Українське кобзарство

1. Українське кобзарство

2. Унікальний вид мистецтва
Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і
світової культури. Термін «кобзарське мистецтво», який
започаткував Гнат Хоткевич, сьогодні досить неоднозначно
сприймається серед митців, причетних до різних спрямувань у
бандурному виконанні. Тлумачення слова «кобзарське»
однозначно адресовано до традиції – конструкції інструменту,
способу та прийомами гри, репертуару і т. інш.
Кобзарі в своїх епічних творах оспівували героїв повстань і
національно-визвольної війни, переказували під рокотання
струн бандури простим неписьменним людям драматичну
історію свого народу.
кобза з с.Галиця
Ніжинського р-ну
на Чернігівщині.

3. Народні співці - кобзарі
Ставлення до кобзарів в народі було особливим. В
українському фольклорі назавжди закарбувався образ козака
Мамая – умілого воїна, бандуриста, образ Мамая – це втілення
непоборності українського народу.
Ще один тип кобзаря – сліпий дідусь, який зберігає пам’ять
багатьох поколінь і втілює в собі мудрість українського народу.
Світогляд народних співців значною мірою обумовлював їх
репертуар, ідейну спрямованість виконуваних ними творів, в
основному це були думи, які оспівували хоробрість запорізьких
козаків. Значну роль в розвитку дум, як жанру, відіграли співочі
братства, які об’єднували кобзарів і лірників.

4. Зародження кобзарства
В історичному розвитку українського
кобзарства можна відрізнити кілька періодів.
Коли з’явилися в нас інструменти, що згодом
перетворилися на сучасну бандуру, та на який
час припадають початки кобзарського
мистецтва, невідомо. Є лише випадкові
відомості, що кобзарське мистецтво почалося
приблизно в 16-му столітті, а може, навіть
скоріше.
старосвітська бандура

5. Зародки кобзарства сягають Київської Русі
У літописах та „Слові о полку Ігоря” з 12 ст. маємо
звістки про народних співців Бояна та Митусу. А в
Софійському соборі в Києві зберігся чи не найдавніший
малюнок бандуриста, що його бандура своїм виглядом
дуже нагадує італійську лютню.
Деякі вчені здогадуються, що кобза прийшла до нас із
Сходу, а бандура з Заходу. Треба знати, що колись це
були два різні інструменти, які пізніше злилися в один, а
подвійна назва лишилася й далі — кобза й бандура. Інші
знову думають, що українська бандура стоїть у зв’язку з
південнослов’янською „пандурою”, що могла туди прийти
за посередництвом Візантії з арабсько-перського Сходу.

6. Кобзарство у добу козаччини
У всякому разі час до 17-го століття можна б
вважати за первісний період кобзарського
мистецтва в Україні, а періодом найбільшого й
найкращого його роквіту є XVII та XVIII ст. -
козаччини, За цієї доби кобзи-бандури широко
вживали різні верстви тогочасного українського
люду — фахові співці й прості козаки та навіть
тодішня шляхта.

7. Новітня музична зброя
Тоді це був на всій Україні улюблений музичний
інструмент, що більше, це була навіть свого роду
військова „зброя”, бо колишні кобзарі своїми співами
закликали козаків до хоробрості й відваги в їх
геройській боротьбі. Сліпих музик приймали теж на
військову службу й давали їм платню нарівні з
козаками. На кобзі грали навіть дівчата, а вже козак так
і зовсім не розлучався з кобзою ні в чистім полі, ні на
смертельній дорозі. Через те звали у деяких думах
бандуру „подорожньою”.

8. Кобзарі серед гайдамацьких повстанців
По давній традиції й гайдамацькі загони
водили з собою кобзарів. У так званій „коденській
книзі” є звістка, що в 1770 році поляки покарали
смертю за участь і заклик до гайдамацького
повстання проти шляхти трьох кобзарів: Прокопа
Сарягу, Михайла Сокового зятя й Василя
Ворченка. Є згадка про гайдамацького бандуриста
Рихліївського, званого Бандуркою, що спершу
служив при київському генерал-губернаторі
Леонтієві, потім перейшов на Січ, а опісля пристав
до гайдамаків.

