9 мая

1. Інформаційний вісникІнформаційний вісник
ДЮОДЮО ««СпівдружністьСпівдружність»» КЗО “СЗШ №КЗО “СЗШ № 1”1”
День пам’яті та примирення
Пам'ять. Це не просто частина історії. Пам'ять –
це наша совість, біль, наша гордість. Пам'яті наших
дідів, батьків і старших бра-
тів, пам'яті вічно молодих
солдатів і офіцерів, що му-
жньо боролися з ворогом і
перемогли, пам'яті тих, хто
поліг смертю хоробрих, па-
м'яті всіх, чиї серця обпали-
ла Друга світова війна при-
свячується. Війна… Страшна війна минулого століття, пеку-
ча рана, яка болить досі чи не в кожній родині України.
Минають роки, відлітають у вічність… Більше півстоліття
минуло з тієї тривожної ночі, коли замовкли останні пострі-
ли гармат, прийшов мир, настала тиша, за яку заплачено ці-
ною життя мільйонів людей. В жахіття війни було втягнуто
67 держав, 80% населення земної кулі. Друга Світова трива-
ла довгих 6 років. Вона пронеслася над величезними тери-
торіями Європи, Азії й Африки, охопила простори всіх океа-
нів. У цій війні загинуло близько 60 млн осіб, не говорячи
вже про поранених і тих, хто пропав безвісти. Лихо й стра-
ждання, які пережили люди, незмірні. Ми пам'ятаємо, якою
страшною трагедією для українців була Друга світова війна.
Ми пам'ятаємо, що агресора зупинили спільними зусиллями
об'єднані нації. Ми пам'ятаємо, що той, хто захищає свою
землю, завжди перемагає. Ця пам'ять робить нас сильніши-
ми. Вона — запорука неминучості нашої перемоги сьогодні.
Ми свято шануємо пам'ять усіх,
Хто власним життям нашу юність зберіг,
Хто впав за свободу у грізну годину,
За землю священну, за Україну!
День пам'яті та
примирення
Стор.1
Ветерани живуть
поряд
Стор.3-7
1
Лінійки Пам'яті
Стор.2

2. 2
5 травня 2017 року,
біля пам’ятника заги-
блим десантникам
члени шкільного шта-
бу “Патріот” провели
лінійку Пам’яті. Учас-
ники лінійки вшану-
вали пам’ять загиблих
воїнів хвилиною мов-
чання та поклали кві-
ти до підніжжя пам'я-
тника. Не забуваймо
ж ніколи тих, хто за-
хистив світ від війни,
віддавши своє життя
заради майбутнього.
Ми пам’ятаємо!
Перфілов Даніїл 9-Б
Квіти шани й пам’яті нашому земляку і герою
Столярову Михайлу Степановичу
Напередодні днів пам’яті та примирення учні 8-А класу провели лінійку Па-
м’яті біля пам’ятника учаснику визволення нашого міста від фашистських за-
гарбників Столярову Михайлу Степановичу.
20 вересня 1943 року льотчик Столяров вилетів на своє останнє бойове за-
вдання. Його літак був підбитий зенітною установкою і врізався в одну з буді-
вель на правому березі Дніпра, на вулиці Фабричній (нині - ім. Столярова).
Пам’ять героя і всіх загиблих воїнів Другої Світової війни учні вшанували
хвилиною мовчання. Вічна їм пам'ять. Єлизавета Чайко 8-А

3. 3
Інтерв’ю з ветеранами Другої
Світової війни
4 травня кореспонденти ШІА «Вікна» разом з педагогом-організатором Мариною
Михайлівною відвідали ветеранів Другої Великої світової війни, що проживають недалеко
від нашої школи, щоб запросити їх на Єдиний урок ”Не згасити вогонь пам’яті”. Деякі з
ветеранів поділились своїми спогадами про незабутні часи їх воєнного життя.
Радченко Зоя Костянтинівна, 1925 року народження (92 роки) :
- Добрий день, Зоє Костянтинівно, як ваші справи?
- Та які справи можуть бути на пенсії? Зараз нічого цікавого.
- Ви нікуди не їздите? Ваші родичі тут живуть?
- Три роки тому я кожного року їздила
до родичів.
- Ми би хотіли дізнатися про ваше жит-
тя в воєнні роки? Де ви жили до початку
воєнних дій?
- Сідай ближче. Де я знаходилась? Коли
розпочалась війна, мені було 16 років,
звичайно, на той час я ще навчалась у
донецькій школі. А взагалі, я народи-
лась у Новомосковську.
- Ви пам’ятаєте перший день війни?
-В той день пішли в кіно на прем’єру кінострічки «Три танкісти».
Коли я приходжу додому – мама плаче. Я питаю, що трапилось, во-
на відповіла, що розпочалась війна. Звичайно, для моєї родини і
для мене, в першу чергу, це був шок! Я дуже хотіла, хоч якось допо-
могти солдатам, серед яких були і мої брати. Спочатку була
евакуація. Завод , на якому я працювала після школи, евакуювали
на Урал. А я з мамою переїхала до Казахстану. Це був 1941 рік, в
1942 померла мама.
- Скільки років вам було на той час?
- Виходить, що 17. Тоді вже працювала . Тато
помер ще до війни. Так сталось, що в 17 я за-
лишилась сиротою. Після цього я
відправилась додому, знову в Донецьк.
Приїхала, знову пішла працювати на завод,
закінчила технічну школу. На роботу формували воєнні загони, ме-
не відправили до Варшави. Це був січень 1945. І незважаючи на те,
що місто досі палало від снарядів, працювала кав'ярня, в якій ми,
молоді і щасливі, пили каву.
- Після війни Ви ще довго залишались в Польщі?
- До жовтня 1945, де я і зустріла свого чоловіка, вийшла заміж. В
жовтні ми повернулись до Донецька. Там і розпочалось наше
подружнє життя. Ось і вся моя біографія.
- Ми дуже вдячні Вам за розповідь!

