стаття

1. Марціновська Ірина Петрівна
Центр дитячої та юнацької творчості
ДИТЯЧА ПСИХОТЕРАПІЯ ТА ІНТЕГРАЦІЯ ЇЇ МЕТОДІВ У
ПСИХОКОРЕКЦІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАКТИЧНОГО ПСИХОЛОГА
На сьогоднішньому етапі функціонування нашого суспільства, а саме:
бойові дій на сході нашої країни, численні переселенці, травматичні життєві
ситуації, економічне зубожіння, усі ці фактори призводять до збільшення
психологічних проблем дітей та підлітків. Практичний психолог закладів
освіти на сьогодні поставлений в умови надання психокорекційної допомоги
дітям та підліткам з психічними, межовими, психосоматичними
захворюваннями, стресовими, травматичними та посттравматичними
розладами.
Саме тому практичному психологу необхідно розширяти арсенал
методів психокорекції, які можливо запозичити у сучасної дитячої
психотерапії.
Дитяча психотерапія - збірне поняття, що включає різні психотерапевтичні
підходи і методи. Ці методи та прийоми спрямовані на дитину та її оточення.
Щоб зрозуміти, як формувалась дитяча психотерапія зробимо невеличкий
екскурс у історії. На думку Б.Д. Карвасарського, дитяча психотерапія бере
свій початок з 1909р., коли Фрейд (Freud S.) опублікував свою роботу
«Аналіз фобії у п'ятирічного хлопчика». Це перша робота, в якій описані
психологічні труднощі дитини та її захворювання пояснюються емоційними
причинами. Однак спроба безпосереднього перенесення психоаналізу
дорослих у дитячій психотерапії була піддана критиці, зокрема у зв'язку з
тим, що дитина, на відміну від дорослих, не може повноцінно описати
словами свій стан і не здатна зрозуміти зв'язок свого стану з біографічним
досвідом.

2. Методи та підходи дитячої психотерапії удосконалювалися паралельно
аналогічним розробкам для дорослих, однак практично з самого початку
зародження дитячої психотерапії мало свою специфіку.
Вже з 1919 р. Мелені Кляйн (Klein M., 1955) стала використовувати ігрові
прийоми як засіб аналізу при роботі з дітьми. Вона вважала, що дитяча гра
так само зумовлена прихованими і несвідомими мотивами, як і поведінка
дорослих.
У 1930-ті рр. Леві (Levy D., 1938) були запропоновані методи, спрямовані на
усвідомлення, — структурована ігрова психотерапія для дітей, що
переживають або уже пережили якусь психотравмуючу подію. Він вважав,
що в ігровій ситуації можливе усвідомлення агресивних тенденцій своєї
поведінці.
Одночасно розвивався ще один напрямок ігрової дитячої психотерапії —
терапія побудови відносин (Taft D., 1933; Allen F., 1934). Філософською і
методологічною основою цього напрямку стали роботи Ранка (Rank О.,
1936), який переніс акцент з дослідження життя дитини і його несвідомого на
розвиток, поставивши в центр уваги те, що відбувається «тут і тепер» в
емоційних стосунках між дитиною і психотерапевтом.
На принципах клієнт-центрованої психотерапії була розроблена
недирективная ігрова психотерапія (AxlineW., 1947). Мета цієї психотерапії
полягає в самопізнанні та розвитку самостійності дитини. У спілкуванні з
психотерапевтом дитина отримує можливість гратись так, як їй хочеться в
даний момент, або взагалі нічого не робити. Психотерапевт при цьому не
втручається і не спрямовує дитину, а лише сприяє більш повному розкриттю
її в різних проявах на момент зустрічі.
З середини 1950-х рр. почав функціонувати Інститут дитячого психоаналізу
А.Фрейд (Freud А.). Її підхід до психоаналізу дітей ще в більшій мірі, ніж у
Кляйн, і теоретично і методологічно відрізнявся від психоаналізу дорослих.
Оскільки поряд з ігровими методами передбачалася і виховна робота —
активне втручання психотерапевта у взаємини дитини з навколишнім

3. середовищем. Таким чином, ми окреслили основні напрямки на яких
базуються сучасні теорії дитячої психотерапії та психокорекції.
Важливим є врахування в роботі практичного психолога певних факторів при
вибудовуванні психологічного діагнозу та в процесі психокорекційного
впливу. Зокрема, виділяються два принципові орієнтири в дитячій
психотерапії — робота безпосередньо з дитиною і робота з її соціальним
оточенням (у першу чергу з сім'єю та дитячим колективом).
Обидва орієнтири можуть реалізовуватися на різних рівнях:
 мотиваційному та емоційно-афективний рівень,
 логіко-пізнавальному,
 поведінковому,
 психофізіологічний.
Передбачається, що різні психотерапевтичні напрями можуть включати
методи різної орієнтації та рівні впливу. Наприклад, дитячий психоаналіз при
такому розгляді включає орієнтацію на дитину (ігрові методики та ін), і на
середовище (робота з батьками у вигляді різних форм сімейної психотерапії).
Для побудови психотерапевтично орієнтованої діагнозу пропонується
враховувати 6 факторів:
 ситуативні проблеми;
 проблеми в сімейній системі;
 когнітивні і поведінкові проблеми;
 емоційні порушення;
 порушення розвитку і особистісні розлади;
 біологічні відхилення.
Одного фактору недостатньо для повного розуміння проблем дитини, і лише
їх поєднання веде до побудови задовільної робочої гіпотези.
Методологічною основою дитячої психокорекції є комплексне використання
різних психотерапевтичних підходів в рамках 3-х основних форм

