3. Гаврон Н. Б. Історія села Кровинки. – Твін, 2014. – 49 с.
Автор: Гаврон Н. Б. – вчитель історії та правознавства
Кровинківської ЗОШ І – ІІ ступенів.
Рецензенти:
Джамілова Г. І. – методист з історії Теребовлянського відділу
освіти.
Кварцяний М. В. – вчитель історії вищої категорії
Лошнівської ЗОШ І- ІІІ ступенів.
У виданні вміщено матеріали про історію села Кровинки та
видатних постатей цього населеного пункту, а також про
школу.
Для учнів 5 - 9 класів, вчителів та всіх хто цікавиться
історією села Кровинки.
3
4. ЗМІСТ
І. ІСТОРІЯ СЕЛА КРОВИНКИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ І ДО НАШИХ
ДНІВ………………………………………………………………..…………….5
ІІ. ІСТОРІЯ КРОВИНКІВСЬКОЇ ЗОШ І- ІІ СТУПЕНІВ……………..……..17
ІІІ. ВИДАТНІ ПОСТАТІ СЕЛА КРОВИНКИ
1. НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕРОЙ - КОЗАК МОРОЗЕНКО………..……………27
2. ОСТАП ПАСІКА…………………………………………………………….38
IV. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………….……… ….….40
V. ДОДАТКИ……………..…………………………………………………….41
4
5. І. ІСТОРІЯ СЕЛА КРОВИНКИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ І
ДО НАШИХ ДНІВ
На трасі Теребовля — Тернопіль, по обох сторонах річки Гнізна,
розташувалось невелике село Кровинка. За переказами Кровинка отримала свою
назву після великої битви, яка відбулася ще за княжих часів на тому місці,де
тепер розташоване село. В давнину назва була Кровинка це стверджують старі
"Акта градські" міста Теребовлі, але польська адміністраційна влада перейменува
цю назву на "Кровінка".
У роки польської окупації (1340-1772
рр.) Кровинка належала до
Теребовлянського воєводства. Становище кровинчан було вкрай важким. Крім
політичного
поневолення,
важких
поміщицько-кріпосницьких
відносин,населення села потерпало від татарських нападів. Лише протягом 16051629 рр. Теребовля і разом з нею Кровінка зазнали біля 15 таких нападів, що
закінчувались повним пограбуванням селян. У 1675 році село було повністю
зруйноване,частину населення забрано у полон. Згодом місцевість була заново
відбудована і заселена.
На початку XVII століття в селі народився Станіслав Морозенко
(Морозовицький), якого сучасники називали "високоосвіченим шляхтичем".
Народний рух охопив Теребовлянське староство. Центром повстання стало
м.Теребовля. Тут українське населення було явно незадоволене соціальним і
національно-релігійним гнітом і провело боротьбу з міським католицьким
патриціатом ще раніше - в 30 - 40 -х роках XVII ст..
Доки старостинський і міський уряди разом з шляхтою сиділи в Теребовлі,
готувались до оборони від визвольних військ, народні маси в силу зосередження
тут шляхетського гарнізону вичікували вигідного моменту. Після Пилявецької
битви шляхта Теребовлянщини, переконавшись у своєму безвихідному
становищі і неспроможна справитися з наступом козаків і народним
заворушенням, у панічному страху залишає Теребовлю і тікає на захід.
Міщани Теребовлі, скориставшись цими обставинами, підняли прапор
повстання. За прикладом козаків вони організували півтисячний загін повсталих,
обрали старшину, поділилися на сотні, озброїлись. В джерелах згадуються
5
6. керівники повсталих: сотники Федір Бориславський, Яцко Великий, Іван Рудий.
Кипріян Швець і осавул Василь. Невідомо, хто керував всіма повстанцями.
Можливо, це був Дацко Зуба шин або Іван Рудий, чи Іван Кримський, який був
головою міста. Крім згаданих сотників, у русі брали участь інші селяни. Тактика
і організація козаків явно позначалась на організації повсталих Теребовлі, що
свідчить про вплив визвольних військ на підготовку повстання. Теребовлянське
українське населення покозакувалося. Шляхта визнала, що повсталі Теребовлі
"перемінилися із спокійних про око людей на невгамовних козаків".
Озброєнні теребовлянці великим загоном напали на старостинський замок,
опорний центр польсько-шляхетського панування в Теребовлянщині, захопили
майно, знищили міський католицький костьол і при активній допомозі козацьких
загонів повністю заволоділи містом.
До теребовлянських міщан почали вливатись селяни навколишніх околиць.
Так, з Кровинки прийшли селяни - сини Грицька, Семко, Проник, Макар
Мельник, Мацко Галушка та ін. Число повсталих зростало, що сприяло походові
поза місто. Поблизу Теребовлі повстанці здобули шляхетські двори Марцеліна
Рачинського, Яна Чернецького. Тільки шляхті й духівництву у Теребовлі було
завдано збитків на 16 тис. злотих.
Далі селянсько-міщанські сотні вирушили в похід на Підгайчики, де здобули
двір шляхтича Станіслава Бєлінського. Під час нападу на пана Юрія Пекарського
в с.Кровинці повстанці не зразу вбили ненависного шляхтича, а організували суд
над ним у місцевій церкві. Вони винесли пану смертний вирок, який тут же
виконали. В акції брав активну участь священик Дацко. Це свідчить про
додержання повсталими законності, про використання повстанського суду в
боротьбі з експлуататорами. Виконання вироку суду в церкві - священному місці
підкреслює серйозність справи і переконаність повсталих у справедливості свої
дій.
Кількість повсталих змінювалась залежно від розмаху руху, приєднання
селян з навколишніх сіл. Повсталі покозачилися, тобто відкрито "називали себе
козаками". Вони провели розправу з шляхтичем Войцеком Сабінським.
Зібравшись разом, селяни й міщани організувалися в загони - сотні, озброїлися
6
7. і вдарили на Янівський католицький костьол, знищили його, ходили походом на
панський замок у Будзанові, знищили маєтки Зам’єхопського, Юрія Блажовського та
інші панські двори.
Значну допомогу повсталим надали козаки, що прибули в ці краї. Спільними силами
козаків, міщан і селян при активній участі жителів Будзанова, яких актом налічувалося
понад 50 тис. чоловік, було вбито пана Юрія Семигиновського, завдано шкоди
шляхті.
Інша група повстанців з Тлустого, Сатанова та Глибівки під керівництвом обраного
сотника разом із селянами Борок, Новосілки, Зеленої, Перкальця знищили ряд
панських дворів.
У всіх цих народних виступах домінували міщани - вони були фактично
ініціаторами антифеодальних, антикатолицьких заворушень, втягуючи в класову
боротьбу громади багатьох сіл. З джерел видно, що в більшості випадків головну роль
теребовлянські, янівські та хоростківські міщани, які для успіху в ряді випадків
об'єднувалися спільно. Значною вадою цих окремих загонів було те, що вони
виступали розрізнено, не об'єднавшись в одне антифеодальне вогнище, як це було на
Покутті або в Калущині. Не виявилось єдиного керівника в ході повстання, а тому
шляхті вдалося легше розпорошити ці групи.
Роль козацьких загонів, які прибули восени 1648 р. на Теребовлянщину,
Сатанівщину, у цих рухах була досить помітною. За їх зразком організувалися ударні
загони селян і міщан, застосовувалася козацька тактика. Козацькі частини
безпосередньо брали участь у міщансько-селянських походах на Галицькому
Поділлі.
Друге грізне вогнище повсталих народних мас у 1648р. розгорілося на
Галицькому Прикарпатті - території, яка знаходилась на правому березі Дністра і
сягала до Карпатських гір, до польсько-угорсько-молдавського прикордоння. За
адміністративним поділом шляхетської Речі Посполитої ХІІ - XVIII ст. Галицьке
Прикарпаття
складалось
з
Галицької
землі,
Жидачівського
повіту.
