Гумористи України

1. Відомі українські автори
гумористичних творів
Виконав:
Учень 6-б класу
Гелебан Станіслав

2. Леонід Іванович Глібов

3. Коротка біографія
 Народився у селі Веселий Поділ Хорольського повіту. Його батько, Іван Назарович
Глібов, був управителем кінськими табунами в маєтку поміщика Гаврила Родзянки.
Дитинство провів у селі Горби Кременчуцького повіту, куди з Веселого Подолу перейшов
на роботу його батько, забравши з собою сім'ю.
 Початкову освіту він здобув удома за допомогою матері, а 1840 року вступив до
Полтавської гімназії, де почав писати вірші і де виходить його перша збірка російською
мовою «Стихотворения Леонида Глебова» (1847). До жанру байки Глібов звертається під
час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, тоді ж деякі з них друкує у газеті
«Черниговские губернские ведомости».
 Після закінчення ліцею (1855) Глібов працює вчителем історії та географії в Чорному
Острові на Поділлі, а з 1858 р. — у Чернігівській чоловічій гімназії, гаряче захищає
прогресивні педагогічні методи. Навколо сім'ї Глібова групується чернігівська
інтелігенція. У 1861 р. письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети
«Черниговский листок». На сторінках цього тижневика часто з'являлися соціально
гострі, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань
судових органів, матеріали. За зв'язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І.
Андрущенком у 1863 р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над
ним поліцейський нагляд.

4. Продовження
 Два роки поет живе у Ніжині, а 1865 р. повертається
до Чернігова та деякий час працює дрібним
чиновником у канцелярії губернатора. З 1867 р. він
стає управителем земської друкарні, продовжує
активну творчу працю, готує збірки своїх байок, видає
книги-„метелики“, друкує фейлетони, театральні
огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою,
твори для дітей.
 Помер 10 листопада 1893 р. в Чернігові, де його й
поховано на території монастиря Святої Трійці (вул.
Толстого, Болдина гора) .

5. Творчість Глібова
 Широке визнання в українській літературі Глібов
здобув як байкар. Усього він написав понад сотню
творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда
Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863
р., але майже весь тираж її був знищений у зв'язку з
валуєвським циркуляром. У 1872 р. вдалося видати
другу, доповнену в порівнянні з першою, книгу байок,
а 1882 р. — третю, що була передруком попередньої.
Спроби надрукувати інші збірки Глібову не вдалися —
перешкоджали цензурні заборони.

6.  Ведмідь-пасічник
Твори
 Вовк та ягня
 Журба
 Жаба й Віл
 Зозуля і півень
 Квіти
 Лисиця-жалібниця
 Мальований стовп
 Мірошник
 Муха й бджола
 Охрімова свита
 Пісня
 Синиця
 Солом'яний дід
 Цуцик
 Шелестуни
 Щука

7. Щука
 На Щуку хтось бомагу в суд подав,
 Що буцім би вона такеє виробляла,
 Що у ставку ніхто життя не мав:
 Того заїла в смерть, другого обідрала.
 Піймали Щуку молодці
 Та в шаплиці
 Гуртом до суду притаскали,
 Хоча чуби й мокренькі стали.
 На той раз суддями були
 Якіїсь два Осли,
 Одна нікчемна Шкапа
 Та два стареньких Цапа, —
 Усе народ, як бачите, такий
 Добрячий та плохий.
 За стряпчого, як завсігди годиться,
 Була приставлена Лсиця...
 А чутка у ггаю була така,
 Що ніби Щука та частенько,
 Як тільки зробиться темненько,
 Лисиці й шле — то щупачка,
 То сотеньку карасиків живеньких
 Або линів гарненьких...
 Чи справді так було, чи, може, хто збрехав
 (Хто ворогів не мав!) —
 А все-таки катюзі,
 Як кажуть, буде по заслузі.
 Зійшлися судді, стали розбирать:
 Коли, і як воно, і що їй присудити?
 Як не мудруй, а правди ніде діти.
 Кінців не можна поховать...
 Не довго думали — рішили —
 І Щуку на вербі повісити звеліли.
 — Дозвольте і мені, панове, річ держать,—
 Тут обізвалася Лисиця.—
 Розбійницю таку не так судить годиться:
 більше жаху їй завдать
 І щоб усяк боявся так робити,—
 У річці вражу Щуку утопити!
 — Розумна річ! — всі зачали гукать.
 Послухали Лисичку
 І Щуку кинули — у річку.

