1. Бенкет шакалів над розтерзаною українською літературою
Здавалося б, прочитавши «Чорного Ворона» Шкляра, я мав би образитися двічі. Перший раз за
національною ознакою, другий – за ознакою своєї приналежності до російської літератури...
Мишача істерія «протестувальників» проти романа Василя Шкляра «Чорний Ворон» гідно продовжила
традиції «фаллопошуку» в сучасній українській літературі. Спадкоємці Валуєва укотре оголосили світові:
ніколи в Україні не буде нічого українського, і рівень української культури, вкарбований в усі телеканали
країни образами співучого ректора і зоряного трансвестита, що косить під хохляндського месію, став
державним еталоном «художності», порушувати який не дозволено нікому. Навіть письменникам.
Точніше – особливо письменникам, бо не дай Боже, нація, яка вже розучилася читати, знову зануриться
в вихолощений світ літератури.
Здавалося б, прочитавши «Чорного Ворона», я мав би образитися двічі. Перший раз за національною
ознакою, другий – за ознакою своєї приналежності до російської літератури. Більш того, я міг би зробити
все, щоб письменник пом`якшив, нівелював найбільш різкі сторінки романа – адже, користуючись
довірою автора, я читав роман ще в рукописі. Не приховаю, дискусія була, і я попереджав свій колегу,
яку реакцію викличе його роман. Але Василь Шкляр був непохитний у своїй правоті, і я визнав, що,
врешті-решт, будь-який твір ми зобов`язані судити за законами і силою таланту самого автора.
Що ж до граду звинувачень, то, по-перше, у мене виникла величезна підозра, що переважна більшість
викривачів роман не читали і відповідно до радянської традиції гуртом крикнули: «Але засуджуємо»! А
не читали вони тому що, по-перше, не знають мови, якою написаний роман, а по-друге, тому що вся їх,
вибачте на слові, «ідеологія» стоїть на двох тезах: щоб суспільство забуло про існування «мови», якою
можна створювати добротну літературу, а вже якщо не виходить заборонити писати українською книжки,
то бити і топтати ногами все, що виходить за рамки хуторянства і жлобства.
Проте не залишає гірке відчуття, що у запалі суперечки ми «з водою виплеснули дитину». Я кажу про
художню цінність роману, бо ніхто з критиків – навіть тих, хто прийняв роман на ура – не відзначив
зворушливу сцену, рівної якій я не пригадую в українській літературі всього двадцятого сторіччя. Це
сцена, коли герой з дружиною і дитиною, марно намагаючись знайти прихист у будинках переляканих
єдинокровців, знаходять його у бідної єврейки Єви. Написана пером майстра, ця сцена постає для мене
певним продовженням всіх біблейських суперечок, вирішенням багатьох тисячолітніх конфліктів, коли
національне на мить зникає і людина залишається як у перші дні створення світу – абсолютно голою, а
відчуття її спочатку прості і зрозумілі – доброта, любов, співчуття.
Безперечно, роман має яскраво виражений націоналістичний характер. Мабуть, це було головним
надзавданням автора, який, розповідаючи історію повстанців Холодного Яру, наполегливо довбе в тім`я
мільйонам етнічних українців, які й сьогодні, як за часів майже сторічної давності, в страху замкнули
двері і вікна, намагаючись пережити непевні часи. Холодноярські повстанці могли вибрати життя, могли
розчинитися в натовпі гречкосіїв, могли емігрувати і плодити по світах чималу діаспору, але вони
вибрали смерть. Це історична правда. Вони знали, що їх тавруватимуть як зрадників, бандитів,
тавруватимуть свої ж, у яких від українства залишилося лише коротке «-ко» насамкінці прізвища, але
вони все ж таки вибрали смерть, бо знали: свобода не падає манною небесною з неба, за свободу треба
битися. Альтернатива свободі – тільки рабство. Або смерть. І якщо бути вже дуже упередженим
критиком романа в частині його історичної правди, то у нас є можливість подивитися на ті події
двадцятих років не через сторінки радянських підручників (які сьогодні, злегка відредагувавши,
продовжує тиражувати міністерство освіти), а вивчивши реальні документи, які автор і подає на

2. сторінках свого твору. Так, історія залишила свідчення про те, що багато комісарів і чекістів мали
єврейські прізвища, що більшовики із своїми імперськими ідеями дали фору багатьом російським
імператорам, і саме тому загони Червоної гвардії вбивали і знищували все українське, не даючи
розпастися улюбленому дітищу Петра – Російській імперії.
Врешті-решт, це право Шкляра вважати Чорного Ворона патріотом, а не бандитом. Як і право кожної
нації вибирати своїх героїв. Нагадаю, що після Другої світової війни англійці чинили опір створенню
незалежної держави Ізраїль. І тоді в повітря злетів готель «Кінг Девід» з англійськими офіцерами, топили
кораблі, вбивали окупантів. З погляду англійців, майбутній прем`єр Ізраїлю Менахем Бегін як один з
найбільш активних учасників опору був безсумнівним бандитом і терористом. Але чому ж в Ізраїлі його
вважають патріотом, героєм? Та тому, що він боровся за свободу свого народу! Так чому ж в цьому
праві відмовляють героям українського опору?
