Навчальний проект студентки факультету журналістики ЗНУ Дар'ї Назарової

1. Дар’я Назарова
Запоріжжя в пам’яті моєї сім’ї
Місто величного Дніпрогесу та дивовижних музеїв – це багате на історію Запоріжжя.
Різні сім’ї й покоління бачили, як розвивався індустріальний край, які історично важливі
події тут відбувалися. Упевнена, саме процес становлення Запоріжжя таким, яким ми його
знаємо сьогодні, залишив свій відбиток у долях багатьох людей. Історія моєї сім’ї нічим
кардинальним не відрізняється від сотень інших історій, проте вона унікальна для нащадків,
як і решта розповідей.
Отже, почнемо з 1920 року, коли моя прапрабабуся Пелагея з чоловіком переїхали до
Запоріжжя. Тоді це був ще Олександрівськ. З розповіді прабабусі своїм дітям стає зрозуміло,
що життя тоді не можна було назвати легким, особливо якщо живеш у селі. Влада в ті часи
часто змінювалася: то червона армія заходила в місто, то білогвардійці. Жінки часто
залишалися самі на господарстві, адже чоловіки воювали на громадянській війні, яка все ж
закінчилася перемогою більшовиків. Так почалося поступове відродження Олександрівська.
Оскільки мої рідні жили в селі, до міста вони практично не виїздили, та не було й
необхідності в цьому. У їхньому селі проживало близько двохсот людей. Тоді працювали й
колгоспи, отже була робота, тільки до ферми треба було йти пішки майже 5 кілометрів, але в
людей не було вибору, копійку треба ж якось заробляти. Юнаки та дівчата розважали себе
прогулянками по селу, співами, танцями, та й більш дорослі не поступалися молодим. Людей,
які проживали в селі, тоді не надто хвилювали питання перейменування міста або ж якісь
політичні моменти, тому зазвичай розмовляли про більш побутові речі.
1927 року починається будівництво Дніпрогесу. Це була одна з головних новин того
часу. З розповіді моєї прабабусі, коли будували Дніпрогес, то затопили одне селище, де
проживали наші родичі.
Звісно, що й сумні сторінки були в історії нашого міста. Так, у 1930-х роках в Україні
починається голодомор. За один рік гинуть мільйони українців. Моя прабабуся народилася
1928 року. Коли почався голод, їй було всього 4 роки. Все, що я чула про ті жахливі часи, –
саме спогади її, як маленької дівчинки, яка бачила смерть на кожному кроці, пам’ятала, як
доводилося батькам тяжко працювати, аби хоч на вечерю був шматочок хліба, як приходили
люди у формі та забирали худобу й зерно. Тоді Запоріжжя ніби завмерло, вимирали цілі села.
Як їй, маленькій дівчинці, вдалося вижити, вона не розуміла до кінця свого життя. Той рік
пройшов ніби в тумані. Потім життя знову повернуло у звичне русло, почали відбудовувати
села, знову повноцінно запрацювали колгоспи, у місті почали працювати магазини.
На фото зображена моя прабабуся Дарина (праворуч) зі своїми
подругами
Під час Другої світової війни в місті продовжували виходити газети з останніми
новинами з передової. Запоріжжя було зруйноване, декілька разів підривали Дніпрогес, так

2. загинуло багато людей. У книжках написано, що в селі Чапаєвка, Вільнянського району, де
жили мої рідні, військові дії не тривали, проте, за спогадами мого прадідуся, там за селом
ішла справжня війна, катували пійманих партизанів. Прабабуся мені ще змалку розповідала
про те, як до їхнього селища прийшли німці, односельці сховалися у лісі, але їсти було
нічого, тому іноді пробували красти в окупантів їжу. Якось її, малу, спіймав один німець,
йому стало шкода й він пригостив її та дав цукерки.
За часів окупації німці використовували радіо як спосіб маніпулювання людьми –
постійно лунали новини про те, що радянська армія програє цю війну, “малювали” переваги
життя під фашистською Німеччиною. З розповіді моєї прабабусі, на такому ґрунті
відбувалося чимало суперечок між односельцями.
Починаючи з часів Другої світової війни, обірвався зв’язок з великою кількістю рідних
та знайомих. Тікаючи від війни, люди виїжджали хто куди міг. Мій прапрадідусь Леонід
пішов на фронт, спілкування з ним відбувалось виключно
листами, та й то не завжди.
Кажуть, що горе об’єднує людей. Так і є. Коли звільнили
Запоріжжя від окупантів, люди згуртовувалися докупи та якось
намагалися повернутися до звичного життя. По радіо постійно
говорили про те, що скоро війна повинна закінчитися, а жінки
чекали вдома на своїх чоловіків.
Після війни почалась відбудова. Полонених німців
змушували відбудовувати будинки. Та й усі мешканці Запоріжжя
також працювали на відновленні міста. Так, мій прапрадід, хоч і
повернувся з війни без однієї ноги, проте будинок відбудовував
сам зі своїми товаришами.
З освітою в селах була скрута. Прабабуся розповідала, що
до школи треба було йти 7 км, тому закінчила лише 4 класи. Потім
працювала дояркою на фермі, трохи пізніше працювала на
хлібозаводі. А тим часом Запоріжжя розвивалось.
На фото в білому халаті моя прабабуся Дарина
Ще одна сумна сторінка в історії – голод 1946-1947 років. У
селах було нічого їсти, приїжджали та забирали все, до останнього.
У місті щось можна було купити, але був страшенний дефіцит, та й
коштували продукти дуже дорого. Моя прапрабабуся, щоб
прогодувати дітей, продала все золото, яке мала.
У 1950 році народилася моя бабуся.
На фото прабабуся Дарина з дочкою Вірою