4. психотерапії (індивідуальної, сімейної, групової), а також врахуванням
специфіки та етапів онтогенетичного розвитку.
Використання психотерапевтичних методів та їх поєднання в конкретних
індивідуальних (сімейних) психотерапевтичних програмах визначається
етапом нервово-психічного розвитку дитини. Посилаючись на
«Енциклопедію психотерапії» Б.Д. Карвасарського, можемо виділити 5
етапів нервово-психічного розвитку дитини:
 період самоствердження, становлення особистості, її самооцінки та
системи відносин — 2,5-4 роки;
 період сором'язливості — 4-7 років;
 період адаптації в масовій школі — 7-8 років;
 період адаптації особистості в колективі — 9-11 років;
 підлітковий період — 11-20 років).
При використанні психотерапевтичних методів в психокореції необхідно
також враховуємо віковий рівнь домінантного невро-психічного реагування
(виділяють 4 рівня):
 соматовегетативный — 0-3 роки;
 2) психомоторний — 4-7 років;
 3) афективний — 5-10 років;
 4) емоційно-идеаторный — 11-17 років).
Для соматовегетативного рівня реагування (0-3 роки) характерними є різні
варіанти невропатичного синдрому (збудливість, схильність до розладів
травлення, харчування, сну, навичок охайності і т.п.). Переважно
соматовегетативних рівень реагування у дітей раннього віку знаходить
пояснення в більш ранньому завершенні формування регуляції вегетативних
функцій в онтогенезі, значно випереджаючого формування регуляції
моторних функції.
До психомоторному рівню реагування (4-10 років) відносяться прояви
гіпердинамічного синдрому, системні невротичні та неврозоподібні рухові

5. розлади - тіки, заїкання, мутизм і т.п. Виділення даного рівня відповідає
даним вікової морфології та фізіології, що свідчить про найбільш інтенсивної
диференціації функцій рухового аналізатора в цьому віці.
Для афективного рівня реагування (7-12 років) характерні синдроми страхів,
підвищеної афективної збудливості, доглядів та бродяжництва.
Емоційно-ідеаторний рівень реагування (12-16 років) вже проявляється
утвореннями по типу патохарактерологічних реакцій (протесту, емансипації і
дисморфофобії, психічної анорексії і т.п.).
В літературі відзначається, що незрілість особистості дитини, своєрідність
психогенних факторів, що ведуть до невротичного реагування, а також такі
особливості дитячої психіки, як дратівливість, вразливість, схильність до
фантазування, афективність, сугестивність та ін., роблять неможливим
механічне перенесення методів психотерапії дорослих у дитячій
психотерапії.
Провідна тенденція в психотерапії дітей — перехід від симптомоцентрованих
до особистісно-центрованих методів у міру дорослішання пацієнтів. Чим
молодша дитина, тим менш нозологично-диференційовані його нервово-
психічні розлади і тим важче їх психотерапевтична корекція.
У періоді самоствердження, становлення особистості, її самооцінки та
системи відносин вибір психотерапевтичного методу обумовлений
основними психологічними проблемами дитини і включає в себе, крім
лікувально-педагогічної корекції неправильного стилю сімейного виховання
(частіше у формі різних варіантів сімейної психотерапії), методи дитячої
ігрової психотерапії, що забезпечують оптимізацію взаємовідносин з
однолітками (Ейдеміллер Е. Р., 1988).
Психотерапія в періоді сором'язливості також будується з урахуванням
проблем дитини; обсяг психотерапевтичного впливу розширюється і
передбачає включення сімейного та індивідуального, орієнтованої на
роз'яснення психотерапії. На цьому етапі великого значення набуває групова
психотерапія. Її завдання — емоційне усвідомлення конфліктної ситуації в

6. групі і десенсибілізація загрозливих образів у свідомості за допомогою їх
умовного зображення і подолання в грі (Захаров А. В., 1979).
Психотерапія в періоді адаптації в масовій школі більшою мірою орієнтована
на подолання комунікативних труднощів. Поряд з індивідуальною, сімейною
психотерапією активно використовуються поведінкові методи (контактна
десенсибілізація, парадоксальна інтенція, тренінг самоствердження). Гарні
результати в роботі дають поєднання групової психотерапії з сімейною.
У підлітковому періоді акцент в психотерапії все більше зміщується на
методи особистісно-орієнтованої психотерапії — сімейної та групової. На
цьому етапі поведінкові, особливо гіпносугестивні методи психотерапії
стають все менш значущими (Гончарська Т. В., 1979).
Таким чином, сучасна дитяча психотерапія будується на застосуванні різних
взаємодоповнюючих психотерапевтичних методів з урахуванням етапів
нервово-психічного розвитку дитини. Саме згадані в статті методи дитячої
психотерапії можуть суттєво доповнити арсенал психокорекційних засобів
практичного психолога.
Література:
1. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия
/2006г./Из.Питер, 752с.
2. Когнитивная психотерапия расстройств личности (Cognitive Therapy of
Personality Disorders)»: Питер; ISBN 5-318-00199-8, 0-89862-434-7
3. Е. Г. Ейдеміллер, В. Юстіцікіс «Сімейна психотерапія» /Л.: Медицина,
1990