голодомор

1. 1
Виховний захід
«Голодомор – 1932-1933 років – біль
серця всієї України»
Мета виховного заходу:
виховна: виховувати здатність кожної людини на скорботу і пам'ять
про мільйони загублених життів співвітчизників, виховувати
патріотів своєї держави
освітня: ознайомити учнів з трагічним минулим нашого народу;
вчити дітей бережно ставитися до історії своєї країни,
розкривати її як білі, так і чорні сторінки
розвиваюча: розвивати вміння аналізувати, виділяти головне, порівнювати,
узагальнювати і систематизувати, формувати гнучкість,
самостійність, критичність мислення.
Форма проведення: розповідь з елементами бесіди, повідомлень.
Місцепроведення: навчальна кімната.
Тривалість: 45 хвилин.
Обладнання: комп’ютер, дошка, проектор або інтерактивна дошка, хлібина,
свіжі квіти, свічки (7 шт.), виставка книг і газетних матеріалів присвячених
голодомору, свідчення очевидців, факти Голодомору (додатки 1-2), Указ
Президента України «Про оголошення в Україні 2008 року Роком пам’яті жертв
Голодомору», «Реквієм» А. Моцарта (mp3), Оксана Білозір «Свіча» (відеокліп),
запис ритму метронома.
Хід виховного заходу
На столі — розламана хлібина, букет свіжих квітів, перев'язаних
чорною стрічкою, свічка у підсвічнику. Лунає музика — «Реквієм» А. Моцарта
(упродовж композиції звучатиме то тихіше, то гучніше). Учні виходять з обох боків
і шикуються в журавлиний ключ.
Вступне слово вчителя: Кажуть, що минуле не належить нікому зокрема.
Воно — надбання нинішніх і майбутніх поколінь, бо саме їм належить винести з
нього всі найсерйозніші уроки, щоб подібні людські трагедії не повторилися. Ніде і
ніколи! 28 листопада в нашій державі відзначається День пам’яті жертв голодомору
та політичних репресій. Народ України схиляє голову, перед трагічною сторінкою
свого життя.
Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмислить своє
минуле. Не сьогодні це сказано: Час народжувати і час помирати, Час руйнувати і
час будувати, Час розкидати каміння і час збирати, Час мовчати і час говорити.
Прийшов час говорити після десятиліть мовчання. (Звучить класична музика).

2. 2
Учень 1 (запалюєсвічку):
Не звільняється пам’ять, відлунює знову роками.
Я зітхну… Запалю обгорілусвічу.
Помічаю: не замки – твердині,
не храми – скам’янілий чорнозем
потріскані стіни плачу піднялись,
озиваються в десятиліттях з далини,
аж немов з кам’яної горинадійшли.
Придивляюсь:“Вкраїна, двадцятестоліття”
І не рік, а криваве клеймо: “Тридцять три”
(Адлер Королів “Стіни плачу”).
1-й учень.У 1933 році був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні
потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки
живого люду лягло у могили - старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах
матерів.
2-й учень. Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, а сідало за
обрій кольорукровій не пізнавало землю. Чорне вороння зграямиширяло над ними,
заціпенілими в тяжкому смертному сні.
3-й учень. А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських
осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами солов’ї?Ніхто того не бачив
і не міг бачити.
4-й учень. На світі - весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають,
не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика,
похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і
гойдається всім тілом: назад - вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І
безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від
матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти…
5-й учень. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити,
земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце
сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми
тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.
6-й учень. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих
десятиліть, великомучеників нашої історії. Пом’янімо і знайдемо в собі сили пройти
за ними дорогою їхнього хресного шляху. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони
могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.
Ведуча.
Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю.
Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

3. 3
Засяйте над планетою, невинні душі!
Зійдіть на води й суші,
Збудуйте пам’яті невигасний собор!
Це – тридцять другий рік,
Це тридцять третій рік
Голодомор, Голодомор,Голодомор.
Вчитель (запалюєсвічку):
Сталося це літа Божого 1932-го
Сталося це літа Божого,
Яке запам'ятається кожному
Навічно, важко, гірко.
Сталося це літа Божого 1933-го.
Пекельні цифри і слова
У серце б'ють неначе молот.
Немов прокляття ожива
Рік тридцять другий...
Голод... Голод...
У люті сталінській страшній
Тінь смерті шастала по стінах.
Сім мільйонів (Боже мій!)
Недолічилась Україна.
Без болю не згадати страшні муки і переживання українського народу в 1932-
1933 роках. Ще довго-довго з покоління в покоління будуть передавати батьки
синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, які залишили життя земне у
пекельних муках.
То ж перегорнемо скорботністорінки достовірної народноїпам'яті.
Ведучий 1.
1933 рік. Найчорніший час в історії України. Голодне лихоліття, що сталося 75
років тому, дослідники називають по різному: голод, великий голод, голодомор, але
всі вони єдині в одному – це була велика трагедія українського народу, глибока
демографічна і духовна рана, яка нестерпним болем пронизує пам’ять його
очевидців і жертв. Всього жертвами голоду, за неповними даними, стало від 7 до 10
млн. чоловік. Всім, для кого 1932 – 1933 рр. стали останніми роками життя, ми
присвячуємо Урок пам’яті жертв голодомору.
Ведучий 2. Як же так сталося, що на багатій українській землі без війни, без
стихійного лиха почали вмирати хлібороби з діда – прадіда?
Ведучий 3. Що ж стало причиною того, що найродючіша у світі земля була густо
вкрита мерцями?
Ведучий 4. Механізм голодомору складався з кількох чинників:

4. 4
1. завищені плани поставок, навмисне складені Москвою у 1931-33 роки;
2. примусове вилучення хліба і всіх продуктів, що почалося з осені 1931 р. й
тривало до кінця 1932 р.;
3. заходи, спрямовані на ізоляцію за допомогою військ, з одного боку, сіл від
міст і вокзалів, а з другого – України від інших республік і зовнішнього світу;
4. політична причина, на яку вказував консул Італії у Харкові на початку 30-х
років. Він зазначав, що голод було спровоковано, щоб «дати селянам урок», і
згідно із заявою одного керівника ГПУ, провести видозміну «етнічного
матеріалу» на Україні, оскільки з того, який там був, не можна було
зробити добрих комуністів.
Вчитель:
У результаті штучного Голодомору 1932-1933 років, за різними оцінками,
загинули від 8 до 11 млн осіб: щохвилини Україна втрачала 17 своїх дітей,
щогодини — близько тисячі, щотижня — близько 25 тисяч.
Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині
ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.
Учень. І донині не визначено точної кількості померлих. Навряд чи хто
зможе зробити точні підрахунки, адже партією голод не визнавався, а фото- і
кінозйомки були заборонені. На Заході ж основні факти про цю трагедію були
відомі через пресу та таємні звіти дипломатів. Проте Захід не втрутився, а масштаби
голоду ставали настільки великими, що партії вже не вдавалося цього приховати. В
наш час ми маємо змогу познайомитися з фотодокументами про події 1932-1933
років завдяки нечисленним матеріалам, що зроблені зарубіжними журналістами.
(Демонстрація фото з диску або репродукції з газет і журналів).
Але найбільш вражаючими і приголомшливими є свідчення очевидців, які
пройшли через це пекло і сьогодні ми почуємо ці спогади.
Фоном до спогадів звучить «Адажіо» Альбіноні.
Учень 1 (запалює свічку — кожен учень перед читанням також запалює
свічку пам'яті — робить крокуперед):
«Анастасія Максимівна Кучерук, жителька с. Судачівка Чуднівського р-ну
Житомирської обл.: «На світі весна, а над селом надвисла чорна хмара. Діти не
бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені
калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця
майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад,
вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня напівголосом:
їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, а так, у простір, у світ — їсти, їсти, їсти...».
Учень 2:
Микола Піскун, 1926 р. н., смт. Сиваське, Херсонська область.

5. 5
«У 1933 році померла моя сестричка…, їй було лише три роки. Вона не кричала, не
вередувала, а лише тихо просила їсти…»
Учень 3:
Петро Оливка, 1921 р. н., смт. Петропавлівка, Дніпропетровська область.
«Коли мені було 12 років, засудили за колоски мене маленького на 5 років до
важких робіт. Мама пухла разом із сестрою і померла на моїх очах. Одне спасіння:
миші наносили в норки запаси, землею обгортали їх у круглих купках, а ми вже її
роздовблювали взимку і забирали ці запаси».
Учень 4:
Іван Приступній, 1916 р. н. с. Єгорівка,Одеськаобласть.
«Голод почався ще у 1932 р. Врожай був непоганий, але увесь хліб
намолочений забрали під мітлу… В поле нікому було виходити, люди мерли, як
мухи… за день вмирало до 20 душ. Не було кому ховати”.
Учень 5:
Письменник Олесь Гончар, 1918 р. н., щоденники, запис від 23.08.1980 р.
«А мені згадався 1933-й. «То ж таки був геноцид! Пів – Сухої виморено
голодом за одну весну. Сім'я Булата – коваля, де діти старші поїли менших… А ті
мої товариші-однокласники Киселі, що незрівнянні успіхи виявили в математиці, –
сьогодні в школі були, а на завтра вже не прийшли: померли обоє. А торгсини,
Галещинська біофабрика окорокивідправляє на експорт… Ні, то довічний Сталінів
гріх, злочин, якому ніколи не буде виправдання…»
Учень 6.
Згадує Ніна М'ясникова 1923 року народження, селище Вільшанка
Кіровоградської області:
«У 1933 році мені було 10 років. І я все пам'ятаю, хоч, може, я ще не все
розуміла. Наша сім'я жила в селі Мала Вільшанка. Нас у сім'ї було семеро: батько,
мати і п'ять дочок. Жили ми бідно, але все ж таки була своя городина, корова, і ми
не голодували. Добре пам'ятаю, як прийшли якісь люди і почали вигрібати все, що
вродило на городі. Доводилось ховати все, що залишилось, але все ж знаходили і
забирали. Коли все забрали, під руки їм попалася квасоля, її теж вигребли до
зернини. Тоді взялися за одяг. Забирали все краще і везли на торги.
Взимку ще якось жили. А весною почалося страшне. Коли зовсім не було що
їсти, збиралилободу, кропиву, парили, потім пекли якісь плецики. А якщо де здохне
коняка, то за селом ішло півсела, аби потім здерти шкуру і м'ясо забрати.
На той час я вже була пухла з голоду і не могла ходити, погано бачила і все
лежала на печі.
Якось я була в хаті сама, мати була на городі. Ми вже чули про жінку з села
Горобльова, яка різала і їла людей. Вона втратила з голоду розум… Двері в хату не
були зачинені, не заведено в нас зачинятися. До хати зайшла незнайома жінка.
Сусідка, тітка Ярина, саме була у дворі і, на моє щастя, побачила ту жінку, яка вже

6. 6
заходила до хати. Щосили бігла мама з городу, аби встигнути… А ще пам'ятаю, що
люди дуже помирали, а у рідних не було сил їх ховати. Чоловіки від колгоспуїздили
декілька разів на день, збирали мертвих і звозилив одну велику яму. Мертві лежали
і на печі, і на подвір'ї, і в погребі, бо їх не встигали вивозити»
Учень 7.
Згадує Майдебура Єфросинія, 1924 року народження, село Коробчино
Новомиргородського району Кіровоградської області:
«Але й на Україні люди голодували. Де в кого були які запаси,
«комнезамівці» все повитрушували. Забирали навіть останню картоплю і горох, що
зберігався про запас. Був неврожай. Страшна смертність забрала десь половину села
Отрадівки. Літом люди їли листя з дерев, «какіш», лободу, «калачики». У кількох
лишилися корови, то ці ще якось жили. Люди ходили пухлі, насилу переступали.
Дохли корови і телята. Їх вивозили на скотомогильник, люди розрізали на частини
дохлі корови, коні, варили собі їсти. Багато людей померло.
Ховали всіх без ніяких трун, не було їх з чого робить. Вивозили підводами на
цвинтар, скидали в ями та так і загортали землею. Ніяких хрестів, ні пам'ятників
ніхто нікому не ставив. Коли нас привезли, ми були дуже простуджені обидві, йшов
голодний1933-й рік. Ми їли мерзлу картоплю, макуху, варили суп із зеленого листя.
Моя менша сестра Маруся померла, її поховали в Кіровці. Люди не могли
дочекатися хліба, адже почали вже наливатися колоски. Багато хто їх їв – такі
були голодні, що не могли дочекатися стиглого зерна. Це призводило до «завороту
кишок». Так помер і мій родич Семен Орищич (мамин дядько) та багато інших… А
як вродився хліб, то кожен колосок був на рахунку. Хто вкраде – віддавали під суд.
Дуже важко було в ті голодні роки».
Учень 8. Згадує Любов Загребельна, с. Ганнівка Маловисківського району
Кіровоградської області:
«Голод у нас почався вже восени1932 року. Жила тоді мама з п'ятьма дітьми в
селі Ганнівці Маловисківського району Кіровоградської області. Мені було 6 років,
але все добре пам'ятаю. Забрали в нас корову, повитрушували все з горшків.
Лишилася на горищі засохла шкура з бичка та трохи буряків. Цього «запасу» не
вистачило пережити зиму. Почала помирати мама.
Але і в той тяжкий час були люди, що не втратили почуття милосердя.
Сусідка, батьки якої виїхали і присилали продукти, врятували маму. Кілька днів
підгодовувала, уриваючи трохи від себе. Нам віддавала лушпайки з картоплі. Весна
1933 року була рання. Ми ходили на поле шукати зерна сої. Там було багато людей
голодних, пухлих. Деякі падали і більше не піднімалися. Потім почали шукати їжу в
річці. Кореневища рогози, всередині напівсухі і борошнисті, стали нашою їжею.
Почали трохи «відпасатися».
У людей появилась надія вижити. Почали повертатися ті, що рятувалися десь
від голоду. Але не так сталось, як гадалось. Долю всіх вирішило «мудре»
керівництво, яке «орліми очима в далину глядить» і все бачить. Весь урожай
вивезли. Потім йшли по хатах ті, з піками. Жорна розбивали: як хтось і зберіг зерна
жменьку, то щоб не зміг змолоти. Перекопували городи, знаходили ями з буряками,
морквою, все забирали. Де пройшла «мітла», там нічого не лишилось. почався