9. Кобзарські традиції
Кобза–бандура захоплювала й чарувала своєю грою самі різні верстви
населення, від убогих козаків до королів та царів. А у 1733 р. був виданий наказ
заснувати в Глухові музичну школу, де учнів мали навчати зокрема і кобзарського
мистецтва.
Та коли під тяжким гнітом московських царів зникало давнє козацтво,
занепадало економічне й культурне життя України, заразом зачало хилитися до
занепаду й зводитися нанівець і кобзарське мистецтво. Воно поволі втрачає ту
пошану й популярність, яку мало давніше.

10. Кобзарі серед народу
З кінцем XVIII ст. наступає жебрацький період
українського кобзарства. Тепер бандурою
користуються каліки-сліпці, випрошуючи собі
милостиню. Ці жебраки гуртувалися в своїх
кобзарсько-лірницьких фахових організаціях —
братствах, які мали певні звичаї, обряди, закони й свою
мову, що називалась „лебійська”. Серед цих жебраків-
бандуристів були й правдиві народні артисти, як
наприклад Архип Никоненко, Андрій Шут, Терешко
Пархоменко, Михайло Кравченко, Гнат Гончаренко й
найвизначніший з поміж них Остап Вересай.
Самійло Яшний, 90 років

11. Остап Вересай
Славетний кобзар Остап Вересай співав із правдивим
глибоким захопленням: „Не вважаючи на свої старі літа, під
час виконання українського козачка пішов навприсідки і вся
його постать вогненно палала нестримною жагою”. Вересая,
коли йому доходило 70 років, відшукав Пантелеймон Куліш,
який записував народні думи від різних кобзарів. Куліш
подав і докладні відомості про українських кобзарів, бо до
того часу ніхто з відомих збирачів українських народних
пісень не поцікавився самим життям кобзарів.
Остап Вересай

12. Остап Вересай
Вересай походив із кріпацької родини зі села Калюжинець Полтавської
губернії, де жив його батько сліпий музика, що заробляв грою на скрипці. На 4 році
життя Остап Вересай осліп, а від 15 року вчився у різних кобзарів. Діставши
„вільну” оженився й жив якийсь час спокійно. Пізніше покинув рідну хату через
родинні непорозуміння і пустився на кобзарську мандрівку по ярмарках та
празниках. Тоді то зійшовся він із Кулішем. Згодом кобзар оженився вдруге й вже
більше не ходив по ярмарках, щоб не наражатися на переслідування поліції, яка
карала кобзарів як звичайних волоцюг. Докладний життєпис Вересая зробив О.
Русов, а характеристику його музичного таланту разом із нотними записами мелодій
М. Лисенко, тексти пісень та дум, які він співав, записали Русов і Чубинський.

13. Архип Никоненко
До цього ж роду мандрівних кобзарів-бандуристів, або,
як їх інакше називають, кобзарів-жебраків, належали й інші
два визначні мистці — Архип Никоненко та Андрій Шут.
Архип Никоненко, що походив із міста Оржиці на
Полтавщині, був сліпцем і вештався з своєю п’ятилітньою
донечкою по хуторах, де заробляв теж плетінням шнурів.
Куліш каже, що це була правдива поетична вдача,
прекрасний тип кобзаря-співця з Божої ласки. Сидячи в
хаті, Никоненко грав собі сам, хоча й ніхто його не слухав,
а не раз навіть у ночі вставав грати. У свій спів та гру
вкладав всю свою душу.
Архип Никоненко

14. Андрій Шут
Андрій Шут походив із Олександрівки
Сосницького повіту на Чернігівщині. Від нього
записав Куліш найкращі думи про Хмельниччину.
На 17 році життя Шут осліп через віспу.
Засвоївши собі бандурну гру, Шут став
улюбленим музикою й співцем на весь
Сосницький повіт та випускав із рук бандуру хіба
в піст. Співав релігійні псалми, історичні думи й
пісні, що їх цінував дуже високо, як правдивий
переказ старовини.
Андрій Шут

