1. Історія та
культурні пам’ятки
села Заздрість.
Підготувала
вчитель історії та
правознавства
Заздрістської ЗОШ
І-ІІ ступенів
Веремчук Ірина Іванівна

2. 2
Зміст
І. Вступ.
ІІ. Археологічні знахідки різних епох і культур.
ІІІ. Історія села Заздрість з найдавніших часів і до наших днів.
1. 1 Писемні згадки та теорії походження назви села Заздрість
2. 2. Перші жителі села
3. 3. Розвиток села у ХІХ - початку ХХ століть.
4. 4. Прихід до влади більшовицької влади та початок репресій проти
свідомих українців.
5. Блаженіший Патріарх Йосиф Сліпий.
6. Михайло Берестянський
7. Спогади каторжанки Сліпої Мирослави.
8. 7. Депортовані на спец поселення.
9. 8. Депортовані з політичних мотивів з хутора Поплави.
10. 9. Жінки-зв’язкові села Заздрість.
11. 10. Життя села в другій половині ХХ століття і до наших днів
ІV. Культурні пам’ятки села.
V. Додатки.
VІ Список використаної літератури.

3. 3
І. Вступ.
Заздрість – село Теребовлянського району, Тернопільської області.
Воно розташоване на річці Тюха, правій притоці річки Серет, за 40 км. від
обласного центру та 24 км. від райцентру та 15 км. від найближчої
залізничної станції Микулинці-Струсів.
Згідно з переписом населення станом на 2001 рік населення села
становить 920 осіб. У зв’язку з переселенням жителів у 1947 році із
облікових даних виключено хутір Поплави.
Село Заздрість відоме мільйонам людей, як батьківщина однієї з
найвідоміших постатей України – Верховного архієпископа Української
греко-католицької церкви кардинала Йосифа Сліпого.
Фото 1. Музей Йосифа Сліпого
Заздрість останніми роками стала одним із місць релігійного туризму
на Тернопільщині. І це вдихнуло нове життя в цей провінційний куточок
Поділля. Кожного року багато прочан зі всієї України та з усіх куточків світу
йдучи на прощу до Зарваниці проходять через село Заздрість. Обов’язково
відбувається для прочан та жителів села велика відправа у храмі Йосифа
Обручника.

4. Самі ж мешканці Заздрості пишаються тим, що живуть у селі, де 120
4
років тому народився Патріарх Йосиф Сліпий.
2012 рік був проголошений роком Блаженішого Кардинала Йосифа
Сліпого. А Всеукраїнську прощу, яка відбулася 15-16 липня у Зарваниці,
присвятили 120 річниці від Дня народження Патріарха.
6 вересня 2014 року відбулася велика відправа за участі великої
кількості прочан приурочена 30-тій річниці з дня смерті славетного сина
нашого народу, ісповідника віри УГКЦ. Саме дійство розпочалося
урочистою зустріччю Високопреосвященного Архієпископа і Митрополита
Тернопільсько-Зборівського УГКЦ кир Василія Семенюка, який відправив
святу літургію у храмі Йосифа Обручника, була проведено екскурсію в
духовно-меморіальному музеї-садибі Патріарха, лекцію та перегляд
документального фільму приурочені життю та діяльності Блаженішого
Кардинала Йосифа Сліпого.
Фото 2:Урочиста зустріч
Високопреосвященного
Архієпископа і Митрополита
Тернопільсько-Зборівського
УГКЦ Кир Василія Семенюка
Фото 3: Свята Літургія
у храмі Йосифа Обручника.

5. ІІ. Археологічні знахідки різних епох і культур.
Теребовлянська земля дуже багата на археологічні пам’ятки різних
5
епох та культур.
Село Заздрість у минулому було об’єктом зацікавлення науковців.
Зокрема, перед Першою світовою війною, тоді ще молодий, талановитий
дослідник Богдан Януш згадує Заздрість у своїх працях у зв’язку з
археологічними знахідками, які тут були виявлені, та які він датував як
пам’ятки культури скіфської доби. Дослідження проводилось на околиці
села, де було виявлено та досліджено могили цього періоду. (3:37)
З пам’яткою готського або сарматського періоду ( ІІІ-ІV ст. н.е.)
тогочасні вчені пов’язували так званий "Великий камінь" у Заздрості. Цей
камінь був знайдений та викопаний з землі у жовтні 1904 року в околицях
села. Його розміри становили: 5,05м. довжини, а ширина стели змінювалась
від 1 до 1,21м., товщина також була різною від 18см. до 100см. Верхня вужча
частина каменя була старанно обтесана та зашліфована. На цій верхній рівній
частині каменя були вибиті три знаки: два з фронту та на боковій його
стіньці. Ті знаки вчені вважали за давні знаки власності.
Зокрема, львівський дослідник
М.Бондрівський відносить їх до
так званих давньосарматських
тамг. Він вважає, що вони
аналогічні до двочисленних знаків
- тамгбоспорських царів Саврамата
ІІ, а також Рескурпіорда ІІІ і датує
першим десятиліттям ІІІ ст.н.е.
Поряд із цим каменем викопано
керамічний посуд з
орнаментованими елементами,
виготовлений на гончарному крузі.
Цей орнамент частина дослідників
відносила до готського типу.
(3:37). Б.Януш вважав, що це
єдиний в Україні 5-метровий
Рисунок 1. Сарматські знаки

6. моноліт з трьома готськими рунічними знаками, подібними до стилізованих
вилок. Під ним знайдено череп’я готського неорнаментованого горщика з III
ст. н. е. та кістки двох баранів. (12:243)
6
Фото 4.
У 1906 році цей камінь було перенесено з степу
хутора Пантелихи та встановлений біля церкви у
Заздрості. Ще у 30-х роках цей пам’ятник шанобливо
зберігався заздрістськими мешканцями. На превеликий
жаль він був розбитий комуністами на кілька кусків та
закопаний у землю у 1950-х роках, де саме невідомо.
Ось що пише про цей камінь Йосиф Сліпий у своїх
споминах про рідне село: "Від Галицької
гори на північний захід в долині викопано
десь у 1910 році величезний камінь
приблизно 5 метрів і 2,5 метрів широкий."( 3:12 )
Залишки глиняного посуду.
Неподалік села в урочищі "Могили" знаходиться курган скіфських
часів ( VII-VI ст.до н.е. ) ( 5:243 )
Нерозгаданою залишається ще одна сторінка, напевно, теж з
найстаріших сторінок історії околиць Заздрості. Вона пов’язана з існуванням
в старовину біля гори Пантелихи укріпленої шляхетської осади. Можливо,
цей осідок походив із князівських часів Галичини. Дослідник А.Байгер
помітив позначення такого об’єкту на свою карту визначних місць
Теребовлянщини. Проте, крім цього припущення немає поки що ніяких
інших відомостей про цей стародавній замочок чи укріплений двір.
Найстарішим архівним документом до історії села є списки, що
фіксують прибутки від панщини в Заздрості ще наприкінці XVIII ст. – у 1789
році. ( 3: 38 )
Ці дослідження – дуже незначна частина того, що потребує негайного
втручання археологів, і в першу чергу це стосується пам’яток, яким загрожує
знищення від земляних робіт чи ерозійних процесів.

7. ІІІ. Історія села Заздрість з найдавніших часів і до наших днів.
Саме село простяглося на високій Подільській рівнині, між річками
Серетом та Стрипою, близько села Струсів, Теребовлянського району. І з неї
дуже добре видно Теребовлянські і Струсівські гори, покриті лісами.
Навколо Заздрості на схід над Серетом простяглися такі села як Ладичин,
Варваринці, Налужжя, Тютьків, Струсів. На заході над Стрипою-Багатківці,
Бенева.
Ще у ХІХ столітті краєзнавці зазначали, що в околицях Заздрості існує
розлогий степ, вкритий надзвичайно буйною, дикою, неораною рослинністю.
Його вважали в той час за одне з найцікавіших із флористичного місць
Галичини. Лише наприкінці ХІХ століття тут почали з’являтись викопані
селянами глибокі рови для осушення землі та її сільськогосподарського
освоєння. Найбільш мокрою з розлогими болотами та численними озерцями,
з великою кількістю озерного птаства була територія на південний захід від
села, між Заздрістю та Пантелихою.
У цьому степу криється, напевно, таємниця заснування Заздрості.
Надзвичайно багата на трави, ця територія віддавна використовувалась для
випасання стада, які приганяли сюди на випасання від ранньої весни до кінця
літа з околиць, продавали згодом восени на ярмарках у Войнилові, Калуші,
Кракові і навіть у Відні. У книзі «Образи Червоної Русі» В.Завадського
(1869р.) вміщено навіть гравюру виконану за малюнком художника Юліуша
Коссака, на якій зображено степ, Пантелиху. Ймовірно, що зліва на горизонті
у цьому малюнку зображено крайні хати та будівлі Заздрості. Кілька слів
присвячує В.Завадський також самій Заздрості. Він зазначає, що це велике
село дуже відоме з дивної традиції масового гніздування тут лелек. Він пише
про Заздрість «… немає жодної хати, немає жодного даху, на яких не було б
кілька лелечих гнізд.»(3, 37).
На відміну від самої Заздрості, маємо досить точні дані дати щодо
7
виникнення сусідніх до села поселень.

