робота

1. Робота на обласний конкурс
“Сім духовних святинь малої Батьківщини”
Колективний творчий проект «Не забуваймо…»
Виконали : учні 10 класу
Буцької ЗОШ І - ІІІ ступенів
Варич Дарина та Островий Тарас
Керівник : вчитель історії Колісник О.О.
2016

2. Про це поселення в Маньківському районі сьогодні мало хто пам’ятає.
«Павлопіль» ? Справді нічого шукати нині хутір Павлопіль на топографічних картах.
Він пішов у небуття в жовтні 1943 року . І якщо свого часу весь світ облетіла жахлива
звістка про страшенну долю Кортелісів, Хатині – подзвін по Павлополю чується
якомусь лиш десятку людей, тим, кому чудом вдалося вирватись тоді з палаючого
хутора і уникнути долі тих, хто лишився там навіки . Страшна трагедія Павлополя
була сприйнята чомусь як звичайний епізод війни, який до того ж трактується по
різному.
Хутір Павлопіль з’явився на теренах Маньківщини в період з 1906 по 1910 роки,
коли в Усій Російській імперії відбувалася Столипінська аграрна реформа. Саме тоді
на землі сучасних Буків було переселено кілька польських та українських сімей, які і
стали першими жителями цього хутора .
Точних даних про те, звідки походить назва хутора не має, але за переказами ця
назва пішла від імені першого жителя хутора Павла. Це широке степове роздолля,
помережане пологими бантами з прозорими струмками на дні, підперезане зеленою
крайкою дібров, у чарівному мальовничому місці, віддалік від навколишніх сіл, біля
чисто джерельних витоків притоки Гірського Тікичу звивистої річечки Кітихи – це був
справжній рай для хліборобів . Родючі місцеві ґрунти давали пристойні врожаї
пшениці й жита, гречки й вівса. На крутосхилах балок гарно росли груші і черешні,
яблуні, вишні, терен. На осонні по пологих схилах лощин щоліта вигрівались на
хутірських баштанах дорідні півпудові кавуни, золотистими боками вабили зір
солодкі, як мед, дині .І самого меду не бракувало, де які хуторяни не цуралися й
пасічництва, для якого тут були досить сприятливі умови. І під яблунями та грушами
по павлопільських садках стояли не лише дідівські дуплянки та колоди –довбанки, а й
новенькі ретельно змайстрованівулики.
Та особливою гордістю хуторян була худоба. Знали хуторян і на базарах Іваньки,
Рижанівки, Винограду, Шаулисі, Буках у славному Богуславі та древній Умані. Не
залежувались на ярмаркових рундуках павлопільські кавуни та дині, яблука та груші,
духмяне масло і жирний сир, за високу ціну спродувалися павлопільські телички й
лошата, вгодованікабани .