4. Дяченко Віра Іванівна, 1929 року народжен-
ня:
- Вітаю у нас в школі, як Ваші справи?
- Дякую, потихеньку.
- Скільки Вам було років на початок Другої
світової війни?
- Я 1929 року народ-
ження, тобто на той
час мені буро років 15-16.
- Інакше кажучи, тоді Ви ще навчались у школі?
- Так-так. Потім закінчила школу, війна… Мама рано
померла, в 60 років. Одного дня вона отримала два
повідомлення про смерть мого батька і брата у
полоні. І у неї такий стрес був, мислимо це пережити?
Мою маму одразу паралізувало, померла дуже рано…
Ну знаєш, важко було жити без підтримки мами, тата.
Я переїхала з Нікополя (де я і народилась) до Дніпра.
Закінчила педагогічний і фінансово-економічний
університет і робота стала сенсом мого життя. Робота,
робота і ще раз робота. 52 роки робочого стажу.
Вийшла заміж за воєнного офіцера і так все
життя туди-сюди, туди-сюди, як звичайно їх
посилають. Народила двох синів.
- Розкажіть, будь ласка, про своїх дітей.
- Старший син працює головним лікарем в
лікарні, в Бресті. А молодший живе разом зі
мною, так склалось, що я доглядаю за ним. У
нього перша група інвалідності. До речі,
обидва закінчили першу школу.
- Перша школа для Вас, як рідний дім, прав-
да?
- Звичайно! Вчителі такі хороші, школа – прекрасна! Коли я проходжу повз
першу школу, складається таке почуття, мов я побувала в царстві, так я її люб-
лю.
-Дякую за інтерв’ю.
-Дякую, будемо сподіватись, що все буде добре!
Клавдія Артемівна, 94 роки:
(допомагала розповідати донька Тетяна)
- Доброго дня, Клавдіє Артемівно, чи можемо ми взяти у вас невеличке
інтерв’ю?
- Ну сідайте, зараз розкажу, що згадаю.
4

5. - Як Ви вже нам розповідали,
навчались Ви у медичному
технікумі?
- Правильно, якраз у 1941
закінчила його і мене забрали
до армії.
(- Мама, так ти ж раніше ка-
зала, що тебе забрали в армію
в 1943.
- Таня, я, мабуть, краще знаю)
- Коли з Києва на Луганськ
йшли – тоді мене й забрали. З того моменту я розпочала
свою справжню воєнну історію. Луганськ, потім Харків.
Дніпро форсували під Кременчуком.
- Ви працювали медсестрою в воєнному шпиталі?
- Ні, я була лікарем в частині. Завжди йшла поруч із сол-
датами. Коли переходили Румунський кордон, тільки
тоді у нас з’явились трофейні машини, а до того всю
війну пішки. В величезних чоботах, в шинелі. Багато
там ми побачили моторошного: румунів, підвішених на
шибениці жорстокими німцями. Їдемо далі… Вже забу-
ла, що хотіла сказати.
- Де Ви закінчили війну?
- У Чехословаччині. Вечір такий нам влаштували місцеві жителі.
- А, взагалі, вас гарно приймали? Війська вас зустрічали привітно?
- Всіх зустрічали, влаштували таку демонстрацію!
- А пам’ятаєте той день, коли оголосили про Вашу священну перемогу?
- Як це було: вночі ми дізнались про перемогу. Але знову розпочалась
стрілянина, ми подумали, що німці знову повернулись назад. Ми хутко одягли
шинелі і виходимо на вулицю. Трасуючі кулі по небу летять, освітлюючи всю
вулицю, виявилось, закінчилась війна. Боже… Всі почали плакати, радіти,
обійматися.
- Це було в Чехословаччині? Не пам’ятаєте в якому місті?
- … Херліці. А потім чекаємо, коли нас демобілізують нарешті додому. Все
війна закінчилась, ми, радісні їдемо додому. Зупинившись у Москві, уряд звер-
нувся до начальства. Як виявилось, Японія оголосила війну Радянському сою-
зу. І ми, із Москви, через всю Європу їхали до країни «висхідного сонця».
- Як довго ви їхали туди?
5

6. - До-о-овго. Додому я по-
вернулась тільки 1 січня
1946 року. Але до Японії ми
так і не доїхали.
- До Монголії доїхали?
- Так. Монгольські
чоловіки, мабуть, зроду не
розчісувались. Таке волос-
ся, трубки якісь дивні, ку-
рили вони їх. Дуже незви-
чайна країна була тоді.
-А як Ви повернулись до
Луганська?
- На війні зустріла своє ко-
хання, спочатку поїхали до
Луганська, але пробули там
зовсім мало. Їздили по всій
країні в чоловіком, так і
опинились тут, у
Дніпропетровську.
-Дякую за Вашу цікаву
історію. Міцного здоров’я
Вам!
6

7. Акція “Маки
пам’яті”
7
Лідер-редактор газети «Вікна»:
Аліна Псарьова
Редактор:
Марія Демиденко
Фото-кореспонденти:
Вероніка Поліщук
Маргарита Вошколуп
Кореспонденти:
Елизавета Ресенчук
Святослав Сизько
Даніїл Перфілов
Комп'ютерна верстка:
Аліна Псарьова
Наша адреса:
м. Дніпропетровск,
вул. Привокзальна 15
Телефон 770-85-18
E-mail: