Марко Вовчок. Марія Олександрівна Вілінська

1. Марко Вовчок
Марія Олександрівна Вілінська

2. Народилася Марко Вовчок (літературний
псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10
(22) грудня 1833р. в маєтку Єкатерининське
Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій
дворянській сім'ї. Повсякденною мовою у
родині Вілінських була французька. Марія була
змішаної крові: мати походила з княжого роду
Радзивілів, а бабуся матері була полько-
литовкою. Батько мав білоруське коріння. На
жаль, свого батька, полковника у відставці
Олександра Олексійовича Вілінського (1801-
1840), дочка любила, але майже не пам’ятала:
у червні 1840р. той помер, коли малій минуло
сім рочків.

3. За півтора року мати Парасковія Петрівна
(1811-1876), з дворянського роду Данилових,
аби дати раду двом малим дітям, удруге
пішла заміж. Женихів черга не стояла, тож
вітчимом виявився картяр та п’яничка,
відставний унтер-офіцер Дмитро Дмитрієв,
якого навіть їхній кріпак, кравець Михайло
жадав скарати на смерть.
Марії тоді виповнилось 10 років…

4. Лише значно пізніше склалася повна, на жаль, жахлива картина причинно-
наслідкових дій, яка чітко виписала характери і визначила, звідки взялася
українська Емма Боварі, яка протягом усього життя зраджуватиме: у шлюбі –
законним чоловікам, в адюльтерах – здивованим коханцям. Як зазначив у нарисі
“Загадка Марка Вовчка” (2005) Володимир Сиротенко (Вербицький; 1941):
“П'яний вітчим, відставний унтер-офіцер Дмитро Дмитрієв, зґвалтував
пасербицю, коли дівчині не минуло і 12 років. Дивно, але її мати Парасковія
Петрівна не другого чоловіка, а рідну дочку відправила світ за очі в Харківський
приватний пансіонат. Вітчим приїжджав і туди... Саме через нього дівчину й
вигнали з пансіонату. Саме через нього матінка і на поріг не пустила Марію, а
віддала тітці Мордовцевій”. Разом із тим, матір свою Марія не зненавиділа, а в
одному із листів написала: ”Мати моя, ця свята жінка, повністю розділила зі
мною все моє щастя – і скільки любові, турботи і надії зустріли тебе при появі
на світ божий!.. Мати бачила і передбачала в тобі красуню – мені здавалося,
що душа ангела світиться в очах твоїх…”

5. Вітчим був п’яницею, «розгнузданий, грубий і
відчайдушний гуляка-картяр» (спогад брата Дмитра) та
нерідко бігав за дитиною з сокирою і лементом
«зарубаю!». «Бідній родичці» од вітчима та матері
довелося піти в сім’ю тітки; двох інших дітей віддали на
виховання родичам. У приватному будинку тітки
Катерини Петрівни Мардовіної для Марії не знайшлося
вільної кімнати, лише – вільний куток, де поставили
перегородку й ліжко. Сім’я родичів була високих
статків: глава сім’ї обіймав посаду секретаря
Орловської губернської палати в цивільних справах. У
1845-1847 роках Марія виховувалась у Харківському
приватному шляхетному пансіоні мадам Наґель фон
Мортеллі. Залишила навчання чи за несплату (850
карбованців за рік), чи то за непослух.
Вихованиці
Харківського пансіону
шляхетних дівчат із
мадам

6. Покинувши навчання, повернулася назад до Орла.
Там познайомилася із Панасом Марковичем,
випускником Київського університету. 27-річний Панас
опинився в Орлі не з власної волі - був на засланні за
участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства.
Маркович прекрасно грав на фортепіано, виконуючи
при цьому українські пісні, чим, можливо, і привернув
увагу юної Марії (їй тоді було лише 16 років).
Здавалося б, ні про який роман не може бути й мови.
До того ж, тітка Вілінської, готувала їй іншу партію –
багатого поміщика Єргольського. Але на
психологічний тиск з боку тітки, майбутня
письменниця відреагувала втечею та шлюбом з
Марковичем.