3. Із знайдених архівних документів видно, що жили хуторяни заможно, хоч і
трудилися від зорі до зорі, від світанку до пізнього вечора . Але ця заможність стала
фатальною для хуторян в 1929 році. Адже всі хуторяни маючи гарне господарство
вважалися куркулями, крім того мали змогу наймати на сезонні польові роботи
робітників і платили своїм робітникам більшу заробітну плату та харчували краще, ніж
в антонівській артілі «Гуртуйсь незаможнику» чи в недалекій Рижанівській комуні.
Житель села Ризиного Звенигородського району, колишній землевпорядник
місцевого колгоспу, пенсіонер Микола Петрович Гудзенко розповідає:
- Мої діди , коли впораються на своєму наділі землі, то йдуть на підробітки
до хазяїв Павлополя . Ті платили за роботущедро, бо було з чого .
Із спогадів уродженця хутора Павлополя - пізніше жителя села Чорна Кам’янка
Маньківського району Івана Нечипоренка :
- Багато селян з навколишніх сіл – Ризиного, Софіївки, Чорної Кам’янки,
Беринки, Янківки, Буків, Багви, Березівки та інших – наймались у
Павлополі на роботу. 1925 року на заробітки до хуторян пішла й моя мати
Уляна Кузьмівна Крикун . Там вона вийшла заміж . На хуторі Павлопіль
народився і я .
Своїм ситим, розміреним життям хуторяни Павлополя з початком колективізації
підписали собі смертний вирок. Останню крапку поставило абсолютне не сприйняття
ними колективної форми господарювання сумнозвісного 1930 року . На той час у
Буках існувало два колгоспи - імені Власа Чубаря та імені Володимира Леніна , і
лише Павлопіль гордо майачів в окрузі міцним островом господарів – одноосібників,
об який розбивалися могутні хвилі суцільної колективізації.
В одну з зимових ночей 1931 року всіх хутірських господарів було арештовано,
посаджено на підводи і відправлено до найближчої залізничної станції . Звідти потяг
повіз їх у далекі простори Півночі та Сибіру. Майже нікому з них не судилося
повернутися в рідні краї . З тих , хто став жертвою трагедії колективізації в архівних
документах було знайдено лише одне прізвище : Дашковський.

4. Весною 1931 року на Павлополі було врешті створено колгосп імені Фрунзе .
Буцьким райкомом КП(б)У та райвиконкомом було оголошено жителям навколишніх
сіл, що всі, хто бажає, можуть поселитися на хуторі за однієї умови – неодмінного
вступу в місцевий колгосп імені Фрунзе . Просторі хутірські будинки по кілька кімнат
давали можливість поселити в одну хату кілька сімей . Так тут з’явилися нові
поселенці, яким судилося зазнати найстрашнішої трагедії хутора Павлопіль восени
1943 року.
Війна обійшла Павлопіль стороною . В перші місяці окупації німцям і поліцаям
вистачало клопоту і без нього, а потім хутір взагалі якось випав з їхнього зору.
Навідувались сюди кілка разів буцькі поліцаї та якийсь німецький чин з гебіту,
наказавши хуторянам підкорятися новій владі та виконувати всі її накази й здавалося
забули про їх існування. Тай ліс, що оточував хутір з усіх сторін, відлякував окупантів.
Отож хутір, що розкинувся далеко поміж головних доріг, жив своїм розміреним
життям і ні що, здавалося, не могло вибити з звичної колії хуторян.
Проте … Саме ліс і віддаленість Павлополя від інших населених пунктів і відіграла
свою роль в його подальшій долі . Починаючи з зими 1942 року тут не рідко можна
було побачити партизанів з загону імені Кутузова під командуванням Миколи
Яковлєва. Після наскоків на поліцейські та жандармські пости, диверсій партизани
заскакували сюди на кілька годин, аби відігрітися і перепочити . Часто бував на хуторі
зв’язківець партизанського загону П.С. Стрембицький, колишній працівник буцької
районної газети «Ленінський шлях» та керівник буцького підпілля вчитель
Антонівської семирічної школи О.Т. Гулько .
Про оті часті відвідини хуторян партизанами стало відомо і гітлерівцям. Більше
того, ними готувалася якась акція. Принаймні буцький гебіткомісар на призвісько
Коба, прозваний так за звичку замість слова якби, вживати слово «коби», навідавшись
в Павлопіль, ні би між іншим сказав хутірським жінкам :
- Ви тут дівчата до осені, а потім …
- А що потім ?
- Потім … Розквартирують вас потім, - загадково відповів він і враз перевів
розмовуна інше .