3. Вона не збиралася залишатися в селі, адже саме тоді почався розвиток індустрії.
Дівчинка подорослішала та переїхала до міста. Уже в 15 років пішла на роботу, влаштувалася
на один із заводів. Зарплатні були низькими, робота складною, проте молодь того часу, за її
словами, не втрачала оптимізму. Відкривалися кінотеатри (кінотеатр імені Довженка,
1964 рік), заклади харчування, ресторани. Відпочивала молодь тоді на танцях, ходила в кіно.
Тоді ж з’явились перші фільми, які знімали в Запоріжжі (“Весна на Заречной улице”). Саме
прем’єра цього фільму викликала небувалий ажіотаж. Щоб купити квиток, треба було
вистояти величезну чергу. Серед спогадів моєї бабусі – тодішні ціни на проїзд, на товари. Хоч
був дефіцит продуктів, проте їхню якість вона згадує досі.
З моїм дідусем вона познайомилась випадково на танцях. Сам він був родом з Росії,
проте його сім’я переїхала до України ще після Першої світової війни й оселилася в одному
із сіл Запорізької області. (Цікаво, що спочатку справжнє прізвище було не Назаров, а
Борисов. Проте, переїжджаючи з Росії, вони змінили прізвище).
На фото мій дідусь Анатолій Назаров та його батько
Володимир Назаров
У 1960-х роках активно почала розвиватися автомобільна промисловість. Дідусь
працював на залізниці, тому за свій трудовий внесок отримав квартиру та, як і всі, мріяв про
автомобіль, проте машини коштували задорого й не кожен міг собі дозволити таку розкіш. У
1969 році народилася моя тітка Ольга, через рік – моя мама Оксана.
Моя мама Оксана та тітка Ольга
У 1970 році відкрився Запорізький цирк – улюблене місце всіх дітей міста. Уже моя
мама розповідала про те, як малою бігала до цирку і як їй там подобалось. Наприкінці 1960-х
років будували Шевченківський район, і моя сім’я оселилась там. А парк Дубовий Гай на той
момент був улюбленим місцем запоріжців. Моя сім’я дуже часто влаштовувала там

4. прогулянки.
Часи дефіциту продуктів також запам’яталися
запоріжцям. Моя бабуся в ті часи дуже часто подорожувала,
встигла побувати в різних республіках СРСР та в інших
країнах. Часто привозила своїм дітям одяг та взуття з Грузії,
Німеччини та інших країн. Майже щодня люди вистоювали в
черзі по декілька годин, аби купити макарони або ж ковбасу,
до того слід зазначити, не найякіснішу.
Моя мама Оксана, 4 роки
На початку 1990-х років Радянський Союз розвалився. Люди зраділи цьому, оскільки
втомилися жити під постійним контролем. Та й закордон “відкрився” лише наприкінці 1980-х
років. Саме на цей час припадає чергова хвиля української еміграції. Нотка негативу в тому,
що до розпаду СРСР моя бабуся, напевно як і всі, мала ощадну книжку. Але коли Україна
стала незалежною та з’явилася гривня замість рубля, усі гроші на книжці “згоріли”.
Серед приємних спогадів – святкування 500-річчя українського козацтва. Тоді на свято
прийшло майже все місто, майоріли синьо-жовті прапори, лунали українські пісні.
Зі становленням України як незалежної держави, Запоріжжя заграло новими фарбами.
Проте люди зіштовхнулися з уже знайомими проблемами – дефіцитом товарів. У 1995 році
народилась я. Оскільки батька в мене не було, люди скептично ставились до мами й до мене,
адже вважали її легковажною жінкою, а мене байстрюком. Та, дякувати Богу, це тривало
недовго. Я пішла до школи, там уже більш спокійно ставилися до того, що дитина без батька.
Саме через це в мене спочатку були певні проблеми в спілкуванні з моїми однолітками.
Мій перший дзвоник, 2002 рік
Запоріжжя у моїй пам’яті на початку 2000-х років та зараз – це велика різниця.
Повністю змінився зовнішній вигляд міста, інший транспорт, новітні, сучасні будівлі,
оновлена техніка, комп’ютеризація. Як я й говорила на початку, Запоріжжя – місто з багатою
історією. Воно було абсолютно різним: зруйнованим, відбудованим після війни, у червоних
радянських кольорах, у часи перебудови, в синьо-жовтих кольорах, сучасним, старовинним, –
проте воно є своїм, рідним, тим містом, яке впливає на життя та закарбовується в серці
кожної сім’ї та кожного покоління.