Наявність стилів мови у сучасних літературних мовах, зокрема і в українській, є одним із вагомих показників їх високого розвитку, прогресу, повноцінного функціонування. Обсяг і багатство кожного стилю визначаються обсягом і станом розвитку тієї сфери життя, яку обслуговує мова в параметрах певного стилю з його своєрідними мовними засобами. Наприклад, нормативними вважаються обидві форми давального відмінка однини (директору і директорові, секретарю і секретареві), але стилістично більш виправданими є форми з –ові, -еві, -єві (Андрієві, пор. Андрію). Найбільша варіантність слів простежується в розмовно-побутовому стилі, найменша, майже нульова – в офіційно-діловому стилі.

1. Наявність стилів мови у сучасних літературних мовах, зокрема і в
українській, є одним із вагомих показників їх високого розвитку, прогресу,
повноцінного функціонування. Обсяг і багатство кожного стилю
визначаються обсягом і станом розвитку тієї сфери життя, яку обслуговує
мова в параметрах певного стилю з його своєрідними мовними засобами.
Наприклад, нормативними вважаються обидві форми давального відмінка
однини (директору і директорові, секретарю і секретареві), але стилістично
більш виправданими є форми з –ові, -еві, -єві (Андрієві, пор. Андрію).
Найбільша варіантність слів простежується в розмовно-побутовому стилі,
найменша, майже нульова – в офіційно-діловому стилі.
Система стилів у сучасних розвинених мовах загалом однотипна. Це
пояснюється однотипністю або спільністю навколишніх позамовних
реалій, предметів і явищ дійсності, в яких звершується життя народів
світу.
Будь-який стиль, крім епістолярного, має дві форми реалізації – усну і
писемну. Обидві форми розрізняються, з одного боку, неоднаковою
функціональною спрямованістю, а з другого – деякими суто технічними
ознаками.
До основних ознак виокремлення стилів мови належать:
· лексико-граматичний принцип. Він передбачає врахування своєрідної
семантики, морфемного, морфологічного і синтаксичного оформлення
мовних одиниць, котрими формується своєрідність мовленнєвого вияву
кожного окремого стилю;
· функціональний принцип. За ним беруть до уваги характер і сутність
мовлення (говоріння і писання) в межах окремого стилю, його
комунікативну мету і сферу вияву: побут, дипломатичний чи побутовий
диспут, усний виступ на зборах, лекція у студентській аудиторії, офіційна
розмова начальника і підлеглого, оформлення певного офіційного
документа, накреслення технічного проекту тощо.
Саме своєрідність комунікативної мети усного чи писемного вислову
зумовлює добір мовних одиниць і спосіб поєднання їх, за якого певна
конкретна комунікативна мета набуває найдоцільнішої реалізації.
У стилях мови найбільшою мірою виявляється диференціація розвиненої
літературної мови.
Характеристика стилів (розмовно-побутовий, художній, офіційно-
діловий, публіцистичний, епістолярний – на самостійне опрацювання).
Офіційно-діловий стиль – задовольняє потреби писемного (рідше усного)
спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському
житті, у ділових стосунках між установами та в діяльності окремих членів
суспільства; функція впливу – інформативна. Поділяється на три

2. підстилі: адміністративно-канцелярський (обслуговує господарську та
адміністративну сфери життя), законодавчий (використовується для
написання законів, додатків до законів тощо), дипломатичний (написання
правил дипломатичного протоколу, дипломатичних угод, ведення
міжнародних зустрічей, раутів і под.). Об’єктивна констатація фактів на
лексичному рівні вимагає вживання саме книжної лексики із прямим
значенням слів, що повинні точно і чітко називати поняття, явища.
Характерне вживання «канцелярської» лексики, яка не використовується,
чи майже не використовується в інших стилях мовлення: вищезазначений,
вищезгаданий, пред’явлений, пред’явник, сторони, глава, дієздатний,
відрядити, постановити і под.
У дипломатичній сфері офіційного спілкування
використовується титулування:Шановний пане Президенте! Ваша
Високість! Пане Посол! Багато у документах різноманітних термінів,
запозичень, інтернаціоналізмів. Часто трапляються абревіатури (назви
установ, організацій, служб, приладів, обладнання, систем). Підкреслено-
директивний та настаново-інформативний характер на граматичному рівні
потребує широкого використаннянеозначеної форми та наказового
способу дієслів (внесено пропозиції, премії присуджуються, ухвалили,
наказую, подати висновки).
У розпорядчій документації
переважають інфінітивні дієслова: затвердити, зобов’язати, вказати,
організувати, доповісти. Присудки виражаються переважно дієсловами у
теперішньому часі: організовує, застосовує, розглядають.Характерним є
вживання віддієслівних іменників: виконання, вирішення, утворення,
збереження, одержання, розв’язання тощо.
Переважають речення з іменним присудком над простим дієслівним
(бездоганне вирішення). Вживаються пасивні конструкції(обговорюється
питання, визначаються розміри, задовольняються вимоги,
перерозподіляється прибуток). Поширені дієприкметникові та
дієприслівникові звороти. Нормативним є вживання стійких
словосполучень:з метою, у зв’язку з тим, що, зважаючи на те, довести до
відома і под. Універсалізація форми висловленнядумки полегшує
сприйняття змісту документа, концентрує увагу на кожному його
положенні, спрощує процес складання окремих видів ділових паперів.
Традиційний прямий порядок слів: підмет стоїть перед присудком,
узгоджене означення стоїть перед означуваним словом, неозначене –
одразу після означуваного слова, додаток – після керуючого слова,
обставини слова – ближче до слова.
Текст чітко членується на абзаци. Стереотипна організація тексту
виявляється у максимальній стандартизації, трафаретизації документів.