5. Ту розмову було дослівно передано партизанам, проте вони досить скептично
поставились до застережень Коби:піддобрюється мовляв гебіткомісар . Хоча в районі
вже знали , що Кобині недомовки не раз рятували людей від смертельної небезпеки .
Але цього разудо них не прислухались .
Наступ Червоної армії в 1943 році докорінно змінив дії партизанів . В жовтні
1943 року підпільно – диверсійна група та відділення партизанів напали на варту
Буцького концтабору та знявши варту визволили звідти 45 дівчат і хлопців переважно
єврейської національності . Було здійснено також вдалий напад на буцьку комендатуру
та в’язницю, звільнивши при цьому близько тридцяти ув’язнених . Вкрай виснажених
та вимучених людей було вирішено розмістити на хуторі Павлопіль. Подалі від чужих
очей . Розлючене гітлерівське начальство віддало наказ негайно прийняти всі міри
щодо знайдення та покарання винних і знищити партизанськийзагін .
Карателі увірвалися на хутір вранці . В цей час за спогадами колишніх вцілілих
мешканців на хуторі проживали близько 20 родин, які мали прізвища:Бабій,
Байраківський, Варич, Горощенко, Гончаренко, Дядю, Краснокутський, Нечипоренко,
Павленко, Поповський, Присяжнюк, Розколодько ,Стасенко, Ткачук, Трохименко,
Шишкін, Яценко .
Операцію проти хуторян було проведено 3 жовтня 1943 року . Нею керували
комендант Буків, німець Котер та буцькі поліцаї на чолі з своїм начальником
Моньком. На підмогу було також викликано поліцейських з села Рубаний міст на чолі
з Ященком . Саме 3 жовтня вважається Днем загибелі хутора, проте коли у 80 – ті роки
жителями села Ризиного споруджувався пам’ятний знак на місці колишнього хутора,
раптово з’явилася дата 3 листопада 1943 року, яку й було викарбувано на граніті
пам’ятного знака .
Але все ж вірогіднішою датою є дата 3 жовтня, тому що саме ця дата вказана в
архівних документах того часу , якими займалася редакційна колегія на чолі з
Володимиром Маняком. Саме в них чітко сказано … «До 3 жовтня існував хутір
Павлопіль» .

6. Але до цих пір невідомою залишається і ще одна дата тісно пов’язана з хутором
Павлопіль . Це дата масової загибелі у Пехівському лісі великої кількості буцьких
партизан. Точно відомо лише місяць і рік - грудень 1943 року.
На даний час на місці хутора Павлопіль знаходиться лише могилка зі скромною
бляшаною пірамідкою, яку поставив свого часу Софрон Ткачук на місці свого льоху,
заповненого трупами хуторян.
Після війни хуторяни , що залишилися живими і прийшли з війни, захотіли
повернутися на свій хутір, але влада чітко сказала : «А навіщо вам балки та степи ?
Будуйтесь в селі, як всі люди.» Коли ж кілька наполегливих хуторян в їх числі
( Софрон Ткачук та Севастян Нечипоренко ) пішли в Буки з візитом до першого
секретаря райкому партії Мушінського то почули відповідь : «Який Павлопіль ? Це
щоб зручніше було самогон гнати ? Запам’ятайте - Павлополя нема і більше не буде !
Кому тут погано жити , можемо допомогтивиїхати в «інші місця» - пригрозив він».
Після цього візиту в сільські ради пішла директива : Павлополя нема і більше не
буде. Після цього землевпорядники перекроїли місце колишнього хутора так, що
більша частина його території відійшла до ризинського колгоспу а вершина до
буцького . Остаточно розшматувалася павлопілська земля 12 листопада 1959 року,
коли був ліквідований Буцький район .
Час заліковував душевні рани, і лише інколи ятрив душу стареньких солодкий і
щемкий спомин про часи далекої хутірської юності . А колишнім уцілілим від
фашистських куль павлопільським дітям, які мають уже своїх дорослих дітей, лише
інколи про трагічне минуле нагадують сни, де оживають моторошні картини більш як
сімдесятилітньої давності.

7. Екскурсія волонтерськогозагонута клубу «Патріот» у жовтні 2015 року.
Стенд пам’яті подій на Павлополі у Буцькому краєзнавчому музеї.