проект людиноцентризм

1. Презентація проекту
ЛЮДИНОЦЕНТРИЗМ У ПОЕТИЧНИХ ТВОРАХ
ЛІНИ КОСТЕНКО
Проблема: Як окреслено людиноцентризм у поетичних творах та як спроектовано його
на творчість Ліни Костенко?
Ключові слова: суспільна цінність, людиноцентризм, самовизначення людини,
самоусвідомлення поета як митця.
Мета проекту— дослідити людиноцентризм як комунікативне явище та спроектувати
його на поетичні тексти доби шістдесятництва, зокрема Ліни Кос тенко; визначити
спрямованість поезій на людину, її актуалізацію в суспільстві, людиновозвеличування.
Продемонструвати у цьому контексті творчість Ліни Костенко як таку, що була
світоглядною, спонукала до нового усвідомлення особистості в суспільстві, активно
відстоювала людиноспрямовану позицію. Показати, як гуманізм творчості Ліни Костенко
виявлявся в її поетичному слові, але найяскравіше — в непохитності її суспільної
позиції. Вчити добирати і використовувати необхідний матеріал із різних джерел.
Розвивати вміння виразно читати поезії, збагачувати внутрішній світ учнів, сприяти їх
національному вихованню, формувати почуття гордості за Україну. Виховувати любов і
повагу до спадщини, що залишила поетеса.
Ключове питання: Як здійснюється самовизначення людини, самоусвідомлення поета
як митця у поетичних творах Ліни Костенко?
Тематичні питання:
Становлення поетеси. Життєвий і творчий шлях Ліни Костенко.
Самовизначення людини у поетичних творах Ліни Костенко.
Самоусвідомлення поета як митця у поетичних творах Ліни Костенко.
Поезія і музика. Пісні на слова Ліни Костенко.
Навчальні предмети: українська література, розвиток зв’язного мовлення, музичне
мистецтво, художня культура.
Тип проекту:
- За основною діяльністю – ознайомлювально-інформаційний;
- За тривалістю – 3 тижні;
- За характером контактів – серед учнів 8 класу;
- За предметною галуззю – міжпредметний (українська література, розвиток
мовлення, художня культура, музичне мистецтво);

2. - За характером координації – з прихованою координацією;
- За кількістю учасників – груповий;
- За формою проведення – літературна студія.
Освітній продукт: створення збірника цікавих матеріалів про людиноцентризм та
його проекцію на поетичні тексти доби шістдесятництва, зокрема Ліни Костенко, пісні
на слова авторки.
І. Організація проекту. Визначення теми і завдань проекту:
Розширити уявлення учнів про життєвий і творчий шлях Л.Костенко, показати, як
гуманізм творчості Ліни Костенко та самовизначення поетеси виявлялися в її
поетичному слові, але найяскравіше — в непохитності її суспільної позиції.
Для чого це потрібно?
Дізнатися більше про становлення поетеси, життєвий і творчий шлях Ліни Костенко.
Схарактеризувати самовизначення людини у поетичних творах Ліни Костенко.
Зрозуміти самоусвідомлення поета як митця у поетичних творах Ліни Костенко.
Ознайомитися із піснями на слова Ліни Костенко.
Вчитися шанувати спадщину видатних людей.
Крім того, усвідомити:
• самоідентифікацію особистості (моральну, естетичну);
• розуміння людини як найвищої цінності;
• здатність до свідомого ефективного функціонування;
• превалювання духовних потреб над матеріальними;
• актуалізацію людини як незамінного учасника новітніх комунікативних процесів.
ІІ. Планування діяльності, визначення напрямків роботи, створення робочих груп.
1 група Презентація «Становлення поетеси, життєвий і творчий шлях Ліни
Костенко».
2 група Літературний журнал «Самовизначення людини у поетичних
творах Ліни Костенко». Виразне читання поезій.
3 група Літературний журнал «Самоусвідомлення поета як митця у
поетичних творах Ліни Костенко». Виразне читання поезій.
4 група Міні-концерт або створення музичного альбому «Поезія і музика»