Перемишльської і Сяноцької земель, що входили до складу тодішнього Руського
воєводства.
У 1772 році з приходом австрійської адміністрації Кровинку було прилучено
7
8. до Тернопільського циркулу маєткості. Австрійський уряд провів свого роду
інвертарну реформу, яка стала підставою для оподаткування населення також
було проголошену релігійну-терпимість, обмеження панщини 50-ма днями на
рік.
Декретом від 2 квітня 1787 року землеволодіння було поділено на дві
категорії:
панське і селянське. Землі, що належали селянам до 7 жовтня 1786
року залишалися за ними і на майбутнє . Але не дивлячись на цей декрет, великі
землевласники продовжували забирати землю у бідних селян . Адже, як відомо в
ті часи більшість жителів села становили бідні заробітчани, що заробляли літом у
каменеломнях , а зимою на виробці лісу . Деякі селяни заробляли перевозячи крам
дрібних продавців , а також працюючи в Теребовлі як домашня прислуга дрібні
кустарі, ремісники.
У 1848 р. Після цілого ряду виступів селян по всій Галичині було скасовано
панщину. На честь цієї події жителі села поставили хрест. Після приходу
більшовиків його було розбито. Відновили його лише після проголошення
незалежності України.
Скасування панщини не дало полегшення селянам. Не маючи змоги купити
землю за свої гроші, вони брали позику під великі проценти (52%). Селяни вкрай
розорилися. На жнивах цілий день працювали за один сніп.
Перед першою світовою війною в селі виникає читальня "Просвіти", її
засновники ставили перед собою мету підняти рівень національної свідомості
жителів села . Тоді це було особливо актуальним. Наприкінці XIX - на початку
XX століття територія Кровинки входила до Австро-Угорської імперії.
У 1911р. в Кровинці утворилося товариство "Сокіл". Активними учасниками
товариства були: Курнило Михайло, Стелюк Петро, Стелюк Стефан, Пасіка
Павло, Пасіка Адам та багато інших.
У період першої світової війни багато з них вступили до лав Української
армії.
24 серпня 1914р. у село ввійшли російські війська і перебували тут до серпня
1917р., до повернення австрійців. Перше, що зробили російські "визволителі" в
селі, це закрили хату - читальню і знищили всі книжки, написані українською
8
9. мовою.
У червні 1919 р. в село прийшли польські війська, а на початку липня 1919 р.
- українська армія. У серпні 1920 р. повернулися росіяни, а через два місяці
-поляки.
У 1930 р. люди заклали фундамент читальні "Просвіти", яка була повністю
збудована і посвячена на Покрови, приблизно в 1931-32 р.р. При читальні
"Просвіти" була велика бібліотека. Бібліотекарем призначили Стаха Пасіку.
Велику допомогу "Просвіті" надавала Стефанія Качурівська - молода вчителька.
Ще до початку першої світової війни в селі було закладено фундаменту нової
церкви, будівництво якої закінчили в 1924р. На Покрови церкву освятили. При
ній було свічкове братство "Апостольства Молитви", до якого входило 124
жінки. Церкві належало 0,25 га городу, 30 га орного поля. А сама вона належала
до парафії м. Теребовлі.
Після першої світової війни в селі створили трирічну школу.
У вересні 1939р. прийшли радянські війська. Перше, що кинулось в очі
визволителям - це синьо-жовтий прапор і тризуб читальні, і все це зразу було
знято. Читальню "Просвіти" розігнали, побили портрети Тараса Шевченка, Івана
Франка, Лесі Українки, а бібліотеку спалили. Трагічно склалася доля активних
членів цієї організації. У квітні 1941р. за одну ніч арештували 18 чоловік і
закатували в Тернопільській, Челябінській, Магнітогорській та інших тюрмах
більшовицької імперії. Арешти продовжувались. З них повернулося додому лише
Биковський Стах, який 10 років відбув цей чоловік у сталінських таборах. В той
час, коли в Західній Україні йшли масові арешти українців, тюрми були залиті
кров'ю. Енкаведисти в агонії нищили все українське. Фашистська Німеччина
інтенсивно готувалась до війни. І вже 21 червня 1941 р. німецькі літаки бомбили
Тернопіль, Зубівський аеродром, Хоростківську залізничну станцію та інші
об'єкти. А через 2 тижні німецькі війська були в Кровинці. На перших порах наші
люди ставились до німців з пошаною, як до визволителів від більшовицького іга.
Вони сподівались, що Німеччина допоможе відновити УССД. 31. 06. 1941 р. у
Львові проголошено Акт відновлення УССД. Як згадує один із свідків цих днів
Пасіка Володимир Іванович «Королько» (1919 р.н.), колишній станичний села
9
10. Кровинка, що в день приходу німців в селі, в колишньому приміщенні будинку
«Просвіти», був вивішений синьо-жовтий прапор. Уся молодь села, одягнувшись
у вишиті сорочки, йшла до Теребовлі на святкування цієї знаменної дати. Поряд з
портретом Гітлера несли портрет С. Бандери. Але радість тривала недовго. Не
таку мету мав Гітлер. Загарбати наш край, перетворити народ у безмовних рабів,
а Україну в свою колонію - ось його справжні наміри. І зразу після проголошення
Акту відновлення УССД Гітлер дав вказівку арештувати весь український уряд та
знешкоджувати членів ОУН. На перших порах молодь села добровільно їхала на
роботу в Німеччину, а тепер народ зрозумів, яку мету переслідував фашизм.
Українські повстанці розпочали жорстоку боротьбу проти фашизму. Повстанці с.
Кровинки чинили опір вивезенню молоді на примусові роботи до Німеччини,
збору контингенту, а то й просто нищили фашистів. В 1942 р. кровинківські
ОУН-івці знищили фашиста, який повертався з Лошнева через Кровінку. Там він
збирав контингент. А більшовицько-німецька війна наближалась до кінця. 23
березня 1944 р. більшовицька армія взяла Теребовлю. В село прийшли «старі
визволителі», але вже з досвідом, зі своїми агентами, резидентами, сексотами.
Почався масовий наступ проти національно-визвольної боротьби, якому
кровинківські повстанці чинили нищівний опір. Майже все населення села
підтримувало діяльність ОУН. Колишні члени т. «Сокіл», т. «Луг», т. «Просвіти,
допомагали підпільникам всім необхідним, харчами, одягом, зброєю тощо. В той
час цілий ряд членів ОУН села пішли в підпілля і зі зброєю в руках завдавали
відчутних
ударів
окупантам.
Очолював
боївку
підрайоновий
провідник
Хвалибога Ярослав Антонович «Орел». В склад боївки входили: Білий Володимир Миколаєвич 1921 р.н. член ОУН, надзвичайно здібна і талановита людина.
Підходи до криївок, які будувались в Кровінці, були заміновані мінами,
сконструйованими Володимиром. У 1948 р. Білий Володимир, Тицький Богдан та
підпільний кореспондент із Чорткова (прізвище не встановлено), повечерявши у
Бірута Євстахія Адамовича, направились в сторону річки. Вони не знали, що там
їх вже чекає більшовицька засідка. Попереду йшов Володимир. Як тільки вони
вступили на кладку, автоматна черга тут же скосила його. Він упав у річку. Разом
з ним попадали й інші два хлопці, вони були неушкоджені і так врятували своє
10
11. життя.
Качурівський Ярослав 1921 р.н., член ОУН, бойовик УПА. Вчився в
Бережанському педагогічному училищі. Дуже обдарований учень. Відмінник
навчання, писав вірші, добре малював. Там вступив в ОУН. Та невдовзі
організація була розкрита. І коли він був на канікулах в Кровінці, приїхали
енкаведисти і забрали його. Він втікає і вступає в лави УПА. В 1950 р. Ярослав з
групою повстанців в кількості 25 чоловік направляються на Волинь. В с. Білій,
що біля Тернополя, на хуторі Жидівські Чагари, в колишньої вчительки с.
