.

1. Микола Мельников, 1928 р.н. пригадує: "Ми жили біля
самої дороги. Тому, почувши гуркіт моторів, повибігали на
вулицю. З боку с. Хмельове у Злинку в’їжджали спочатку
мотоцикли, а за ними машини, переповнені німцями. Мене, тоді ще
підлітка, вразив їх зовнішній вигляд: було спекотно, а німці в
залізних касках, у чорній формі, у деяких підкочені рукава, а на шиї
– автомати
– Рус іст?, – викрикували німці, питаючи, чи є серед населення
росіяни.
Вже 5 серпня німці захопили Кіровоградську область. Наше село
було заповнене військовими частинами і технікою ворога. имусовао
Одразу ж була створена польова комендатура, яка розташувалася у
будинку лікаря (поруч з сучасною аптекою). Комендант Гаккель
видав розпорядження про арешт чоловіків віком від 16 до 45 років,
які не були прописані в селі. Молоді було запропоновано їхати до
Німеччини і деякі добровольці туди відправилися. Спочатку
проводилися акції по добровільному виїзду на роботу до Німеччини.
Захоплення села Злинка

2. Клавдія Пилипівна Нєгретова (Ревва) згадує: – Мені було 15
років, як прийшли до хати поліцаї і стягнули мене з печі.
Вони хотіли забрати старшу сестру, але її не було, вона
переховувалася. Мама думала, що я мала і мене не візьмуть.
Так я, замість сестри, потрапила до Німеччини. Ніколи не думала,
що повернуся. Нас було 8 злинських дівчат. Ми були схоплені поліцаями та
закриті у приміщенні російської школи. Три дні, лежачи на підлозі, ми чекали
відправлення. За ці дні у школу зігнали чимало молоді з усього району. Згодом
усіх погнали на станцію, завантажили у товарні вагони і відправили спочатку у
Златопіль, а потім до Нюрнбергу. Опинилися ми у таборі на Віче штрассе. 2 роки
працювали на будівництві, а 6 травня 1945 року нас звільнили американці.
Важкою і довгою була дорога додому. Цілий місяць багаточисельна (близько 5
тисяч) колона рухалась на кордон з Росією. Тут ми зустріли 3-х земляків:
Михайла Любченка, Єгора Талалаєва та Миколу Шевченка. Далі добиралися
разом. На польському кордоні людей заставили розбирати завод і вантажити у
вагони. Вже звідси ми вперше відправили на батьківщину листи про те, що живі
і йдемо додому. Ніколи не забуду, як нас зустрічали вдома не залізниці наші рідні,
а потяг не зупинився і повіз нас до Малої Виски. Деякі дівчата не витримали і
стрибнули на ходу. А ми ще добиралися з райцентру.
Вивіз молоді до Німеччини

3. Минуло стільки років, а Іван Миколайович Машичев пам’ятає
все, що з ним сталося до дрібниць, неначе це відбулося вчора
–У 1943 році поліцай Петро Мельников зловив мене, а також
Василя Хлєбнікова, Петра Лоцманова і Михайла Чуркіна. Нас
повезли до м. Златополя, а через 3 дні гоном погнали до Новомиргороду. Там
завантажили нас у товарні вагони і повезли до Польщі. Лише там нам дали
трохи поїсти і перевантажили до інших вагонів. Розділивши дівчат і хлопців,
нас повезли до Австрії через міста Градс, Брук. Працювали недалеко від м.
Кафенбергу, у горах, де знаходилися шахти по видобутку магнезіту. Умови були
жахливі, як вижили не знаю. У 1944 році вивозили до Югославії, заставляли
рити окопи. Але фронт наближався, американці вели потужне бомбардування.
9 травня 1945 року нас було звільнено. Шукаючи комендатуру на вулицях м.
Бруку, випадково зустріли земляка Василя Абрамова, який показав нам дорогу
і підказав написати та відправити додому звістку про себе. Після тяжкого
допиту у КДБ нас направили розбирати німецькі заводи і відправляти на
Батьківщину. Згодом, ми опинилися у Венгрії м. Яношхазе, дали зброю і ми
охороняли звільнених дівчат, щоби відправляти їх додому.
Через 2 тижні я був зарахований до 188-го запасного стрілецького полку, з яким
відправився пішки через Болгарію у Румунію, де ремонтували фортецю. У 1946
році у м. Арат пройшов курси шоферів, а у 1947 році був направлений знов до
Німеччини, у м. Потcдам. Там я служив до липня 1950 року. Лише через 7
довгих років я повернувся у Злинку, до рідної домівки".
Іван Миколайович Машичев