8. Мораль байки
 Байка «Щука» Л. Глібова — гостра сатира на
несправедливий суд, у якому нікчемні судді могли
засудити безневинну людину. Такі шахраї, як
лисичка, за хабарі вміють повернути справу на
користі кривдника, ввести в оману суддів. І донині
часто користуються крилатим висловом із байки — «І
щуку кинули у річку», — коли хочуть сказати, що
замість заслуженого покарання хтось потрапив у свою
рідну стихію, у звичну обстановку й уникнув
відповідальності за свої ганебні вчинки, за злочини.

9. Степан Васильович Руданський

10. Біографія
 Народився 25 грудня 1833 року (за старим стилем) в селі Хомутинці
Вінницького повіту Подільської губернії в родині сільського
священика.
 Після початкової науки в дяка вчився у Шаргородській бурсі (1842–
1849) та Подільській духовній семінарії у Кам'янці-Подільському
(1849–1855).
 Ще в роки навчання у семінарії почав назрівати конфлікт з батьком.
Коли 1856 року Руданський приїздить до Петербурга, то цілком
самочинно, проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до
медико-хірургічної, відомої вже на той час як осередок передової
науки і культури. Тут у 1850-1860-х роках працювали Сергій Боткін,
Іван Сєченов та інші молоді передові вчені.
 В медико-хірургічній академії підтримувався традиційний інтерес до
літератури й мистецтва. Ще раніше професор хірургії академії
Каменецький разом з Парпурою підготував перше видання «Енеїди»
Івана Котляревського. Аматорський гурток студентів цього
навчального закладу вперше поставив драму Тараса Шевченка
«Назар Стодоля» (1844). Тут здобували освіту колишні петрашевці,
що, безперечно, активізувало громадянську настроєність студентів.

11. Продовження
 У Петербурзі Руданський зблизився з гуртком українських письменників,
що готував журнал «Основа».
 Петербурзький період найплідніший у житті Руданського-поета. У цей час
(1859) він почав друкуватися. В цей час помітно загострюються
громадянські мотиви його творчості («До дуба», «Гей, бики!»), визріває й
кристалізується майстерність гумористичного й сатиричного вірша,
наслідком чого було виникнення нового поетичного жанру в українській
поезії — віршованої гуморески-співомовки, тематично різноманітної й
стилістично своєрідної. Одночасно Руданський продовжував писати
балади, ліричні вірші, віршовані казки й поеми, перекладав з російської та
інших мов.
 Після закінчення академії Руданський одержав звання повітового лікаря і
дозвіл працювати в Криму, куди він переїхав 1861 р. і де сподівався
поправити своє підточене здоров'я. У 1861–1873 рр. Руданський працював
міським лікарем у Ялті, а також лікарем у маєтках князя Воронцова. Він
доклав багато зусиль для піднесення благоустрою міста, невтомно
трудився як лікар і почесний мировий суддя Сімферопольсько-Ялтинської
мирової округи, водночас цікавився археологією, етнографією, відновив
розпочаті ще на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну
творчість, головним чином, у галузі перекладу. Помер Руданський у Ялті 21 квітня 1873 (за старим стилем).
Передчасну смерть спричинила не лише недуга (сухоти ще зі студентських років), але й переслідування з боку начальства.

12. Творчість
 Вовки
 Горох
 Указ
 Чорт
 «Треби всюди приятеля
мати»
 Пан та Іван у дорозі
 Верба
 Опир
 Купці
 овки
 Вечорниці
 Добре торгувалось
 Засідатель
 Над колискою
 Наука
 Павло Апостол
 Павло Полуботок
 Понизив
 Пісня
 Співом