3. (пісні на слова Ліни Костенко)
ІІІ. Реалізація проекту.
1. Визначення джерел інформації (робота в бібліотеці, музеї. Ознайомлення з
літературою з проблеми, інтернет-джерелами).
2. Самостійна пошукова робота.
3. Аналіз зібраних матеріалів, обробка даних.
4. Створення збірників, музичного альбому або підготовка виступу.
5. Підготовка до презентації результатів проектної діяльності.
Рекомендації:
Літературні журнали створює група учнів, але кожен із них самостійно
презентує одну обрану поезію – виразно читає напам ять, додає музичний супровід,ʼ
малюнок, міні-презентацію до поезії або створює відео з виразним читанням поезії
по бажанню. Журнали в декількох екземплярах є на захисті проектів (наприклад,
один – журі, два – глядачам).
Підсумок роботи. Презентація результатів проекту.
Літературна студія «Людиноцентризм у поетичних творах Ліни Костенко»
1 група. Презентація «Становлення поетеси, життєвий і творчий шлях Ліни
Костенко».

4. *

5. *
*

6. *
*

7. *
*

8. *
*

9. *
*

10. *

11. *
*

12. *
*
2 група - Літературний журнал «Самовизначення людини у поетичних творах Ліни
Костенко». Виразне читання поезій.

13. І засміялась провесінь: – Пора!..
І засміялась провесінь: – Пора! –
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом –
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –
усі ідуть за часом, як за плугом.
За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані – як туман –
усі вже йдуть за часом, як за плугом.
Яка важка у вічності хода! –
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода –
невже і я іду вже, як за плугом?!
І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані – як туман –
і я вже йду за часом, як за плугом?..

14. ВАН-ГОГ
Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп'ятий світ.
Я - надгріб'я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрякло грозою.
Вигинаються пензлі-хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня, залатаних
терпінням,
я кулаки до смерті донесу.
Самовитий - несамовитий -
не Сезанн - не Гоген - не Мане
але що ж я можу зробити,
як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть.
Божевільний!
Що ж, може бути. Він - це значить
я.
Боже - вільний...
Боже, я - вільний!
На добраніч, Свободо моя

15. А затишок співає, мов сирена.
А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,– це завжди Колізей.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не
ми.
Тут головне – дивитись в очі звіру
і просто – залишатися людьми.
Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!
Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою
останню
скажу, як той найперший з
християн:
– Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.

16. Давидові псалми
Псалом 1
Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні
вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в
будні
не піде на збіговиська облудні.
І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, -
душа його у Бога на плечі.
І хоч про нього скажуть:
навіжений,
то не біда - він все одно
блаженний.
І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.
Крилаті з нього вродяться плоди,
і з тих плодів посіються сади.
І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік надборкати крила.
А хто від правди ступить
на півметра, -
душа у нього сіра й напівмертва.
Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без'язикі корчі німоти.
І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський
ладан,
той хоч умре з набитим гаманцем,
-
душа у нього буде горобцем.
Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.
Бо так воно у Господа ведеться -
дорога ницих в землю западеться!

17. Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

18. Затінок, сутінок, день золотий
Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде –
кроки почулись чи скрипнула
хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець
бджоли,
танець бджоли до безсмертного
поля.
Може, це вже через тисячу літ –
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви
заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі –
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші…

19. Здається з нами щось уже не те...
Здається з нами щось уже не те...
І навіть люди, місто й камні,
Щось прошепоче – Те усе святе
У що ти вірив - згинуло з віками.
Пройшло скрізь пальці,
Як вода, зачерпнута відкритою рукою,
А на лодоні лиш краплинки сну,
У сяйві марив, як в полоні.
І вічність та тяжка завіса,
Що ми не здатні піднести,
Роздавить вас, навіщо йти
Навіщо тратити надію,
У те усе, що нам святе,
Скажи мені і я повірю,
Та все ж із нами щось не те....

