І.І. Якухно, «Управління інноваційним розвитком регіональної системи післядипломної педагогічної освіти»

1. Якухно І.І.,
ректор Житомирського обласного інституту
післядипломної педагогічної освіти

17. В Україні накопичений певний досвід в розробці і
реалізації авторських інноваційних проектів і
концепцій розвитку післядипломної освіти
регіонального рівня (А. М. Зубко, Н. І. Клокар,
В. В. Пашков, О. М. Рудаков, М. І. Романенко,
Т. М. Сорочан, Л. Д. Покроева, Р. Б. Шиян та ін.).
Г. В. Єльникова вважає, що сутнісно управління
освітою можна визначити як цілеспрямований вплив
суб’єктів управління різних рівнів (державного,
регіонального, місцевого) на всі ланки освіти.

18. Управління змінами передбачає: визначення і
ранжування довгострокових цілей розвитку;
формування стратегії та довгострокового плану
розвитку у відповідності до визначеної стратегії;
постійне оцінювання та критичний розгляд
можливих шляхів досягнення поставлених цілей,
запровадження тих чи інших інновацій, які є
актуальними та перспективними, урахування
внутрішніх та зовнішніх умов функціонування
організації; вибір суб’єктами управління та
послідовне здійснення управлінських рішень, які
забезпечують ефективну адаптацію до раптових
змін.

19. Інноваційний процес – це підготовка та здійснення
інноваційних змін. Інноваційний процес пов'язаний із
створенням, опануванням та поширенням інновацій,
передбачає перетворення наукового знання в інновацію,
тобто послідовний порядок подій, у ході яких інновація
дозріває від ідеї до конкретного продукту, технології або
послуги.
Управління інноваційними процесами в сучасній
освітній системі розглядається дослідниками як частина
управлінської діяльності, в якій засобами планування,
організації, керівництва і контролю процесів розробки та
засвоєння новацій забезпечується спрямування
діяльності організації щодо реалізації її інноваційного
потенціалу і, як наслідок, отримання якісно нових
результатів.

20. Ми пропонуємо три основні стратегії
інноваційного розвитку освітніх систем:
• стратегія локальних змін (паралельне
покращення, раціоналізація, модернізація
окремих напрямів);
• стратегія модульних змін (здійснення
комплексних нововведень, які не пов’язані між
собою);
• стратегія системних змін (повна
реконструкція організації, що стосується усіх
аспектів її діяльності, структур, ланок, зв’язків).

21. Недоліки в управлінні системою підвищення
кваліфікації педагогічних кадрів:
• централізація цієї системи, що веде до певної її
закритості для критики й модернізації;
• недостатнє державне фінансування; недостатня
розробленість цільового компонента підвищення
кваліфікації вчителів, критеріїв оцінки його
ефективності, орієнтація на валові показники.

22. В. В. Пашков у роботі «Філософія
післядипломної педагогічної освіти» визначив
позитивні моменти в управлінні системою
підвищення кваліфікації вчителів в Україні:
• наявність державної підтримки системи
підвищення кваліфікації вчителів, виділення
завдань підвищення кваліфікації вчителів на
основі актуальних запитів суспільства і держави,
існування державної програми розвитку системи
підвищення кваліфікації вчителів.

23. До числа першочергових дій з управління
інноваціями в системі післядипломної освіти можна
віднести такі:
• цілеспрямоване переведення системи
післядипломної педагогічної освіти у якісно новий
стан у контексті інтеграції України в єдиний
європейський освітній простір та реалізації концепції
Lifelong Leaning (навчання впродовж усього життя);
• визначення пріоритетних завдань забезпечення
конкурентоспроможності системи на сучасному
ринку освітніх послуг в галузі вищої спеціальної
освіти.

24. Регіональну систему підвищення кваліфікації
педагогічних працівників можна розглядати:
 як цілісну систему освіти України й регіону,
обласних і районних (міських) освітніх структур, що
взаємодіють на рівні вертикальних і горизонтальних
зв’язків управління, співвідношення цілого й частин,
мають спільне і відмінне у закономірностях свого
розвитку;

25.  як складне соціальне явище з органічно
інтегрованою системою післядипломної освіти, яка
має визначену структуру: ОІППО – курси
підвищення кваліфікації – районні та міські
методичні кабінети – методичні об’єднання в
загальноосвітніх навчальних закладах – науково-
методичні семінари і конференції, професійні
конкурси – самоосвіта;

26.  як підпорядковану загальним законам
функціонування системних об’єктів підсистему
загальної системи післядипломної педагогічної
освіти і водночас органічну і самодостатню
цілісність, компоненти якої структурно
взаємопов’язані на реалізацію чітко визначених
функцій і завдань підвищення кваліфікації
педагогічних працівників в умовах регіону.