Кровинки Дарки і її сусідів розмістились хлопці. Дарка відлучилась на деякий
час, як зразу енкаведисти почали оточувати хутір, розпочався жорстокий,
нерівний бій. Енкаведистам прибувало все нове підкріплення, свіжі сили, які
оточили хутір в кілька рядів. Та сили були надто нерівні. Кінчались набої.
Падали повстанці в нерівнім бою. Як згадує однокамерник Казанської тюрми
Бірут Стах, що Володимира раненого притягли за ноги і кинули до нього в
камеру. Він сильно стогнав і лише через деякий час прийшов до свідомості.
Довго катували його, вибиваючи зізнання, а він мовчав. І лише 1960 р., згадує
його брат Тицький Богдан Михайлович, прийшло повідомлення, що брат
знаходиться у психлікарні, де після довгих мук і страждань помирає.
Левандовський Павло Олексієвич 1921 р.н. член ОУН з 1940 р., загинув в
бою з військами НКВС в с. Сущин 1945 р. Облещук Нестор Ількович 1925 р.н.,
член ОУН, пропагандист за рекомендацією районного проводу ОУН працював в
українській поліції і підтримував тісний зв'язок з підпіллям. В бою з НКВС-ми
ранений і непритомний попадає в їхні руки живим. Засудили на 25 років позбавлення волі. Загинув в Іркутську. Хвалибога Ярослав Антонович 1923 р.н.
«Орел» член ОУН, вмілий організатор і добрий керівник. Загинув в Струсові
1946 р. в час бою з військами НКВС.
Коли в село прийшли німецькі війська, з читальні зробили склад із зерном.
Молодь брали на роботу в Німеччину. В роки німецької окупації (1942-1943р.р.)
жителі села висипали могилу на честь січових стрільців і закатованих
більшовиками. 22 березня 1944р. в село вступили радянські війська. Могилу було
розкинуто.
11
12. Із спогадів Пасіки Володимира : «Після закінчення першої світової війни в селі
було відновлено читальню "Просвіти". Велику роботу проводив отець Степан
Мохнацький. Активну участь в діяльності "Просвіти" приймалив цей час такі
жителі села: Антон Заставний, Ярослав Заставний, Антон Забірка, Адам і
Євстахій Пасіки, Биковський Петро. Була організована молодіжна організація
"Луг". Керував цією організацією Павло Вишньовський. Військову підготовку
члени організації проходили під керівництвом Олекси Хвалибоги і Плесканя
Миколи. Поляки до луговиків ставилися з великою ненавистю. Були випадки,
коли польські "шольци" нападали на луговиків. 1937 рік поляки порубали вікна і
двері читальні "Просвіти". На кошти селян було збудовано читальню , церкву. В
селі діяла трирічна школа, де навчання проводилося польською мовою.
Не кращим стало життя жителів села після вересня 1939 року. Трагічно
склалася доля найбільш активних членів "Просвіти". В квітні 1941 року за одну
ніч арештували 18 чоловік. Повернувся лише Биковський Стах .10 років відбув цей
чоловік у сталінських таборах.
У 1946р. в селі почали організовувати колгосп. Кровинчан заставляли
підписувати заяви про вступ до колгоспу. Тих, хто відмовлявся, жорстоко карали.
У 1947р. починається розкуркулювання, причому в першу чергу тих, хто був
членом "Просвіти" і їх синів. На Покрови, з 14 на 15 жовтня, на Сибір вивезли
більш як 10 сімей.
На початку 1949р. в селі було завершено організацію колгоспу, який дістав
назву "30-річчя Жовтня". У 1970 році кровинківське господарство було об'єднане
з лошнівським колгоспом "Маяк". Цей об'єднаний колгосп отримав назву "50річчя Жовтня". У Кровинці було створено бригаду №2 з різногалузевим
напрямом, їй належало 800 га землі, на якій працювало 126 чоловік. В 1970р.
побудоване нове приміщення школи, розраховане на 200 учнівських місць із
кабінетною формою навчання. На території села працює сільська бібліотека з
книжковим фондом 10 000 книг, сільський клуб на 120 місць, сільське відділення
зв'язку, дитячий садок "Сонечко" на 50 місць. фельдшерсько-акушерський пункт,
комплексно-приймальний пункт, нова майстерня.
Колгосп "50-річчя Жовтня" проіснував до 1991р. В цьому ж році в
12
13. Кровинці було створено колгосп ім. Морозенка. Після розпаду радянської
імперії в селі відбувається цілий ряд змін. Сільська рада першою в області
прийняла рішення про підняття синьо-жовтого прапора. 30 червня 1990р.
відбулася церемонія його освячення.
А це свідчення про діяльність колгоспу ім. Морозенка з газети "Трудова
слава": І от приходить той день та мить, коли хочеться оглянутись на пройдену
дорогу. Це стає потребою, це відчуваєш, як внутрішню вимогу. Треба зробити
підсумок. Треба оцінити доробок. Десять років -- то час, який мав би мати
славний рахунок. А який той рахунок?
З десятисятирічної відстані дивлюся на Кровинку, Лошнів, Сушин. Остальці. Я знаю всі цифри - урожайності, прибутків, грошових витрат на
соціально-культурні потреби. У мене не блокнот - економічний довідник. Є
зростання. Є приємні зрушення. Назву лише одну цифру. За десять років
освоєно сім мільйонів капіталовкладень у будівництво. Нові приміщення на
тракторному стані. Тваринницький комплекс. Адміністративний будинок.
Список можна продовжити.
Та я ловлю себе на іншій думці: за цифрами, за сухими зведеннями хочу
побачити щось вагоміше. Хочу знайти глибинний стержень, породжений
перемінами. Мені доконче потрібно знати, у що викристалізувались показники.
І от натрапляю ще на таку цифру - 320. Стільки у колгоспі працюючої
молоді. Кожен третій - молодий. Кожен п'ятий - комсомолець. Он де вершина
досягнень - молода зміна, яка приймає естафету в батьків. Юнаки і дівчата
сьогодні господарюють повсюдно - на фермі, у тракторній і рільничих бригадах,
у сільському побуті. У село повертаються ті, хто раніше виїхав у Тернопіль чи за
межі області.
Звісно, таке не може не тішити. А яке цьому підґрунтя, яка підвалина.
Насамперед - умови праці. Візьмемо тваринницький комплекс. Тут ручна праця
зведена до мінімуму. Напування корів, роздача кормів, доїння, транспортування
гною - усе механізовано. Отож на зміну батькам сюди прийшла молодь. Із школи
прийшла, із вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. Тридцять два
чоловіки молоді, з них 8 спеціалістів. Вони об'єдналися в два комсомольсько13
14. молодіжні колективи. Один з них, який очолює Галина Порчик, працює за
методом бригадного підряду. За десять місяців дівчата одержали від кожної
корови понад 3000 кілограм молока.
Якось сестри Валя і Марія Кримські після чергової підсумкової наради
зізналися:" Ми йшли сюди і не вірили, що тут працюватимемо. З півроку,
думаємо, побудемо, а там буде видно. Чомусь вже так вкоренилося роками:
ферма - то тяжка робота. Смішно тепер. Куди йти? Чого ліпшого шукати? В
праці головне, аби було задоволення. А ми його маємо".
Сюди, на комплекс, тваринників щодня доставляє автобус. Тут діє
профілакторій, до послуг операторів комплексний приймальний пункт.
Відпочинок? Що п’ятий день - вихідний. Потурбуємось, щоб знову відновити
роботу художньої самодіяльності.