14. Степан Васильович Панасенко

15. Коротка біографія
 Народився в сім'ї безземельного селянина-шевця. Навчався 1888–1893 в
Ічнянській початковій школі. Два роки готувався до вступу в учительську
семінарію. 1895 вступив до Коростишівської учительської семінарії
(закінчив 1898). Одержав направлення в однокласну міністерську школу в
с. Потоки на Канівщині. Невдовзі переведено до Богуслава. Учителював на
Київщині та Полтавщині. Мав посилений інтерес до народної творчості, до
поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого
і мистецького досвіду майбутнього письменника.
 У часи вчителювання (1898–1904) вів щоденник «Записки вчителя». 19
грудня 1903 (1 січня 1904) уперше надрукував оповідання «Не устоял (Из
жизни народного учителя)» в «Киевской газете».
 1904 вступив до Глухівського учительського інституту, 1905 покидає
інститут. Виїхав на Донбас, учителював у с. Щербинівка (нині м.
Дзержинськ Донецької області).
 1906 заарештовано за участь у робітничих страйках. Сидів у в'язниці. 1908
хворого на тиф Васильченка польовий суд виправдав за браком доказів,
звільнив з Бахмутської тюрми, категорично заборонив учителювати.
 Повертається до Ічні, заробляє на життя приватними уроками. 1910–1914
— завідувач відділу театральної хроніки газети «Рада».

16. Продовження
 Під час Першої світової війни мобілізовано до армії, був
(до Лютневої революції 1917) командиром саперної роти
на Західному фронті. Тоді побачили світ перші збірки
новел «Ескізи» (1911), «Оповідання» (1915).
 1919 жив у Кам'янці-Подільському, де на замовлення
Симона Петлюри написав оповідання «Про жидка
Марчика, бідного кравчика». Тут написав також
сатиричний твір «Про козака Ося і москаля Ася».
 1920 подорожував із хоровою капелою «Думка» по
містах і селах Лівобережної України.
 1921 працював у Києві вихователем і завідувачем
дитячого будинку, 1921–1928 — вчителем школи імені
Івана Франка.
 Помер 11 серпня 1932 року від хвороби серця.
Похований на Байковому кладовищі

17. Творчість
 У 1910–1912 Васильченко пише й друкує цикл новел і оповідань,
присвячених учительській темі («Вечеря», «З самого початку» та
інші). Проблема виховання нової людини значною мірою
зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання
дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів.
Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку
показати поетичний духовний світ дитини.
 Хвилюють читача і психологічні етюди письменника «Дощ»,
«Дома», «Волошки», «Петруня», оповідання «Роман», «Увечері»,
«Свекор», «Басурмен» та ін. Оптимізм Васильченка особливо
виразно виявився в одному з найкращих його творів,
присвячених дітям, — «Циганка».
 Невеликий цикл у творчості Васильченка складають оповідання,
в яких йдеться про обдаровані натури з демократичних низів,
про долю народних талантів («На хуторі», «У панів», «На
розкоші» та ін.).

18. Продовження
 Жорстоку правду життя селянської бідноти розкриває
Васильченко у новелі «На чужину». Окремий цикл у художньому
доробку Васильченка складають твори, написані під
безпосереднім враженням від Першої світової війни, в якій
письменник брав участь з 1914 аж до Лютневої революції. В
«Окопному щоденнику», оповіданнях «На золотому лоні», «Під
святий гомін», «Отруйна квітка», «Чорні маки» та ін.
Васильченко зображує жахи війни, сумні будні людей у сірих
солдатських шинелях.
 Цікавою сторінкою спадщини Васильченка є драматичні твори,
переважно одноактні п'єси, які за тематикою і багатьма
художніми засобами органічно близькі до його прози .
 Багато працює Васильченко у радянський час і над творами з
минулого життя («Талант», «Віконце», «Осінні новели» та ін.).
Показовим у цьому плані є цикл «Осінні новели», який
Васильченко писав, починаючи з 1923, майже 10 років. Одна з
художньо найдовершеніших новел циклу — «Мати» («Чайка»).