8. Дослідник історії Теребовлянщини Я.Байгер вважає, що село є дещо
пізнішим за походженням. Він наводить факти про те, що місцева традиція
подає час закладення поселення – як приблизно 150 років тому. Враховуючи,
що праця написана у 1899 році, можемо припустити про дату появи села як
першу половину ХVІІІ століття. Отже, якщо опиратись на цю версію, то
Заздрість була закладена між 1733 роком(коли її ще немає у згаданій грамоті
шевського цеху Струсова) та 1750 роком (як це випливає з усної традиції)
1785 роком датується перша письмова згадка про село Заздрість у
8
Іпатіївському літописі.
Цікава особистість усної традиції про заснування Заздрості полягає у
тому, що спершу тут серед лугів існував лише фільварок Потоцьких, поблизу
граф поселив осадників у 24 будинках. Це стало причиною та поштовхом до
подальшого розвитку тут нового поселення. Звідки походили ці мешканці,
від чого пішла назва села, поки ще не встановлено.
На ґрунтах Заздрості, південніше села біля хутора Пантелихи у 1835
році було засновано німецьку колонію Новий Тичин. Заснування ініціював
тодішній власник струсівського ключа поселень Карло Лянцкоронський.
Сюди спровадились 18 німецьких родин з місцевості Ічина в Моравії.
Частина з них невдовзі повернулася додому, решта поступово асимілювалась
з місцевим населенням. (3: 37).
Перша письмова згадка про село Заздрість датується 1785 роком. Воно
знаходилось в горішній частині р.Тюхи, яка впадає в р.Серет. Перші жителі
будували будинки з глини, а дахи були із соломи, жителі села жили вільним
життям. Займались рільництвом, полюванням, бортництвом, риболовством в
навколишніх озерцях (їх нараховувалось на тодішній час 7).
Селяни околиць були заздрісні, що нові поселенці не відбували
панщини, що мали таку родючу і врожайну землю, рибні озерця і, внаслідок
цього, були дуже багатими. З цього приводу і походить назва нового
поселення «Заздрість».(1:178)

9. Ось яку легенду про село, виникнення та походження назви, записав
краєзнавець М.Крищук у с.Богатківці від добродія В.Венгера 1909 року
народження: «Як цариця Катерина спалила Січ, то козаки розішлися по
всьому світі. Вернулися додому і ті, що були родом з Теребовлі, але щоб не
ставати кріпаками, то ся поселили у густому лісі коло Теребовлі. Звели вони
тут свої помешкання на зразок січових куренів. Село обгородили валом і
частоколом. А посеред тої козацької слободи звели фалічну дерев’яну церкву
і віддали себе під опіку святої Покрови Божої Матері. А що були козаки
молоді, то за якийсь час всі ся поженили і завели в себе козацькі порядки.
Минали роки. Козацька слобода ся розросла і стала селом і ся
красувало воно своїм достатком посеред білих сіл, у яких панували польські
золіди, всім на заздрість. Була рання весна. Пробуджувалася до життя вся
зелень, ставали до роботи на полі козаки, а військо теребовлянських панів
обложило село і запропонували вони віддатися під опіку теребовлянського
старости. Вийшов до панів козацький отаман і сказав: «Тому не бути, щоби
український козак лизав зад панові». Налетіли на нього вояки, але той ложив
їх шаблею, що снопи на полі. Козаки відперли ворота і вдарили на ворога.
Але поляки щойно того і чекали. З хащів влетіли на конях польські драгуни і
за якусь хвилю ся вдерли до села. Козаки полягли всі до одного, а село стало
панським. А назва його Заздрість живе і нині». (5:237)
Існують перекази про перших жителів села Заздрість: з Дніпра
прийшов до Теребовлі козацький старшина з двома синами. Напевно, це був
прихильник гетьмана Мазепи, що ховався від поплічників російського царя
Петра І. З невідомих причин польський староста осліпив старшину і той утік
з синами у степи, і став першим жителем Старої Заздрості. Вони займалися
випасом волів і пасічництвом. Мед і м'ясо продавали в Бучачі, де їх ніхто не
знав. Батько їх на сліпець дожив до 90 літ. Від нього цілий рід назвали
«Сліпими». Умираючи, батько наказав синам зберегти прізвище «Сліпий» як
пам'ять про польську неволю. Від них і ведеться рід Сліпих, які є високого
зросту, з великими чорними бровами, мають нахил до пасічництва.
9

10. Другий рід, Дичковських, побудував свій дім 2 км на схід, від перших
поселенців, там тепер Нова Заздрість. Дичковські належали до гербової
шляхти. Ці два роди розбагатіли на випасі волів, закупили багато землі.
Пізніше там поселилися роди Мушинських, Яновських, Ядловських, які
досить швидко асимілювались з українським населенням через мішані
шлюби і втратили польську мову та культуру і перейшли на українську.
(7:378)
У своїх споминах про село Заздрість, патріарх Йосиф Сліпий писав в
липні 1963 року в монастирі Отців Пассіоністів в Неттуно біля Риму: «Моє
родинне село називається Заздрість, кажуть тому, що всі довколишні міста і
села завідували його багатству і говорили, що воно справді є ос елею медом і
молоком пливучою. (3:37)
У середині ХІХ ст. серед надзвичайних озер та ярів були у Заздрості
такі назви місцевості, як: Мучний горб, Мазарка, Комісарка, Лісне, Копань,
Воєводлиха.
В 1902р. вибухнув селянський страйк. В селі зібралось віче, на якому
Микола Дмитрусь – війт села – присягнув, що не відступить від вимог селян.
У той час селяни працювали за 13-й сніп на панських ланах. Пан був
вимушений погодитись, що селяни працюватимуть за 10-й сніп.
До Першої світової війни в селі були дві школи. Однокласова з одним
вчителем у Старій Заздрості і чотири класова з трьома вчителями в Новій
Заздрості. Також була читальня «Просвіти», яка розміщувалась в хаті
Дмитруся, а пізніше – Коберницького, кооперативу не було. (7:378)
Колись у селі була стара дерев’яна церква, що згоріла від удару
блискавки. Протягом деякого часу селяни їздили до Струсівської церкви та
костьолу на відправи і ховали своїх родичів на Струсівському кладовищі.
Допоки на місці колишньої церкви жителі села не побудували власними
силами муровану церкву «Воздвиження Чесного Христа» і дзвіницю.
Роман Дичковських – дід кардинала Й. Сліпого, допомагав у
будівництві, а також закупив у Перемишлі дзвони до церкви. На цих дзвонах
10

11. були викарбувані також і інші фундатори. Але розпочалась І світова війна.
Жителі села побоюючись, що дзвони будуть вивезені на переплавку в 1915
році сховали їх в степу, але після війни дзвони повернули на дзвіницю, де
вони звеселяли своїм дзвоном усе село.
Саме село в роки І світової війни (1914 – 1918) було зовсім зруйноване,
так як саме через Заздрість проходив фронт і точились запеклі бої. І зараз
зберігся хрест, який вказує місце поховання австрійських воїнів. Сам цвинтар
не зберігся і немає жодних ознак його перебування. Зараз на його місці
земельні наділи, які обробляють селяни, багато з них і не здо гадується, що це
є місце старого цвинтаря.
Фото5: Пам’ятний
хрест австрійським
11
Місцеві старожили пам’ятають, як по землі були
розкидані солдатські чоботи, частини форми, особисті
речі. Восени 1915 року мешканців Заздрості було
евакуйовано австрійськими військами до міста Гмінди
в Австрії. Але завдяки зусиллям війта Темка Сліпого
австрійський уряд дав гроші на відбудову села.
Мешканці села повернулися назад. До
відродження села найбільш зусиль доклали: Микола
воїнам.
Дичковських, Іван Сліпий батько лікаря
Радіона Сліпого, Тимко Сліпий – батько інженера Радіона Сліпого,
Микола Дмитрусь, Берестлиський,
Слободяник, та інші. (7:379)
Здавалося, що ось життя має
налагодитися, але розпочалась
епідемія чуми та віспи. Люди
вмирали дуже швидко, по селу їздили
двоє старших чоловіків-відчайдухів,
які збирали всіх мертвих на віз,
відвозили на край села де в загальній
Фото6: Могила Січових
Стрильців.

12. ямі усіх інфікованих хоронили поблизу могил загиблих австрійських
солдатів.
Перед війною 1912 року було засновано товариство «Січ», але з
приходом совєтів у серпні-вересні 1920 року це товариство було заборонено.
Воно було відновлено перед початком ІІ світової війни. Ті хлопці, які
входили у товариство «Січ» (в 1928 році воно нараховувало 19 чоловік) та
«Сокіл» пізніше вступили у лави УПА. Це товариство не вдалося відновити
після війни, але люди і тепер пам’ятають про нього. Крім того в селі діяла
УВО.
Діяв у селі аматорський театральний гурток під керівництвом
Г.Коберніцкого. Учасники цього гуртка ставили часто вистави у школі, потім
у селянських стодолах, поки не було збудовано читальню. Таким чином
національна, культурно-освітня робота в селі була поставлена на високому
рівні.
Виступали в ньому латини, які вважали себе українцями. Але відколи
директором школи став С.Грабович, вистави у школі були заборонені, а
латинам, членам аматорського гуртка, наказав залишити його і заснувати
польські аматорські гуртки.
За гроші, зібрані з вистав, було закуплено площу в середині села,
завезено каміння та борову випалену цеглу і збудовано читальню «Просвіта».
Вона була побудована вже після від’їзду Г.Коберніцкого до Канади в 1936
році. При читальні був оркестр, що грав на весіллях, забавах, виставах.
Голова читальні був Микола Іванович Сліпий. Читальнею було встановлено
лотереї, за речі зібрані по селі, і за виручені гроші купляли книжки до
читальні «Просвіти», де було закуплено 520 книг. Сходились до читальні
найбільш грамотні, читали вголос книжки, а потім дискутували на різні теми.
Книжки закуповували на українській мові.
Дичковський Іван Юліанович продав 1 морг поля і ті гроші дав на
перекриття бляхою читальні «Просвіти», тому що коштів зібраних із людей –
не вистарчило.
12

13. Після цього, ще більше аматори драмгуртка ставили вистави і багато
людей, які знали букви, читали книжки у неділю для всі бажаючих
неписьменних, були і ті, які навчали читати на дому.
Після 1939 року очолював «Просвіту» Микола Паньків, пізніше він був
13
директором школи. Люди і досі його згадують добрим словом.
З приходом більшовицької влади в 1939 році усі прогресивні
організації, в тому числі товариство «Сокіл» і «Січ» , перестали існувати.
ОУН, яка була організована на початку 30-х років, перейшла в підпілля. І
зразу ж за допомогою сексотів почалася погоня за свідомими українцями і
членами ОУН. В Богатківському полі була розташована криївка повстанців.
Почались арешти: 1941 року в селі було арештовано 8 чоловік, які були
відправленні в Тернопільську тюрму і там пропали навічно .
Бачинський Л.А., 1919 р.н. вчитель, член «Просвіти», Борецький М.А.,
член ОУН, Витвіцький М.Т., член ОУН, Заячівський М.Д., студент
Теребовлянської гімназії – надзвичайно обдарований учень, Іваницький А.П.,
член ОУН, Іваницький М.Ф., член ОУН, Іваницький Роман, член ОУН,
Іваницький С.П., член ОУН, Куліковський К.П., член ОУН, Куліковський
Осип, Малинівський Антін, Паньків Б.Й., член ОУН, Франкевич Микола,
член ОУН.
Майже всі вони були по звірячому закатовані.
Закатовані в Тернопільській тюрмі: Гузій Г.М, Коберницький Яків,
Пішак Є.І., Сліпий М.І., Слободян І.П., Тернопільський Михайло.
Загинули в 1944 р. за волю України
в боротьбі з НКВС: Гладій М.П., член
ОУН, воїн УПА, брав участь у боях з
військами НКВС, Дюк Родіон, загинув у
бою, Олійник Павло, член ОУН,
Сковронський Петро, член ОУН, Сліпа
М.М., член ОУН, загинула в бою,
Фото 7 : Могила чотирьох воїнів
УПА на сільському кладовищі