3. Конфесійний стиль мовлення обслуговує культово-професійні потреби
священнослужителів. Стилетвірні особливості конфесійного стилю, як і
всіх інших стилів, бувають лексичними і граматичними.
Лексичні особливості. Лексика конфесійного стилю тематично
спеціальна, стандартна, дещо незвична, чітко відмежована від лексики
інших стилів: Бог, Ісус, Дух Святий, ангел, апостол, пророк, патріарх,
чоловіколюбний, праведник і под. Серед конфесійної лексики чимало
старослов’янізмів: агнець, взивати, воздати, возсідати, ректи,
сотворити, уповати та ін.
Граматичні (морфологічні, синтаксичні) особливості. Поширені серед
них такі:
· переважання розповідних, до того ж стандартностійких, здебільшого
синтаксично повних, простих і складних речень найрізноманітнішої
будови: як він наближався до сходу з гори Оливної, то весь натовп учнів,
радіючи, почав гучним голосом Бога хвалити за всі чуда, що бачили…;
· синтаксична схожість початкових структур, часто з тим самим
службовим словом: А як молитися, то…, А ти, коли молишся…, а як
молитися... Мовлення конфесійного стилю урочисте, йому притаманна
висока сконцентрованість маркованих одиниць, висока і водночас
своєрідна ритмомелодика, елементи прощальності тощо.
3. Специфіка мови професійного спілкування. Мовна компетенція
фахівця
Більшість слів сучасної української літературної мови є
загальновживаними. Ними користуються в усіх сферах життя і діяльності.
Значно менше слів вузькоспеціальних, які вживаються окремими групами
людей у різних галузях господарства, науки, культури тощо.
Слова або звороти, властиві мовленню людей певної професії, називають
професійними.
Професійні слова (або професіоналізми) – це назви понять певної галузі
виробництва, роду занять і под. За межами певного професійного
середовища ці слова не завжди зрозумілі або не становлять інтересу.
Наприклад, слова та словосполучення із мовлення шахтарів: штрек,
антрацит, терикон, видавати на гора; із мовлення рибалок: кльов, улов,
насадка.
Значна частина професіоналізмів – неофіційні розмовні замінники
термінів. Як утворюються професіоналізми?

4. По-перше, завдяки вживанню слова загальнонародної мови у
специфічному значенні, наприклад: вікно у мовленні вчителів – не
заповнений між заняттями час; човник – деталь швейної машинки.
По-друге, шляхом усічення основ слів на
зразок кібер (кібернетик), термоядер (термоядерна реакція); скорочення
слів та словосполучень, як-от: мехмат (механіко-математичний
факультет), білокоса (білокоса пшениця).
По-третє, через зміни в наголошенні слів. Порівняйте нормативні та
професійні наголоси в таких словах як: атомний – атомний, компас –
компас, рапорт – рапорт.
По-четверте, звичайна потреба професіоналів визначити деталі
виробничого процесу чи виробу приводить до появи фахових назв,
зокрема, частин глечика: дно – нижня частина, утір – лінія, що окреслює
дно, пук – середня опукла частина виробу, а також вінця, пелюстка, плечі,
карнизик.
По-п’яте, шляхом зміни деяких граматичних законів літературної мови.
Наприклад, професійній мові властиве вживання іменників абстрактних та
речовинних назв у множині: масла, олії, жири. В інших випадках такі
іменники мають тільки форму однини.
Професійні слова можуть утворюватися відомими способами творення –
шляхом префіксації та суфіксації. Це, наприклад, доукомплектувати,
дообладнання (префікс до-), недопромисел, недовнесок (префікс недо-
), пливучість, бойовитість (суфікс -ість), типаж (суфікс -аж) і под.
Де ж вживаються професіоналізми? Найчастіше в усному мовленні людей
певної професії. У писемному мовленні професіоналізми вживаються в
науково-технічних професійних виданнях, призначених для фахівців
(журналах, буклетах, інструкціях). Найбільше інформації професіоналізми
несуть тоді, коли ними користуються фахівці. У практиці ділового
спілкування треба бути обережним щодо їх уживання у службовому
папері. Діловий документ може перетворитися із офіційного в неофіційний
або викликати непорозуміння, ускладнити ділові стосунки.
4.Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності
Спілкуючись усно чи письмово, монологічно чи діалогічно, ми виступаємо
творцями різних форм тексту. Але не будь-яке висловлювання можна
назвати текстом, а тільки таке, що відповідає загальновизнаним ознакам
тексту. До них відносять цілісність, зв’язність, структурну організацію,
завершеність.

