Навчальний проект студентки факультету журналістики ЗНУ Оксани Козачок

1. Запоріжжя в історії моєї родини
Виконала: студентка 5 курсу, гр. 8.0617-Ж
Козачок Оксана
Кажуть, що будь які випадковості – не випадкові. Цей вислів точно про
мою родину. Тільки уявіть, дівчина та хлопець зі Львова без домовленості,
просто випадково знайомляться в одному із сіл Запорізької області.
Місце подій: село Снігурівка. Історія моєї родини в Запорізькій області
починається з 1949 року. До тодішнього села Шеензеє прибувають дев’ять
сімей для його розбудови. Адже після Великої Вітчизняної війни село було
повністю зруйновано. Тоді й приїхав хлопчик Павло Галась разом зі своєю
родиною (моїм дідусем) зі Львова. Згодом, у 1950 році, в березні, приїхали
інші сім’ї із Західної України. За спогадами дідуся, кожного ранку всіх
жителів скликали на загальні збори. Відтак почалося самостійне масштабне
будівництво.
У 1950 році село стає колгоспом імені Щорса. Через деякий час до
нового колгоспу приєднали ще один (тепер село Іванівка), і утворився
колгосп імені Хрущова. Якщо пов’язувати з історією, варто наголосити, що
радіо вперше на території села з’явилося в 1956 році, у квітні. До 1957 року
існував колгосп імені Хрущова, але в цьому ж році відбулися збори, для того
щоб вирішити, чи приєднувати колгосп імені Хрущова до колгоспу
«Червоний прапор». Збори відбувалися три дні. У перший день приїхали всі,
другого дня – тільки половина, а на третій день ніхто з колгоспу не приїхав,
тому що зрозуміли: «Усе марно». Отже, об’єднали два колгоспи, і утворився
великий колгосп з назвою «Червоний прапор».
Дідусь, будучи активним учнем сільської школи, знав про все, що
відбувалося навколо. Тому всі факти в його розповідях узяті з реального
життя, по якому можна вивчати історію Запорізької області. Найяскравіша
згадка, якою дідусь ділиться з усіма, – це, звичайно, шкільні роки. Уявіть,
десять хлопчиків та дівчат кожного дня о п’ятій ранку (навіть у сніг і в

2. морози) долали шлях довжиною сім кілометрів пішки. Узимку по
непрочищеним дорогам, слідами одне одного, з гасовою лампою поспішали
на перший урок. Це було складно, але весело.
У 1964 році, 8 листопада, з’явилася електроенергія – це стало великим
досягненням і радістю для всіх. Дідусь пам’ятає, як у цей день поступово у
вікнах будинків загорялися лампи і світло стало дивом. У цей період дідусь
пішов служити до лав армії. Спочатку був рядовим, а потім призначили
сержантом танкової роти. Після армії закінчив з відзнакою Токмацький
технікум і відразу був направлений на роботу на Токмацький дизбудівний
завод імені Кірова. Працював у районному центрі, але проживав у Снігурівці.

3. У той час молода дівчина Оксана Хлян (моя бабуся) закінчила школу,
вступила до Львівського технікуму й не збиралася переїздити з рідного міста.
Але доля вирішила по-іншому. Брат дівчини переїхав до Снігурівки в 1950
році, і, звісно, Оксана була частим гостем тут. Улітку 1970 року Павло та
Оксана почали зустрічатися, і вже через три роки двоє львів’ян зіграли
весілля в Снігурівці. У 1974 році в цьому шлюбі народжується донька Ольга
(моя мама). Дідуся підвищують на роботі, бабуся тим часом працює в
колгоспі. При цьому сім’я будує власний великий дім. У 1980 році
народжується друга дівчинка Юлія, ще через три роки на світ з’являється син
Миколай.

4. Ось така велика родина мешкала в Снігурівці. Усі діти ходили до
одного дитячого садка, однієї школи і все робили разом. Скільки веселих
історій переповідала мені мама з дитинства. Сама ж вона здобула освіту
бухгалтера та швачки. Працювала за першою спеціальністю в сільській раді
та на швейній фабриці. Під час роботи в місті Токмак вона познайомилася з
майбутнім чоловіком (моїм татом) – Козачком Юрієм Миколайовичем. У
1994 році молода пара зіграла весілля, а через рік народилася я. Тобто моє
дитинство проходило в місті. Але майже кожні вихідні разом з батьками ми
їхали до бабусі з дідусем у село. Усі найкращі моменти пов’язані з
перебуванням у селі, адже це місце, де можна побачити красу, відпочити
душею. Наша сім’я через шість років переїхала до Снігурівки. Про таке
рішення не пожалкували. У перший клас я вже пішла до сільської школи. У
2007 році народилася моя сестричка Поліна.
У мене є окрема власна сторінка в книзі життя, пов’язана із
Запоріжжям. У 2011 році я вступила до Запорізького січового колегіуму. Два
роки навчання були настільки насиченими, що пролетіли дуже швидко. Були
варіанти переїхати до іншого міста, вступити в інший виш. Проте чомусь не
захотіла закінчувати сторінку про життя в Запоріжжі. Тому вступила до ЗНУ
на факультет, де навчають улюбленій професії – журналістиці. І не шкодую.
Час іде – змінилися пріоритети, деякі бажання. Так, вступивши до
магістратури, остаточно переконалася, що хочу бути викладачем та
займатися наукою.
Проте не змінилося поки одне – бажання залишатися в Запоріжжі. Тому
разом уже з власною сім’єю (з чоловіком та сином) живемо, розвиваємося та
ростемо тут.
Звичайно, це лише деякі фрагменти з великої книги життя. А скільки
ще томів попереду…