Дівчата не хочуть вдовольнитися тим набутком знань, який одержали на
фермі. Вчитися. Перші кандидатури - Галя Порчик, Ганна Дмитроца...
До речі, про навчання, то постійно в центрі уваги партійної,
комсомольської організації, правління колгоспу. У господарстві у всіх галузях
виробництва потрібні освічені кадри. Сьогодні за рахунок колгоспу вчаться
вісім юнаків і дівчат, чимало молодих здобуває освіту без відриву від
виробництва. Спеціалісти поповнять тракторну, рільничу бригади. Прийдуть
медики, культосвітні працівники торгівлі, побуту.
Особлива наша турбота про механізаторів. Якщо ми в цьому році зібрали
з кожного гектара по 30 центнерів зернових, 180 центнерів картоплі і за
попередніми підрахунками виходить 350- центнерний урожай цукрових буряків,
то заслуга в цьому на сам перед трактористів, комбайнерів. І знову ж таки: тут
попереду молоді. Ось, приміром, Зіновій Бриль (він очолює комсомольськомолодіжний колектив) цьогорічних жнив зайняв перше місце серед комбайнерів
району і друге - серед колег в області. По - ударному працюють Василь
Калишин, брати Петро і Павло Гончари, Василь Дребут, Василь Дорош, Іван
Стахняк і багато інших. З ініціативи молодих створено дві ланки бригадного
підряду, які очолили Павло Воробель, Віктор Пігель.
Приємно вражає така картина: серед механізаторів, які після роботи
14
15. збираються для "перекуру" у гурт, часто побачиш молодих колгоспних
спеціалістів - головного агронома Івана Самцова, зоотехніків Богдану Дзядик і
Євгенію. Дівих, бригадира тракторної Володимира Дуця. І то, либонь, символічно:
серед механізаторів йде розмова про проблеми села. Про перспективи економіки.
Про будівництво. Про насущні побутові потреби. Символічно, бо звідси, з
тракторного парку беруть початок джерела сільського добробуту.
Багатий наш край на історичні пам'ятки, зокрема головною гордістю
нашого села є знаходження на його території пам'ятки історії городища
“Лошнів’’.
Городище Лошнів - 3 було зафіксоване на початку 1980-х рр. Ягодииською М.О.
завдяки повідомленню професора Тернопільського державного педагогічного
інституту Свинка Й.М. Пам'ятка знаходиться майже посередині між селами Лошнів і
Кровинка. Вона розташована на високому мисі-останці, який знаходиться на лівому березі
р. Гнізна. Тут річка огинає мис крутим «коліном» і омиває його з трьох боків.
Городище захищене ровом і валами, насипаними з боку уложистих схилів і на
перешийку мису. Напільний вал міститься на відстані 150 м. від найнижчої ділянки
перешийка. Від краю миса до внутрішнього валу відстань становить 120 м. Відстань від
валів північно-східного та південно-західного схилів до ріки становить близько 100 м.
Загалом контури валу повторюють видовжено-овальні обриси природного останця.
Довжина внутрішньої частини городища — 240 м, ширина — 120 м, (в центрі), ширина
біля внутрішніх воріт — 80 м.
Сучасна ширина валу становить 14-18 м, середня висота над рівнем двору — 1,01,4-1,7 м. Середня глибина рову над рівнем напільної ділянки — 0,5-1,0 м.
Влітку 1991 р. на території городища було закладено 4 розкопи і 2 шурфи. Один з
розкопів, завдовжки 15 м і завширшки 4 м, охопив ділянку внутрішніх воріт і
частково обидві стінки валу (переріз). З'ясувалося, що для спорудження валу
використано грунт з викопаного рову. Основа валу була укріплена камінням, кістками
тварин, битим посудом і, напевно, деревом. В'їзд у ворота (разом з прилеглою ділянкою
рову) ймовірно вимощувався каменем. Можливо, на валу додатково було збудовано
дерев'яне укріплення типу частоколу. Серед інших небагаточисельних знахідок на
городищі були крем'яні вироби, фрагменти глиняного посуду, кістки тварин.
15
16. Влітку 1994 р. городище додатково обстежувалося археологічною розвідкою
у складі автора та студентів історичного факультету ТДПІ. Матеріали
досліджень городища дозволяють зробити деякі попередні висновки. По-перше,
культурний
шар городища — бідний. Це дає підстави вважати, що в городищі тоді
проживали лише під час небезпеки. По друге, час існування городища припадає на
ранньоскіфський період. Випадкова знахідка на території городища великого
фрагменту світлоглиняної амфори 15x22см дозволяє розширити хронологічні рамки
існування городища Лошнів - з VII аж до початку V ст. до н.е.
16
17. ІІ. Історія Кровинківської ЗОШ І-ІІ ступенів
В 1970р. побудоване нове приміщення школи, розраховане на 200 учнівських
місць із кабінетною формою навчання. У 1996 р. було добудоване пришкільне
приміщення, де зараз функціонує дитячий садочок.
За час навчання, в новому приміщенні, школою керували такі директори:
Василевська Віра Василівна (1974 – 1980 рр.)
Карий Степан Онуфрійович (1980 – 1986 рр.)
Азарніна (Захарова) Г. О. (1986 – 1989 рр.)
Грицюк Людмила Олександрівна (1987 – 1988 рр.)
Куліковський Роман Мирославович (1989 – 2000 рр.)
Бедзик Ігор Євгенович (2000 – 2011 рр.)
Заяць Світлана Богданівна (2011 – 2013 рр.)
Заверуха Любов Ярославівна (2013 р.)
На даний час, директором школи, з 01.09.2013 року є Заверуха Любов
Ярославівна.
Заступником директора з навчально-виховної роботи – з 1 вересня 2001
року працює Юркевич Олександра Петрівна.
Спогади старожительки
с. Кровинки пенсіонерки, вчительки математики Оліховської
Євгенії Харитонівни
В Кровинківську восьмирічну школу я прийшла восени у 1962
році. Школа тоді була в двох корпусах. Старші класи я навчала
математики в більшому корпусі, що на горі, а молодші класи навчались
в будинку де зараз продовольчий магазин та бібліотека. Біля школи, де
навчались старші класи, був гарний садочок, спортивний невеличкий
майданчик, навчально-дослідна ділянка, невеличка тепличка, шкільна
майстерня по дереву.
17
18. На цій фотографії №1 учні старших класів під моїм керівництвом
упорядковують
квітник,
що
перед
був
фасадом
школи. Ви побачите
на цій фотографії і
тодішнього
директора
школи
Бернадина
Зіновія
Васильовича. Було
в цій школі п’ять
класів.
В
класах
Фотографія № 1
були грубки, в яких техпрацівники розпалювали дровами, а потім
засипали вугілля в 6 годин ранку. В класах були довгі чотиримісні
парти.
Велику увагу тоді в школі приділяли трудовому навчанні учнів.
Ми тоді «взяли шефство» по догляду за великим садом, що ріс тоді
біля дороги, що веде в село Лошнів.
На цій фотографії №2 я
з
учнями
8-го
класу
обкопуємо дерева весною. А
восени
ми
збирати яблука.
допомагали
Але якісь
персоні у вищих ешелонах
не сподобався цей сад і він
був знищений. Мені тоді
страшенно боліло серце за
Фотографія № 2
18
19. цими чудовими щепленими великими черешнями та сливами яких
зрізали, а ще й викорчували. А нас вчителів з учнями заставляли
стягувати гіляки тай ще й у Великодній день. Але тоді були такі часи,
що ніхто нікому не міг перечити чи говорити. Всі німіли з страху. Було
дурне керівництво «Єдиной Коммунистической партии».