7. 7
страшний голод. Мертвих не було кому ховати, так і лежали, де їх застала голодна
смерть…»
У деяких населених пунктах на сільрадах вивішували чорні прапори, що
означало: жителів тут вже нема.
Перегляд фільму про голодомор «Великий злам» із циклу «Невідома Україна».
Якщо учні знайомляться з фільмом, то після його перегляду учитель ставить
питання про причини голодомору на Україні або ведуча сама розповідає
дітям наступну інформацію.
Учень: Зараз ми звертаємо увагу світової спільноти на українську трагедію.
Адже країни Заходу, які знали про голодомор, могли запобігти людському горю.
Людство повинно розділити відповідальність за ті жахливі події і винести урок з
української історії, щоб подібна трагедія ніколи і ніде не повторилась. Указом
Президента України запроваджено День пам'яті жертв голодоморів та політичних
репресій, який кожного року відзначається у четверту суботу листопада.
Вчитель: У запізнілій жалобі схилимо голови в каятті перед світлою пам'яттю
тих, хто загинув. Вони згасли як зорі. (Запалюється свічка.) Нехай у ваших душах
залишиться цей маленький вогник свічечки, як споминпро тих, кого сьогодні немає
серед нас, які померли страшною смертю, дай, Боже, щоб це ніколи більше не
повторилось! Пісня «Свіча» з відеопрезентацією.
Ведучий 1: Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у багато років, тих
великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян – жертв
небаченого в історії людської цивілізації голодомору хвилиною мовчання і
помолимося за їхні невинні душі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли
сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.
Ведучий 2: На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні 1932 - 1933
роках оголошуюхвилину скорботи. Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної
держави, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним,
жестом покаяння і перестороги.
Ведучий 1: Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і
малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом, уклінно припаде
до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в
наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.
Оголошую хвилину скорботи.
Хвилина мовчання(Звук метронома)
Учень.

8. 8
Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть варево виймали з печі,
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору,
-Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш - не було голодомору!
Вчитель: Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно
хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, ітих, хто
народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих
одним спогадом, одним сумом, однією надією.
Озиратися в минуле треба кожному. Треба осмислити власне минуле,
зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні
висновків, то вони будуть ходити по колу. Нині доля Батьківщини в руках Ваших
батьків, завтра – у Ваших. Аби трагедії народу ніколи не повторилися необхідно,
щоб Ваші руки були міцними, надійними, голови – світлими, а серця –
благородними.
Звучить пісня Тараса Петриненко «Колискова33-го» у виконанні Тетяни Горобець.

9. 9
Голодомор і Тернопільщина
В останню суботу листопада Тернопільщина, як і вся Україна відзначатиме
“голодну” дату: 85 роковини Голодомору – жахливого сталінського геноциду проти
Українського народу.
Про причини Голодомору говорять різне, тільки в одному всі одностайні –
причини мільйонів смертей – не неврожай, а колективізація, власне проти якої тодішні
українські селяни вперто виступили. Диктатора ж воля народу не спинила – і почався
голодний терор та знищення цілої нації.
Що ж було на Тернопільщині? В нас голодомору не було. Жителі західної України
були під владою польської окупації. Зате, як нагадує Вікіпедія, саме на прикордонну
Тернопільщину масово втікали жителі сусідньої Вінницької області (тоді до неї
входила і сучасна Хмельницька).
Жителі Тернопілля не лише допомагали продуктами, але й збирали кошти для
порятунку голодуючим. Започаткували цей рух священики панахидами за упокій душ
жертв голодомору в УРСР, під час яких вони закликали паству жертвувати хто скільки
може для порятунку братів за Збручем. Ініціатором та організатором продовольчої
допомоги став «Подільський союз кооператив», до якого приєдналися «Просвіта»,
ОУН, «Союз українок», «Рідна школа», «Маслосоюз» та інші політичні й громадські
організації. Вони ж надіслали петиції протесту на адресу радянського уряду та Ліги
Націй.
Разом з іншими «західняками» рятували тернопільчани від голоду й росіян,
білорусів та молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з
голодуючих областей цих республік за порятунком, і знаходили його.
Як згадує у документальному фільмі “Стахо-варят з Тернополя” корінна жителька
нашого міста Ірина Максимів, мешканці Тернполя та довколишніх сіл зібрали для
голодуючих українців, які знаходились по той бік Збруча, великі підводи з
продуктами. Так, у Тернополі про голод знали і намагались допомогти. Проте на
кордоні радянська влада під страхом розстрілів, наказала повертатися назад.