14. Слободян І.П., член ОУН, Тернопільський Є.М., член ОУН, розстріляний в
Заздрості, Тернопільський Михайло, розстріляний в Заздрості Зайшлий
Роман, який був старшим по званню, Гірняк Ігор зі Струсова та ще невідомих
два вояки поховані на сільському кладовищі.
Старожили розповідають, що коли хоронили цих чотирьох хлопців,
яким було по 23-19 років, їх могили засипали молоді неодружені хлопці, які
набирали у свої шапки землю і так довго сипали її, аж поки не насипали
великий курган. З часом силами радянської влади він був вирівняний і було
заборонено відновлювати чи згадувати про цих героїв. З проголошенням,
незалежності України, на місці поховання, силами їх родин, було поставлено
пам’ятник, який існує і зараз.
Заарештовані за зв'язок з ОУН-УПА 35 чоловік: Бас Ірина Теодорівна,
1928 р.н., засуджена на 10 р.п.в., звільнена 15.06.1956 р., Бас Йосип, Бас
Павліна Теодорівна, 1922 р.н., засуджена 27.12.1945 р. на 15 р.п.в. з
конфіскацією майна, звільнена 29.07.1955р. Під час перебуванні в одному із
таборів Павліна та Ірина мали можливість спілкуватися з Йосифом Сліпим
Верховним Архієпископом, Митрополитом УГКЦ, який відбував своє
тюремне ув’язнення з 11.04.1945 р.. Ірина з ним товаришувала і носила їжу.
Усі охочі мали змогу
сповідатися у Блаженнішого.
14
Фото 8: Сестри Ірина та Павліна
Бас( в центрі перший ряд) у
в’язниці «Потьми» 1947 рік. Цвіт
української нації.
Берестянський Григорій
Іванович, 1924 р.н. за ст..54-1а,
54-11. Засуджений на 15 р.
звільнений 19 01 1955р.
Берестянський Микола
Іванович, Гардецький Дмитро, Дичковський Григорій, Дичковський Микола

15. Мико ла Дичковський, Ярослав Михайлович, 1925 р.н. засуджений за ст.54-
1б, 54-11 на 15 р. п. в. 18.08.44 р. звільнений 14.07.55 р., Дюк Микола, член
ОУН, загинув в тюрмі, Дюк Федір Данилович, Зайшла Кароліна Василівна,
1920 р.н., засуджена 24.05.50 р. на 6 р. зв.15.06.56, Зайшла Марія Григорівна,
1933 р.н., засуджена 24.05.50 на 5 років п.в. відбувала в Мордовії, зв.
15.06.56р., Зайшлий Роман, Кухарський Микола Іванович, загинув в тюрмі,
Мостова Ярослава Павлівна, 1922 р.н., засуджена за діяльність в ОУН-УПА,
Мостовий Юліан Петрович зв'язковий, Невідомий Григорій Іванович загинув
в тюрмі,
Невідомий Григорій Іванович, загинув в тюрмі, Невідомий Іван, Нечай
Стах Михайлович загинув в тюрмі, Олійник А., Пішак Соломія Іванівна,
Сліпа Євгенія Юльянівна, 1923 р.н., засуджена 27.12.1945 на 15р.п.в. з
конфіскацією майна зв.29.02.56р., Сліпий Іван, Слободян Микола Юркович,
1925 р.н., засуджений за ст.54- 54-11 на 15 р.п. в. зв. 14.07.55 р., Слободян
Михайло Павлович, Тернопільський Іван Михайлович, Тернопільський
Михайло Михайлович, 1921 р.н. засудж. 24.10.46 р на 10 р. п. в.; 27.05.55 р.,
Тернопільський Роман Михайлович, Тернопільський Юліан Дмитрович, 1899
р.н. засудж.18.06.47 р. п.в. зв.20.07.56 р., Чорний Іван Теодорович, 1911 р.н.,
засуджений 15.06.50 р. на
5 р.п.в. зв.4.01.1956 р.,
Шабель Григорій,
Шамбель Григорій
Федорович, Шанбель
Микола, Гладій
Чеслава.(10:209)
15
Фото 9: учасники історико-краєзнавчого гуртка в
гостях у Гладій (Галан) Чеслави.

16. 16
Блаженіший Патріарх Йосиф Сліпий.
Йосиф Сліпий народився 17 лютого 1892 р. в
селянській сім’ї Івана Коберницького-Сліпого та
Анастасії Дичковської. Через багато літ, на схилі
життя, патріарх так про це напише: “Народився я і був
вихований в українській християнській хліборобській
глибоко віруючій родині. Вона передала мені і
защепила в мені віру в Христа і любов до нього”. У
1911 р. закінчив Тернопільську гімназію з відзнакою і
вступив до Львівської духовної семінарії. Мабуть,
вирішальну роль у всьому подальшому житті
майбутнього владики відіграла зустріч з
митрополитом Андреем Шептицьким. Ще на
вступному іспиті до семінарії той звернув увагу на
винятково глибокі відповіді юнака. Як кращого
семінариста митрополит Андрей посилає його студіювати до прославленого
у всій Центральній Європі католицького університету в австрійському місті
Інсбруку. Як легко було молодому теологові, усвідомлюючи свої неабиякі
здібності, зовнішні дані й інтегрованість у західну культуру, зректися свого
хлопського роду і стати західним католицьким богословом. Проте він обирає
тернистий шлях служіння рідному народові. Вартості національної культури,
включаючи красу українського візантійського обряду своєї церкви, він
поставив на перше місце в житті і служінні.
27 серпня 1917 р., після свого повернення із заслання в Росію, митрополит
Шептицький у студитській лаврі в Уневі посвятив Йосифа Сліпого у
священичий сан. Потім — Рим, навчання в університетах Григоріанум,
Анджелікум, а також в Орієнтальному інституті. Пише тут латинською
мовою богословську наукову працю і здобуває науковий ступінь доктора
філософії і доктора теології.
Влітку 1922 р. 30-літній доктор теології повертається до Львова, де за війну
і в повоєнні роки відбулося так багато змін — більше прикрих, ніж приємних.
Усю енергію і набуті знання молодий учений прагне поставити на службу
Україні і церкві. Вже п’ять років Сліпий мав сан священика, але ще не було у
нього душпастирського досвіду, і він хотів попрацювати десь на парафії
рядовим священиком. Проте митрополит Андрей розпорядився по-іншому:
бути Сліпому професором Львівської духовної семінарії. Упродовж перших
трьох років, викладаючи курс догматики, він докладає всіх сил для
організації і зміцнення Богословського Наукового Товариства, створеного на

17. з’їзді професорів теології у вересні 1922 р. Хоча владиці Шептицькому зав -
жди потрібні були священики на парафії, він бачив, що таку людину, як
Сліпий, який мав вищі наукові ступені й звання, недоцільно посилати на
провінцію. Він потрібен був тут, щоб, маючи європейський досвід,
запровадити його в українське богослов’я.
Зацікавлення Йосифа Сліпого торкались історії церкви, догматики та
канонічного права. Інші члени Богословського Наукового Товариства були
фахівцями з літургіки, екзегетики, гомілетики та інших галузей богослов’я.
Перша справа, за яку взявся професор семінарії, — це комплектування
бібліотеки БНТ, адже, на його погляд, без солідної джерельної бази
богослов’я не піднести. Уже через декілька років вона стала однією з
найбільших книгозбірень Львова. З 1926 р. Й. Сліпий очолює Богословське
Наукове Товариство. Вступну статтю до його Статуту він закінчив словами:
“Науковою, культурною працею ми кладемо чи не найсильніші (під цю
хвилю) підвалини нашому національному і державному життю”.
Наступні його обов’язки (з 1926 р. — член кураторії Національного музею, з
1930-го — член НТШ) свідчать про те, що він послідовно і невтомно мурував
ці “найсильніші підвалини”. Митрополит Шептицький, можна сказати, не
щадив Йосифа Сліпого, покладав на нього дедалі більше обов’язків: 1926 р.
доручає йому ректорство Львівської духовної семінарії, 1928-го р. —
Богословської академії. Саме в ньому керівник церкви бачив свого наступника
і заздалегідь про це дбав.
25 листопада 1939 р. Папа Пій XII надав Йосифові Сліпому титул
архієпископа і коадютора, тобто законного спадкоємця голови помісної
церкви, а саме митрополита Шептицького.
Під час Другої світової війни митрополит Шептицький і архієпископ Сліпий
намагалися всіляко зменшити страждання українського народу. Як церковні
діячі, вони не могли не мати контактів з німцями, бо від цих контактів часто
залежало життя людей. Для ієрея, священика, просто християнина є тяжким
гріхом не використати всіх можливостей для порятунку великого дару —
життя.
З листопада 1944 р., після смерті митрополита А. Шептицького, Йосиф
Сліпий очолює Українську греко-католицьку церкву. Але в Москві вже був
прийнятий план ліквідації УГКЦ шляхом її “возз’єднання” з російською
православною церквою. Коли глава УГКЦ відмовився очолити це
“возз’єднання”, його, інших вищих духовних осіб і всю церкву звинувачують
у співпраці з окупантами і благословенні різних воєнних злочинів.
11 квітня 1945 р. Йосифа Сліпого заарештовують. Тієї ж ночі взято під варту
ще чотирьох єпископів у Львові й Станіславі — Микиту Будку, Миколу
17