5. Термін «текст» має латинське походження і перекладається як «тканина,
сплетіння, з’єднання».
У мовознавстві немає однозначної думки про те, що таке текст. Дехто
вважає, що ним може бути й одне речення, наприклад, прислів’я, крилатий
вислів, афоризм, гасло, заклик: Як дбаєш, так і маєш; Єдина справжня
розкіш – це розкіш людського спілкування (Антуан де Сент-Екзюпері).
Інші – об’єднання речень, зв’язаних між собою за змістом і граматично.
Звернемося до такого прикладу: На краю яруги стоїть стара черешня.
Черешня має тверду, червону деревину, що, зокрема, використовується
для виготовлення паперу, у художньому промислі. Сучки на ній обламано,
кора облізла. На стовбурі видніється дупло.Перед нами низка пов’язаних
між собою речень. Є смисловий зв'язок між першим, третім і четвертим
реченнями, що одне за одним розкривають поняття «стара черешня». І все
ж ця сукупність не є текстом, оскільки усі чотири речення не
утворюють тематичну єдність, що завжди дає змогу визначити до нього
назву (заголовок). Іншими словами, тематична єдність, тема – це зміст у
гранично стислому, сконцентрованому вигляді. Надзвичайно важливою є
послідовність розташування тематично пов’язаних речень.
Кожен текст, висвітлюючи якусь тему, містить у собі певний обсяг
фактичних даних, інформацію. Текст виконує певні комунікативні
завдання. Наприклад, особистий лист є засобом спілкування між
близькими людьми, оголошення про щось повідомляє, пейзажний вірш
впливає на естетичні почуття читача, викликає у нього захоплення красою
природи. Важлива й стильова єдність компонентів тексту.
Домінуюча функція тексту визначає його стиль. Стиль, комунікативні
функції стилю визначають його мовне оформлення.
Уся сукупність лінійно, горизонтально розташованих мовних одиниць
тексту становить контекст. Створюючи текст, автор орієнтується на
певного читача, на певну підготовленість адресата, на певний рівень
розвитку читача.
Отже, можемо узагальнити, що текст – мовний витвір, що
відзначається завершеністю, смисловою та змістовою цілісністю,
зв’язністю, який має структурну організацію (складається із заголовка
і речень, абзаців) складових частин, об’єднаних різними типами
лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має
певну цілеспрямованість.
Вимоги до побудови тексту. Як речення утворюється з одного слова або з
групи граматично зв’язаних між собою слів, так і текст утворюється з
одного речення або певної кількості зв’язаних між собою речень.
У суцільному тексті кожне наступне речення повинне доповнювати,
уточнювати або заперечувати думку, висловлену в попередньому.

6. Особливо це помітно в текстах, що належать до офіційно-ділового чи
наукового стилів. Те, про що говориться в реченні, може стосуватися не
попереднього речення, а більш чи менш віддалених фрагментів тексту.
Кожен текст складається із трьох частин: вступної, яка готує до
сприйняття наступної розповіді; основної, абовикладу, у якій реалізується
основна розробка теми; закінчення, що завершує текст і, до речі, містить
основну його думку.
Лексика української мови зі стилістичного погляду
Сучасна українська літературна мова використовується в багатьох сферах. Це
мова державного урядування й громадських та інших організацій; нею
користуються працівники промисловості й сільського господарства, науки й
культури; нею здійснюється навчання в різних типах шкіл, ведеться
пропаганда технічних та наукових знань, виходять книжки з художньої
літератури, науки, техніки, видаються газети й часописи, вона лунає в
театрах, на радіо й телебаченні. Отже, сучасна українська літературна мова
багатофункціональна. Це зумовлює її функціонально-стильове
розмежування, тобто поділ на функціональні стилі.
Функціональний стиль — різновид літературної мови, який визначається
сферою вживання і характеризується особливими лексичними,
граматичними, фразеологічними та іншими засобами. Існують такі основні
функціональні стилі: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній,
розмовний.
Офіційно-діловий стиль, в якому оформляються різні акти державного,
суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами
суспільства, характеризується логізацією викладу, вживанням усталених
конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного
забарвлення, двозначних слів та висловів. Це мова законів, указів,
розпоряджень, діловодства та листування. Зразок стилю: «Підвищувати свою
кваліфікацію лікарям України надасть можливість кафедра діагностики та
медичної інформатики, що почала діяти в Рівненському діагностичному
центрі. Засновником її став Тернопільський медінститут, викладачі якого
визнали базу в Рівному придатною не лише для навчального процесу, а й для
дослідницької роботи» (газ.).
Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиве
широке використання термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема
складнопідрядних, за допомогою яких відтворюються причиново-наслідкові
зв'язки між частинами тексту. Як правило, для цього стилю не характерна
емоційно-експресивна лексика. Зразок стилю: «До Словника додасться
індекс використаних лексем, який ділиться на три частини: кириличну,

