Роздуми Т.Г. Шевченка про історію України у політичній поемі-містерії “Великий льох”

1. Роздуми Т.Г. Шевченка
про історію України у
політичній поемі-містерії
“Великий льох”

2. Вміщений у альбом 1845 року (аркуш 13). Ліворуч,
трохи нижче центра, на малюнку чорнилом напис
рукою Шевченка: “Богдановые руины || въ
Суботови”. Датується часом перебування
Шевченка на Полтавщині та Київщині.
Іллінська церква у Суботові
Т. Шевченко “Богданова церква у
Суботові” (1845 р.)

3. Поема написана в жовтні 1845 року в Миргороді
під час гостювання у Шевченкового знайомого
П. Шершавицького, чиновника канцелярії
повітового маршалка. Первісний текст не
відомий.
"Три душі", "Три ворони", "Три лірники" - три
розділи містерії "Великий льох" Тараса
Шевченка. Це - твір Великого Кобзаря
історичного та філософського спрямування, в
якому автор розкриває свої погляди та
концепцію історичного минулого України.
Містерію присвячено подіям об’єднання з
Московією та наслідкам цього акту.

4. Тема: відображення трагічних епізодів української історії, показ
національного відкупу українського народу, пов’язаного з пошуками скарбу
Б.Хмельницького, в часи гетьманування якого українська держава досягла
вершини свого розвитку.
Ідея: засудження зради старшинської верхівки інтересам української нації;
підступного приєднання України до російської імперії; імперського геноциду
російських посіпак в Україні, висловлення обурення антиукраїнською
політикою жорстокої імператриці Катерини, яка спричинилася до знищення
лицарської Запорозької Січі.
Жанр: поема-містерія.
Основна думка: доля держави не в руках лідерів, а в руках народу; усяка
послуга ворогові, навіть найменше сприяння йому, є смертельним гріхом.

5. Епіграф: щоб струсонути сумління своїх земляків і збудити їх з літаргічного
сну національної несвідомості та байдужості, Т. Шевченко, компонуючи твір,
поставив на вступі до неї слова псалмоспівця, сповнені болю і трагічної
розпуки, щоб були вони для читача пересторогою і наукою.
Композиція:
експозиція: розповідь трьох душ про наявність льоху, який необхідно було
розкопати аби вони змогли потрапити до раю.
зав’язка: подорож-екскурс у трагічне минуле України. кульмінація: відсутність
скарбу в малому льосі, що виявило роздратованість начальства Москви.
розв’язка: “Так малий льох в Суботові / Москва розкопала! /Великого ж того
льоху / Ще й не дошукалась”.

6. Сюжет:
1. Три грішні душі: Душа І — Пріся (З повними відрами перейшла шлях,
коли Богдан із старшиною їхав до Переяслава присягати Москві); Душа
II — дівчина Батурина ("Цареві московському коня напоїла", коли він
їхав до Москви після Полтавської битви); Душа III — немовля
(Всміхнулося до цариці Катерини, лютої вовчиці, яка, наказавши
підпалити козацьку святиню, милувалася з Дніпра цією страхітливою
пожежею).

7. Сюжет:
2. Три ворони: Українська (Пророкувала народження близнят: "один
буде, як той Гонта, катів катувати", а другий буде катам помагати);
Польська (Чваниться тим, що проливши під час повстання ріки крові, а
повстанців загнавши до Сибіру, призвівши Польщу до занепаду, тепер
бенкетуе в Парижі); Російська (Хвалиться новими указами, що
спричинила до зруйнування України, Це вона призвела до тотального
знищення Батурина, смерті славного Полуботка, загибелі десяти тисяч
героїчних козаків на Ладозі, у Фінляндії).
3. Три лірники — скалічене покоління: Сліпий, Кривий, Горбатий.

8. «Великий льох», «Розрита могила», «Тризна», «Слава» (як і ототожнення
з кобзарем, тобто носієм історичного спогаду) — твори Шевченка, що
вказують на його незмінну перейнятість колективною пам’яттю,
об’єднувальною національною міфологією. До того ж ідеться про «велику
руїну», «окрадену» й пригноблену «злими сусідами» вітчизну, тому якраз
Шевченкова інтерпретація українського минулого часто видавалася найбільш
контроверсійною й спричиняла ідеологічні війни та протистояння.
Зруйнована суспільна структура, соціум байстрюків, покриток, сиріт і
батьків-ґвалтівників прирікає на болісний травматичний досвід, позбавляє, як
здається, навіть примарної надії на кращу земну долю.

9. Після того як частина національної еліти звабилася службою задля
розбудови імперії, така група неухильно втратила ознаки нації, яку має об’єд-
нувати спільність традицій, спогадів, історичних передань і уявлень. А
Шевченкові герої якраз і живуть у світі, де поступово зникає й губиться і
родинна, й колективна пам’ять. Немає кому витлумачити пережите
попередніми поколіннями, розповісти про вартих захвату й наслідування
рідних, не залишилося й писаних історичних свідчень. Та більше, історію
переможених зафіксовано лише в оцінках переможців.