18. Чарнецького, Григорія Хомишина й Івана Лятишевського. Наступного дня їх
відправляють у Київ на допити до енкаведистів. За відмову добровільно
самоліквідуватися УГКЦ поклала на вівтар мучеництва життя десяти
єпископів, 1400 священиків і 800 монахів та монахинь. Близько 4,5 тис.
храмів, монастирів, семінарій, каплиць використовувались під склади, музеї
атеїзму, а кращі церкви перейшли у власність РПЦ, з якою УГКЦ нібито
добровільно возз’єдналася на фальсифікованому Львівському церковному
“соборі” 8-10 березня 1946 р.
До важких умов тюремного ув’язнення, в яких перебував владика, додались і
моральні приниження: патріарх московський Алексій направив українським
католикам звернення, в якому мовилося, що єпископи зреклися своєї пастви.
Папа Пій XII негайно відреагував на цей наклеп своєю енциклікою.
Більшовицькі власті застосували до Сліпого сумнозвісну політику “батога і
пряника”: за умови відокремлення від Риму йому пропонувався православний
кафедральний собор у Києві. Але, природно, одержавши відмову, його
засудили до 8 років ув’язнення і примусових робіт, інкримінувавши йому
контрреволюційну діяльність, шпигунство на користь Ватикану, вороже
ставлення до СРСР.
Щоб позбавити цю героїчну особу можливості впливу на людей, її
постійно переводили з одного місця ув’язнення в інше, піддаючи повсякчас
допитам і витонченим знущанням. Ось віхи табірної “одіссеї” митрополита
Й. Сліпого: Маріїнське Новосибірської області, Боїми (тут кримінальні
злочинці зламали йому ліву руку), Кіров, Печора, Інта (Республіка Комі),
Потьма (Мордовська Республіка), де в’язень дістав запалення легенів і мало
не помер від високої температури. Другий “срок” — 5 років Сибіру — він
відбував у таборі Кузьмінка-Маклаково (за 600 км на північ від
Красноярська) і в Єнісейську.
Потім його привезли на допит до Києва і протримали в тюрмі один рік. Річ
у тім, що на засланні митрополит разом з іншими вірними греко -католиками
створив цілу підпільну структуру, яка мала діяти на Україні. Він таємно
висвячував священиків та першого греко-католицького єпископа. З ним
підтримували зв’язки ті душпастирі, які врятувались від репресій і почали
створювати “катакомбну греко-католицьку церкву”. І в Сибіру Йосиф Сліпий
залишався номінальним головою загнаної у підпілля УГКЦ і на великі
християнські свята писав пастирські послання до віруючих. Вони
передавалися в Україну таємно, але кілька таких послань потрапило до рук
інквізиторів, що й спричинило нові суди і нові “сроки”. Тому після Києва
Сліпого відправили аж на Камчатку: ця подорож у ваго ні для худоби тривала
три місяці. У наступних двох ув’язненнях (знову за послання віруючим і
18

19. таємне відслуження в тюрмах і таборах Божественної Літургії) ми бачимо
його у Тайшеті, Вихоревці, Чуні, Новочунці (Іркутська область і
Красноярський край).
Ще раз Й. Сліпого привезли до Києва в 1962 р. і знову запропонували
порвати з Ватиканом, обіцяючи за це (від імені світської влади) посаду
патріарха Всія Русі. Знову — категорична відмова, й енкаведисти в котрий
уже раз переправили його в Мордовію. Але ненадовго. Державні й церковні
діячі різних країн намагалися розбудити рештки совісті у тодішніх вождів
комуністичної імперії, щоб вони звільнили невинного владику. До Хрущова
звертався з таким проханням і керівник комуністів Італії Пальміро Тольятті.
Але Микита Сергійович, розвінчавши злочини сталінізму, в питаннях релігії
не тільки не послабив гвинтів, а й, здається, ще більше їх закрутив,
наповнивши гулагівські табори священиками й провідниками усіх конфесій.
Проте Президент США Джон Кеннеді й, особливо, Папа Іоанн XXIII
(ініціатор Другого Ватиканського собору і реформатор світового ка-
толицизму) все ж умовили Хрущова випустити Сліпого на волю.
27 січня 1963 р., після 18 років тюрми і каторги, митрополит був
звільнений. Професор, доктор Йосиф Іванович Сліпий хо тів працювати в
Інституті історії АН УРСР у Києві, але в цьому йому відмовили. Не
знайшлося місця для вченого й у Львові. Виклопотавши закордонний паспорт
і візу, він 9 лютого 1963 р. прибув до Італії: у Римі ще з XVII ст. містився
один з найбільших зарубіжних осередків УГКЦ з церквами, каплицями,
монастирями і духовними семінаріями.
Папа Іоанн XXIII привітно зустрів учорашнього в’язня-митрополита,
приділивши увагу його влаштуванню в Римі з резиденцією й особистими
апартаментами у Ватикані. Він мав намір надати Сліпому найвище звання
ієрарха в католицькій церкві — кардинальське, але помер того ж 1963 р. Цю
врочисту акцію здійснив 22 лютого 1965 р. Папа Павло VI. Йосиф Сліпий
увійшов до священної колегії кардиналів. Це був перший кардинал-українець
у XX ст.
При Папі Павлові VI тривали сесії Другого Ватиканського собору.
Кардинал Сліпий бере в них найактивнішу участь. Він вражає присутніх
делегатів з усього світу глибокими знаннями богослов’я, неначе щойно
прийшов з університетської лави, а не з багаторічної каторги. Завдяки своїй
героїчній біографії і становищу голови багатомільйонної гнаної церкви
Сліпий став у очах багатьох католицьких владик легендарною постаттю.
Його порівнюють з хорватським кардиналом Степінацом і угорським —
Міндсенті, які теж кинули виклик тоталітаризмові й насильству безбожних
влад у своїх країнах.
19

20. Як і в 1922 р., Йосиф Сліпий починає розбудову Української церкви (проте
цього разу не вдома, а в діаспорі) на відтинках науки, освіти, культури. Він
ініціює кілька світових проектів. Один з найбільших і найдорожчих —
створення нового Українського духовного центру в Римі, осередком якого
мав стати Український католицький університет. Будинок університету
зведено за два роки. Згодом біля нього виросли корпуси Малої семінарії —
духовної школи для дітей і підлітків і Великої семінарії
— для юнаків, які обрали собі працю в духовній сфері.
По другий бік університету архітектор ді Стефано
збудував у давньоукраїнському стилі український
кафедральний собор св. Софії. Всі споруди виходять
головними фасадами на один великий майдан, де стоять
біломармуровий водограй “Три янголи”, пам’ятник Т. Г.
Шевченкові з білого мармуру і пам’ятники-погруддя
Іванові Котляревському та Маркіянові Шашкевичу з
бронзи. Інтер’єр собору суцільно вкритий мозаїками,
виготовленими за проектами художника-бойчукіста
Святослава Гординського (СІЛА). Він же проектував іконостас, а ікони
виконав Ювеналій Мокрицький.
Далі кардинал Сліпий вирушив по
громадах українців-католиків у країнах
Західної Європи, Північної Америки. Він
вносить дух оптимізму у кожну громаду,
виступає з проповідями і лекціями. У
Вашингтоні, Філадельфії, Чикаго й
Лондоні засновуються філії Українського
католицького університету ім. святого
Климентія, створюються осередки
Науково-богословського товариства св.
Софії. Кардинал дбає, щоби кожна філія мала свій будинок для навчання і
культурно-наукової праці. Купуючи будинок для УГКЦ в центрі Вашингтона,
він робить заповіт: коли Україна стане вільною і незалежною державою, —
бути в цьому будинку українському посольству в США. Йосиф Сліпий жваво
цікавиться також позацерковними українськими науковими і культурними
установами на Заході. Він виділив значну суму коштів на придбання Вільним
Українським університетом у Мюнхені нового будинку, допомагав
розбудовувати гуртожитки для студентів-українців. Він ставив мету, щоб
кожне значне згромадження українців у містах і селах мало свій культурний
центр із залою для зібрань, музеєм або виставочною галереєю, кімнатами для
20
Фото 11: Собор
святої Софії у Римі
Фото 12,13: Пам’ятник
Т. Г. Шевченкові з білого
мармуру

21. 21
мешкання паломників, їдальнями й спортивними комплексами.
Коли в українських громадах США і Канади виникає рух за надання УГКЦ
статусу патріаршої церкви, а її голові — сану патріарха, то Сліпий підтримує
цей рух. Він не боявся звинувачень у тому, що нібито шукає нових почестей,
а знав: це додасть авторитету в світі забороненій на батьківщині церкві. Саме
ця заборона була найбільшою перепоною для Ватикану в справі надання
УГКЦ статусу патріаршої церкви. Але рух серед українців діаспори був
такий сильний, що Рим не міг його не врахувати. І 1975 р. в соборі св. Петра
в Римі кардинал Сліпий офіційно прийняв титул патріарха Помісної Україн-
ської греко-католицької церкви. (12:242)
Сорок літ ніс він на своїх плечах тяжкий хрест керівництва пере-
слідуваною, мордованою церквою українських греко-католиків. Помер 7
вересня 1984 р., на жаль, так і не дочекавшись її воскресіння, нинішнього
бурхливого відродження. Однак і його велетенська заслуга є в тому, що ця
церква вижила і справедливість перемогла.
Говорячи сьогодні про роль і місце патріарха Йосифа Сліпого в історії
духовного життя українців нашого століття, треба не тільки відзначити його
блискучу богословську діяльність (науковий і пастирський доробок уклався в
12 томів), високу освіченість, колосальну ерудицію (досконало знав вісім
мов, вільно перекладав з грецької на латинську), а й підкреслити його
миротворчі зусилля, спрямовані на торжество ідей християнства і
християнської єдності. Упродовж усього життя він ні разу в своїх працях,
виступах, проповідях не висловився проти православної церкви в Україні.
Навпаки — закликав до співпраці та єднання. У своєму “Заповіті” Й. Сліпий,
звертаючись до українського народу, писав: “Благаю вас усіх, а моє благання
нехай буде моїм Заповітом: друг друга обіймім! Промовмо: браття!..
Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть
права і Української Православної Церкви, так само жорстоко нищеної чужим
насиллям! Найближчими нам по вірі і крові є наші православні брати. Нас
єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї. Всі
ми, католики і православні, боролися за восстання нашої церкви і за її
духовну силу в Україні і в країнах поселення наших вірних, і всі ми несемо
важкий Господній хрест”.
27 серпня 1992 р. здійснилось одне з побажань патріарха. Цього дня Україна
зустрічала свого великого сина, щоб виконати його волю — поховати на
рідній землі. Знаменно, що під час перезахоронення патріарха УГКЦ Йосифа
Сліпого поряд з нинішнім главою цієї церкви патріархом Мирославом Іваном
Любачівським і першим Президентом України Леонідом Кравчуком був
присутній також патріарх автокефальної православної церкви Мстислав.