7. латинську й грецьку. В основу розміщення матеріалу, в якому домінує
ономастика, покладено зведені алфавітнотранскрипційні ряди, створені за
графіко-фонетичним принципом з охопленням тих знаків, що за їхньою
допомогою оформлено використаний лексикон» (підручник).
Найхарактернішою ознакою публіцистичного стилю є поєднання логічності
викладу, доказовості й переконливості з образністю та емоційністю. Завдання
публіцистики полягає не лише в тому, щоб викладати певні факти, явища
дійсності, а й давати їм оцінку, формувати громадську думку. Тут широко
використовується суспільно-політична лексика, залучаються емоційно-оцінні
засоби інших стилів. Зразок стилю: «Олена Пчілка, як і її мужня дочка, і в
апогеї найвищої трагіки могла висловитись про себе: "Хто вам сказав, що я
слабка, що я корюся долі?" Тікала від горя і втрат у вир праці — й мужньо
стояла на своєму посту. З самопожертвою трудилася як журналістка...
Олена Пчілка жила в редакції журналу "Рідний край", а властиво редакція
та жила в її хаті. Усе це вимагало великих коштів, та жінка з роду
Драгоманових ніколи не знала, де кінчається особисте, а починається
громадське» (газ.).
У художньому стилі , тобто в стилі художньої літератури, найяскравіше
виявляється лексичне багатство мови. Для цього стилю характерне вживання
слів у прямому й переносному значенні, використання всіх засобів виразності
лексичних, синтаксичних, фразеологічних, широкий вияв авторської
індивідуальності. Зразок стилю: «Дрімають скелі, і чорні сідала піній
застигли у тиші. Здається, ми всі розпустилися в ній. Тягне опуститися на
каміння і пити так само сонце, як і вони, так само купати зір свій у небі.
Хіба не добре було б дрімати, подібно терасам, кам'яним кошикам
виноградних садів? Стати подібним до жилавих лоз, що наче вирубувались
глибоко в землю, щоб витягти звідти злотистий сік, яким колись мають
налляти грона? Сонце бродить серед інкрустації тіней — чорне по
золотому, а я чую тихе шемрання голого винограду, одвітітхання землі і
бачу жилаві руки, подібні до лоз, бронзові обличчя, що вихиляються раз у раз,
аби кинуть мені щире золото привітання...» (М. Коцюбинський).
Розмовний стиль, або стиль розмовного мовлення, задовольняє потреби
безпосереднього спілкування людей у повсякденному житті. Крім суто
мовних засобів (розмовні, а часом і просторічні варіанти слів, короткі прості,
неповні, еліптичні речення й под.), складниками цього стилю є інтонація,
міміка, жести, конкретна ситуація. В основному цей стиль представлений
усною формою. У письмовому вигляді використовується як діалогічне чи
полілогічне мовлення в художніх творах. Зразок стилю: «Тепер забутий
Курінь мовчав день у день і рік у рік, бо ніхто його вже нікуди не возив і не
носив. Навіть не згадував ніхто, як колись бувало:
— Ой, рятуйте, яка хмара насуває! Гайда, людоньки, до Куреня!»
Або:

8. « — Де се воно вогнище так виграє в степу?
— А то коло Куреня сторожі вечерю варять.
Тепер — ні. Тепер хіба, мо’ хтось проїжджий чи перехожий спитає в селян:
— Що воно ото чорніє в тумані серед поля?
— То був колись Курінь, — одкажуть йому.— Тепер там ніхто не живе» (Г.
Тютюнник).
Усі слова сучасної української мови щодо їх стосунків із різними
функціональними стилями поділяються на дві великі групи. До першої
належать ті, які вживаються в усіх стилях (стилістично нейтральні), до другої
— слова, використовувані лише в окремих стилях чи в одному з них
(стилістично забарвлені).
Стилістично нейтральна, або міжстильова, лексика охоплює назви родинних
стосунків: батько, мати брат, сестра, дід, баба, син, дочка;органів
людськога тіла: голова, ніс, нога, око, рот; будівель та їхніх частин: будинок,
вікно двері, дах, поріг; меблів: ліжко, стіл, стілець; страв: борщ, ряжанка,
печеня; явищ природи: вітер, дощ, сніг, грім, блискавка; рослин: явір, верба,
вишня, порічки, жито, пшениця; тварин: кінь, віл, корова, ведмідь, вовк,
соловей, зозуля; кольорів: білий, блакитний, жовтий, зелений, червоний; дій
та станів: бігати, кидати, рухати, стояти, думати, мріяти, спати, радіти;
місця й часу: там, тут, далеко, близько, сьогодні, завтра, невдовзі; способу
дії:повільно, зацікавлено, добровільно, примусово. До нейтральної лексики
належить також більшість числівників: один, два, десять, двадцять, сто;
займенники: я, ти, він, свій, наш, такий, той; сполучники: і, та, щоб, але,
проте; прийменники: у, в, над, під, за, на, протощо.
Слова вужчого стилістичного призначення пов'язані не з усіма, а з окремими
функціональними стилями. Сюди належать книжна, розмовна, просторічна
лексика, терміни, професіоналізму жаргонізми, арґотизми, діалектизми.
Книжна лексика включає в себе слова, що позначають абстрактні
поняття: здатність, старанність, трудомісткість, добродійництво,
бентежність, обрання, схиляння, мистецтво; слова з забарвленням
урочистості: воїн, корифей, стражденний, мадонна, серед яких і більшість
старослов'янізмів: благовісний, благословенний, благочестивий, храм;
застарілі слова, що використовуються в сучасній літературній
мові: інквізиція, кольчуга, драгоман, лучник, ясир; поетичні слова: блакить,
борня, вітровіння, злотокосий, захмарний, легіт, яса, живодайний та ін.
Книжна лексика переважає в писемному варіанті того чи того стилю. Між
книжною й загальновживаною лексикою неперехідної межі немає. З
розвитком науки й культури, з підвищенням освітнього рівня, із змінами в
житті народу слова, колись книжні, стають міжстильовими,
нейтральними: газ, електрика, дозиметр, реактор і под.