20. ЗОРІ
В холодні ночі звужуються зорі,
немов зіниці божевільного.
Моторошно й пильно
дивиться Всесвіт – Великий Маг, –
піднявши над землею рукав
Чумацького Шляху…
А в ночі теплі, в ночі бірюзові,
стрекочуть кастаньєтами цикади.
І над землею розцвітають зорі,
солодкі й жовті, як цукати.
Зорі мають гіпнотичну силу.
Люди зіркою з давнини
називають жінку вродливу,
яхти, квіти й ордени.
Кажуть: зірку щасливу має.
Провідною зірку зовуть.
Кажуть: з неба зірок не знімає.
І по зорях знаходять путь.
– Хтось умер, – говорили строго,
коли впала з неба зоря.
Гадали по зорях астрологи.
І на зорі молились моря.
І недарма у сотнях вір
сподівалось – душа воскресне,
полетить десь туди, до зір,
бо між зорями – царство небесне…
А в ночі буйні, в ночі горобині
палають зорі грізної краси…
Ти побувала зіркою, людино!
Хто ж має право людство
погасить?

21. Отак, як зроду, потаємно, з тилу
Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
Усіх міщан ощирені лаї
Ненавидять в мені мою скажену силу,
Ненавиджу я слабкості свої.
І скільки їх! Я зіткана з печалі.
Для ближніх знято тисячі свитин.
Коліна преклонивши, як Почаїв,
Стоїть душа перед усім святим.
Дзижчать і жалять міріади версій.
Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.
Я знаю: слабкість – це одна з диверсій.
А я ще в диверсантах не була.

22. І скаже світ
І скаже світ:
– Ти крихта у мені.
Ти світлий біль в тяжкому урагані.
Твоя любов – на грані маячні
і віра – у наївності на грані.
Що можеш ти, розгублене дитя,
зробити для вселюдського прогресу?
– Я можу тільки кинути життя
історії кривавій під колеса.
Хоч знаю: все це їй не первина.
Але колись нап’ється ж до переситу!
Захоче випити не крові, а вина
за щастя людства, заздоров’я всесвіту!

23. Коли вже люди обляглися спати…
Коли вже люди обляглися спати,
коли вже місяць вилузнувся з хмар,
коли спартанка Києва, не Спарти,
лиш я світила вікнами в бульвар, -
тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,
де зіп'ялася вежа на котурн,
мені хтось душу тихо взяв за плечі
-
заговорив шопенівський ноктюрн.
А то були якісь магічні пальці.
Вони німіли на якомусь "фа".
І прислухались...
І боялись фальші.
Так, як боїться і моя строфа.
Вони вертались, мучились, питали.
Вони відклали славу на колись.
Вони ту фальш роздерли,
розтоптали,
і аж збіліли, так вони сплелись.
Ніхто не знав. Цього й не треба
знати,
як десь ламає пальці віртуоз...
Щасливий той, хто ще не вміє
грати.
Він сам собі Шопен і Берліоз.
Комусь – щоб хліба скибка.
Комусь – щоб хліба скибка.
Комусь – щоб тільки лаври.
Одна душа – як скрипка,
а друга – як літавра.
А тут не все так чітко.
То крила, то вериги.
Від Баха – до чечітки.
Від "чижика" – до Ґріґа.
Від ніжного ноктюрна –
до громових симфоній.
Від буйного обурення –
до сміху саксофонів.
Всі голоси природи,
всі види й різновиди,
від голосу народу –
до писку індивіда.
Все в душу входить вперто.
Ввійшло – навік зосталось.
Оце такі концерти.
Аж серце надірвалось.

24. ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ
Мені страшно признатися: я щаслива.
Минають роки, а ти мені люб.
Шаліє любові тропічна злива –
землі і неба шалений шлюб.
Вколисана в ніч, тобою омита,
хитає мене серед білого дня.
Ковшами самотності сплачене мито
за всі незнання і за всі навмання.
Нещасть моїх золоті обжинки.
Душа моя, аж тепер сп’янись.
Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.
Я не скажу: “Хвилино, спинись!”
Хвилино, будь!
Лише не хвилиною,
а цілим життям – хвилюй і тривож!
Аж поки мене понесуть із калиною
туди… ну звідки… Тоді вже що ж…

25. ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на
людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в
грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не
залежить...
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на
людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в
грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як
належить.

