виникнення і розвиток вікової психології

1. Виникнення і
розвиток
вікової
психології
Виникнення і
розвиток вікової
психології

2. Виникнення і розвиток вікової психології
Певні уявлення про психіку людини, означувану колись
словом "душа", зародилися у сиву давнину, а наукові
знання про неї були здобуті зусиллями багатьох поколінь
дослідників. З часом термін "душа" еволюціонував у
термін "свідомість", увійшло в науковий обіг поняття
"несвідома психіка". Наприкінці XIX ст., здобуваючи владу
над розумом, наука почала різнобічно вивчати
особистість, динаміку її внутрішнього життя, внутрішні
сили, що керують її поведінкою, виокремлюючи в цих
процесах особливості, зумовлені її віком.

3. Геракліт(прибл. 544-483 до н. е.)
першим зауважив відмінності між душею
дорослої людини і дитини, оскільки, на його
погляд, з часом душа стає "сухішою і
гарячішою". "Вологість" душі зумовлює її
пізнавальні здібності. "Сухе сяйво - душа
мудріша і найкраща", - стверджував він.
Дитина, у якої "вологіша" душа, мислить
гірше, ніж доросла людина. Подібно до того
як "п'яний хитається і не зауважує, куди він
іде, тому що душа у нього волога", логос, що
править круговоротом речей у природі,
керує розвитком душі та її пізнавальними
здібностями.

4. Співвітчизник Геракліта Демокріт (прибл.
460- 371 до н. е.), прагнучи поєднати
фаталістичний підхід з уявленням про
активність людини у виборі моральних
критеріїв поведінки, доводив, що моральні
принципи не даються від народження, а є
результатом виховання, тому люди стають
вихованими завдяки вправлянню, а не
природі. Виховання, на його думку,
повинне навчити людину добре думати,
добре говорити і добре працювати. Діти,
які виросли в неуцтві, подібні до людей,
що танцюють між поставленими вверх
лезами мечами. Вони гинуть, якщо,
стрибнувши, не потраплять у те єдине
місце, де варто поставити ноги. Подібно
гинуть і неосвічені люди, наражаючись на
негідний приклад.
Виховання Демокріт вважав
особливо важкою справою,
тому свідомо відмовився від
шлюбу, не хотів мати дітей,
оскільки був переконаний, що
вони спричинюють багато
неприємностей. А горе батьків
незрівнянне ні з чим.

5. Сократ (469-399 до н. е.) пов'язував розвиток
моральності людини з її поведінкою. Моральність
він розглядав як реалізоване у вчинках людей благо.
Та для того щоб вважати певний учинок моральним,
потрібно знати, що таке благо. Тому Сократ
пов'язував моральність із розумом, був переконаний,
що чеснота складається зі знання добра й діє
відповідно до цього знання. Наприклад, хороброю є
людина, яка знає, як потрібно поводитися в
небезпечній ситуації, і діє відповідно до своїх знань.
Насамперед потрібно навчити людей бачити
відмінності між добрим і поганим, а потім оцінювати
їхню поведінку. Пізнавши цю відмінність, людина
починає пізнавати себе. З часом Сократ почав
вважати центром пізнавального інтересу не
навколишню дійсність, а людину, проголосивши:
"Пізнай самого себе". Цим закликом він орієнтував
людину не на спрямування свого погляду всередину
(до власних переживань і станів душі), а на аналіз
учинків і ставлення до них, моральні оцінки і норми
людської поведінки в різних життєвих ситуаціях.
Сократ

6. Висунуті Сократом ідеї поглиблені в теорії
його учня Платона (427-347 до н. е.), який
вважав, що душа складається з трьох частин,
які конфліктують між собою: душі, що жадає;
розумної душі та пристрасного духу. Душа,
що жадає, і пристрастний дух повинні
підкорятися душі розумній, здатній зробити
поведінку людини моральною. У своїх
діалогах він уподібнював душу запряженій
двома конями колісниці. Чорний кінь (душа,
що жадає) не слухає наказів і потребує
вузди. Білий кінь (пристрастний дух) хоча й
намагається йти своєю дорогою, але не
завжди слухається візника і потребує
постійного нагляду. Розумну частину душі
Платон ототожнював з візником, який шукає
правильний шлях і спрямовує по ньому
колісницю, керуючи кіньми.
Платон

7. Платон вказував на зв'язок душі і тіла, на
необхідність розвивати їх у рівновазі, так, щоб між
ними була гармонія. Він висунув ідею саморозвитку
особистості, вважаючи, що "людина володіє силою
справжнього внутрішнього впливу на себе та на свої
здібності". На його думку, люди повинні вірити, що
після смерті душа відповідає за всі дії тіла. Ця віра
змусить кожного протягом життя дбати про те, щоб
не впасти у заперечення моралі та обов'язку,
боятися майбутньої кари за свої вчинки. Високо
оцінюючи спостереження за прекрасним (барвами,
формами, звуками), вважав любов до прекрасного
необхідним засобом становлення душі.