9. До складу розмовно ї лексики належать слова, що, будучи літературними,
надають мовленню розмовного забарвлення. Як правило, вони
використовуються в усному варіанті літературного мовлення. Ця лексика
відтворює прохання, спонукання, наказ, ствердження, заперечення, різні
життєві імпульси: упрохувати, під'юджувати, сіпатися, чухмаритися,
белькотіти, маніжитися, репетувати, ліжма, навстоячки, навкидя, мастак,
мудрак, гультяй, крутій, скиглій, завидющий, хитрющий, хрясь, бах, геп,
бух. Сюди входять також уживані в переносному, здебільшого образному
значенні слова, які в прямому значенні є нейтральними: ведмідь, заєць,
лисиця (у застосуванні до людей), роздзвонити —
«проговоритися», промахнутися — «помилитися», розплатитися —
«помститися», охрестити — «назвати»; слова з додатковими стилістичними
відтінками — жартівливості, іронії, зневаги, осуду: бовкати, бухикати,
варнякати, приндитися, забрьоха, мандрьоха, придзиґльований,
підтоптаний, довготелесий, хвойда. До слів розмовного характеру в
лексичному складі української мови існують нейтральні
відповідники: мастак — митець, мудрак — мудрець, періщити — бшли,
перехнябитися — зігнутися, ліжма — лежачи, навстоячки — стоячи,
довготелесий — високий. Для надання розмовного забарвлення ця категорія
лексики застосовується також у художній літературі та публіцистиці:
Пливли ми ввечері лиманом.
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за туманом
Уже Туреччина була... (Л. Костенко).
Просторічна лексика перебуває на грані літературного вжитку і часто
виходить за межі літературної мови. Сюди належать слова, перекручені,
спотворені з погляду норм літературної мови: звиняйте, оберкос, піраміндон,
скомпроментувати, санаторія, хвершал, хвігіль, булгахтер, лаболаторія,
інциндент; слова з різко зниженим, експресивним забарвленням: злигатися,
знюхатися, пика, рило, стерво. До просторічних слів приєднуються
вульгаризми, які стоять поза літературною мовою і включають до свого
складу лайки, прокльони тощо.
Просторічними елементами в українській мові є невмотивовані росіянізми
типу діжурний, зобилля, ізячний, канешно, невдобно. Така лексика, крім
усного розмовного мовлення людей з низькою мовною культурою,
використовується для надання текстові жартівливо-іронічного забарвлення, а
ще частіше для негативної характеристики персонажів: «Хто вас, босяцюги,
на чужу землю просив? Забирайтесь к чортовій матері, поки ребра цілі,
поки голова на в'язах стирчить. Забирайтеся, злидні чортові!» (М.
Стельмах).
Термінологія (від лат. Terminus — божество меж, кордонів та гр. logos —
слово) — розділ лексики, що охоплює терміни різних галузей науки, техніки,

10. мистецтва, суспільного життя; сукупність усіх термінів якоїсь мови.
Терміном називається одиниця історично сформованої термінологічної
системи, що виражає поняття та його місце серед інших понять, позначається
словом або словосполученням, служить для спілкування людей, пов'язаних
між собою єдністю спеціалізації, належить до словникового складу мови і
підпорядковується всім її законам. Термін уживається для точного
вираження поняття з певної галузі знань:клітина, вітамін, вена, аорта,
скерцо, лібрето, клас, терц, модель, водень, сполука, кут, діагональ,
інформаційна структура, породжувальний алгоритм, вовча паща. Крім
термінів-слів та термінів-словосполучень, бувають терміни-речення. Як
правило, це військові та спортивні команди: Віддати швартови! Кроком
руш!
Сучасна українська термінологічна лексика неоднорідна. В її складі є
терміни, утворені на питомому матеріалі (деякі з них являють собою кальки
іншомовних слів): речовина, кислота, кисень, теплостійкість, надбудова,
розпилювач, напівпровідник, теплообмін, іменник, займенник, відмінок;
велика кількість термінів — слова іншомовного походження: ват, вектор,
генератор, евфонія, суфікс, синус, урбанізація, політологія, біоніка. Чому
так? З одного боку, термінологія повинна обслуговувати потреби тієї нації, в
мові якої створена. З другого боку — при творенні термінології слід зважати
на її інтернаціональну комунікативну функцію, яка дедалі зростає. Спільні
тенденції в розвитку термінології різних мов переплітаються з власними
національними традиціями. Поєднання запозичених і питомих елементів у
сучасній українській термінології не порушує її фонетичної та граматичної
структури, її самобутнього обличчя.
Найпоширенішим способом творення термінів є афіксація; використовуються
суфікси -ння, -ість, -ит (з його фонетичними варіантами -іт, -їт), -изм (-
ізм, -їзм), префікси та префіксоїди суб-, інтер-, полі-, псевдо-, анти-, супер-
та ін.: додавання, віднімання, ділення, множення, варіантність, гастрит,
менінгіт, монізм, архаїзм; субконтинент, інтеркосмос, полігібрид,
псевдонародність, антиречовина, супермодернізм. Творяться терміни й
шляхом абревіації: агролісомеліорація, біохімія, гідропоніка, термодинаміка,
цитодіагностика.Досить продуктивний і лексико-семантичний
спосіб (перенесення
значення): збудження (атома), живучість (системи), крихкість(матеріалу), в
томленість (металів), старіння (металів). Серед термінів переважають
іменники. На другому місці щодо кількості стоять прикметники, здебільшого
субстантивовані: безхребетні, двокрилі, чотириногі, земноводні, героїчне,
комічне, одиничне, типове, рідше в цій функції виступають інші частини
мови — прислівники: піанісимо, фортисимо, дієслова: рости (у
ботаніці), вивітрюватися (у геології).
Вживаються терміни переважно в науковому й офіційно-діловому стилях,
рідше в публіцистичному та художньому і подекуди — у розмовній мові.
Професіоналізми — це слова та словосполучення, властиві мовленню певної

11. професійної групи людей. Сюди входять назви знарядь праці, трудових
процесів, різних гатунків сировини, специфічні професійні вислови тощо. За
межами даного професійного середовища ці слова не завжди зрозумілі або не
становлять інтересу, бо нефахівцеві досить щось назвати, не вдаючись до
його опису. Часто професіоналізми є неофіційними замінниками термінів і
вживаються там, де надто складна
термінологія (для спрощення спілкування) або там, де термінологія ще не
усталена чи її немає (як системи кодифікованих назв), наприклад, у
мисливстві, рибальстві, у деяких видах спорту. Більшість професіоналізмів є
словами загальнонародної мови, вжитими в переносному значенні: дупло (у
зубі), удар (у друкарстві), підвал, шапка (у газеті). Професіоналізми
творяться також шляхом скорочення словосполучень, уживаних у
літературній мові: прогресивка (прогресивна оплата праці), літучка (літуча
нарада), телевізійник (працівник телебачення або студент телеспеціалізації);
перенесенням наголосу атóмний, компáс, рапóрт при загальновживаних
варіантах áтомний, кóмпас, рáпорт. Професіоналізми деталізують мовний
словник, розширюють його там, де є в цьому потреба. Наприклад, люди,
пов'язані з поліграфією, розрізняють такі види шрифту: антиква (шрифт із
заокругленими контурами), баскервіль (шрифт, що відзначається чіткістю
малюнка), діамант (шрифт, кегль якого дорівнює чотирьом
пунктам), капітель (шрифт, у якому літери мають обриси заголовних, а
розміри малих), петит (шрифт, кегль якого дорівнює восьми
пунктам), курсив (похилий шрифт для виділення в тексті). За межами
середовища друкарів більшість цих назв невідома.
Найчастіше професіоналізми застосовуються в усному мовленні людей
певної професії. У писемній формі вони вживаються у виданнях,
призначених для фахівців окремих галузей науки та виробництва (буклети,
інструкції тощо). Професіоналізми є також засобом створення
гумористичних ситуацій: «Для качок потрібні тороки, чи, як їх іще
називають, "удавки" — коротенькі шкіряні стьожечки з кільцем на кінці —
робити петлю. В ту петлю просовується качача голова, петля
зашморгується, й качка гордо висить у вас біля пояса. Ясно, що чим більше
ви візьмете з собою таких "удавок", тим більше вб'єте качок» (Остап
Вишня).
До лексики обмеженого функціонування належать і жаргонізми, для яких
характерне забарвлення нелітературності. Жаргон — сукупність
особливостей словника розмовного мовлення людей, пов'язаних певною
спільністю інтересів. Насамперед це спільність професійна, а також тривале
перебування разом (навчання, військо), однакові захоплення (спортом,
мистецтвом, колекціонуванням, картярством і под.). Багато жаргонізмів
виникає в молодіжних колективах, зокрема в студентських та
учнівських: пара — «двійка», філологиня — «студентка філологічного
факультету», засипатися — «не скласти іспиту», здирати— «списувати в
когось», шпори —«шпаргалки», хвіст — «академічна

