2. Патріотизм – це не любов до ідеї,
а любов до Вітчизни
Донбас в очах українця, народженого в
цьому регіоні, постає інакшим, ніж його
сприймають в інших куточках України. Для
мене це погляд, спрямованийу роки. Ніколи не
переставав вірити в українське майбутнє своєї
рідної землі.
Яке ж бажання справжнього українця зі
Сходу? Можливо, щоб колись у майбутньому весь Донбас заговорив рідною
мовою?Бажання полягає насамперед у тому, щоб більшість людей цього регіону
полюбили свою Україну, Батьківщину та розвивалиїї.
Бути справжнімукраїнцемзіСходу це завждита скрізь здобуватиправо бути
українцем, бути людиною.
Саме такою людиною був я, Олекса Тихий,
уродженець хутора Їжівки. Чи є моя постать
особливо знаковоюдля історії Донбасуй України в
цілому? На це питання відповість час, а зараз на
цьому аркуші сповідаюсь вам, мої нащадки, про
своєжиття.
Я – українець. Не лише індивід, наділений
певною подобою,умінням ходити на двох кінцівках, даром мовлення, здатен творити
та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як «советский человек», і,
3. передусім, як українець, я – «громадянин світу», не як безбатченко-космополіт, а як
українець.
Люблю Донеччину: степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей -
невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю й сьогодні,
як мені здається, у годину негоди, асиміляції, байдужостімоїх земляків-українців до
національної культури, до рідної мови...
Народився 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка Костянтинівського району
Донецької області, там же прожив усе життя,
за винятком років навчання й таборів. Батько,
Іван Петрович, був залізничником, а мати,
Марія Кіндратівна, – колгоспницею. Окрім
мене, у родині було троє дітей: старший брат
Микола, дві молодші сестрички – Зіна та
Шура. Попри те, що батьки весь день
працювали, свій вільний час проводили в родинному колі, виховуючи та навчаючи
нас.
Саме родина виховує для суспільства
нових громадян, передаючи їм мову, основні
формиповедінки, національні традиції та звичаї,
моральні й духовні цінності. Про цей фундамент
родинного виховання я говорив у статті «Думки
про виховання».
Кожній людині потрібна підтримка. Дуже
часто для здійснення чогось не вистачає
впевненості. Важко зробити відповідальний
крокухвалити рішення, зрозуміти, хто ти є насправді. І тоді на допомогуприходять
близькі. Жодна людина не витримає тиску зсередини: усе валиться з рук, нічого не
виходить. Батьки – ті люди, які завжди можуть підтримати в будь-якій ситуації. Так,
4. часом проблеми бувають занадто важкими або, на перший погляд, нерозв'язними.
Завжди є хтось, кому можна довіритися. Скільки б тобі не було років, що б ти не
зробив, ким би не був, наші рідні завжди мають допомогти йзаспокоїти. Через багато
труднощів ми проходимо завдяки турботірідних. Так сталося йу моємужитті. Дякую
вам за це, мої любі.
Ще в молоді роки визначив для себе життєве
кредо, де ключовим є пункт 6: «Прагну, щоб моє «я»
було гідне наймення «людина». Незалежно від
обставин чиню згідно зі своїм сумлінням». Усі інші
пункти уточнення, розшифрування наведеного. І від
цих слів намагався не відступати протягом життя.
Уже тоді, у 21 рік, ледве не потрапив у тюрму за
критику безальтернативності виборів у СРСР із
єдиним депутатом.
Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету
ім. Ломоносова, до тих пір вчився в Запорізькому сільгоспінституті й
Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Під час навчання одружився з
москвичкою Ольгою. У 1949 р. народився син Микола, радощам не було меж. Коли
вирішив повернутися на Донеччину, дружина залишилася в Москві. Від цього
плакала душа. Але життя , як-то кажуть, є життя. Розлучення не оформлювали.
З 1952 року вчителював у Дружківці.
У цей час зустрів свою долю Галину
Василенко. Народився син Володимир – у
майбутньому науковець-фізик. Якийсь час
разом працювали в школі: я викладав
історію, Галина – математику й фізику. Зі
5. своєю першою сім’єю підтримував добрі стосунки, час від часу навідував сина в
Москві.
Я усвідомлено пішов працювати сільським учителем, щоб навчати українських
дітей творити добро, пошуку істини, боротьби за справедливість, людської гідності,
громадянськоївідповідальності, щоб «не хлібом єдиним жила людина».
Відчуваючи потяг до
педагогічної праці, вирішую йти в
школу просвітителем, вихователем
патріотів. Я вивчав досвід багатьох
прогресивних педагогів світу, а в
дипломній роботі дослідив «Теорію і
практику організації колективу
А. С. Макаренка».Хотів читати всі
предмети в одномукласі, ведучи його
аж до випуску. На жаль, педагогічна діяльність тривала недовго. Спочатку
заборонили працюватиз предметами гуманітарного циклу й вигнали зі школи. Потім
дозволили викладати фізику й математику, але у вечірній школі. Із дипломом
Московського університету міг би влаштуватися в будь-якомустоличномуінституті.
А якбистав викладачем марксистсько-ленінської філософії, то зробив бикар’єру, але
для патріота цей вибір був неможливий.Високерозуміння громадянськогообов’язку,
глибока національна свідомість і гідність вивели
мене на шлях активної боротьби за порятунок
народу. Це був сенс життя без жоднихособистих
планів, але з очікуванням неминучої розправи.
Наголошував, що держава не може
нав’язувати мову спілкування, як проводити
дозвілля, які читати книжки та які мати інтереси.
6. Комсомол і суспільні табу в СРСР не можуть виховувати самостійних і
відповідальних особистостей.