7. Український фольклорист і етнограф Опанас Васильович Маркович (1822-1867),
син колись багатого полтавського поміщика, змарнував статки на гулянках-
частуваннях, перетворившись на вічного студента Київського університету.
Високий брюнет з м’якими рисами чистого обличчя, з великими синіми очима,
скромно одягнений, котрий бездоганно спілкувався французькою мовою і
вражаюче грав на фортеп’яні, виконуючи українські народні пісні, – дівчина
сприйняла його, як… знаменитість. Знаючи власну вдачу, Марія нічого не
приховувала, а в одному з листів до нареченого виклала все на чистоту: “Милий
Опанасе. Чому це у мене такий дивний характер, все, мені здається, я вже
зазнала. Що б я не чула і не бачила, все здається мені вже не так страшним, як
іншим, все начебто звичайне. Байдужість це чи надія, що все зміниться на
краще, або я впевнена, що зможу все витерпіти. Іноді я уявляю всі можливі
нещастя, і немає жодного, якого б я не могла перенести; здається, я б
перенесла все спокійно, і сказати чи що? – з радістю, як спокутування всіх
помилок безповоротного минулого, навіть – майбутнього”.

8. Наприкінці січня 1851 р. Марія Віліньська та Опанас Маркович побралися –
молодій дружині минуло тільки 17 літ. Шукаючи кращої долі, сповнені
сподівань, молодята вирушили в Україну та оселились у Чернігові. Тут
Опанас Маркович, на щастя, дістав посаду коректора газети “Черниговские
губернские ведомости” з місячним окладом у 15 рублів сріблом. Таких
грошей сім’ї не вистачало – обидва були украй непрактичні, заощаджувати не
вміли; маючи мізерні статки, часто-густо допомагали біднішим за себе. На
початку 1852 року в Марковича та Вілінської народилася перша дитина,
дочка Віра, яка незабаром померла й похована в Чернігові. Згодом родина
переїжджає до Києва, де Маркович починає працювати в Київській палаті
державного майна. 27 травня 1853 року в родини народився син Богдан,
якого назвали на честь Гетьмана Хмельницького – Богданом. Марко Вовчок
писати прозу почала у Немирові, де від зими 1855 р. її чоловік викладав
географію в чоловічій гімназії; замешкала родина на вулиці Нижній
Гімназичній, 23 (тепер – вул. Будівельників).

9. Приблизно в цей же час Марія почала писати розповіді про важке життя
кріпаків (українською мовою). Панас, у свою чергу, надіслав їх своєму
товаришу по Кирило-Мефодієвському товариству Пантелеймону Кулішу,
який високо оцінив літературні проби Марії, і в 1857 році (за його допомогою)
була опублікована перша збірка Вілінської (під псевдонімом Марко Вовчок).
Куліш відправив один екземпляр збірки Тарасу Шевченку, - той був у захваті!
А через два роки відбулося особисте знайомство Вовчок з Кобзарем.
Напередодні виходу в світ дебютної книжки авторки Пантелеймон Куліш
(1819-1897) написав у листі Тарасові Шевченкові (1814-1861): “Побачиш, які
дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти! Де ж пак, не диво, щоб
московка преобразилась в українку, да такі повісті вдрала, що хоч би й тобі,
мій друже, то прийшлись би в міру!” Тургенєв пізніше згадував що Тарас
Григорович "був щиро до неї прив'язаний і високо цінував її талант".