22. Для увічнення пам’яті Й. Сліпого на його батьківщині — у с. Заздрість
споруджений меморіальний комплекс. До нього ввійшли: музей патріарха,
капличка, приміщення для катехізації дітей, роботи з молодцю, зал для
наукових конференцій. Спеціальний фонд для будівництва меморіалу
заснувала п. Навроцька із США. (12: 243)
У с. Заздрість народився також відомий діяч української діаспори в США
інженер Родіон Сліпий. У 1981 р. він заклав у Голлівуді приватну кіностудію
“Рода”, де знімаються фільми на українську тематику.
22
Михайло Берестянський
15 червня 2005 р. перестало битися серце патріота України, члена
обласної спілки політв’язнів і репресованих і братства ОУН-УПА
«Лисоня», колишнього підпільника-зв’язкового Берестянського Михайла
Володимировича псевдонім «Берізка».
Народився він у с. Заздрість
Теребовлянського району 21.11.1924 р. в
селянській родині колишнього Січового Стрільця
Володимира Берестянського. Неповну середню
освіту здобув у рідному селі.
Молодим хлопцем у 1941 р. підключився до
підпільної боротьби у відділі самооборони
рідного села. Сільські сексоти вислідили молодих
підпільників і Михайла разом з товаришами
арештували 2 травня 1944 р. під - час
богослужіння в церкві. Юний підпільник пройшов
складне жорстоке слідство в слідчих ізоляторах
НКВС Струсова, Копичинець і
Фото 14: Берестянський
Михайло
найстрашнішої Чортківської тюрми. Там військовий трибунал військ
НКВС Тернопільської області 18 серпня 1944 р. засудив молодого
Михайла на 15 років каторжних робіт і 5 років позбавлення громадський
прав.
Відбувати покарання Михайла направили на Сувору Колиму, в табір
«Будовічаг», де в’язні у штольнях добували уранову руду. А потім на
фабриках розмелювали і збагачували її. 11 років важкої праці в таборах
підірвали здоров’я Михайла Берестянського. Повернувся він на Україну у

23. 23
1956 р., одружився, створив сім’ю, виховав двох дочок і внуків.
Спогади каторжанки Сліпої Мирослави
Мій батько, Сліпий Микола Іванович, народився 14.12.1897 р. в селі
Заздрість Теребовлянського району Тернопільської області. Був
підхорунжий Січових Стрільців, член ОУН. 28лютого 1941 р. батька
арештували органи НКВС. Був у Тернопільській тюрмі. Мама питала
адвоката Білоуса про батька, і він сказав, що батько засуджений на 10 років.
І ми більше про долю батька нічого не знали. 1992 р. написала я в Тернопіль,
в прокуратуру, то дали справку, що Сліпий Микола Іванович, арештований
за антирадянську діяльність, і 28 червня 1941 розстріляний. Реабілітований
посмертно. Наша мама часто ходили до тюрми в Тернопіль, і розказувала,
що в червні 1941 р. під тюрмою стояв трактор, і день і ніч був включений
його мотор, для того, щоби не чути було стогону політв’язнів. І на подвір’ї
тюрми були викопані рови і була солома. Для чого? Для того, коли катували
людей, то в ті рови скидали, а соломою палили живих. Мої мама бачили,
коли 7 липня 1941 р. відкрили тюрму, то в камерах були порубані, покалічені
мученики, то був сум і страх, що робили кати-сталіністи, які вбивали тисячі
українського народу.
24.12.1944 р. загинула моя сестра на хуторі під Йосипівкою, Сліпа
Мирослава Миколаївна, народжена в 14.12.1922 р. Член УПА. 1990 р. 10
листопада перехоронена з Богатковець в с. Заздрість
21 жовтня 1947 р. нашу сім’ю вивезли в Сибір, в Читинську область, там
ми проживали 13 років, працювали на тяжких роботах, на будові.
Наша сім’я складалась - хвора мама, три сестри глухонімих (з
народження), брат, який тепер живе в Красноярську, і я, інвалід дитинства.
Тепер проживаємо в селі Заздрості Теребовлянського району
Тернопільської області. (10:212)
Понад 25 сімей було депортовано на спец поселення з політичних
мотивів.
Депортовані на спец поселення з політичних мотивів:
Гайдаш Владислав Павлович 1907 р.н., Гайдаш Леона Владиславівна
1933 р.н., Гайдаш Павліна Григорівна 1904 р.н., Галанджій Ганна Іванівна
1937 р.н., Галанджій Іван Григорович 1894 р.н., Галанджій Леся Іванівна
1946 р.н., Галанджій Марія Іванівна 1907 р.н., Гладій Ганна Максимівна
1888 + 82 р.н., Гладій Євгенія Гнатівна 1929 + 84 р.н., Гладій Стефанія
Гнатівна 1926 р.н., Гладій Чеслава Гнатівна 1931 р.н., Гогусь Кароліна

24. Іванівна 1914 р.н. зв. 6.04.56, Гончарек Володимир, Гончарек Людмила 1933
р.н., дата звільнення не встановлена, Гончарек Павліна, Гораль Леонід
Михайлович 1926 р.н., Дзвінка Орест Іванович арештований 1940 зв.1.08.54
р., Капуста Володимир Іванович 1910 р.н., Капуста Ганна Олексіївна 1914
р.н., Капуста Леонтій Володимирович 1939 р.н., Капуста Ольга
Володимирівна 1943 р.н., Лівійська Іванна Дмитрівна 1941 р.н., Лівійська
Стефанія Йосипівна 1903 р.н., Лівійська Юстина Дмитрівна 1939 р.н.,
Лівійський Дмитро Михайлович 1903 р.н., Лівійський Роман Дмитрович,
Ліщинська Катерина Михайлівна 1923 р.н., Ліщинський Володимир
Йосипович 1918 р.н., Ліщинський Йосип Іванович 1880 р.н., Ліщинська
Текля Петрівна 1882 р.н., Ліщинський Франко Йосипович 1912 р.н., Мостова
Іванна Петрівна 1934 р.н., Мостова Ольга Миколаївна 1901 р.н., Мостова
Розалія Павлівна 1900 р.н., Мостовий Лев Павлович 1931 р.н., Мостовий
Микола Павлович 1934 р.н., Мостовий Павло Ількович 1893 р.н., Мостовий
Петро Данилович 1897 р.н., Мостовий Петро Павлович 1939 р.н., Мостовий
Роман Павлович 1942 р.н., Мостовий Юліан Петрович 1944 р.н., Мостова
Катерина Іванівна 1932 р.н., Мостова Катерина Михайлівна 1934 р.н., Галан
Чеслава Ігнатівна 1931 р.н., Слободян Богдан Олексійович 1919 р.н.,
Березовська Олена Петрівна 1929 р.н., Гораль Леонія Петрівна 1926 р.н.,
Хміль Михайло 1931 р.н., Дичковська Розалія Григорівна 1932 р.н.,
Тернопільська М.І. 1927 р.н. Невідома Марія Іванівна 1889 р.н., Невідомий
Іван Семенович 1882 р.н., Олійник Антоніна Андріївна, Олійник Антоніна
Андріївна 1893 р.н. зв. 23.05.50 р., Олійник Пилип Іванович 1880 р.н. зв.
4.02.50 р., Олійник Стефанія Пилипівна 1926 р.н., Островська Марія
Стефанівна 1933 р.н, Островська Павліна Романівна 1914 р.н., Островський
Стефан Йосипович 1905 р.н., Островський Юсиф Степанович 1933 р.н.,
Піхорик Ганна Франківна 1907 р.н., Піхорик Зеновій Карлович 1930 р.н.,
Піхорик Карл Франкович 1907 р.н., Піхорик Франка Карлівна 1932 р.н.,
Піхорик Янко Карлович 1939 р.н., Сліпа Ванда Миколаївна, Сліпа Клавдія
Миколаївна, Сліпа Люба Миколаївна, Сліпа Оксана Миколаївна, Шамбель
Іванна Стахівна 1910 р.н, Шамбель Катерина Григорівна 1941 р.н., Шамбель
Марія Григорівна 1932 р.н.(10:213)
Фото 15: Подружжя Марія та Іван
Тернопільські біля тюремного бараку.
Сибір, 1952 р.
Біля села є хутір Поплави, де проживало
близько 70 чоловік, але всі вони були депортовані з політичних мотивів і їхня
подальша доля невідома.
24
Депортовані з політичних мотивів з хутора Поплави:

25. Брик Віра Дмитрівна 1939 р.н., Брик Ганна Дмитрівна 1925 р.н., Брик
Дмитро Іванович 1886 р.н., Брик Євстахія Дмитрівна 1923 р.н., Брик Марія
Дмитрівна 1933 р.н., Брик Стефанія Дмитрівна 1929 р.н., Брик Уляна
Олексіївна 1896 р.н., Жуковська Іванна Іванівна 1925 р.н., Жуковська Текля
Петрівна 1890 р.н., Жуковський Іван Чеславович 1886 р.н., Кінаш Галина
Петрівна 1929 р.н., Кінаш Марія Миколаївна 1901 р.н., Кінаш Микола
Петрович 1933 р.н. зв., Кінаш Петро Лук’янович 1900 р.н., Крутиголова Віра
Олексіївна 1930 р.н., Крутиголова Олекса Ількович 1905 р.н., Крутиголова
Роман Олексійович 1939 р.н., Крутиголова Стефанія Петрівна 1917 р.н.,
Куфіль Л.І 1921 р.н., Куфіль Петро Михайлович 1920 р.н., Пінчак Андрій
Якович 1913 р.н., Пінчак Броніслав Якович 1937 р.н., Пінчак Ганна
Амбросівна 1875 р.н., Пінчак Ганна Яківна 1936 р.н., Пінчак Іван Якович
1915 р.н., Пінчак Марія Яківна 1926 р.н., Пінчак Яков Семенович 1875 р.н.,
Рогаль Дмитро Семенович 1906 р.н., Рогаль Іван Дмитрович 1940 р.н. зв.42
р., Рогаль Іванна Дмитрівна 1933 р.н., Рогаль Михайлина Миколаївна 1909
р.н., Ухач Богданна Олександрівна 1914 р.н., Ухач Зеновій Петрович 1935
р.н., Ухач Йосип Петрович 1919 р.н., Ухач Надія Петрівна 1937 р.н., Ухач
Павло Петрович 1903 р.н., Шевчук Богдан Іванович 1937 р.н., Шевчук
Володимир Іванович 1939 р.н., Шевчук Ганна Іванівна, Шевчук Іван
Тимофійович 1902 р.н., Шевчук Марія Якубівна 1907 р.н., Шевчук Микола
Іванович 1929 р.н., Шевчук Михайло Іванович 1931 р.н., Шевчук Текля
Іванівна 1933 р.н.(10:213)
Десять жінок-зв’язкових було заарештовано НКВД. Всі вони були
25
закатовані у Струсові.
Жінки-зв’язкові с.Заздрість
Дичковська Розалія Григорівна 1930-1950 р.р., Дрань Леонія
Михайлівна 1926-40 р.р., Мостова Катерина Іванівна 1932-50 р.р., Мостова
Катерина Михайлівна 1934-50 р.р., Сліпа Ванда Миколаївна 1926-47 р.р.,
Сліпа Клавдія Миколаївна 1924-47 р.р., Сліпа Люба Миколаївна 1930-47 р.р.,
Сліпа Оксана Миколаївна 1928-47 р.р., Тернопільська М.І. 1927 р.н., Хміль
Михайлина Михайлівна 1931-50 р.р.. (10:214)
Учасниками Другої світової війни були 128 осіб, 42 з них нагороджені
орденами і медалями, 43 жителі села полягли у цій війні. На сьогоднішній
день залишився живим лише один – Мирослав Чорний, який пройшов відбір
до УПА і мав вступити у його лави, однак на один день швидше прийшли з
Червоної Армії і забрали його на фронт на весні 1944 року. Як згадує Чорний
Мирослав: «Спочатку служив в запасі, пізніше переправили під Кінецберг. З
1945 потрапив у Японію, Монголію, Китай усю дорогу долали пішки. З 80
українців вижило 28 чоловік. Назад поверталися у товарняках по 40 чоловік.