10. Історичне висвітлення національної руїни в поемі «Великий льох»
відбувається через символіку колективної пам’яті й наголошення на
неспроможності цю пам’ять зберегти, захистити від наруги чи від зневаги
мисливцями за чужими «древностями». Уже самим вибором жанру містерії
автор переконує нас: ідеться про речі сакральні, про гріх, спокуту й обіцяне
спасіння. А на питання, що ж, власне, уособлює той український великий
льох, який, за Божим провидінням, має в доленосну для України мить
«розкопати», Москва простої відповіді немає. Схоже на те, що мається на
увазі якесь таємне знання чи пізнання, досягнуте під час містеріального
дійства. Великим льохом у Суботові, відому своїми підземними ходами та
склепами, називали Іллінську церкву біля замку Хмельницького. Але
сподівання чорних археологів від влади знайти багатства, про які побутувало
безліч легенд, не виправдалися.

11. Часопростір «Великого льоху» не залишає сумнівів у тому, що українсько-
російське протистояння тут інтерпретовано як визначальне для долі нації.
Імперія (у контексті творчості Шевченка будь-яка імперія) з її неситим
загарбницьким інстинктом постає уособленням абсолютного зла. Межі
художнього світу окреслено топонімами, що стали знаками поразки, до того ж
ідеться про руїни священних для спільноти місць. Немає й сліду від
Богданових палат, а на їхньому місці — як гротескний символ деградації —
селянська клуня. Ось-ось упаде церква, у якій, за уявленнями, що
побутували в середині ХІХ століття, було поховано гетьмана.

12. Богдан Хмельницький для Шевченка — насамперед носій трагічної вини, він
відповідальний за непрощенний політичний прорахунок. Безневинних
дівчаток покарано страшним обов’язком спокутувати гріхи тих, хто насправді
мусив би їх самих уберегти й захистити. Шевченкова співчутливість до
страждань і кривд, його повсякчасна готовність стати на бік слабших і
пригноблених, зумовила вибір героїнь-жінок: у них найменше можливостей
обстояти власні права, їхні голоси, їхні історії найглибше розкривають
знедоленість спільноти, до якої оповідачки належать. Історії трьох білих «як
сніг», пташок, що вже віками літають над землею, бо їм зачинено вхід до
раю, стосуються найтрагічніших поразок України у війні з імперією.

13. Усім тішилася в Суботові Пріся: гралася з дітьми гетьмана, стала
улюбленицею вельможного господаря замку. А в прокляту годину перейшла
йому — на щастя! — дорогу з повними відрами: «А того й не знала, // що він
їхав в Переяслав // Москві присягати!..». Переступ виявився таки страшним:
тією водою, що вмить перетворилася на мертву, дівчина отруїла й себе, і всю
родину. Другий сюжет — про єдину вцілілу в батуринській різанині.

14. Дівчинка з наказу царя Петра І напоїла його коня — і впала мертвою на
порозі хати, хоча навіть не знала, що «тяжко согрішила». І вже зовсім
безвинна, але так само непрощенна вина «ще сповитого» немовляти, яке
всміхнулося, коли побачило пишний золотий корабель на Дніпрі. То їхала
тріумфувати на Запоріжжі руїнниця Єкатеріна І. Прикметно, що в усіх трьох
варіаціях знов-таки йдеться про воду, яка знесилює й убиває, а в останньому
прикладі згубне навіть перебування біля неї. Чи не тому Шевченко
неодноразово обирав символом занепаду України пересихання Дніпра: річка
перестала бути життєдайною, брак води став браком життєвої сили. А у
«Великому льосі» одне з пояснень, навіщо поставлено безглузді вишки-
«сідала», — якраз для перекриття доступу до води: «Щоб люди не крали //
Води з річки та щоб нишком // Піску не орали».

15. Коли аж так покарано ще не залучених до дорослих справ дітей, тим
жахливішим віддзеркалюється, порівняно з їхніми долями, гріх державця.
Непричетним до соціуму білим пташкам протиставлені чорні — три
«національно марковані» ворони, що уособлюють гніт і насильство, яких не
бракувало в українській, польській та російській історії, у відносинах сусідніх
слов’янських народів. Ворони, на відміну від дівочих душ, діють у публічному
просторі, який є обширом розпаношеного зла; вони хваляться якраз своїми
політичними й воєнними досягненнями, розливами крові, моровицями,
стратами, змовами. Поему сфокусовано на особливому моменті, до того ж
провіщеному й очікуваному. Злостива ворона про нього «начитала» з якихось
таємних джерел. Дівочі душі прилетіли дивитися на розкопки садиби
Хмельницького, бо сподівалися нарешті на визволення:

16. Коли б вже швидше розкопали,
Тоді б у рай нас повпускали:
Бо так сказав Петрові Бог:
«Тоді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох».

17. Першу умову ніби виконано. Москва таки все позабирала: знищила
державний суверенітет, зневажила шляхетські й козацькі права, зруйнувала
твердиню захисників України — Січ, закріпачила вільних селян. І послідовно
привласнює чуже минуле, історію й культурні набутки. Але водночас хоч
«Москалики, що заздріли, // То все очухрали. // Могили вже розривають // Та
грошей шукають», — другу умову пророцтва не виконано. Розкопки в
Суботові не допомогли дівчатам-заложницям, райська брама перед ними не
відчинилася:

18. Так малий льох в Суботові
Москва розкопала!
Великого ж того льоху
Ще й не дошукалась.
Метафору великого льоху шевченкознавці чомусь часто розуміли як
нагадування про ув’язнену волю. Але й саме поняття волі в Шевченка
складне та неоднозначне. Воля в підземній в’язниці — це поєднання
непоєднуваного, заперечення самого поняття свободи як цінності.
Найочевиднішою авторською підказкою для прочитання фіналу «Великого
льоху» може стати датований жовтнем 1843 року вірш «Розрита могила».

19. Навряд чи є підстави відповідати на це питання словом «воля»: воно погано
асоціюється зі збереженням у глибочезному льосі. Бо батьки ймовірніше
прагнули мати хоч якусь змогу врятувати від знищення й забуття знання та
спогади. Великий льох у такому разі мав би найочевидніше символізувати
вмістилище колективної пам’яті нації, єдиний архів, не привласнений і не
перевпорядкований завойовниками та нинішніми господарями становища. У
підневільному соціумі попередники не змогли залишити авторитетну писану
історію, але колективну пам’ять так чи так уже самими своїми діями й
помислами сформували.

20. На життєздатність таких спогадів і передань вказує навіть те, що вони
визначають точки відліку, власний ціннісний контекст. Вони тільки й дають
змогу опонувати імперській історіографії. І так Шевченко полемізує раз у раз.
У «Великому льосі» зневажливо згадано тих, хто «Карамзіна, бачиш,
прочитали».

21. І якраз пам’ять та ідентичність — останнє, чого ніколи не зможе забрати
Москва. Ось у цьому моменті й справджується друга умова Божого присуду в
поемі «Великий льох». Після того як завойовники «все позабирали», зняли,
сказати б, усі культурні нашарування, зосталися лише підвалини, те, що
найглибше в землі, в ґрунті. Оце символічне меморіальне підґрунтя великого
льоху, спогади й передання не можна привласнити чи експортувати.

22. Утрата колективної пам’яті й ідентичності означає зникнення нації. Але в
сюжеті «Великого льоху» є ще одна частина, пов’язана вже не з минулим і не
з теперішнім, а з майбутнім. Ця подія (вона якраз украй необхідна в
містеріальному сюжеті як такому) — народження спасителя й обіцянка
спокутувати старі гріхи, а також прийдешнє оновлення й слава. У доленосну
ніч, у годину небесних знамень і магічних явлень (коли «Над Києвом // Мітла
простяглася, // І над Дніпром і Тясмином // Земля затряслася. // Чи чуєте?
Застогнала // Гора над Чигрином. // О!.. Сміється і ридає // Уся Україна!») —
народжуються близнюки. Київ постає центром українського світу, як завжди в
Тараса Шевченка, Божим градом, а «святий» Чигирин символізує і козацьку
славу, і трагедію втрати.

23. Мотив близнят, неминучого роздвоєння й приреченості на вибір між добром і
злом, протистояння воїнів світла й воїнів темряви деталізовано через
пророцтво про майбутні діяння братів. Поінформована ворона покликала
сподвижниць, щоб спробувати стати наперекір Божому задуму:
Сю ніч будуть в Україні
Родиться близнята.
Один буде, як той Гонта,
Катів катувати!
Другий буде… Оце вже наш!
Катам помагати.

24. І як виросте той Гонта, то «…розпустить правду й волю // По всій Україні».
Праведника ворони збираються, маючи перед очима безліч прецедентів,
купити золотом або «скрутити руки» «царевими чинами», щоб урешті змусити
його пережити «…з всього світа. // Всі зла і всі муки». Але наймудріша з них
знає, що цього разу ні підкуп, ні кара не зупинять визволителя, тож його
треба якнайшвидше «поховати, поки сліпі люде». Так Шевченко вводить
мотив побиття немовлят Іродом і чудесного порятунку дивовижної дитини, а
відтак і вказівку на здійсненність місії нового Гонти.

25. У «Великому льосі» Шевченко здійснює психоаналіз травмованої
національної психіки, діагностує хвороби колективної душі. Згадавши всі
пов’язані з російсько-українським протистоянням найганебніші поразки,
витіснені з пам’яті (чи принаймні з писань тих зневажених автором
«Посланія» творців, що компонували «поеми вольного народа»),
підсумувавши болісний хвороботворний досвід, дійшовши до глибин
колективного несвідомого, письменник має відвагу поставити свою націю
перед викликами реальності, виштовхнувши її із заколисливого полону (чи
химерного нездорового сну або марення наяву) ілюзій. Таке діагностування
хвороби — необхідна передумова зцілення.

26. За Шевченком, бездержавний народ не зможе зберегти свою колективну
пам’ять, коли «люди окрадені», тобто позбавлені інституцій, що працюють з
пам’яттю. За недовгий час зостаються, як на розкопках у Суботові, тільки
«криві, сліпі й горбаті» скалічені співці з розладнаними інструментами.