8. Погляди Платона на душу заперечував
Арістотель (384/383-322/321 до н. е.),
стверджуючи, що "душу від тіла відокремити
не можна", вважаючи, що переживає,
мислить, учиться не душа, а цілісний
організм. "Сказати, що душа гнівається, -
писав він, - рівносильно тому, якби хтось
казав, що душа займається тканням чи
будівництвом будинку". Душа, за його
переконаннями, є способом організації
живого тіла, дії якого мають доцільний
характер. Вона наділена рослинними,
почуттєвими і розумовими (властивими
тільки людині) здібностями. Центральним
органом душі Арістотель вважав серце,
пов'язане з органами чуттів і рухів з
допомогою циркуляції крові. На його думку,
зовнішні враження організм запам'ятовує як
образи "фантазії" (уявлення пам'яті і образи
уяви)
Аристотель

9. Він перший в історії європейської цивілізації заявив про
необхідність виховання і доцільність співвіднесення його
методів з рівнем психічного розвитку дитини,
запропонував періодизацію дитинства (до 7 років, від 7 до
14 і від 14 до 21 року). Кожному із цих періодів
адресувалася певна система виховання. Наприклад, у
дошкільному віці найважливішим є, на його погляд,
формування рослинної душі. Тому для маленьких дітей
неабияке значення мають режим дня, правильне
харчування, гігієна. У період від 7 до 14 років необхідно
розвивати рухи (з допомогою гімнастичних вправ),
відчуття, пам'ять, прагнення. Моральне виховання
повинне ґрунтуватися на вправлянні в моральних
вчинках.

10. Якщо Платон вважав почуття злом, то Арістотель
переконував у важливості виховання почуттів у
дітей, необхідності помірності та розумного
поєднання почуттів з раціональним пізнанням світу.
Великого значення він надавав афектам, що
виникають незалежно від волі людини і які
неможливо приборкати силою розуму. Тому
наголошував на важливій ролі мистецтва, особливо
драматичного, яке, збуджуючи певні емоції у
глядачів і слухачів, сприяє катарсису (очищенню від
афекту), виховує в дітей і дорослих культуру
почуттів. Неабиякого значення він надавав
прагненню до моральної поведінки, обґрунтував
доцільність заохочення спроб дитини "бути гарною".

11. Епікурейці - послідовники вчення
грецького філософа-матеріаліста Епікура
(341-270 до н. е.), які виправдовували
прагнення до задоволення чуттєвих
інстинктів, отримання чуттєвих насолод.
Епікурейці вважали можливими
довільність, спонтанність, випадковість
змін. Такий підхід відображав відчуття
непередбачуваності людського існування, а
також визнавав можливість довільних
відхилень, закладених у природі речей,
виключав строгу зумовленість учинків,
пропонував свободу вибору. Це означає, що
епікурейці вважали особистість здатною
діяти на свій страх і ризик.

12. У культурі Давньої Греції виникла ідея, згідно з якою сильна,
визначна особистість має право на свої закони, на власну
позицію і її вчинки необхідно оцінювати за іншими
етичними нормами, ніж учинки простої людини.
Обґрунтували цю ідею кініки - представники філософської
школи, які заперечували суспільні моральні приписи,
закликали до аскетизму, простоти як засобу досягнення
духовної свободи. Єдиним шляхом самовдосконалення, на
їхню думку, є шлях до себе, який обмежує контакти і
залежність від зовнішнього світу. Вважаючи, що найкраще
таке самовдосконалення починати з раннього дитинства,
створювали спеціальні школи для дітей.

13. Шлях морального розвитку і навчання в школах кініків пролягав
через такі ступені, як аскеза, ападейкія й автаркія. Аскеза означала
відмову від комфорту і благ, що дає суспільство. Кініки ходили у
поношеному одязі, навіть у дощ і холод не користувалися теплими
речами, небагато їли, не мали постійного житла, могли спати під
відкритим небом, не вмивалися. Вони заперечували всі досягнення
побутової культури, вважаючи, що завдяки цьому переборюють
залежність від суспільства, яке в обмін на комфорт вимагало від
людини зрадити себе. Ападейкія передбачала нав'язування людині
думки про необхідність ігнорування нагромаджених суспільством
знань, возведения у ранг чеснот неграмотності. На третьому
ступені (автаркія) людину привчали не звертати уваги на суспільну
думку, на похвалу та осуд. Із цією метою кініки використовували
спеціальну вправу, яка полягала в тому, що учень мусив просити
милостиню у мармурової статуї, незважаючи на її кам'яне мовчання.
Вони повинні були не звертати уваги на глузування, образи і
погрози, якими супроводжувалася їхня поява в громадських місцях у
рваному та брудному одязі. Кініки, прагнучи до незалежності,
навчали не так самодостатності, як негативного ставлення до
суспільства.

14. Отже, антична думка висловлювала й
намагалася обґрунтувати важливі для
вікової психології ідеї, що стосувалися
змісту душевного розвитку, відмінностей
душевних якостей дитини, юнака і
дорослого, чинників психічного розвитку,
онтогенетичних етапів розвитку психічних
функцій, а також саморозвитку людини.