В селі Кровинка тоді головою колгоспу був Боровець. Мій свекор
Оліховський Євген Євстахович будував в колгоспі стайні, а свекруха
мала обробити (2 – 3 рази посапати) ½ га цукрового буряка, 0,5 га
(посадити обломити, висушити і поскладати) тютюну. Від цього
тютюну моя свекруха отримала алергію (все тіло вкрилось дрібною
висипкою, що страшенно свербіло), а тому цю роботу мусила порати я
сама – невістка, що була вчителькою математики. Моя свекруха була
хворою людиною, але ніхто в колгоспі не признавав цього, а назначав
ділянки для обробітку, тобто була майже примусова праця, як при
кріпацтві. А за цю роботу в колгоспі записували так званні «трудодні»,
які могли і зняти за непослух, за не добре оброблену ділянку, за
крадіжку. Тоді була державно-колгоспна власність. Люди за ту оплату
праці не виживали, а тому всі і всюди крали. Крали днем і ніччю.
Крали городину, крали корми для своєї худоби, крали зимою солому, а
літом пшеницю і все інше, що вирощувалось у колгоспі. Прості
колгоспники крали мішками чи вереньками, їздові фірами, а
бригадири, голови колгоспу – машинами. Таким був колгоспний лад.
Дуже було нестерпно шкода того добра, що пропадало, гнило, а
людям не давали. Бо ж половина урожаю зерна залишалась на стерні,
половина вирощеної картоплі замерзала на полі. Інколи довгі кагати
цукрового буряка весною розгортали бульдозером по полю, але людям,
що тяжко працювали, вирощували його, не дали. Це люди щоденно
19
20. бачили і в них була велика ненависть до колгоспного ладу.
Найтяжче люди працювали при вирощенні цукрового буряка.
Треба було його прорвати, гнучи спину, посапати 2 – 3 рази. А восени
то була претяжка праця, бо вручну стягували той буряк на купи,
обчищали і ще й вереньками носили на більші купи. Потім цей буряк
вручну навантажували на машини. Часто восени випадав сніг і
жіночки, стоячи по коліна в снігу, обчищали цей буряк.
А плата за це була мізерною. Про те при голові колгоспу пану
Крету колгосп села Кровинка був мільйонером, тобто мав непогані
прибутки. Але коли його приєднали до села Лошнів, то село зубожіло.
Ще більша кількість вирощеного в колгоспі пропадало. Особливо
багато попадало кукурудзи.
20
21. А в школі дітям забороняли йти в церкву. Забороняли біля церкви
бавитися гаївки, а в Різдвяні свята – колядувати. Дуже тоді в селі діти
любили ходити на Свят вечір із «звіздою». Дуже тоді любили діти
народний обряд «ходити з Геродом». В цій п’єсі був Чорт, Янгол,
Герод, Жид, Смерть. Дітей
надзвичайно захоплювали
маски, і дуже важко було
вчителям здійснювати цю
заборону. А тому, щоб дати
дітям щось в замін цих
обрядів,
ми
вчителі
вирішили
організовувати
Фотографія № 3
на Новий рік бал маскаради. Це було на перших порах дуже трудно, бо
класи були малі і ялинку для дітей ми робили в сільському клубі. Але
ж в клубі було холодно, а діти мали бути і сніжинками. То ми дістали
залізну пічку (так званий п’єцок), прилаштували до грубки і цим
добились потрібного тепла в клубі. Перший такий вечір організувати
було дуже трудно, бо це було для дітей і батьків незвично . Але
перший вечір вдався на славу, бо вчитель музики і співів, надзвичайно
обдарована людина, організував біля ялинки чудові ігри, забави
(фотографія № 3). На цій фотографії на баяні грає пан Мороз – вчитель
музики. Ось так з того часу в нашій школі щороку організовували
новорічні бал-маскаради.
Я завжди старалась не тільки дати учням знання з математики, а й
докладала чимало зусиль зробити так, щоб любили учні школи, щоб з
охотою вони до неї йшли. А тому вчила дітей співати, танцювати і таке
інше.
21
22. Пам’ятаю ще в старій школі я організувала так званий «Вогник»
(це було тоді дуже модно) це була зустріч учнів 8-го класу з своїми
мамами. А для цього «Вогника» потрібен був чай і до чаю. То я і діти
принесли в школу муки, яйця, жир, електричну пічку і ми пекли
пляцки в школі з дівчатами. Ще й тепер зустрічають мене колишні
школярки і кажуть: «А пам’ятаєте як ми в школі пляцки пекли?»
Ця школа була стара, мала, два класи з північної сторони були
вологими і тому повстало питання про будівництво нової школи. Дуже
багато приклав зусиль в цьому питанні учитель фізики Карий Степан
Онуфрійович. Він з директором Гайвою їздили в область, в район
просили, вимагали, писали в різні інстанції і нарешті добились свого.
Почалось в селі будівництво нової школи.
І так восени в 1974 році ми переходимо до нової школи. В
побудові школи багато допомогли жителі села, вчителі, учні старших
класів. І ми одержали школу з просторими світлими класами,
новенькими партами, з шкільною столовою і таке інше.
Це було торжество для учнів, а для нас учителів велика заморока,
бо треба було дотримуватись чистоти, не руйнувати цієї красоти. А
наші діти були для цього не привичні. Пам’ятаю, як тяжко було
боротися за чистоту парт. Хто наніс написи на партах не можна було
знайти, бо була кабінетна система і діти переходили з класу в клас.
Підлога в класах стала з болотом, а тому було заведено носити учням
підмінне взуття. До цього діти були не привичні, а нам вчителям було
дуже тяжко. Було заведено після урочне прибирання, вологе витирання
підлоги. Під час такого прибирання завідуючий кабінетом мав бути
присутнім, бо ключ від кабінету був тільки у нього. Отже, завідуючий
22
23. кабінетом мав бути після уроків щоденно. А тому для нас учителів
стало тяжке життя, бо цілий час треба було бути в школі. А в дома ж
сім’я, почались щоденні сварки. Особливо стало важко при директору
школи Василевської Віри Василівни, яка днювала в школі.
Пам’ятаю нам директорка школи організовувала змагання між
класами, особливо новорічних бал маскарадах. Кожен класний
керівник мав придумати такий новорічний виступ, щоб зайняти певне
місце у змаганнях.
На фотографії № 4 ви
бачите учнів мого класу
після
такого
виступу.
Хлопчики-гномики
танцюють танець «Аркан».
Ми зайняли перше місце.
А
ще
керівники,
культуру,
республіки
ми,
класні
мали
пісні,
Фотографія № 4
вивчати
досягнення
СРСР.
Мені
доручили вивчати досягнення
та культуру прибалтійських
республік
Литва,
Латвія
і
Естонія. На фотографії № 5 ви
Фотографія № 5
бачите естонський танець в естонських костюмах. Костюми ми з
учнями шила самі. А танців, пісні, декламацій вчила дітей класний
керівник, вчителька математики Оліховська Є. Х. Музику ми
використовували з пластинок, а «па» придумували самі з учнями. Було
23
24. дуже цікаво.
Але цим не обмежилась робота радянського вчителя на селі.
Вчитель мав ще в селі певну закріплену за ним вулицю. Там він мав
проводити просвітницько-агітаційну роботу під час виборів мав
забезпечити здачу «лишків» молока, «лишків» картоплі. Мав вчитель в
клубі читати 3 – 4 лекції на рік, мав бути на всіх громадських і
колгоспних зборах (інколи колгоспники не приходили, то сиділи самі
вчителі). Як колгосп був вже у селі Лошнів, то нас автобусом возили
туди. Потрібні були голови на зборах.
Пам’ятаю як в нашій школі працювала вчителем російської
літератури Тіцька Галина Петрівна, то вона організувала сільський
театр в сільському клубі. Вчителі школи мали брати активну участь в
житті села. Це була еліта села.
