох
дітей: Андрія та Олександру. Пізніше, у 1973 році, після довгого і болючого
процесу, вони розлучилися. Неля Андріївна забрала доньку Олександру, а син
Андрій залишився з батьком, вони разом перебралися в комунальну квартиру.

13. Особисте життя
Після чотирьох років холостяцького життя
врешті у 1977-му році Павло Прокопович удруге
одружився. Його обранкою стала Світлана
Олексіївна Павлова – гарна і добра жінка, артистка
філармонії, що читала його вірші зі сцени. Але
шлюб тривав недовго, близько року, – щось там не
склалося. Можливо, через складний характер
Глазового, та після цього він більше не
одружувався.

14. Заступник головного редактора “Перця”
Одинадцять років, протягом 1950-61рр., поет працював
у редакції «Перця» на посаді заступника головного
редактора, поєднуючи основну працю з діяльністю у студії
молодих гумористів при журналі. Саме завдяки його
поетичному генію, усмішки Глазового друкувалися чи не в
кожному номері, а завдяки його таланту адміністратора
наклад «Перця» за ці роки виріс до 3,5 мільйонів
примірників! Саме звідси його слово пішло в народ, і
незабаром жоден вечір у сільському клубі, жоден урядовий
концерт не обходилися без гуморесок Глазового.

15. Ставлення влади
Влада побоювалась гострого пера Павла
Прокоповича і прихованої поміж рядками критики
на свою адресу. Самого Глазового заборонити було
неможливо, тому совєцька влада була змушена
змиритися з його віршами. Але, як помста від неї,
книжки виходили дуже обмеженим накладом і
офіційних державних нагород поет не отримував.

16. Гостре перо
Як у творчості, так і в житті Павло Глазовий був
людиною принциповою й безкомпромісною. Через це
в 1961 році він і пішов із «Перця». Після чого
працював деякий час на радіо редактором музично-
гумористичної програми, потім став заступником
головного редактора в журналі «Мистецтво»,
фактично очоливши відділ «Новини кіноекрану».
Писав репризи для цирку та інтермедії на
телебачення, зокрема для Штепселя й Тарапуньки. Гумористи Штепсель і
Тарапунька

17. Гостре перо
Якось Глазовий познайомився з Юрієм
Нікуліним. Вони обидва були фронтовиками.
Нікулін колись, ще в Фінську війну, також
воював під Ленінградом. Вони, підтримуючи
знайомство,частенько передзвонювались,
обмінюючись ідеями.
Ю.Нікулін

18. Утиски від партійної влади
На початку 70-х років українська культура знову опинилася
під пресом влади. Твори Глазового були гострі, але відвертої
антирадянщини в них не було. Щоб провчити «неслухняного»
сатирика, причепилися до партвнесків, пов’язаних з партобліком
у журналі «Соціалістична культура». Павло Прокопович зміг
себе «відбілити»,та це нікого не цікавило – організатори цієї
диверсії досягли своєї мети: поет потрапив до списку
«неблагонадійних»,і років сім його твори були під негласною
забороною. Та все одно їх з естради читали. Глазового
продовжували запрошувати виступати в філармонії і до бюро
пропаганди літератури, бо це були справді «касові» виступи –
вільних місць не було, зали ломилися від глядачів.

19. Нагороди
Першу нагороду відомий гуморист отримав вже на схилі «розвитого соціалізму»
в 1988 році, ставши лауреатом премії ім. Остапа Вишні за книгу «Сміхологія». Ця
книжка стала наче основним звітом автора перед Богом та шанувальниками
українського гумору. Після того вона витримала чисельні перевидання. З одного
томика, розбитого на два великих розділи, «Сміхологія» і «Байкографія», після
численних доповнень, врешті перетворилася на дві повноцінні книги. Спочатку було
два видання «Сміхології» (2007), а потім незабарилась і «Байкографія» (2008). Книги,
розтовстівши майже втричі, порівняно зі своїми найближчими попередниками, стали
настільними для зголоднілих шанувальників українського гострого слова.

20. Після розпаду СРСР
Після розпаду Совєцького Союзу, народне
визнання нарешті вийшло на державний рівень. Хоча
склад людей при владі змінився тільки формально,
«чинуші», перефарбувавшись з червоного кольору в
жовто-блакитний, все ж ігнорувати великого гумориста
в умовах несподіваної «незалежності» не мали змоги.
Як наслідок, нагороди «посипались» одна за одною: у
1996 році поет стає перший лауреатом премії ім. Петра
Сагайдачного, а в 1997 році, за вагомий внесок
П.П..Глазового в українську літературу, його
нагороджено орденом «За заслуги».

21. 29 жовтня 2004 року серце народного сміхотворця
перестало битися.
Проводили поета в останній шлях прийшло багато
шанувальників його творчості. Завдяки старанням того ж
киянина Василя Пшеничнюка, що поклопотав перед
колишнім мером столиці Олександром Омельченком,
тіло народного улюбленця було поховано на Байковому
кладовищі в самому серці України. Біля ще свіжої могили
люди читали твори поета і сміх мимоволі пробивався
крізь сльози присутніх, наче безцінний дарунок від
великого Майстра. Народ, який сміється над своїм лихом,
– непереможний!

22. Коли у мене на могилі
Чудесний виросте будяк,
Хотів би я, щоб друзі милі
Про мене згадували так:
– Ти пам’ятаєш Глазового?
Невже забув? Це ж той Павло,
Який життя прожив для того,
Щоб людям весело було.
Павло Глазовий

23. У 1950 — 1961 рр. — заступник головного редактора журналу "Перець", згодом заступник головного
редактора журналу "Мистецтво". Друкується з 1940 року.