10. 13 липня 1858 р. Тарас Григорович не лише
присвятив Марко Вовчок вірш “Сон” (“На панщині
пшеницю жала”), а зібрав у Санкт-Петербурзі
серед членів української громади 120 рублів,
особисто придбав золотий браслет і разом з
оригінальною поезією-присвятою надіслав у
Немирів Марії Маркович, із нетерпінням чекаючи
на її приїзд до Північної Пальміри (Петербурга).
Він називав Марко своєю рідною та хресною
донькою (про що свідчить дарчий напис на
новому виданні “Кобзаря”, яке Тарас Григорович
подарував Вовчок). Вона ж, у свою чергу,
присвятила Шевченку свій найяскравіший твір
українською мовою – “Інститутку”.

11. Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя,
вийшла в Петербурзі під назвою "Народні оповідання" (1857). У Немирові
написані більшість її перших оповідань російською мовою (збірка "Рассказы
из народного русского быта", 1859), повість "Інститутка", що її письменниця
почала 1858р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі.
Незважаючи на те що до першої збірки "Народних оповідань" увійшло
одинадцять невеликих творів (серед них оповідання "Сестра", "Козачка,
"Чумак", "Одарка", "Сон", "Панська воля", "Викуп"), вона справила велике
враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня
досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в
тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й
безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках
"Народних оповідань", а також у "Рассказах из народного русского быта",
"Інститутці".

12. Справжнє ім'я Марко Вовчок – Марія
Олександрівна Вілінська. На думку дослідників,
псевдонім походить від назви подільського села
Вовчок. А також: перша версія виникнення
псевдоніму М. Вілінської – письменниця вигадала
сама, за прізвищем першого чоловіка (Маркович).
Друга версія – «Марко Вовчок» народився з вуст
П. Куліша, який поєднав прізвище чоловіка Марії з
її «вовчкуватістю» у спілкуванні. Сама ж Марко
Вовчок це «прізвисько» ненавиділа.
Вона була єдиною в українській літературі жінкою-
письменницею наприкінці 50-х років ХІХ століття.

13. На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в
інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше —
видатного критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки
К.П.Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи.
Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині,
Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського
народу. Пізніше у Петербурзі (1859) вона вже як автор збірки "Народні
оповідання" потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенєв,
М. Некрасов, О. Плещеєв, О. Писемський, польський поет і драматург
Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток
українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-
мефодіївці В.Білозерський, М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того
редагував і видавав її твори.

14. Кохання рятує розбиті серця. У відносинах
Марії Віліньської із чоловіками
домінуватиме яскраво виражений
батьківський комплекс, що
трансформувалось у свідомий потяг до
партнерів старшого віку. Опанас Маркович
виявився старшим за Марко Вовчок на 11
років, український письменник
Пантелеймон Куліш – на 14 років,
російський історик Костянтин Кавелін та
російський прозаїк Іван Тургенєв – на 15
років, французький видавець П‘єр-Жуль
Етцель – на 19 років.

15. Другий чоловік письменниці, Михайло Лобач-Жученко, був на два роки
старший, ніж її син від першого шлюбу.
Письменниця знала близько 10 мов, серед яких французька, англійська,
польська, чеська, німецька, українська, російська та інші.
Марко Вовчок випускала журнал, який повинен був допомагати інтелігентним
жінкам, у якому порушувалось питання емансипації. У 1871 році вийшло 12
чисел видання, а в 1872 – 5. «Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б
могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не
роблять», – писала Марія Вілінська.
Повість письменниці «Маруся» отримала нагороду Французької Академії і
була перекладена на багато мов. Зокрема, французькою повість вийшла в
газеті «Ле Тепс».

16. Під час перебування в 1859 — 1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія,
Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим,
О.Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її
знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.
Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка
відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими
письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських
літераторів і революційних емігрантів. Письменниця бере участь у
розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для
"Колокола" матеріали політично-викривального характеру.

17. Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-
проблемного оповідання ("Козачка", "Одарка", "Горпина", "Ледащиця", "Два
сини"), баладного оповідання ("Чари", "Максим Гримач", "Данило Гурч"),
соціальної повісті ("Інститутка"), психологічного оповідання й повісті ("Павло
Чорнокрил", "Три долі"), соціальної казки ("Дев'ять братів і десята сестриця
Галя"), художнього нарису ("Листи з Парижа").
Історичні повісті та оповідання для дітей "Кармелюк", "Невільничка", "Маруся"
ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість "Маруся",
наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами. У
переробленому П.-Ж. Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою
книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і
рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек.
Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка "Кармелюк" написана у
1862 — 1863 рр.

18. Повість "Маруся" спочатку була написана
українською мовою, але так ніколи і не була
видана на ній. Сучасні версії повісті українською
мовою є перекладом з російськомовного варіанту
твору.
Марко Вовчок увела в українську та російську
літератури образ «нової жінки», незалежної й
сильної. Марія порушувала норми, обов’язкові для
«доброчесної» жінки. Наприклад, вона не захотіла
погодитися з редакторськими правками,
внесеними у її тексти самим метром Кулішем!

19. З творчістю Марка Вовчка зростає міжнародна
роль української літератури. За свідченням
Петка Тодорова, проза письменниці у 60 — 70-х
рр. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток
болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка
за її життя, починаючи з 1859р., з'являються в
чеських, болгарських, польських, сербських,
словенських перекладах, виходять у Франції,
Англії, Німеччині, Італії та інших європейських
країнах.
Майже 40 років була постійним співробітником
журналу «Magasin d`Education et de Recreation»,
у якому друкувався Жуль Верн.

20. Останні роки життя Опанаса Марковича пов'язані з Черніговом. Саме тут він
познайомився із співачкою Меланією Загорською, яка співала головну партію
в його опері "Чари". На жаль, партитура опери не збереглася. Меланія стала
Опанасові Васильовичу вірною подругою. Помер Опанас Маркович на 55-ому
році, 1867 р., від сухот. Оцінюючи його заслуги перед Україною, журнал
"Киевская старина" написав: "Пішла з життя благородна І талановита
людина, сіяч добра, краси та науки". Друзі Опанаса Марковича та сім'я
тодішнього Чернігівського губернатора князя С. П. Голіцина зібрали грошей,
щоб поховати його на кладовищі в Болдиних горах Чернігова. Незадовго до
смерті Опанас Маркович та Марія Вілінська де-факто розлучилися. Єдине
передсмертне прохання Опанаса Марковича до Марії Вілінської, щоб та
привезла сина в Україну до Чернігова, аби батько побачив сина востаннє
перед смертю, не було справджено.

21. Від нервів у Опанаса Марковича загострився
туберкульоз кішківника, тому 11 серпня 1866 р.
Опанаса Васильовича перевели в Сосницю (ближче
до Чернігівської лікарні).
У лютому 1867 р. він прибув до Чернігова, але так
захворів, що не міг повернутися додому до Сосниці.
5 серпня його поклали до земської лікарні,
смотрителем якої був Олександр Кониський, автор
Молитви за Україну «Боже, великий, єдиний!» Він
забрав Марковича додому до себе на квартиру і
доглядав за ним. О. Маркович із сином
Богданом

22. Могила Опанаса Марковича
на Болдиних горах Чернігова
Марко Вовчок

23. У 1872 р., однак, сталася подія, яка істотно пошкодила репутації Марка
Вовчка. Її звинуватили в плагіаті одного з її перекладів, і виправдатися їй не
вдалося. Після цього її літературна роль стає дедалі меншою, і вона взагалі
перестає писати і друкуватися.
1878 р. Марко Вовчок (їй було 45 років) назавжди залишає Петербург і живе в
різних провінційних містах Росії та України, де працює її новий чоловік –
дрібний чиновник Михайло Лобач-Жученко. В наступні десятиліття вона вже
повністю відірвана від російського літературного життя.
Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі 1907 року, будучи людиною
іншої політичною і культурної епохи, що не викликала інтересу ні в
російських, ні в українських своїх сучасників.