27. Т. М. Сорочан визначає особливості
регіональної системи післядипломної
педагогічної освіти:
по-перше, вона створює передумови
для забезпечення наступності в розвитку
професіоналізму педагогів шляхом
підвищення кваліфікації на курсах і в
системі науково-методичної роботи в
міжкурсовий період;
по-друге, інститути ППО по вертикалі
взаємодіють із методичними кабінетами і
методичними об’єднаннями вчителів;

28. по-третє, в інститутах ППО поєднується
науковий потенціал професорсько-викладацького
складу з практичним досвідом методистів, що є
важливою умовою інтеграції педагогічної науки і
практики;
по-четверте, у системі ППО цілеспрямовано
здійснюється апробація освітніх нововведень,
узагальнюється досвід і виробляються практичні
рекомендації щодо їх подальшого впровадження.

29. В. В. Олійник вважає, що модернізована система
післядипломної педагогічної освіти України має бути
орієнтована на розв’язання перспективних завдань
освіти: оволодіння педагогічними кадрами
комп’ютерними технологіями, Інтернетом, відкритість в
оцінюванні досягнень, розроблення і захист власних
інноваційних проектів, вільний вибір місця форм і
термінів навчання.

30. В інноваційному розвитку регіональної
системи післядипломної освіти можна
використати дві суперечливі тенденції:
перша пов’язана із спробами виокремити
освітню сферу свого регіону від
республіканського центру, інших регіонів, та
самостійно вирішувати всі питання системи
освіти;
друга пов’язана з тим, що без центру,
консорціуму неможливо самостійно
вирішити змістовні, фінансово-економічні,
правові і нормативні проблеми, кадрові та
інші питання діяльності закладів системи
післядипломної освіти.

31. Висновки. Відповідно до потреб розвитку
суспільства й освіти, на основі тісного взаємозв’язку з
розв’язанням економічних, соціальних і політичних
завдань, з урахуванням позитивних надбань
розвинених країн у державі сформувалася система
післядипломної педагогічної освіти як важливий чинник
професійної підготовки педагогів.
Головними завданнями післядипломної
педагогічної освіти є спеціалізоване вдосконалення
освіти та професійної підготовки педагогічних і
науково-педагогічних працівників шляхом поглиблення,
розширення й оновлення їх професійних знань, умінь і
навичок або отримання іншої спеціальності на основі
здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та
практичного досвіду.

32. Аналіз теоретико-методичних поглядів на проблему
дослідження доводить, що нові умови суспільного
розвитку потребують оновлення й кардинальних змін в
регіональній системі післядипломної освіти, розробки
наукового супроводу та сучасного матеріально-
технічного забезпечення.
Серед чинників інноваційного розвитку
післядипломної освіти провідними визначено такі:
оновлення її змісту,
запровадження новітніх форм професійно-
практичної перепідготовки педагогів,
перехід на інформаційно-комунікаційні технології,
створення системи дистанційної освіти,
зміцнення матеріально-технічної бази,
впровадження незалежного зовнішнього
оцінювання і проведення моніторингових досліджень
якості освіти.

33. Найважливішим чинником забезпечення
результативності інноваційного процесу є ефективне
управління інноваційною діяльністю, яке є ключовим
в умовах змін, пов’язаних з інтеграцією України в
єдиний європейський освітній простір і глобалізацією
ринку послуг в галузі підготовки фахівців з вищою
спеціальною освітою.

34. Література
 Єльникова Г. В. Управлінська компетентність / Г. В. Єльникова. –
К. : Шкільний світ, 2005. – 128 с.
 Пашков В. В. Філософія післядипломної педагогічної освіти /
В. В. Пашков. – Запоріжжя : Просвіта, 2012. – 288 с.
 Якухно І. І. Теоретико-методичні основи управління інноваційним
розвитком післядипломної педагогічної освіти регіону :
[монографія] / Іван Іванович Якухно. – Житомир : Полісся, 2011.
– 536 с.
 Освітня практика Луганського обласного інституту
післядипломної педагогічної освіти (1998–2012) / за заг. ред.
Т. М. Сорочан. – Луганськ : СПД Рєзников В. Р., 2012. – 496 с.

35.  Олійник В. В. Модернізація системи післядипломної педагогічної
освіти України в умовах змін / В.В.Олійник // Післядипломна
педагогічна освіта: європейські орієнтири та регіональні пріоритети :
Тези міжнародної науково-практичної конференції. 10–11 вересня
2009 р., м. Біла Церква. – Біла Церква : КОІПОПК, 2009. – С. 20 – 22.
 Якухно І. І. Суперечності інноваційного розвитку післядипломної
педагогічної освіти // Післядипломна педагогічна освіта : європейські
орієнтири та регіональні пріоритети : матеріали науково-практичної
конференції, м. Біла Церква. 10–11 вересня, 2009 р. – Біла Церква :
КОІПОПК. – 2009. – С. 28–34.
 Маслов В. И. Теория и методика организации непрерывного
повышения квалификации руководителей школ : Учеб. пособие. – К.,
1990. – 259 с.