26. Сильно голодували. Служив 7 років, спочатку в артилерії, в кінці служби
шофером. Шкодую за своїм сусідом – Гузійом Григорієм, він ремонтував
зброю повстанцям і ховав у стодолі, але його здав Паламар. Гузія і його
сім’ю вивезли в Сибір, вижив тільки дідусь.
26
Яких повстанців зловили в полях і не знали
хто вони, то кидали у ями живцем, загортали
землею і зверху їздив трактор. А мене чудом це
минуло.»
З 1944 року директором школи став Паньків М.С.,
дітей навчалось 150, було 7 вчителів. А саме:
Коцюба М.Н., Дутка К., Сакевич Н. Богачевська
О.В.. подружжя Паламарчук Іван Трохимович та
Анелія Миколаївна, Юхимич П. Директор показав
себе, як гарний керівник і на посаді залишався до
1959 року.
(із спогадів Слободян Зої та Сковронської Лідії)
У школі створювалися агітбригади, які
Фото 16: Перші
вчителі: Архитко Юлія
Василівна, Трач Ольга
Василівна, Найденко
Юлія Федорівна. 1946
рік.
допомагали колгоспу «Прогрес» залучати людей до вступу у колгосп. У 1946
році радянська влада почала заселяти село молодими вчителями та
медсестрами із інших областей України.
Після ІІ світової війни селяни збудували дім читальні «Просвіта» із
фондом книг 980, заложили кооператив. Обидві установи добре розвивалися.
За два роки до цього в хатині – читальні працював Сковоронський Іван
Михайлович. В 1952 – Павонька Марія, в 1955 – Горда М.В. Держава
забезпечувала хатину – читальню книжками. І нараховувалося в 1955 році
2800 книг. А в 1956році в Заздрості було перейменовано хату – читальню у
бібліотеку.
Для розвитку бібліотеки багато допоміг бухгалтер колгоспу, я ким було
закуплено біля 3 тисяч книг.
Бібліотека в 1955 – 1963 роках була у селян в хатах. В 1964 році була
перенесена в хату кардинала Сліпого і там перебувала до 1970 року. В 1970
році була перенесена в будинок культури і перебуває там і до сьогодні. Має

27. три кімнати: книжковий фонд, читальний зал і дитячий відділ. Зараз в
бібліотечному фонді є 9800 книг.
В 1948 році було організовано місцевий колгосп «Прогрес». Стефанія
Пазірович, старожил села, із жахом згадує
ті дні, коли до її сім’ї ввірвалися, як ті
звірі росіяни і позабирали на будівництво
до колгоспу з будинку двері, виривали із
стін вікна, забрали птицю і єдину корову.
А записували до колгоспу у хаті-читальні
Фото 17:Керівники колгоспів.
так: на лаві сиділи чоловіки дуже побиті,
живого місця не було на тілі. І головний з агітаторів у колгосп запитував, у
тих кого привели, чи записуються у колгосп, чи будуть сидіти, як і ці
незгідні.
Після війни у селі було організовано 2 колгоспи: Нова Заздрість –
27
«Перше травня» голова Дюк Іван, Стара
Заздрість – «Перемога» голова Слободян Павло.
В 1955 році колгоспи об’єдналися, головою колгоспу став Степанов із
Східної України, пізніше – Щербангов, агроном за фахом, потім Петров. В
1957 році став головою колгоспу Архитко Сільвестр і працював до 1975
року.
У школі створювалися
агітбригади, які допомагали
колгоспу «Прогрес» залучати
людей до вступу у колгосп.
Проводились виступи перед
колгоспниками у полях. В
репертуарі були українські
народні пісні, танці, гуморески.
Фото 18: Виступ агітбригади під час
жнив.
З 1975 року головував Курилів П.Т. за його керівництвом колгосп мав 3
місце у районі. За кошти колгоспу у 80-тих роках були збудовані клуб та

28. приміщення сільської ради. З розпадом Радянського Союзу колгосп
функціонував, а з 2006 року працює Агро-фірма «Дружба».
В кінці 70-х років директором школи було призначено Горбаль Василя
Михайловича, було 11 вчителів та 208 учнів. У 1983 році була збудована нова
школа за сприянням директора школи та головою сільської ради Архитко
Марії Володимирівни, Курилів П.Т., жителі села: Димида Микола,
Ольшанський Іван, Гогусь Тарас.
Директорами у новій школі були: Дворчин В.П., Пельо І.В., Білінський
28
В.Л., Свідерська Г.Б., Петровська Д.О. та Шеліга О.П.
За часів керівництва Петровської Д.О. у 2002 році на рівні області
Заздрістській школі було присвячено ім’я Кардинала Йосифа Сліпого, а
Шелігою О.П. у 2006 році було остаточно це ім’я закріплено за школою.
Учні активно беруть участь у святкуванні різних подій та урочистостях
школи, села, району. Вчителі підвищують свій рівень професійної
підготовки.
Мельник Іван Йосипович, 1966 р.н., в 1985 році вступив у лави
радянської армії. Спочатку проходив службу в Узбекистані, а потім
направили в Афганістан. Прослужив 2 роки і 3 місяці. Перевозив продукти,
боєприпаси, одяг. Повернувся додому 18.01.1988р. Отримав велику
психологічну травму, довший час зривався вночі від жахіть війни.
Фото 19,20: Мельник І.Й. із товаришами в Афганістані.

29. Фото 21: Зустріч із учнями Заздрістської ЗОШ. В центрі фото Мельник І.Й. із
29
племінником.
У кінці 2008 року стараннями сільського голови Гогуся Романа
Орестовича, відбулося освячення та запалення газу біля музейного
комплексу.
В листопаді 2009 року в школі було замінено 64 вікон, за ООНівською
програмою.
У 2011 році було освітлено центральну вулицю села. А у 2014
закінчується проведення Інтернету по селу, збудовано новий міст на місці
аварійного неподалік сільських церков, який з’єднює дві частини села.
В зоні АТО впродовж літа ніс службу: Содомора Дмитро, наданий
момент перебувають у Луганській області – Іванішин Віталій, Кісіолар
Андрій, Стрілецький Микола.
Відомими людьми – вихідцями з села є:
8 священиків, два з них з родини Сліпих, крім кардинала Йосифа був
ще один - Тимко Сліпий, о.Василишин, що виїхав до Канади, двоє
Дичковських, Коляси Іван та Григорій, Боднар І.І., Кухарський М.П.
Тернопільський Богдан Йосипович – радник президента України Кучми Л.Д.,
Пошелюжна О.М. – хірург, проживає в Америці, Винничик М.І. – директор
Теребовлянського вищого училища культури, Іван Попик – полковник
випускник 1975 р., Озірянець Н.Є. – начальник відділу розрахунків
Тернопільської дирекції Львівської залізниці випускниця 1970 р.,
Дичковський Андрій – професор-академік, генерал-майор Санкт-

30. Петербурзької військової академії, випускник 1948 р., Гогусь Р.О. –
сільський голова, випускник 1965р. Іван Слободинча - що учителював у
Станіславській гімназії, та лікар Радіон Сліпий – колишній член УСС, що
лікарював у Струсові; агроном – Іван Сліпий, інженер – Дичковських,
фармацевт – Євген Дичковських, що віднайшов герб Дичковських,інженер -
Радіон Сліпий. З села вийшло 10 вчителів: Марія і Юлія Дичковські,
М.Коберніцка, М.Вільчицька, Іван – Роман Дичковські, Ліщинська
О.Б.,Касіолар М.М., Веремчук Г.І. Викладач Теребовлянського вищого
державного училища культури – Горак (Вовк)Оксана Романівна.
А зараз працюють у рідній школі: Олег та Юлія Пазіровичі, Господюк
30
Ірина та Антоніна, Тернопільська Н.Я., Демида К.В., Слободян М.М.
В 1935 році в селі нараховувалось 1220 осіб, з них 1110 греко-
католиків, 106 римо-католиків, 4 євреї.
Сьогодні в селі проживає 880 осіб. В населеному пункті розташовані
приміщення сільської ради, будинок культури, школа імені Йосифа Сліпого
I-II ступенів, в якій навчається 64 учнів (2014 - 2015 н.р.), медичний пункт,
дитячий садок, відкрито три магазини та три продуктові кіоски. Село
асфальтоване, має автобусне сполучення.
Нехай цвітуть сади, нехай росте дитя,
Що на руках у матері сміється,
Нехай ваші уста несуть лиш благу вість
Про це просте село, що Заздрістю зоветься!

31. ІV. Культурні пам’ятки села.
Відомо, що село ще у давнину ділилось на дві частини - Стару та Нову
Заздрість. Із карти Кумеберга 1855 року ми можемо побачити, що між
Старою та Новою Заздрістю був великий розрив у забудові. Цей розрив на
одній стороні головної вулиці існував до 70-х років ХХ ст. Внаслідок великої
меліорації було осушене болото і віддано під забудову, хоча назва Нова і
Стара Заздрість побутує і тепер, але в офіційних документах фігурує проста
назва Заздрість.
У Старій частині Заздрості знаходиться мурована церква Воздвиження
31
Чесного Хреста.
Церква побудована у 1876-1879 роках, на кошти родини Кардинала
Йосифа Сліпого, а саме: сімей Романа Дичковського, василя Сліпого, Івана
Тернопільського та громади, про що свідчить напис на стіні церкви, які
збиралися з 1863 року. Як свідчить архівний документ церква належала до
греко-католицької громади у с.Струсові. Станом на 1932 рік вона володіла
таким нерухомим майном: поле - 15га 88а,
сіножать -1га 19а.
Фото 22,23: Церква Воздвиження Чесного хреста УАПЦ КП (2007, 2014 роки)
В селі налічувалось 954 греко-католики, 700 латинників, 8 євреїв. З
правого боку біля церкви розташована мурована дзвіниця.