Найгірша для нас вчителів була робота по здійсненні атеїстичного
виховання. Директор школи нас, класних керівників, розпинала на
нарадах за те, що наші учні пішли до церкви. Але ж ці діти мали в дома
батьків, які вчили їх бути побожними. І вийшло так, що вдома дітям
говорили одне, а в школі інше. Щоб не дзвонили діти на Великдень, то
вчителі мали чергувати і фіксувати хто це робить.
А на Різдвяні свята мали ми з 7-ми годин Святого вечора бути у
школі, ходити по селу, слідкувати, щоб діти не колядували, не «ходили
з геродами».
Це було для нас надзвичайно важко, бо ж треба було жінці в сім’ї
приготовитись до свят, спекти, зварити все (бо ж в кожній сім’ї
традиція), а потім бігли в школу на чергування.
То була суцільна брехня на кожному кроці. Ми брехали один
24
25. одному, брехали учням, учні брехали нам. І від цього життя ставало
нестерпним.
Треба було на уроках здійснювати атеїстичне виховання. А що
придумаєш до тої чи іншої теореми атеїстичного? Та я намагалася це
робити на математичних вечорах. В роді: полетіли космонавти і не
побачили в космосі Бога. Це примітив. Але мусили робити і це. Бо в
районі сказали провести атеїстичний вечір з математики.
Вже в кінці своєї роботи я не витримувала цієї брехні, не могла
дивитися в розумні очі моїх випускників і просила: «Не йдіть в церкву,
бо мені зробите дуже зле».
А політінформації перетворились для мене в справжнє пекло. Там
була суцільна брехня, а треба було переконувати учнів, що це все
правда.
Щоб складати задачі про досягнення УРСР за п’ятирічки беру
книжки планів і досягнень держави, а там цифри говорять не про
досягнення.
Ось чому стала нестерпна та влада, ось чому розпалось СРСР. Всі
люди привикли красти там де робили. На фабриці ялинкових прикрас
прикраси, на іншій фабриці – взуття і т. д.
Їздовий в колгоспі дбав аби перебути день, а не щось робити.
Все гнило, пропадало і люди говорили: «А яке мені діло до того.
Це не моє».
З цього стану в державі люди не хотіли працювати, дивились щоб
щось взяти собі. В колгоспах працівники співались.
Така система не могла довго існувати…
25
27. ІІІ. ВИДАТНІ ПОСТАТІ СЕЛА КРОВИНКИ
1. НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕРОЙ - КОЗАК МОРОЗЕНКО
Серед воєначальників Богдана Хмельницького у Визвольній війні
українського народу проти польсько-шляхетського панування особливу увагу
заслуговує корсунський полковник Нестор (Станіслав) Морозенко, улюбленець
козацтва і черні, оспіваний у пісні-тузі "Ой Морозе, Морозенку...". Його ім'я
овіяне легендами і переказами, звеличене в народних приказках і прислів'ях,
відображене в багатьох творах художньої літератури. Але чи багато хто з нас знає
про його життя, походження, дату і місце народження і захоронення?
Брак відомостей про нього, обмаль історичних досліджень і породив у нашій
літературі цілу низку версій і різночитань, які, на жаль, побутують і до сьогодні.
Довгий час, та ще і тепер, в літературі і навіть у шкільних підручниках йде
суперечка, чи дійсно був такий герой, чи може це узагальнений образ, створений
народом: його співцями, кобзарями, бардами в їх уяві.
З невідомих причин преславний Морозенко, не звернув на себе увагу наших
істориків. Як не дивно, але українські історики, не приділили Морозенкові
належної уваги. А що вже казати про польську чи російську історіографію. У
деяких документах навіть перекручують його прізвище.
Польський хроніст В.Коховський називає народного героя Морозовичем.
Подібне і зустрічаємо у листі російського посла Григорія Унковського (весна
1649р.), де герой згадується як Мазуренко. Український літописець Григорій
Граб'янка називає його аж двома прізвищами Мороз і Мозиря. М.Максимович у
творі "Обозрение городовьіх полков" (1856) ототожнює Станіслава Морозенка з
обозним Кропивнянського полку Нестором Морозенком.
Хто ж на справді був народний герой Морозенко?
Справжнє його прізвище Станіслав Мрозовицький. Рід Мрозовицьких - це одна з
галузок давнього галицько-волинського шляхетського роду Витвинських, який
прийняв родинне прізвище від поселення Мрозовичі - з маєтку Витвинських.
Відділення від гілки Витвинських датується роком 1450. Ще інші дослідники,
зокрема відомий історик Іван Крип'якович виводить прізвище від слова Мороз,
тому саме прізвище він називає не Мрозовицький, а Морозовицький. Витвинські27
28. Морозовицькі, осівши в Галичині, брали активну участь у різних військових
походах проти загарбників і славилися хоробрістю, відвагою і лицарським
характером. Старалися дотримуватись справедливості і релігійної толерантності,
а тому серед чванливої шляхти їх називали "русинами".
В історичних джерелах значиться, що батько Станіслава - Павло
Мрозовицький (Морозовицький ) працював писарем острошовським, а з 1622 до
1634р. з перервами був міським писарем в Теребовлі. А з січня 1635р. був
підстаростою Теребовлянським аж до 11 грудня 1645р. Відомий історик професор
О.Оглоблин в листі до редакції історично-мемуарного збірника "Теребовельська
земля"
пише:
"Нема
найменшого
сумніву,
що
полковник
Станіслав
Мрозовицький (Нестор Морозенко) був зв'язаний з Теребовлею і, звичайно,
якийсь час там жив".
Мати Станіслава Мрозовицького - Ганна Корицінська була дочкою Адама
Корицінського, власника посілості Спас у Белзькому воєводстві. За багатьма
документами Павло Мрозовицький мав двох синів - Юрія та Мартина.
Досліджуючи генеалогію Мрозовицьких з перед сотні літ, ніде не зустрічаємо
Станіслава, сина Павла Мрозовицького. Очевидно, справа у тому, що ім'я
Станіслава, сина Павла Мрозовицького, було спеціально покрите мовчанням,
стерте з лиця землі, з усіх історичних документів, через те, що він перейшов до
козацького війська. Хоч у списках студентів в Падуї і Френекері воно збереглося,
бо сюди досягнути не могла всесильна рука можновладців та їх релігійних
покровителів. Отже, напрошується думка, що Павло Мрозовицький мав трьох
синів: Юрія, Мартина і Станіслава.
Ідуть суперечки і про місце народження героя. Галицький історик Теофіль
Коструба пише, що Станіслав Мрозовицький народився в селі Спас Белзького
воєводства, звідки походить його мати, бо пізніше це село належить Станіславові,
як спадщина по матері чи дідусеві. Відомо, що молодий Мрозовицький десь у
1648 році зрікається свого імені та прав спадкоємця рідного села Спаса на
користь мачухи та її дітей, народжених від Павла Мрозовицького ("Літопис
Червоної Калини", число 7-8 за 1935р. Ст.Т.Коструба "Станіслав Мрозовицький
-Морозенко"). Але більшість дослідників, таких, як відомий історик-професор
28
29. О.Оглоблин, професор Грабовецький, їв. Дурбак, професор І. Крип'якевич,
твердять, що Морозенко народився в Теребовлі чи у селі Кровинка біля
Теребовлі. За даними В.Ліпинського, який спирався на публікацію "Львов'янин"
(1840, зошит 8, стор. 172-6), де використані й архівні матеріали (зокрема і
родинного архіву Мрозовицьких), "Станіслав Мрозовицький був сином Павла
Мрозовицького, підстарости Теребовельського і дружини Анна Корицінської,
народився в Теребовлі чи біля Теребовлі".