А хто ж у нас оголошує себе захисниками своїх народів, яких, на їх думку, образив автор?
Набір «захисників» вельми убогий. Завсідники телевізійних політтеатрів, які давно викликають
роздратування у будь-якої мислячої людини, політологи «в цивільному», нікому не відомі
«консультанти» і «знавці літератури». Особисто я, коли бачу серед цих панів дебелу шияку одного із
захисників мого народу, постійно здригаюся і думаю: оцей суб`єкт і є привід для найближчого погрому! А
що спільного у голови незрозумілого «русского блока» з моїм другом видатним російським
письменником Віктором Єрофєєвим? Національна спільність? Навряд чи в нинішньому світі це
принципово. Відтоді, як сталінські кати фриновські й авербахи знищили в ГУЛАГу Осипа Мандельштама
і Всеволода Мейєрхольда, національна ідентифікація втратила свій сенс. Світ поділився на таланти і
заздрісну сволоту, на святих і вбивць, на людей чесних і продажних. Тому радісні вигуки
«вурдалаківських» газет, що «справа Шкляра» розбиратиметься в Європарламенті сам депутат
Мирський, який, звичайно, «не чув як співає Карузо, але знає, що співає дуже погано, тому що сусід Ізя
йому наспівав», це подальший бенкет шакалів над великою і розтерзаною українською літературою.
Та все ж історія про нескореного отамана Ворона не закрита. У цьому яскравому і талановитому романі
мені не вистачає прямішої відповіді на головне питання: так хто ж винен у тому, що Україна не відбулася
як держава в двадцятих роках минулого сторіччя? Чому не відбулася і на початку століття двадцять
першого, де ніби і прапор національний є, і гімн, і навіть в парламенті деякі депутати сміють говорити
«на мові»? З чекістами єврейської національності автор розібрався. І з російськими окупантами – теж.
Та ж надто скупо помітив, як поступово закривалися двері своїх же селян перед повстанцями, як свої
відмовляли своїм в шматку хліба, в даху. Очевидно, не хотів втоптувати в багно бідних, забитих,
неписьменних, із живою пам`яттю про кріпаччину. Лише дорікнув, що не зрозуміли вони, про яку міфічну
волю ці повстанці написали на своєму стягові. А цікаво було досліджувати ціну сором`язливого
умовчання, щоб відповісти на запитання: а що ж нині? Чому ж сьогодні та давня холодноярська історія,
про яку не знали цілі покоління, хвилює лише вузьке коло?
Під час телевізійного шоу, де роман «Чорний Ворон» був підданий анафемі, «в одному окопі» з
нащадками ревкомівців і комісарів сидів син поета, який віддав своє життя за свободу України. Що це?
Політична сліпота? І вже зовсім розвеселив успішний видавець, пояснюючи, що слово «жид» в
дев`ятнадцятому столітті звучало не так образливо, як у двадцять першому. Чи знає цей видавець, хто
написав найблискучішу статтю про Тараса Шевченка, якого вельми складно запідозрити в любові до
євреїв? Навряд чи. Адже статтю написав один із засновників сіонізму Володимир Жаботинський.
Націоналіст віддав належне націоналістові. Захисник єврейського народу оспівав захисника народу
українського. І на цьому час припинити ігри на національних почуттях. Тому що слова «жид», «москаль»,
«хохол», «лях» у творах Гоголя, Шевченка, Достоєвського і, звичайно ж, Василя Шкляра, це не стільки

3. визначення національності, скільки характеристика огидних національних рис, на які хворий будь-який
народ на нашій планеті.
І останнє. Працюючи в Союзі письменників не один рік, я завжди з цікавістю спостерігаю, як після літніх
канікул в письменницькому житті зростає інтригуюча нота: висунення на Шевченківську премію! За
кількістю скандалів, пошуків штовхачів, карколомних трюків з рецензіями одного висунення вистачило б
на голлівудський блокбастер. Воно й зрозуміло. Дуже великий авторитет премії, яку не завжди давали за
талант, а за колишніх часів доводилося стояти в живій черзі, немов за імпортним гарнітуром, який
обов`язково одержиш, коли прийде твоя черга. Але з цікавістю спостерігаючи і за лауреатами, і за
мінливим складом Шевченківського комітету, завдяки своїй прихильності до комедії, я постійно
напередодні березневих урочистостей замислююся над питанням: а прийняв би премію свого імені
Тарас Григорович з рук київського генерал-губернатора?
І все-таки наступного року все буде набагато веселіше, цікавіше. Тому що «Чорний Ворон» підняв
планку премії на таку висоту, з якої ми, можливо, побачимо нову Україну. Ту, про яку мріяв і Тарас
Григорович, і впертий отаман, який загинув в лісах Холодного Яру.
Анатолій Крим