19. Видатні майстри гумору і сатири

20. Степан Іванович Олійник
Біографія  Більше двадцяти років минуло відтоді, як не стало Степана Олійника. Цю людину
знали — без перебільшення — всі жителі СРСР і за кордоном. Поет-гуморист,
сатирик майже чотири десятиліття віддав праці в літературі і понад п’ять
десятиріч — журналістиці. Викривав міщанство, ницість, хабарництво,
сутяжництво, тобто все те, що не прикрашає людину. Боровся за ствердження
добра і правди, чесності й благородства. Без його творчості неможливо уявити
українську сатиру і гумор.
 Народився Степан Олійник 3 квітня 1908 року в селі Пасисели на Одещині в
багатодітній хліборобській сім’ї. Від тяжких злигоднів батьки вирішили емігрувати
до Канади або в Кустанайську область. Як згадувала сестра письменника, вже й
коней запрягли... (Мали б ми ще одного письменника в діаспорі.) Та порятував
дядько Захарій, забравши родину в своє село — Третю Миколаївку. Нині це
Левадівка. В імперіалістичну, тобто Першу світову війну батька мобілізували на
фронт. Степан був найстарший, отож доводилося і по господарству поратися, і в
полі орати, сіяти, косити, й молотити. До школи мати проводжала сина за
народним звичаєм. Спекла калач — для вчителя. У школу треба нести святий хліб,
бо починаєш велику справу — ідеш навчатися грамоті. А ще поставила на коліна
молитися Богові, “щоб помагав учитися і дав добру пам’ять”. Наука хлопцеві
давалася легко. Уже в першому класі написав лист до батька, який перебував у
австрійському полоні. Друкованими буквами скомпонував цидулку до Австро-
Угорщини. Тато її одержав, і “весь барак плакав”, коли читали виведені дитячою
рукою слова.
 Після закінчення чотирирічки постала дилема: вчитися далі чи ставати до плуга.
Тому батько запитав учителя, як їм бути далі. На що той відповів: “Сын ваш
способный к учебе, но у него “суконный язык”. Не повірив тато йому. Гнідими
кіньми повіз Стьопу до Одеси, в школу імені Лесі Українки. “Виводили в люди”
хлопця гуртом. У господарстві була корівчина, отож сестри Оля й Мотря по черзі
носили, перебрівши річку, молоко на ринок. Виручали щомісяця по 5 карбованців.

21. Продовження
 Коли в 1930-му батько потрапив під “розкулачку”, юнак уже був студентом. Ясна річ,
сина “ворога народу” з вузу виключили, і він влаштувався на роботу рульовим на
кораблі “Ленін”. А коли через рік відновився в педінституті, то заарештували вже самого.
“Українського буржуазного націоналіста” “чорний ворон” повіз у ДОПР прямо з
гуртожитка. За те, що складав дотепні частівки для студентської стіннівки “Синя блуза”.
Та 1931 рік був не такий жорстокий, як 1937-й. Отож хлопця невдовзі випустили.
Можливо, врятувало те, що його друг Володимир Іванович звернувся з листом до
“всесоюзного старости” Калініна від імені майже двохсот однокурсників. До того ж
охоронець забрав у в’язня блокнот із його віршами, і після того... став прихильнішим.
Перебування в казематі не минулося безслідно: від нервового стресу захворів на
епілепсію. Як згадувала сестра Ольга, під час нападів мати накривала сина хусткою і
молилася. Ото й усе лікування. Відпустила недуга лише після війни.
 У 1934 році закінчив педінститут. Працював кореспондентом газети “Чорноморська
комуна”, обійшов багато районів Одеської області. Зрідка друкував поезії в газетах.
1936-го почалися тотальні арешти. В кожному бачили потенційного запроданця,
зловмисника, шпигуна. Агентурна мережа НКВС розширювалася. Звичайно, ясноокого
товариського юнака, який ставав душею будь-якого товариства, не могли обійти увагою:
запросили до відповідного кабінету й запропонували співпрацю. Та м’який, інтелігентний
Олійник категорично відмовився. Була ще одна спроба схилити його на свій бік. Коли
після війни повернулися до Києва, знову викликали на Короленка “для важливої
розмови”. Не піддався на умовляння, не злякався погроз. Тодішній сусід по квартирі на
Саксаганського, 44, Олекса Гуреїв розповідав, що після візиту вражений і вкрай
обурений письменник повторював раз у раз: “І що ви думаєте? Мені запропонували бути
донощиком у нашій спілці. Я їм сказав, аби шукали іншого”.