Не знаємо і дати народження Морозенка. Мабуть, народився, як більшість
дослідників твердять, приблизно на початку XVII століття, тому, що вищі студії у
другому університеті Станіслав Мрозовицький закінчив у 1629 році. Батьки
подбали про його шляхетське виховання і навчання. Відомо, що Станіслав
закінчив єзуїтські колегії у Львові та Замості, вчився у Краківському університеті.
Великий потяг мав до знань. Його цікавили і література, і архітектура, і
будівництво військових фортець. Вивчив добре десяток іноземних мов. Крім
польської досконало знав латинську, французьку, німецьку, італійську, іспанську
мови.
Закінчивши Краківський університет у 1629 році, Станіслав повертається в
Теребовлю.
Відпочивши трохи, Мрозовицький їде до Варшави, де працює пажем при
королівському дворі Владислава IV. Але тут між молодим високоосвіченим
Мрозрвицьким і гордовитим та пихатим шляхтичем Адамом Казановським
виникло непорозуміння. Станіслав залишає королівський двір, переїжджає до
Кракова, працює секретарем при дворах магнатів Тарновських, а потім
Оссолінських. Тут знову молодий Мрозовицький не міг скоритися неправді.
Взагалі, як твердять дослідники і біографи: Мрозовицький був вибухового
характеру. Він боровся за правду, за людяність, не міг терпіти зневажливого
ставлення до себе. Йому дорікали, що він русин(українець). Хоч був римо
католиком, вважав себе патріотом української землі, любив свій народ і поважав
його звичаї, традиції та віру. Не терпів тих, що вважали себе вельможними
колоністами і з погордою ставилися до "руського хлопа".
Станіслав Мрозовицький скрізь і всюди боровся за релігійну толерантність,
29
30. вимагав рівних прав для всіх громадян, не дивлячись на їх національність і
віросповідання. Але і тут знайшлися фанатики, які вважали, що пошана до інших
народів чи віросповідань - це великий гріх.
У 1634 році Мрозовицький мусів залишити дім Оссолінських, перейшов до
Ніщинських у Баранові, працюючи секретарем і бібліотекарем. Не довелось йому
і тут довго працювати. Потяг і жадоба до знань змусили молодого Мрозовицького
не обмежуватися лише вищими школами в Польщі, а продовжувати навчання за
границею. Батько його, хоч і недуже багатий шляхтич, для освіти сина не жалів
грошей.
Михайло Брик-Дев'ятницький, що проживає в Голландії, віднайшов в
архівах голландської військово-інженерної академії у Френекері відомості, що
Станіслав Мрозовицький студіював там у роках 1634-1638. Прибув туди із
Гданська, замешкав на приватній квартирі. У цій академії тоді навчався
український шляхтич з Полісся Юрій Немирич, який пізніше перейшов на
кальвінізм. "Дуже можливо, - відзначає один з редакторів теребовлянського
збірника Іван Дурбак, - що власне Юрій Немирич, дуже освічена людина того
часу, мав теж вирішальний вплив на молодшого від нього Мрозовицького та
намовив його перейти на сторону гетьмана Хмельницького. Немирич і
Мрозовицький були речниками релігійної конфесії , виступали в обороні
переслідування всіх некатолицьких віровизнань у шляхетській Польщі. За те були
переслідувані крайньо не толерантною польською шляхтою, та в кінці опинилися
в українському козацькому таборі. Обидва й загинули передчасно і трагічно,
бажаючи служити рідному народові, з якого походили їхні предки".
Закінчивши академічні студії в Італії, Станіслав знову повертається у
Польщу, але ніде собі не знаходить місця для душі, навіть у домі батьків, де
прийняли його досить холодно за русинське
вільнодумство. Біограф родини
Мрозовицьких пише, що розчарований син покидає батьківську оселю і подається
до козацького війська. Але ніде не знаходимо точних даних, де перебував
Станіслав з 1638 по 1648 рр. Відомо тільки, що 7 червня 1645 року Станіслав
Мрозовицький одержує документ, виданий королем Владиславом IV на
Чигиринське полковництво. Очевидно, король оцінив здібності колишнього свого
30
31. пажа, нагородивши його такою довірчою посадою. Ще й досі не маємо жодних
відомостей, чи був він чигиринським полковником і скільки років. Але
перебуваючи серед козаків , Мрозовицький щораз більше переконується, що вони
не розбійники, не грабіжники, не злочинці, а борці за волю і землю, і віру свого
народу. Отже, немає ніякого сумніву, що Станіслав Мрозовицький з ідейних
основ пориває з польським королівством, зі всевладною польською шляхтою і
повертається в лоно українського народу.
Високоосвічений Станіслав Мрозовецький пристав до військ Богдана
Хмельницького, бо бачив, як займається пожежа повстання і бажав перетворити
сліпу стихійну силу в національне організоване козацьке військо. З цією метою
він жертвує свою службу гетьманові, раз і назавжди пориває із своїм минулим,
повертається до віри своїх прадідів, змінює своє прізвище і навіть ім'я: замість
Станіслава стає Нестором Морозенком. Великий гетьман України дуже любив і
шанував Морозенка. Він призначає його наказним Корсунським полковником,
часто доручає відповідальні посади: то начальника запорізької кінноти, то
дипломатичну службу.
Затривожились можновладці при королівському дворі, захвилювалась
шляхта, а ще більше ксьондзи-єзуїти. Що тільки не робили вони, щоб перетягнути
Морозенка на свою сторону. До нього вислали своїх посланців, обіцяючи йому
місце при королівському дворі, чи в королівському війську, і кар'єру, і шану, і
привілеї. Приходили посланці і від єзуїтів, з якими він не захотів зустрітися.
Вони і грозили, і проклинали. Підсилали до нього красуню Потоцьку (яку він так
любив змолоду), але і це не допомогло. Тричі намагалися його вбити. Усе
даремно.
Отримавши
призначення
начальника
запорізької
кінноти,
здібний
полковник, маючи глибокі знання з тодішньої стратегічної науки, здобуті за
кордоном, з усіх сил старався вишколити і мати добру козацьку кінноту.
Допомагали йому в цьому полковники І.Богун, М.Кривоніс.
Реорганізована і вишколена ним кіннота брала участь в боях зі шляхтою в
липні 1648р. під Меджибожем, а під Костянтиновим врятувала життя навіть дуже
запальному Максимові Кривоносу.
31
32. Напевно відомо, як пише Теофіл Коструба у своїй статті "Станіслав
Мрозовицький - Морозенко", опублікованій у сьомому-восьмому числах
"Літопису Червоної Калини" за 1935 рік, що між серпнем 1648 і квітнем 1649-го
Морозенко був Корсунським полковником, бо в липні 1648р. полковником с Іван
Шангірей, а в квітні 1649р. (і до травня !652р.) на становищі корсунського
полковника бачимо Лукіяна Мозирю". У літописі Граб'янки в реєстрі
полковників першим зазначений корсунський полковник Мороз (так він називає
Морозенка).
Цінуючи дипломатичний хист, вміння говорити, переконувати, запалювати
простий люд до боротьби за волю, враховуючи відвагу, сміливість, а особливо
відданість героя великій ідеї свободи, Богдан Хмельницький доручає Морозенку
підіймати народ Поділля на визвольну боротьбу проти польсько-шляхетського
панування.
І це завдання він виконав. Подоляни радо вітали переможні загони славного
земляка, чисельно поповнювали загони Максима Кривоноса й Івана Ганжі, що
діяли на Волині й Поділлі. У 1648 році селянсько-козацька армія Богдана
Хмельницького розгромила польсько-шляхетські війська під Пилявцями на річці
Іква , в якій брав участь і полк Морозенка. І так всюди, куди посилав його гетьман,
Нестор Морозенко виходив переможцем завдяки своїй відвазі, сміливості,
винахідливості і любові до простого козака. Тому так любила його чернь, тому
так шанувало запорізьке козацтво.