15. Хведір Гриценко-Холодний
Не меншої слави зажили кобзарі-бандуристи
Хведір Холодний та Іван Кравченко-Крюковський.
Холодний був справжнім артистом. Всі, хто його чув,
запевняють, що темпераментністю й чулістю свого
співу та майстерністю гри він був понад усіх
кобзарів. Та він був дуже нещасливий. Не мав
ніякого притулку, цурався людей, а ночував десь під
тином або в хліві чи рові та бур’яні, дуже пиячив і
пропивав все, що заробив.
Хведір Холодний

16. Іван Крюковський-Кравченко
„Пан майстер Іван Крюковський Кравченко” — голова
кобзарсько-лірничої організації, що його всі кобзарі величали
„великим кобзарем”, походив із кріпаків (народився 1820 р.)
дідича Крюковського (звідти й прізвище кобзаря). Був спершу у
дворі для прислуги молодому дідичеві, що тяжко над ним
знущався, а на 15 році життя почав втрачати зір. Мати віддала
його на науку до сліпця-кобзаря, свояка Кравченка, що вийшов
зі школи старого зінківського кобзаря Хмельницького. В час
своєї мандрівки Кравченко зійшовся з Никоненком, Шутом і
Вересаєм. Ставши самостійним кобзарем, одружився, діждався
численної родини, а заробляючи плетенням шнурів і упряжі,
придбав ґрунт і хату та й перестав ходити по ярмарках, бо
„люди, як говорив, старих пісень не слухають”. Помер 1885
І.Крюковський-Кравченко

17. Кобзарська школа - традиції мистецтва
Вересай і Крюковський не були останніми кобзарями, як це загально думали в
1870—80 роках, бо пізніше жили ще в Україні кобзарі, які вийшли з старшої школи
та зберігали давню традицію аж до останніх часів перед першою світовою війною
1914 р. До них належить Михайло Кравченко, який вчився псалмів у кобзаря
Самійла Ясиного. Думи вчився співати Кравченко у славного кобзаря, про якого ми
вже згадували, Хведора Холодного. Спочатку Кравченко заробляв співом і грою в
себе в Сорочинцях, у Миргороді та поблизу, а пізніше їздив до Харкова,
Катеринослава (тепер Дніпро), Одеси, тощо. Був також у Москві, де пробували
записати його голос на фонограф. Одначе гаразду не зазнав. Мусів ще заробляти, як
і всі попередні кобзарі, плетінням шнурів.

18. Гнат Гончаренко
Найстаршим кобзарем XX ст. був Гнат Гончаренко. Батьки
були кріпаками в слободі Ріпки Харківського повіту. На 12 році
життя осліп, а в 20-му році вчився у кобзаря Кулибаби.
Заробляв по ярмарках, в основному в Харкові та Куряжі, поки
ще поліція не переслідувала кобзарів. Жив у Чубаєнковому
хуторі недалеко від Харкова, а потім у свого сина, залізничного
робітника в Севастополі. Його знала теж Леся Українка, що про
нього висловлювалась дуже прихильно.

19. Гоніння царською владою
З часом кобзарство почало занепадати, до цього
причинилися передусім переслідування поліції, яка
арештовувала кобзарів, проганяла їх, вважаючи
кобзарське мистецтво за недозволений спосіб
заробітку. Вчені навіть думали, що кобзарське
мистецтво цілком гине. Але показалося, що ще не так
погано. В 1902 р. відбувся у Харкові XIII
Археологічний з’їзд, де виступало 14 народних
музикантів, а серед них сімох бандуристів.

20. Новий період у кобзарстві
Місце кобзарів давньої школи починають займати кобзарі новішого типу, що
переймають пісні й думи або з усного переказу, або від письменних людей, чи з
друкованих збірників. Так починається новий період кобзарського мистецтва. Тепер
з’являються кобзарі вже не сліпі, але видющі, що грають на кобзі вже на
концертовій сцені. Це були так звані кобзарі-інтелігенти. Вони часом навіть творять
музику до бандури. У цій добі можна відрізнити два напрями. Перший
додержується, щодо способу виконання, давнього народного кобзарського
мистецтва, себто опирається переважно на традиціях старших кобзарів-
мандрівників. Другий натомість відкидає старі традиції й намагається впровадити
бандуру до ряду концертових інструментів. До першого напрямку з визначних
музик належав Опанас Сластьон, який теж займався дослідженнями давнього
кобзарства, в другім найзнаменитішим був Гнат Хоткевич, який, між іншим,
організував виступ кобзарів на XIII Археологічному з’їзді в Харкові.