12. заборгованість», історичка — «вчителька історії».
Отже, більшість жаргонізмів становлять слова загальнонародної мови,
вживані в специфічному значенні. Крім того, до цієї категорії лексики
входять слова, деформовані або скорочені всупереч загальномовним
моделям: губа — «гауптвахта», маг — «магнітофон», велик —
«велосипед», універ — «університет». На відміну від соціально нейтральних
жаргонізмів арґотизми є соціально забарвленим розрядом
лексики. Арго (фр. argot — жаргон) — це умовна говірка певної соціальної
групи з набором слів, незрозумілих для невтаємничених у справи цієї
групи. Цією говіркою користуються злодії, рекетири та інші антисоціальні
елементи, що хочуть приховати свої наміри від суспільства. Словник арго
включає в себе елементи іншомовної лексики, зокрема грецької: мікрий —
«малий», ставровшини — «молитви», кимарити — «спати». Сюди входять
також українські слова, які зазнали семантичних, словотвірних та інших
видозмін:пописати — «порізати»,
батузник — «мотузка», кудень — «день», кузавтра — «завтра», пасорити —
«пасти» (заміна окремих звуків, переставляння та додавання складів тощо).
Жаргонізми й арґотизми перебувають за межами літературної мови, вони
зрідка вживаються в красному письменстві та публіцистиці як засіб
негативної оцінки та мовної характеристики персонажів: «Біля панорами в
машину сіли дві дівиці. Обидві їхали до Палацу " Україна" і розмовляли про
шикмодерн і дермантин. — Твій дермантин ще не повернувся? — питала та,
котра в джинсах. З дальшої розмови Микола зрозумів, що "дермантином"
вона звала чоловіка або коханця, а "шиком-модерном" пригоду з якимсь
Аліком» (газ.).
Стилістична норма в мові й у мовленні
Важливим, навіть фундаментальним для стилістики є термін «стилістична
норма».
Стилістична норма — усталена й суспільно усвідомлювана функція (функції)
мовної одиниці.
Стилістична норма одночасно буває і якоюсь іншою мовною нормою
(фонетичною, морфемною тощо). Наприклад, у лексемі завод кінцевий
приголосний [д] вимовляється дзвінко, без оглушення. Це одна з норм
вимови, а в ширшому осмисленні — фонетична норма. Водночас вона є і
нормою стилістичною, отже, фонетико — стилістичною. Недотримання цієї
норми викликає в обізнаного з нормами літературної вимови слухача
відчуття дисгармонії, незграбності, негативне ставлення до не літературної
вимови кінцевого звука у слові завод. Якщо замість братик вимовити братік,
то порушаться морфемно-стилістична і орфоепічна норми, тому що суфікс -ік
українським словам не властивий.

13. Стилістичне мовлення — це передусім мовлення нормативне, бо не можна
дотриматися стилістики морфем, слів, речень, порушуючи при цьому інші
мовні норми, насамперед фонетичну. Наприклад, вимовляючи радости,
близькости, совісти замість радості, близькості, совісті, мовець порушує
теперішні фонетичну, орфоепічну, морфемну, морфологічну і орфографічну
норми; вимовою солдат, партизан, гривнів замість солдатів, партизанів,
гривень порушується передусім морфологічна норма; у реченнях Мій погляд
на це не співпадає з твоїм; Це міроприємство себе не виправдає не дотримано
лексичної норми, бо слова співпадати, міроприємство не становлять одиниць
української літературної (нормативної, унормованої) мови, стилістично
правильно було б сказати не збігається, цей захід.
Норма в мові — це її узвичаєна, узаконена, загальноприйнята, обов'язкова
одиниця — фонетична, морфемна та ін. Нормативність у мовленні
виявляється в дотриманні норм мови.
Стилістична норма є функціональним явищем, яке стає мовленнєвою реалією
тільки за умов, що мовці:
— добирають і використовують лише такі мовні одиниці, які властиві
літературній мові;
— вживають слова і фразеологізми із закріпленою за ними семантикою;
— комунікативні одиниці мови, особливо речення, а також еквіваленти
речень (стверджувальні, заперечні, питальні та ін.) формують за усталеними
в мові синтаксичними моделями;
— дотримуються вимог певного стилю мови.
Без цього мовлення є неприродним, незвичним, отже, і стилістично
ненормативним.
Стилістичні явища мови не мають власної, тільки їм властивої
(індивідуальної) природної репрезентації, окремої мовної матеріалізації, як,
наприклад, фонетичні, морфологічні та інші засоби. Лінгвостилістичний (а в
його межах і експресивний) аналіз є своєрідним продовженням аналізу
мовних одиниць за іншими ознаками — фонетичними, лексичними,
морфологічними тощо.
Ділова українська мова
Ділова українська мова як різновид літературної мови виявляється в
офіційно-діловому стилі, в основному в його адміністративно-
канцелярському різновиді, який має писемну й усну форми вживання.

14. Історично цей стиль базується на документах доби Київської Русі та
адміністрації Великого князівства Литовського, на юридичних актах міських
урядів (XV-XVII ст.), на документах гетьманських канцелярій, має лексико-
синтаксичний вплив російської канцелярської та мови австро-угорських і
польських канцелярій.
Основна одиниця документа - текст, що оформляється за певними
правилами з використанням відповідних реквізитів (за класифікацією
управлінських документів). Композиція, або структура, тексту [вступ, доказ
(розповідь, міркування, пояснення), закінчення (висновки, мета, заради якої
укладено документи пропозиції)] вимагає стандартизації (для кожної групи
документів зразок, еталон, який є нормативним, вихідним), тобто єдиних
обов'язкових вимог до відповідних груп документів з погляду мовних
засобів.
Так, на рівні лексики в основі ділової української мови лежать
загальнозрозуміла, нейтральна, нормована, так звана книжна, міжстильова
лексика, відповідна термінологія та професійно-виробнича лексика; відтінок
книжності мають слова з абстрактним значенням (виконання, дозволяється,
розробляється, посвідчення), дієслова (здійснювати, надіслати,
призначити), вмотивовані слова (що відповідають змісту документа);
іншомовні слова (за доцільністю вживання); на рівні словоформ - вибір
найточнішої граматичної форми слова (з погляду відмінків - прізвища,
звертання), вживання роду (назви посад, професій) і числа; написання
числівників, вживання відповідних займенників (Ви, ми) та відповідних
форм дієслів (інфінітиву, першої та третьої особи теперішнього часу,
наказового способу); на рівні синтаксису документ в основному має
розповідний характер, отже, вимагає розповідних поширених речень,
найчастіше простих з прямим порядком слів, у деяких документах
(контрактах, договорах) - складних речень з умовними, причиновими
підрядними реченнями; можливі інфінітивні конструкції та вживання
розщепленого присудка (зробити огляд, провести операцію, давати
вказівки); важливим є вибір прийменника у синтаксичних
конструкціях (відповідно до, підготуватися до...) і т. ін.
Стійкі словосполучення є засобом називання предметів, явищ, процесів;
виникли шляхом переосмислення вільних словосполучень і є семантичною
цілісністю. Вони якнайкраще характеризують стандартизований стиль
ділової мови: знижувати якість, взяти до уваги, довести до відома, укласти
угоду; інколи ці словосполучення є термінами: рекомендований лист, цінні
папери, статутний фонд і т. ін.
Говорячи про стилістичні засоби, необхідно звернутися до визначення
офіційно-ділового стилю, до вимог щодо мовних засобів на рівні
стандартизації лексики, синтаксису, словоформ, а також логічності

15. висловлення, вмотивованості лексики; особливу увагу треба скерувати на
усталені (стійкі) словосполучення: з номінативним значенням (трудова
угода), на прийменникові конструкції (за наказом, згідно з постановою), на
дієслівно-іменні конструкції (присвоїти звання), на фразотворення (взяти до
уваги, за звітний період), які підкреслюють стандартність та стислість
документального мовлення, тобто дають стандартизовану модель тексту.
Усна форма ділового українського мовлення (тобто індивідуальне
використання мови у комунікативних актах в різноманітних сферах
суспільного життя) - це розмовно-літературний різновид української мови.
Функціонує в діалогічній та монологічній формах, має текстовий та
імпровізований характер, залежить від ситуації. Усне мовлення в офіційно-
діловому стилі пов'язане з поняттям культури мови (чи мовної культури), а
саме: з її функцією у суспільному житті, коли проявляється зв'язок мови з
духовністю певного народу, з виробленими віками способом поводження,
ставлення один до одного, до праці, до рідної країни та мови, отже, із
ситуацією, з логікою мислення, з чуттям мови та міри.
Використання орфоепічних, акцентних, граматичних, лексико-
фразеологічннх, а отже, стилістичних мовних засобів тісно пов'язане з
жанрами усного мовлення, в яких, крім ситуативних положень, є ще міміка,
жести, пози, тобто позамовні засоби. Основні жанри усного монологічного
мовлення проявляються в багатьох стилях. У публіцистичному: промови,
доповіді, виступи із завданням дати оцінку суспільних, політичних та
морально-етичних питань. Звертається увага на логіку, емоційність впливу,
важливість ритміки, логічного наголосу, на вставні слова, риторичні
запитання, звертання, цитати тощо. У науковому: лекція, що реалізується у
власне науковому, навчальному (лекції у вузах), у популяризаційному
різновидах. Композиція має бути чіткою: вступ, основний текст та висновки.
З мовного погляду повторюються щойно наведені вимоги.
Діалогічна форма проявляється в бесідах, у дискусіях, у телефонних
розмовах офіційно-ділового характеру, в офіційних розмовах з підлеглими,
коли обов'язкова мовна культура спілкування.
Еталони правильного слововживання, наголосів перевіряються за
нормативними словниками (тлумачні, іншомовних слів, термінологічні,
енциклопедичні, перекладні та ін.).
Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів,
В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; за ред. О.Д. Пономарева. -
4-те вид. - К.: Либідь, 2008. - 488 с.