Настав 1649 рік. Після смерті Владислава IV поляки обрали нового короля.
Ним став брат попереднього короля Ян Казимир, обрання якого вітав і Богдан
Хмельницький. Новий король прислав до гетьмана листа, обіцяв козакам і віруючим
православним нові привілеї.
Але вісті, які приносила добре організована гетьманська контррозвідка,
свідчили, що Польща наполегливо готується до нового походу проти козаків.
Почалася підготовка до війни з Польщею. Поринув з головою у цю підготовку і
славний Морозенко.
А.Чекановський у творі «Ой Морозе, Морозенку» пише: «Яких тільки він
(Морозенко) доручень не сповняв при творенні української держави... Був
32
33. полководцем і організатором, суддею і дипломатом, господарем і будівничим
кріпостей. Богдан Хмельницький доручив йому дипломатичну роботу. Через його
руки проходить листування гетьмана з королівством». Багато часу займала у
Морозенка робота як начальника козацької кінноти, допомагав полковнику
Капусті. Завжди був серед козацтва, зумів налагодити добрі відносини з черню,
селянами, бо ніколи з погордою не ставився до нижчих, а завжди був їх
охоронцем. Одного не міг зрозуміти: союзу Хмельницького з татарами. Він усім
своїм серцем ненавидів їх за щорічні напади на рідні подільські землі.
Наприкінці травня 1649 року Богдан Хмельницький вийшов з трьома
полками з гетьманської столиці — Чигирина назустріч ханові і провів його через
Умань до Бердичева, звідти гетьман рушив на Старокостянтинів. Налякані
силою козацького війська поляки без бою здали Старокостянтинів і за порадою
Яреми Вишневецького відступили аж під Збараж.
У Збаражі зібралося 15000 (за деякими даними до 45000 вояків). Частина
війська поселилася у фортеці, а для решти Ярема Вишневецький, який прийняв
командування, наказав збудувати укріплений табір аж до Луб'янок Нижчих (4-5
км). Українські війська широким фронтом переслідували шляхту. 17 козацьких
полків з татарами на флангах пройшли крізь Базалію і Чолганський камінь і
направлялися на Збараж.
30 червня до Збаража підійшли козацькі війська. Першими вдарила і проломила
ще неукріплений ворожий табір кіннота Данила Нечая і знищила 2000 німецьких
піхотинців-найманців, а на початку липня до Збаража прибула повстанська армія
на чолі з Богданом Хмельницьким. Зважаючи на надзвичайне укріплення
Збаразького Замку, гетьман обложив його. Облога тривала від 28 червня по 28
серпня 1649 року.
За даними польських істориків під Збаражем відбулося 16 великих битв, 27
кривавих сутичок і 75 вилазок. Становище шляхетського війська ставало
безвихідним, а до того серед обложених кинувся голод.
Тільки зрада кримського хана Іслам- Гірея II врятувала польське військо у
Збаражі від повного знищення.
Начальник козацької кінноти, корсунський полковник Нестор Морозенко
33
34. прибув під Збараж з основною частиною козацького війська. Майже щоденно
перебував у боях. То він рятував Івана Богуна, що попав в оточення ворогів, то
спішив на допомогу Бурляю, то стримував татарів, що кинулися грабувати
Стриївку. І скрізь виявляв неабияку хоробрість, сміливість, талант воєначальника.
За ним завжди йшли його вірні друзі козаки і чернь.
Козацько-селянські війська під Збаражем зазнали тяжких втрат: важко
поранено полковника Богуна, смертю хоробрих загинули полковники К.Бурляй і
Нестор Морозенко. По-різному описують смерть Морозенка під Збаражем. Ось як
пише в книзі «Богдан Хмельницький», що побачила світ у популярній серії
«Жизнь замечательних людей», Володимир Замлинський: «Ліве крило фортеці
захищала відбірна угорська піхота. Коли козаки Бурляя з'явилися перед нею, вона
тісно замкнула свої ряди і зустріла наступаючих шквалом вогню із рушниць. Але
козаки йшли напролом і угорці похитнулися. В цей час угорців підтримав із
своїм загоном Я.Вишневецький. Його удар був настільки стрімким, що козаки не
витримали. Впав поранений Бурляй. Його ледве винесли з поля бою. На допомогу
побратимам кинувся з кінним полком Морозенко. Зав'язалася запекла січа. На
своєму гарячому скакуні Морозенко метався полем і його швидка шабля
спалахувала як смертоносна блискавиця. Але тут кінь його похитнувся й упав на
передні підбиті ноги, і зразу на Морозенка налетіли ляхи. Ледве відбили тіло
свого полковника козаки. Бій закінчився невдачею і важкою втратою».
Відомий український історик І. Крип'якевич у своїй праці «Історія козаччини»
(Львів, 1922, с. 37-38) пише: «З поміж козаків поліг під Збаражем полковник
Морозовицький, якого звали Морозенком. Народ плакав за молодим лицарем, як то
співають у пісні «Ой Морозе, Морозенку, ти преславний козаче, — за тобою, Морозенку,
вся Вкраїна плаче...».
Учасник боїв під Збаражем польський шляхтич Якуб Міхаловський у своєму
щоденнику зазначає: «В бою загинув полковник Станіслав Мрозовицький,
відомий від імені Морозенко. Його смерть викликала великий жаль серед
селянства. Дуже жалувала його чернь».
Львівський письменник Теодор Микитин в історичному романі «Данило
Нечай» описує: «...З окопу вискочив Мрозовицький, дав знак шаблею своїм
34
35. корсунцям. Навіть не оглянувшись, певний, що ніхто з козаків не залишиться в
окопах, він кинувся навздогін за втікачами. За хвилину полковник уже схрестив
шаблю з шаблею якогось шляхтича. Короткий двобій —і ворог з розрубаною
головою звалився на землю. Несподівано рудий кудлатий кнехт, вихопивши з-за
пояса пістоль, вистрелив у полковника. Крик болю вирвався з тисячі козацьких
грудей».
П.Загребельний в історичному романі «Я — Богдан» змальовує картину
смерті Морозенка у спогадах Богдана Хмельницького: «Уже перший день приніс
тяжкі для нас втрати. Загинув од кулі старший мій товариш Бурляй, а молодший
Морозенко, поставлений мною над нашою кіннотою, нерозважливо порвався в таке
пекло, з якого вороття не було і найвідважнішим душам.
«Ой Морозе, Морозенку, ти славний
козаче,
За тобою, Морозенку, вся Вкраїна
плаче...»
У тій пісні-стогоні плач і туга всіх наших матерів, жінок і дочок, які
проводжали нас на війни, і не день, і не рік, а всю історію...»
Отже, як бачимо, дослідники-історики, письменники, краєзнавці — приходять
до однієї думки, що славний Нестор Морозенко загинув під Збаражем. Але одні
твердять, що він загинув у бою зі шляхтою, а інші — Морозенка було вбито
підступно під час перемир'я.
Автор однієї з найгрунтовніших розвідок про Морозенка (згадувано нами)
галицький історик Теофіл Коструба, посилаючись на щоденник Якуба
Міхаловського пише, що корсунський полковник Нестор Морозенко був підступно
вбитий 28 липня 1649 року під час перемир'я та втихомирення білоцерківського
полку (літопис «Червоної калини» за 1935 рік, № 7-8).
Такої ж думки і сучасні дослідники, зокрема Богдан Мельничукта Надія
Юрчак, які в статті «Тернопільські дороги гетьмана», надрукованій за 1990 рік в
газеті «Відродження» № 33-38, роблять висновок, що Морозенко загинув під
Збаражем не в бою, а підступно вбитий під час перемир'я.
Автор цих рядків ще в 50-их роках, збираючи матеріал до історичного нарису
35