21. Новий період у кобзарстві
Цей новий період тягнеться приблизно до 1922 р.,
але не був він періодом рівномірного зміцнення
кобзарства. Розвиток кобзарства, що проявився по 1905
р. припинила перша світова війна. На початку 1917 року
кобзарство трохи віджило, та вже давнішої уваги
суспільства на себе в той час звернути не могло. За цей
період деякі кобзарі, крім своєї мистецької роботи,
проводять теж громадську діяльність. Таким був на
Київщині кобзар Митяй, що згинув від німців за
протигетьманську і антинімецьку агітку.

22. Кобзарство у ХХ ст.
В 1918 р. в Києві засновано перший кобзарський
оркестр. Він спершу не був сталим, бо частенько
таки припиняв свою роботу, не маючи ще виразної
мети. Незабаром в Києві, Харкові й Полтаві було вже
три кобзарських оркестри. Вони дуже часто
подорожували по більших містах України. Крім цих
трьох є було ще багато менших оркестрів по менших
містах, але вони мали лише місцеве значення.

23. Розстріляний з’їзд кобзарів
Вже за радянських часів українське кобзарське мистецтво проіснувало до 1930
року, поки сатанинська більшовицька влада не задумала (а згодом і втілила) жахливий
злочин – знищити українських кобзарів, а з ними і цілий пласт давньої української
культури. На початку грудня 1930 у Харкові під приводом з’їду народних співців
Радянської України зібрали разом всіх відомих тогочасних кобзарів (337 делегатів). І
недовго думаючи, спеціальні підрозділи катів-енкаведистів вивезли сліпих музикантів
та їх поводирів у лісосмугу біля станції Козача Лопань (де вже були заздалегідь вириті
траншеї для трупів) та розстріляли. Але пам’ять про наших славетних кобзарів
знищити не можна, вона буде жити, поки житиме український народ.

24. Сучасне кобзарство
Лауреат Державної премії імені Тараса
Шевченка, народний артист України Василь
Нечепа. Народжений в козацьких краях, біля
містечка Носівка Чернігівської області. На
професійній сцені Василь Нечепа – вже 30 років.
Окрім десятків щорічних сольних концертів, пан
Василь працює із національною капелою
бандуристів.
Василь Нечепа

25. Василь Нечепа
“Ізмалечку мене грі на скрипці вчив Олександр Сопіга – фронтовик першої
світової війни. Побачивши високу європейську культуру під час війни, він мені,
семирічному хлопчику, наказав, що я повинен бути скрипалем і співаком, щоби
берегти і примножувати славу нашої великої української культури. Я був йому як
син. Після закінчення школи я переїхав до Чернігова і понад 15 років там мене
вчили співу два фронтовики вже другої світової війни, орденоносці, випускники
київської консерваторії – Любомир Андрійович Глінка і Леонід Миколайович
Пашин, останньому я встановив меморіальну дошку в Чернігові.
Я кобзарюю 30 років – кожен рік по 100 концертів. Проїхав 40 держав, виступав
у 35 столицях. До 200-ліття Тараса Шевченка я відспівав 200 концертів. І на Майдан
їздив, коли горіло все, і в Москву. Для мене кобзарювання це обряд.

26. Василь Нечепа
Своїм життям я продовжую творчість свого
вчителя – Олександра Самойловича Корнієвського,
який вчив мене грати на лірі. Завдяки його науці я зміг
відродити репертуар славного лірника Гребеня, учня
Терешка Пархоменка, після того, як мені вручили його
пісні на концерті у 90-х роках. Йому я відбудував
меморіальну хату-музей в селі Дмитрівка, де він жив, і
де навіть його оригінальна піч збереглась.
Також я видав книжку “В рокотанні-риданні бандур”
(2006)