26. Коректна ода ворогам
Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,–
людина може вдаритись в апатію.
Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви – мій щоденний, звичний мій
тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.
Спортивна форма – гарне відчуття.
Марудна справа – жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.
Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі –
то в результаті сутичок із вами.
Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.
3 група - Літературний журнал «Самоусвідомлення поета як
митця у поетичних творах Ліни Костенко». Виразне читання
поезій.

27. Доля
Наснився мені чудернацький
базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хту купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така?
Як твоє ім'я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претенсій нема
до Долі – моєї обраниці.

28. Гротеск
Здається десь...
Для кожної людини...
У певному контексті...
Є зразок вікна...
Яке чарує, мов гротески...
На келиху червоного вина...
Вікно у світ...
Де нас немає...
Пробачити ...
Це тяжко...
Але напевно десь є світ,
В якому все не так погано,
В якому сльози – просто міф...
Який чарує и бентежить,
Якщо заглянути в вікно...
Але ми тут і ми – реальні,
А наші мрії як кіно...
Пройдуть, загаснуть і затихнуть
У каламбурі почуттів...
Здається десь...
Для кожної людини...
У певному контексті...
Є зразок вікна...

29. Готичні смереки над банями буків
Готичні смереки над банями буків,
гаркаві громи над країною крон.
Ночей чорнокнижжя читаю по
буквах,
і сплю, прочитавши собі Оріон.
А вранці повстану. Обуренням
серця,
веселим азартом очей і ума.
На вікнах розсиплеться сонячне
скерцо
і рух засміється над скрипом гальма.
Обридли відьомскі шабаші фікцій
і ця конфіскація душ під гармонь.
І хочеться часом в двадцятому віці
забитись в печеру і няньчить вогонь.
Свободи предтеча – розхристана
втеча
з мурованих дум у мандруючий дим.
Дзвенить ручаїв стрімголова малеча
блакитною кров’ю камінних глибин.
Світанки мої у смарагдовій ворсі
над кумканням всіх ропухатих
дрібниць –
готика самотності, готика суворості,
рубінові розсипища суниць…
Отут я стою під замисленим
небом
на чорних вітрах світових
веремій,
і в сутичці вічній святого з
ганебним
світлішає розум зацькований
мій.
Болять дисонанси. Сумують
симфонії.
Пручаються ноти в розпечений
залп.
Будую мовчання, як зал
філармонії.
Колонний безсонний смерековий
зал.

30. ЕСТАФЕТИ
Різні бувають естафети.
Міщани міщанам передать буфети,
Заяложені ложки, тупі ножі,
Глупоту свою і думки чужі.
Різні бувають естафети.
Воїни воїнам передать багнети.
Майстри майстрам – свої таємниці,
Царі царям – укази й темниці.
Різні бувають естафети.
Передать поетам поети
З душі у душу,
Із мови в мову
Свободу духу і правду слова,
Не промінявши на речі тлінні –
На славолюбство і на вигоду.
І не зронивши.
Бо звук падіння
Озветься болем в душі народу.

31. Життя іде і все без корректур
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

32. Заворожи мені, волхве!
«Заворожи мені, волхве!
Заворожи мені, волхве…»
Сидить по мавпі на зорях, на
місяцях,
Респектабельні пілігрими
в комфортабельних «Волгах»
«ходять» по шевченковських місцях.
Вербують верби у монографії.
Вивчають біо- і гео-графію.
Полюють в полі на три тополі…
А цікаво, багато б із них потрафили
пройти шляхами його долі?
Давайте чесно.
Не кнопки ж ми й не педалі.
Що писав би Шевченко
в тридцять третьому,
в тридцять сьомому роках?
Певно, побувавши в Косаралі,
Побував би ще й на Соловках,
Загартований, заґратований,
прикиданий землею, снігами,
кременем,
досі був би реабілітований.
Хоч посмертно, зате – своєвременно.
Звісило з трибуни блазенський
ковпак
забрехуще слово.
Було так, було так, було так, було
так…
А може, було інакше?
«Чуєш, батьку?
Чую, синку!..»
Пропадали ж люди ні за гріш.
Передсмертно лаявся Косинка.
Божеволів у тюрмі Куліш.
Курбас ліг у ту промерзлу землю!
Мовчимо.
Пнемося у багет.
Як мовчанням душу уяремлю,
то який же в біса я поет?!