22. Творчість
 Перший вірш Степана Олійника був опублікований в одеській газеті «Червоний степ» у 1925 році. Але
перша збірка поезій «Мої земляки» з'явилася лише через двадцять років, у 1947-му, після Другої
світової війни. З упевненістю можна сказати, що ця книжка стала визначальною у творчості поета,
оскільки в неминучому виборі між лірикою і поетичним гумором, сам талант митця віддав перевагу тому,
що виявилося природнішим для поетичної манери, світобачення і способу образного мислення Степана
Олійника, тобто гумористичній поезії.
 І згодом життя підтвердило, що вибір цей був правильним. Хтозна, як би склалася мистецька доля
Степана Олійника як поета-лірика, але як гуморист, як талановитий сатирик, він, безсумнівно,
сформувався. Уже в сорокових роках він став одним із найпопулярніших сатириків усього тодішнього
Радянського Союзу. А за збірку гумористичних віршів «Наші зна¬йомі», що з'явилася в 1948 році, був
удостоєний Державної премії СРСР.
 Поява будь-якого художнього твору на шпальтах тодішнього офіціозу — московської газети «Правда»,
уже вважалася вершиною офіційного визнання митця. Як би ми тепер не ставилися до цього видання,
але факт залишається фактом: понад сто гумористич¬них творів Степана Олійника, що були
видрукувані в ньому, принесли поетові величезну популярність. Його двічі нагороджували найвищою
тогочасною нагородою — орденом Леніна; двічі обирали депутатом Верховної Ради СРСР. У 1976 році, в
Москві, навіть побачила світ збірка гуморесок та фейлетонів, написаних Степаном Олійником
спеціально для «Правди». Чи ж багато знайдеться гумористів, яким вдалося домогтися появи такої
збірки?!
 Утім, кажучи «написаних спеціально для «Правды», я лише віддаю данину усталеному поясненню, яке
з'явилося в літературознавчому обігові ще за життя, а можливо, і з вуст самого Степана Олійника.
Насправді ж, писалися вони не задля публікації в офіційній «Правде» — це видання було лише засобом
спілкування митця зі своєю читацькою аудиторією, а задля отієї істинної, народної правди, якій він усе
життя як поет-сатирик вірно і віддано служив, яку освячував і возвеличував силою свого високого
гуманістичного таланту. Недарма ж ім'я його почало викликати справжній пострах у чиновництва,
допомагаючи поетові обстоювати справедливість, боротися з бездушністю, господарською
некомпетентністю, зазнайством та хабарництвом; проти отих численних крадіїв, носіїв, хапуг, котрі
будь-яку, наймізернішу за рангом, посаду свою негайно перетворювали на «доходне місце», а ще —
проти рангового чиновництва, котре цих «діляг» опікало та оберігало.

23. Павло Прокопович Глазовий
 Народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелєватка (нині
Казанківського району, Миколаївської області) в сім'ї хлібороба.
Вчився у Новомосковській педагогічній школі на
Дніпропетровщині. Після закінчення педагогічної школи у 1940
році був призваний служити в армії. Учасник німецько-радянської
війни.
 Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де
його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися
подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його
перевели навчатися у Київ. 1950 року закінчив філологічний
факультет Київського педагогічного інституту імені О. М.
Горького. У 1950–1961 роках — заступник головного редактора
журналу «Перець», згодом заступник головного редактора
журналу «Мистецтво»
 Могила Павла Глазового
 Жив у Києві на вулиці Льва Толстого, 25. Помер 29 жовтня 2004
року. Похований в Києві на Байковому кладовищі

24. Творчість
 Соловки, соловки...
 Ображена Сара
 Очманілий ребе
 Бородате чудо
 Клани і гетьмани
 Маланці
 Дядько їсти хоче
 Заморські гості
 Заноза
 Красотульки
 Кто шумєл?
 Мова величава
 Не в своїй тарілці
 Серед темної ночі
 Спілкування
 Турок

25. Дякую за увагу
Від малого й до старого—
Всі ми любим щирий сміх.
І з веселого й дурного
Посміхатися не гріх.
Добрий сміх не б’є,не мучить
Він на світі жити учить,
Чим і бажаний для всіх
Шанувальників своїх.
Павло Глазовий