32. Вона розрахована на три дзвони. З низ збереглося два. В роки Великої
32
Вітчизняної війни німецькі
фашисти вивезли з села один
дзвін. З розповіді односельця
Гогуся Івана, 1922 року
народження, два інших дзвони
(великий і малий), влітку 1943
року він і ще двоє його
односельці (зараз немає в
живих) закопали в землю від
німців. Жителі села намагалися
знайти дзвони і у 2002 році
знайшли їх у полі, та встановлено на дзвіниці. Фото 24: Дзвіниця УАПЦ КП
До 1939 року церква й нерухоме майно були власністю греко-
католицької громади (на підставі Конкодірату Польщі з Ватиканом. 1925р.).
Парафія входила до Теребовлянського деканату Львівської греко-католицької
архієпархії.
У 1946 році церква була відчужена державою і передана у
користування релігійній громаді Руської православної церкви, проте
договору райвиконком про передачу церкви у безстрокове користування
громаді РПЦ не укладено і опису церковного майна не проведено.
До 1946 року останнім греко-католицьким порохом у с. Заздрість був
о.Володимир Тернопільський, який відмовився підписати перехід до
православ’я, був засланий у Сибір. До 1958 року церква була не діюча. З 1958
і до 1990 року громаду обслуговував о.Володимир Зарічний, який з виходом
Церкви з підпілля перейшов до УГКЦ
20 лютого 1990 року громада села Заздрість, у кількості 730 чоловік
підписалася на відновлення УГКЦ, ліквідованої у 1946 році на Львівському
Соборі. (11:1)

33. 20.07. і 28.07.1990 року релігійна громада РПЦ самоліквідувалась і
33
прихожани перейшли в лоно УАПЦ та греко-католицької церкви.
Рішенням Теребовлянського райвиконкому від 28.08.1990р. №170
церква передана у користування греко-католицькій громаді та громаді
УАПЦ.
24.07.1991 року релігійні громади с.Заздрість провели реєстрацію
Статутів, а виконком Тернопільської обласної Ради народних депутатів,
захищаючи рівні права віруючих незалежно від їх приналежності до
конфесій, 24.09.1991 року прийняв рішення№222. «Про безоплатне
почергове і рівне користування храмом для обох громад», УГКЦ і УАПЦ
с.Заздрість. УГКЦ з цим погодилась, а віруючі УАПЦ з почерговим
користуватися храмом не погодилися, віруючих УГКЦ до церкви не
допускали для проведення богослужіння. Цей конфлікт тривав протягом 15
років. На протязі 1991-1993р. державні органи РДА, ОДА провели більше 20
зустрічей з представниками конфесій з віруючими з метою підписання угоди
про почергове використання храму, але віруючі УАПЦ на це не погодилися,
продовжували чинити перешкоди віруючим УГКЦ у користуванні культовою
спорудою.(Додаток №1,№2,№3)
27 вересня 1993 року – вперше, на храмовий празник, Святу літургію в
селі парафіяни УГКЦ відслужили біля фігури Пресвятої Трійці.
1 вересня 2003 року було проведено узгоджувальну зустріч
духовенства, працівників прокуратури, районної служби безпеки, управління
юстиції і державної адміністрації і Заздрістського голови – Гогуся Романа
Орестовича, для пошуку шляхів злагоди і порозуміння.
Щоб владнати конфлікт, ініціативу проявив Богдан Йосипович
Тернопільський, уродженець с.Заздрість, радник президента України Кучми
Л.Д. За допомогою Об’єднання «Порозуміння» було вирішено збудувати
Духовний Центр Патріярха Йосифа Сліпого, яким буде опікуватися громада
УГКЦ с.Заздрість.

34. В цей період вперше виникла ідея зробити Хресну Дорогу із Заздрості
34
до Зарваниці «Слідами Патріярха Йосифа Сліпого». (11:6)
Весною 2004року відбулася Перша піша проща «ХреснаДорога слідами
Патріярха».
Фото 25,26: Перебудований костел у УГКЦ Йосифа Обручника. (2005р., 2014р.)
Неподалік церкви в 1911році в селі був
споруджений костел в неготичному стилі.
Костел був у поганому стані, оскільки із
заснування колгоспу тут був розміщений
склад. Ще донедавна стояв тут на костелі
купол і хрест. Але на весні 1990р.по селі
пронісся смерч, в результаті цього купол з
хрестом були пошкоджені.
На даний момент костел перебудований у
церкву для УГКЦ, згідно з рішенням
Заздрівської сільської ради від 27.08.2004 р.
№ 86, погоджено було проект землеустрою
Щодо відведення земельної ділянки,
Фото 27: Костел.

35. площею 0,23 га Всеукраїнському Об’єднанню «Порозуміння» під
будівництво Духовного центру Патріарха Йосифа Сліпого, на місці
зруйнованого радянською владою костелу.
Під час підготовчих робіт до будівництва, робітники знайшли другий хрест з
куполу костелу, який заховав від радянської влади, під стелажі житель села
Заболотний Микола.
Весною 2006 року відбулося освячення Архієпископом Тернопільсько -
Зборівським Кир Василієм Семенюком відреставрованого хреста і почеплено
його на середній купол церкви.
16 вересня 2007 року відбулося освячення храму Архієпископом
Тернопільсько-Зборівським Кир Василієм Семенюком та Екзархом Одесько-
Кримсьим Кир Василієм Івасюком. На посвячені були присутні вірячи УПЦ
КП зі своїм о.Петром Рожаловським. Ця подія примирила дві громади. (11:8)
Біля костелу була розміщена дзвіниця з 2 дзвонами. Від’їжджаючи з
села один дзвін поляки забрали з собою, а інший мешканці села забрали до
церковної дзвіниці. Дзвіниця біля костелу не збереглася.
28.08 2011 року відбулося освячення фігури Матері Божої біля церкви,
35
збудованої родиною Паращук.
У селі збережено 2 цвинтарі – біля костелу та церкви. На фрагментах
пам’ятників є досить багато вартісної різьби, виконаної в білому камені
вапняку або в рожевому пісковику.
Фото 28,29: Старий польський та новий український цвинтарі.

36. Характерними на цвинтарях є кам’яні хрести. Вони мають різну форму
і величину, особливо виділяються такі, що нагадують листки конюшини.
Переважна кількість їх виготовлялися і встановлювалися в ХVIII ст.
З давніх часів так заведено, що на місці поховань, особливо масових,
насипались могили, встановлювалися пам’ятники, хрести або цілі меморіали.
По пам’ятниках і написах на них можна дізнатися про історію краю, народу,
який тут проживав, про його культуру. Деякі пам’ятники становили витвори
мистецтва.
Крім хрестів і пам’ятників народні митці виготовляли скульптури
святих, які називалися «фігурами» .Ще у 1890 році Я.Бойгер відзначив, що
власне русини – українці мають звичай встановлювати, крім хрестів, при
дорогах також постаті, найчастіше Святого Миколая або Матері Божої.
Історичну та мистецьку вартість мають дві придорожні «фігури»
Святих, що знаходиться недалеко один від одної при в’їзді до села з
боку Струсова. Перша з цих «фігур» - «фігура» Святого Миколая. Це одна
«фігура» в селі, яка має чотири яруси із зображенням скульптур Святого
Миколая, Матері Божої з немовлям на руках Трьох святих і Христове
Розп’яття. «Фігура» вся побілена вапном, крім скульптури Святого Миколая.
Висота фігури становить 402 см., розміри тулуба 88-95-50 см., розміри
першого ярусу становлять 88- 90-96 см., другого 72-54-103 см., третій ярус із
фризом і колонами, окружність колон становить 45 см., висота 61 см..
Четвертий ярус, теж із фризом, він становить 50-38-25 см.. Висота хреста 70
см., товщина 11 см., ширина 40 см.. На боці фігури є напис поправив Іван
Тарновський 1901 року.
Зі свідчень жительки села Олійник Євстахії колись по селі ходила така
легенда. На тому місці, де стоїть «фігура» було поле. На Св.Юра чоловік це
поле орав і ніби крізь землю провалився. Тоді тут люди поставили «фігуру»,
в знак того, що на Св.Юрія не можна рухати землі.
36

37. Зі слів жительки Дичковської Розалії, за скульптуру Св. Миколая вона
допомагала у листуванні від повстанцям, ховаючи переписку в цій «фігурі».
За що на весні 1949 року була засуджена разом з матір’ю і сестрою на 25
років тюремного ув’язнення, як «вороги народу».
Фото 30: Фігури Святого Миколая. Фото 31: Фігури Непорочної Діви Марії.
На сусідньому подвір’ї зліва ми бачимо «фігуру» Непорочної Діви
Марії, яку поставила Тушинська Юзсора у 1997 році в честь виконання своєї
обітниці перед Богом.
Висота цієї «фігури» становить 280 см.. У стілобата такі виміри 138-
133-18 см. Четвертий ярус із фризом, він становить 70-55-43 см., висота самої
скульптури 160 см., є напис: «Офіра від Йосифи з Мушинських Дичковська»
По другу сторону села розміщені «фігури» Богородиці Діви Марії або
Матінки Божої і Святого Петра. Висота «фігури» Матінки Божої становить
325 см., а висота самої скульптури 125 см.. На другому ярусі цієї «фігури» ми
бачимо справа зображення Святого Миколая, а зліва Святу Анну.
37

38. 38
Фото 32: Фігури Святої Діви Марії Фото 33: Фігури Святого Петра
Також на фігурі Святого Петра є такі зображення, висота якого
становить – 145 см. На цій «фігурі» були польські написи, та з роками вони
позабілювалися вапном, тому потребують реставрації. Ці дві «фігури»,
внаслідок радянської політики були повалені, але люди з села в ночі його
відновлювали.
На одному з подвір’їв
села стоїть одна половина
«фігури», поставлена 1838
році згідно напису на ній.
Скульптура з цієї фігури
була розбита в 1950 році.
Фото 34: Невідома
фігура.

39. Між Старою і Новою Заздрістю стоїть дубовий хрест, якого ще
поставив один з прадідів покійного Йосифа Сліпого на честь скасування
кріпосного права. У своїх спогадах Йосиф Сліпий згадував: « Чув я, що
привіз до села грамоту скасування панщини, що за то тяжко покараний
побоями». Все ж таки він поставив серед села великий хрест дубовий, як
пам’ятку скасування панщини і в Надвечір’я Різдва і Богоявлення завжди
виносили від нас з дому по святій вечері ліхтар з засвіченою масляною
лампою і вішали її на хресті, що було видно далеко в усьому селі.(3: 12)
39
Фото 35: Залишки дубового хреста. Фото 36: Новий хрест.
Висота цього хреста становила 250 см; ширина 160 см, і товщина 13
см. Але роки зруйнували цей хрест і на його місці поставили новий хрест із
Христовим Розп’яттям. Висота нового хреста 400см., ширина 140см.