33. Кобзарю
Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень - безліч.
Тиші - анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку
золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно голубі...
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової
краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
- А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям,
пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам'ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!

34. Лист
На одному з малих полустанків я чекаю поїзда
зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не
знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного
сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.
Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний
постійний шум…
Я поклала папір на коліно, я стревожені
вірші пишу. Наче прозу пишу - без розбивки на рядків
розмаїті пласти, щоб здавалось на перший
погляд, що пишу я звичайні листи.
Власне, це недалеко від правди.
Інша форма – той самий зміст. Адресовані
людям вірші – найщирший у світі лист.

35. МІЖ ІНШИМ
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
Не треба думати мізерно
Не треба думати мізерно...
Безсмертя є ще де-не-де...
Хтось перевіяний, як зерно,
У ґрунт поезії впаде.
Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила,
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.

36. Ой ні, ще рано думати про все
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.
А поки що – ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!
Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і
свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!
– Григорій Савич! – тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень?
Он бачиш, хто сидить втому саду?
Невже я з ним розмову заведу?
Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!
...Прикипіли ноги до постаменту,
хліб у торбі
закам’янів. – Біда,– каже Григорій
Савич.–
Він мене таки спіймав, цей світ,
добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось
відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.
...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: – Жива із кам’яним!
– Диви, дива! – Дивується трава.–
Він кам’яний, а з ним іде жива!
І тільки люди зморщили чоло:
– Не може бути, щоб таке було.
Та їх давно вже хтось би зупинив!
...Тим часом ми проходимо крізь
час.
Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.

37. Я вранці голос горлиці люблю
Я вранці голос горлиці люблю.
Скрипучі гальма першого трамваю
я забуваю, зовсім забуваю.
Я вранці голос горлиці люблю.
Чи, може, це ввижається мені
той несказанний камертон природи,
де зорі ясні і де тихі води? –
Я вранці голос горлиці люблю!
Я скучила за дивним зойком слова.
Мого народу гілочка тернова.
Гарячий лоб до шибки притулю.
Я вранці голос горлиці люблю...

38. КРИЛА
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,
А з правди, чесноти і довір"я.
У кого - з вірності у коханні.
У кого - з вічного поривання.
У кого - з щирості до роботи.
У кого - з щедрості на турботи.
У кого - з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!

39. Мене ізмалку люблять всі дерева
Мене ізмалку люблять всі дерева,
і розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала: "Здрастуй!" - крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю, я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
4 група - Міні-концерт або створення музичного альбому
«Поезія і музика» (пісні на слова Ліни Костенко)

40. Ольга Богомолець співає пісні на слова Ліни Костенко:
1. Напитись голосу твого…
2. Очима ти сказав мені люблю…
3. Ті журавлі і їх прощальні сурми…
4. Вечірнє сонце, дякую за день!
5. Осінній день, осінній день, осінній!
6. Я вранці голос горлиці люблю.
7. Коли буду я навіть сивою…
8. І як тепер тебе забути?
9. Я, що прийшла у світ не для корид…
10. У світі злому і холодному…
11. Умирають майстри…
12. Осінній день березами почавсь.
Андрій Литвин співає: «Душа моя, знайдибіда!»
1. Вікіпедія. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/ 2. Дзюба І.
Пишеться “велика книга нашого народу”... / І. Дзюба // День. — № 48. — 2010. — 19 берез. 3.
Ковалевський О. Поет і влада : Ліна Костенко в світоглядному контексті шістдесятництва / О.
Ковалевський // Київ. — 2003. — № 11–12. — С. 168–176. 4. Костенко Л. Вибране / Л. Костенко. —
К. : Дніпро, 1989. — 559 с. 5. Костенко Л. Мандрівки серця / Л. Костенко. — К. : Радянський
письменник, 1961. — 110 с. 6. Кремень В. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього
простору / В. Кремень. — К. : Педагогічна думка. — 2009.