4. 1926 р.н. згадує, як у 1942 році її та інших дівчат везли на підводах у
Малу Виску, потім зі станції Шестаківка, у товарних вагонах, до
Німеччини. За сльозами нічого не бачили. Працювали на авіаційному
заводі під Берліном автогенщицями, виготовляли каністри під пальне.
На роботу весь час водили під конвоєм, з собаками. Група хлопців готувала
втечу. У влучний момент з ними втекла і Олена. У місті Потсдамі їм виготовили
документи і влаштували на роботу до крамниці. Не пройшло і місяця, як дівчину
знайшли і заарештували. На допитах били, а потім посадили до холодного
карцеру, а тоді відправили до жіночої тюрми. Після медичного огляду і
дезинфекції видали смугасту форму, на рукаві нашили червоний трикутник і
номер 30536. У цьому таборі були жінки різних національностей: француженки,
полячки, молдованки, росіянки та українки. Ліжка – у три яруси. На ноги
взували дерев’яні колодки. Щоранку виводили на перевірку і вигоняли на
роботу. Поруч була лікарня, але в ній нікого не лікували. Полонені говорили, що
там спалюють мерців. Навесні 1945 року ув’язнених перевезли до іншого табору
"Раннінсбург", який розташовувався у лісі. Там розташовувався пороховий
завод. Дівчата виготовляли патрони і заряджали ними "букси". Від найменшої
іскринки міг статися вибух. Так одного разу загинуло 14 дівчат.
Фронт наближався, табір весь час бомбили, серед німців почалася паніка, вони
тікали. Однієї ночі до табору пробрався російський розвідник, він приніс радісну
звістку про неминучу перемогу і звільнення для полонених.
Олена Федотівна Афоніна (Мельникова)

5. У 1943 році німці посилали молодих дівчат рити окопи біля
аеродрому, який знаходився за селом. А коли німці грілись у
бліндажі, один із солдат тихенько сказав дівчатам, щоб вони тікали,
бо їх хочуть забрати до Німеччини. Я втекла з невеликою групою
дівчат, а усіх інших погрузили таки у вагони з надписом "Скот" і
повезли на примусові роботи. До Німеччини потрапила і моя
старша сестра Анна Миколаївна Москаленко 1926 р.н. Її забрали
ще в 1942 році. Вона працювала на трамвайній дорозі. Додому
прислала фото з підписом:
Ох, зачем эти горы высоки,
покрывают восток голубой.
Ох, зачем эти страны далеки,
разлучили нас мама с тобой.
Когда вернусь я на Вкраину,
забуду лагерь и Берлин,
тогда возьму я фото в руки
згадаю жизнь свою, Берлин.
Наталія Миколаївна Москаленко

6. Сергій Якович Максименко, 1921 р.н. свідчить:
С появлением немцев в селе только и слышался плач людей.
Немцы тянули всё, что попадётся под руки: курей, свиней,
одежду. Они бегали по улицам, кричали, ездили на мотоциклах.
Однажды, когда немцы устраивали облавы на молодёжь, то
попался и я, не успел спрятаться в соломе, вытащили за ноги.
Большой колонной нас погнали на станцию, погрузили в вагоны
и повезли в Германию. На одной из станций нас разсортировали.
Меня, в числе 200-х человек, посадили на машины и повезли.
Утром нам показали сарай, в котором нам предстояло жить. С
утра до вечера мы работали почти без передышки. Нас
заставляли носить землю для железной дороги. Кормили нас
отходами. Только один раз в неделю, в субботу, нам приводили
лошадь, расстреливали и оставляли. Люди набрасывались на
неё, рвали, резали и ели сырое мясо. На это было страшно
смотреть, но другого выхода не было, ел и я. Многие болели и
умирали. Домой я попал после освобождения советской армией.
Сергій Якович Максименко

7. В обласному центрі, Новоукраїнці, Олександрії, Павлиші, Адабаші,
Помічній з’явились концентраційні табори, в’язниці, катівні, в яких
мучилися і наші земляки. Деякі жінки ходили в Адабаш і за харчі
випрошували у німців відпустити своїх чоловіків, а іноді під цим
приводом і чужих, аби врятувати людей. Майже три роки важко
працювали злинчани на окупованій території. Поліцаї жорстоко били
тих, хто не виходив на роботу. 25 ударів нагайкою привселюдно на
сходці. Не кожен їх міг витримати. Одного разу, коли полонених
проводили повз управу, поліцай Мельников Петро, заради забави,
вистрелив і убив одного з них. Про це довго говорили у селі.
Взимку 1943-1944 років фронт наближався. Зав’язалися бої за місто
Кіровоград, а потім наступ було призупинено. Наше село сповнилося
німецькими військовими частинами. Німці забирали і вивозили все,
що траплялося під руки. Від розривів снарядів, десь за селом
(можливо біля ліска), здригалася земля. Діти припадали до землі,
відчували поштовхи і раділи, що наші вже близько. На вулиці
Набережній горів німецький танк.

8. Найстрашніше те, що цю війну переживали і діти. Поневолі вони
ставали свідками і учасниками усіх жахливих подій того часу. Так
восени 1942 року, полк, яким командував майор Воробйов, вів тяжкий
бій. Як завжди, першими йшли розвідники. Пробираючись лісом, вони
несподівано помітили хлоп’я: голодне, брудне, зі сльозами на очах. Це
був Сергійко. Він розповів, що жив у с.Злинці, що батько помер ще до
війни, а матір розстріляли фашисти. А старші брати Іван та Андрій на
війні. Хлопчик був з тіткою і загубився. Так Сергійко Алєшков став
сином полку. Одного разу майор Воробйов з хлопчиком поверталися з
передової і потрапили під артилерійський обстріл. Майор був
важкопоранений і закиданий землею. Хлопчик нічого не зміг зробити
сам, тому він, плачучи, покликав на допомогу. Так майор був
врятований. Незабаром командир дивізії вручив рядовому Сергію
Алєшкову медаль "За бойові заслуги". Про це розповів учням
Злинської школи №1 його брат, учасник Великої Вітчизняної війни
Іван Андрійович Алєшков. Про сина полку Алєшкова Сергійка
розповідається у книзі В.Денисенкова "Шестирічний гвардієць".