40. Фото 37: Фігура Непорочної Діви Марії
21 вересня 2006 року, мешканець села Боднарюк Юрій, напроти свого
будинку поставив «фігуру» Непорочної Діви Марії. Він це зробив у знак
своєї подяки Діві Марії за народження двох донечок.
На вулиці села Дубовецька на роздоріжжі стоїть хрест, пофарбований у
голубий колір. Цей хрест має висоту 155 см., стилобат становить 85-50-10. На
хресті є польські написи, звідси ми можемо
дізнатися, що цей хрест
поставили у 1884 року в честь Святого
40
Фоми.
У центрі цієї вулиці на «Т» -
подібному перехресті стоїть «фігура»
Святого Антонія, на якій є напис
А.Горуйко. Біля «фігури» з правого боку
стоїть невеличкий березовий хрест.
На другому ярусі «фігури» є скульптури
Трьох Святих. Висота цієї «фігури» 400см,
розміри стилобату 265-220-25см.
Фото 38: Фігура Святого Фоми
Ця «фігура» вісім років для греко-католиків була «другою церквою».
Тут влітку і взимку, дощ і сніг парафіяни здійснювали церковні обряди.

41. Фото 39,40:
Фігура
трьох
Святих
(вигляд
спереду і
ззаду)
Недалеко від цієї фігури на роздоріжжі села стоїть пам’ятник, який був
зруйнований 1964 року. І відновлений громадою села у 1991 році в честь 100
річчя з дня народження архипастира Йосифа Сліпого. Пам’ятник
виготовлений з червоного каменя, висота якого 259см, висота самого хреста
78см;ширина 45см; а товщина 13см.
На честь 5-ої річниці незалежності України також стоїть пам’ятник, недалеко
від церкви, висота 270см. На пам’ятнику зображений тризуб.
41
В
Фото 41: Пам’ятник в честь
100-річниці народження
Йосифа Сліпого
Фото 42: Пам’ятник
на честь 5-тої річниці
незалежності України

42. 42
В селі освячено хрест в 1991 році, який стоїть на «Т» - подібному
Фото 43,44: Хрест і плита в честь 1000-ття хрещення Руси-України.
перехресті
цього освячено в честь 1000-тя від хрещення Руси – України. Внизу біля
хреста забетонована плита з червоного каменя. Висота хреста 400см, розміри
плити 50-90 см.
За селом у полі, недалеко від дороги, розміщений хрест з Хрестовим
Розп’яттям, висота 400 см. Хто його поставив і з якою метою невідомо. Воїни
УПА використовували його для переписки між собою.
Фото 45: Хрест із
Хрестовим Розп’яттям

43. Біля церкви стоїть насипана могила Українським Січовим Стрільцям зверху
стоїть хрест, на могилі забетонована
плита з написами: «Цю могилу і
хрест поставили у 1990р.»
Неподалік неї на штучному погорбі
розташована могила чотирьом
загиблим воїнам УПА, де є напис:
«Зайшлий Роман 1919-1941 рр.,
Фото 46: Могила УСС.
Гірняк Ігор 1923-1945 рр. і ще два невідомих, які разом загинули у 1945
році».
В центрі села стоїть
пам’ятник Слави
загиблим воїнам під час
Другої світової війни.
Висота скульптури
становить 300см. Також
біля скульптури стоять 3
плити з іменами загиблих
воїнів, їх розміри
43
Фото47: Могила воїнам УПА
90*230*20см. (Додаток №4)
Учні школи доглядають за цим
пам’ятником, священики відправляють
молебні.
Фото 48: Пам’ятник Слави

44. Для увічнення пам’яті Йосифа Сліпого на його Батьківщині – у селі
Заздрість побудований музей – матеріальний комплекс. До нього увійшли:
хата-музей патріарха, капличка, приміщення для катихізації дітей та роботи з
молоддю, зал для наукових конференцій. Спеціальний фонд для будівництва
меморіалу заснувала пані Навроцька із США. Проект меморіалу виконаний
на замовлення Релігійного Товариства українців в США «Свята Софія» та
представництва в Україні, які взялись виконати волю Йосифа Сліпого,
зокрема – Романа Навроцька, у 1995 році викупила батьківську землю
Патріарха і почала будову комплексу, який відкрився 13 вересня 1998 року.
У капличці меморіального комплексу греко-католицькі християни
здійснюють церковні відправи. Капличка знаходиться на першому поверсі
будівлі. Тут несуть своє боже покликання христові наречені сестри
Василіянки, а також отець Андрій Козак, який призначений парохом з серпня
2005 року.
44
Фото49-52: Меморіальний комплекс

45. Стретигреорія ділянки біля хати вказує, що вона не використовувалась,
під ріллю. Отже, відразу ж після придбання ділянки на ній було зведено якісь
будівлі, можливо, й саму хату.
Таким чином можемо зробити
висновок, що перші будівлі садиби
зведені у період між 1850 – 1880 р.р.
Проведені дослідження М. Бевзом і
Ю.Дубикомна подвір’я обістя
Сліпих
дозволили виявити кілька
особливостей його планувального укладу, відновити рештки фундаментів
старіших споруд та дали цікавих речей матеріал з історії цього місця.
Зокрема знайденого рештки фундаментів, підмурків, якими була оточена
сама будівля хати. Виявлено, що вона стояла на дуже широкій підмурків з
каменю – пісковику призьбі (шириною 1,5-1,8м). Знайдено залишки
фундаментів старіших споруд, розташованих на подвір’ї.
У процесі досліджень садиби були викопані дуже докладні обстеження
збережених будівель хати та возівні. Виконано їх обміри, проведено
вивчення їх конструктивні за допомогою зондажів та археологічних шурфів.
Встановлено якою була первісна форма даху хати, знайдено навіть сніпки із
її першого солом’яного покриття. Віднайдено сліди від колишніх п’єців, які
були в обидвох частинках хати.
45
Фото53: Хата-музей
Фото 54-57: Інтер’єр хати-музею.

46. Багато речей з тих, які були в хаті, не збереглися, але там є один
бамбетель, який був переданий пані Олею Сліпою зі Струсова. Вона його
зберегла і передала сюди. А також є родинна шабля, яку було знайдено на
стрисі при реконструкції цієї будівлі. Серед інших експонатів музею-садиби
Йосифа Сліпого – одяг Патріарха, світлини, книги. Сюди часто приїздять
молодіжні групи, проводять ре колекції, конференції. Місце народження
Йосифа Сліпого, каже отець Андрій Козак, надихає до добрих думок та
допомагає віднайти душевний спокій.
Володимир Сергійчук написав і презентував у Заздрості двотомник
«Патріарх йосиф Сліпий у документах радянських органів державної
безпеки», де уперше опублікував документи радянських спецслужб, у яких
зафіксовані сторінки життя та діяльності Глави УГКЦ.
Збережені будівлі на подвір’ї Сліпих є таким чином дуже вартісним
об’єктом з погляду історії народного будівництва на Тернопільщині. Їх
глибока та відносно добра збереженість дозволяють розглядати їх як
пам’ятки народної архітектури середини ХІХ століття.
Як бачимо, село є багате на пам’ятки історії та культури. В самому селі
поставлено 9 «фігур», 3 хрести, які на жаль не всі збер еглися у доброму стані
через політичні протидії існуючих на той час режимів.
46

47. Варварське нищення пам’ятників культури, архітектурних споруд з
будь-яких міркувань – ідеологічних, політичних – приводять до нищення
пам’яті до історії свого народу, до спотворення його духовності.
47
Фото 58: Покладання мешканцями с. Заздрість до погруддя
Блаженішого Патріарха Йосифа Сліпого.

48. Додаток 1
48

49. Додаток 2
49

50. 50

51. Додаток 3
51

52. Додаток 4
52
Список жителів с. Заздрість
Вивезені в Німеччину
1. Сло бо дян Ро з алія Іванівна
2. Ар хитко Ванда Йо с ипівна
Учасники бойових дій
1. Во лко ва Павліна Тео до р івна
2. Го гус ь Іван Ко нс тянтино вич
3. Чо р ний Мир о н Тар ас о вич - Живий
4. Сло бо дян Гр иго р ій Онуфр ійо вич - (інвал ід війни)
5. Ско вр о нс ький Іван Мико лайо вич (Яп о нія)
6. Го гус ь Ор ес т Матвійо вич
7. Дюк Роман
8. Бас Роман
Список загиблих воїнів під час II світової війни
1. Сліпий Г.І,
2. Со ломінс ький К.П.
3. Сло бо дян М.М.
4. Тер но пільс ький П.З .
5. Чо р ний Ю.Т.
6. Чо р ний П.М.
7. Шес то паль М.Ф.
8. Юхневич І.В.
9. Ящишин Ю.П.
10.Ядло вс ький Я.М.
11.Шамбель Г.Ф.
12.Паз ір о вич П.М.
13.Паз ір о вич І.М.
14.Швець Ю.І.
15. Демидів М.П.
16.Др абик В.С.
17.З айшлий Г.В.
18. Дюк П.І.
19.Го гус ь М.К.
20.Сліпий Й.М.
21.Ско р енький Р.І.
22.Ар хитко М.Г.
23.Ар хитко І.М.
24.Бас П.С.
25.Бас Г.О.
26.Вер етко Р.Г.
27.Го гус ь А.І.
28.Гайдаш С.П.

53. 53
29.Дичко вс ький М.В.
30. Дичко вс ький Р.О.
31. Дичко вс ький Є.В.
32.Дюк П.О.
33.До бр янс ький Т.М.
34.Капус та І. Г.
35.Ко с тюк П.Р.
36.Мельничук М.В.
37.Матвії в Й.К.
38.Мушинс ький Т.С.
39.Неукар П.П.
40.Пас ічник І.К.
41.Петр ик І.І.
42.Сло бо дян М.П.

54. 54
Список використаної літератури
1. Баран Г. Над Стрипою. Львів, 1981.
2. Бурма В. Берегами Серету. Львів, 1979.
3. Бюлетень Свята Софія, вересень 1998, Львів.
4. Галицька брама, №10, Видавництво «Центр Європи»; Львів, 1996.
5. Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині.:
Калиняр, Львів, 1996.
6. Гринда М. Наш край в 1907 – 1917р.р. ІІ Вісник Відділу народної освіти
Теребовлянського райвиконкому (Теребовля) 1991.
7. Історія міст і сіл Теребовлянщині. Тернопіль. Збруч, 1997.
8. Історія міст та сіл УРСР. Теребовлянська область. Київ, 1973.
9. Крищук М. Про село Заздрість ІІ Русалка Дністрова. Січень 1996.
10. Буртник В.І. Шлях до волі. Нариси національно-визвольної боротьби на
Теребовлянщині. – Тернорпіль: Підручники і посібники, 2007. – 432 с.
11. Козак Марія. Історія громади ВоздвиженняЧесного Хреста с.Заздрість
Микулинецького деканату Тернопільсько-Зборівської Митрополії УГКЦ.
Заздрість 2013. 8с.
12. Городиський Л.Л., Зінчишин І.І. Мандрівка по Теребовлі І
Теребовлянщині. Львів «Каменяр» 1998. – 293с.