«Суспільство потребує живої, конкретної справи, права, можливості шукати та
знаходити, свободи, своєї дороги. Часом можуть бути помилки, але шкода від них
була б незрівнянно менша, ніж від повної залежності від старших, коли молоді
відведена роль тільки слухатися та виконувати вказівки без роздумів і сумнівів», –
критикував комсомольськібудні радянськоїмолодіз доведенням до автоматизму.
У 1956 роціпід час зачистки постраждалипонад 20 тисяч протестувальників у
Будапешті протипрорадянськоїполітикиугорськогоуряду. Радянськаармія відкрито
втрутилась у придушення повстання, щоб не дати Угорщині вийти зі сфери
прорадянського впливу.
«Я – інтернаціоналіст за
переконанням, зичу свободи,
національної незалежності,
матеріального добробуту та культурного
розвитку в’єтнамському, індійському,
арабському народам Африки, Азії,
Америки та всім іншим. На земній кулі
неповинно бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів. Хай кожний
живе на своїй землі, творить у міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться
здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема його
частка – донбасівці, вносив свою лепту в
скарбницю світової культури...». І тоді я
публічно розкритикував розправу над
протестувальниками та написав у листі, що
«комунізм у СРСР не будується». За такі
«антирадянські погляди» мене засудили на 7
років таборів і 5 років позбавлення
7. громадянських прав та відправили спочатку у Володимирську тюрму, відому як
«Владимирскийцентрал», а потім у Дубовлаг.
У вироку суду зазначили: «…робив наклеп на КПРС та радянську дiйснiсть.
Виправдовував дiї угорських контрреволюцiонерiв-заколотникiв i висловлював
заклики до повалення державного ладу в СРСР».
Коли старший син виростав, я
відбував перше ув’язнення. Тоді не міг
спілкуватися з Миколою, виховувати та
приділяти достатньо уваги хлопчику.
Утрачене намагався надолужити із
меншим Володею, який жив із матір’ю в
Дружківці. Влаштовував мандрівки
історичними місцями, часто –
велосипедами. Володимир згадуватиме після першого терміну в Мордовії: «Завдяки
тому, що там були гарні люди, він пізнав багато нового, повернувся з безліччю ідей.
Почав учити мене гри на баяні (граю й до цього часу), на скрипці, але вона не пішла,
учив польської, англійської. Коли не дали можливості викладати історію,
суспільствознавство якідеологічно шкідливій людині, то він у вечірній читав фізику,
астрономіюй англійську мову».
Вийшовши на волю в 1964 р., працював
кочегаром, пожежним тощо. Згодом трохи
вчителював, але душа не моглапримиритися з роллю
проповідника фальшивих істин. Заробляв на
прожиття в основному фізичною працею, хоча мав
два дипломи про вищу освіту. А тим часом
підготував книгу висловлювань видатних людей
світу про рідну мову «Мова народу народ»,
написав статті «Думки про рідний Донецький край»,
8. «Роздумипро долюукраїнськоїмовитакультури в Донецькій області», «Вільний час
трудящих»,уклав словник мовних покручів Донеччини.
Повернення до витоків, до національних традицій, плекання рідної культури –
ось шлях до відродження духовності. «Патріотизм, національна гідність, любов до
свого народу, свогоміста, села, любов до рідного слова, рідної пісні, природи, історії
– ось зерна, які ми повинні б сіяти в душах дітей і в сім’ї, і в школі, і в комсомолі, і
через літературу, кіно, телебачення. А на
Донеччині сходи цих зерен безжалісно, по-
варварськи знищуються, і виростає в душах
дітей чортополох (міщанство, дармоїдство,
хуліганство, пияцтво)...», ‒ пишу я.
Особливого значення у вихованні
патріотизму надаю історії: «Історія –
найдієвіший, найефективніший засіб
формування національної самосвідомості, національної гордості. Особливо багата
патріотизмом, лицарством, звитяжною боротьбою, демократизмом,
республіканськими традиціями історія нашого народу».
Наголошую на тому, що основою культури будь-якого народу є його мова.
Аналізуючи ж мовну ситуацію на Донеччині, констатую, що українська«витіснена з
вузів, науково-дослідних установ. Не чути її на підприємствах, у школах, дитячих
садках численних міст. Зникає вона навіть уже в селах». Через природний
український патріотизм навмисне зачепив
найболючішу жилу, національне питання, і
зробив це свідомо, розуміючи, що мені
загрожує, адже на цифрах показано було
результати «мудрої» національної політики
партії у сфері культури. Виявив, що з 1200
шкіл Донеччини тільки сотня була з
українською мовою викладання, та й
9. заклади ті знаходилися в далеких селах і нараховували від 50 до 150 школярів, у той
же час у міських російських школах від 500 до 2500 учнів. Це був фактично
геноцид: цілеспрямована політика радянської держави на винищення української
культури, українського народу. І далі немов пророкую: «Виховувати свідомих
громадяні патріотів на чужомовній основі–це те ж саме, що зводитибудовуна піску
без фундаменту, яка може розсунутися насамомупочатку будівництва або й рухнути
після його завершення, заваливши своїм
камінням і тих, хто в ній житиме, і сусідів».
Ще Тарас Шевченко стверджував, що
навчання і виховання повинно ґрунтуватися на
національній культурі. Лише після опанування
духовного досвіду рідного народу можна
долучатися до чужої культури. Засуджуючи
молоде покоління інтелігенції, яке
захоплювалось ідеями модної тоді німецької
філософії, чужої та незрозумілої українській
душі, поет закликає:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Не хлібом єдиним живе людина... Кожен із нас багато разів чув цю давню, як
світ, істину, та чи замислювався над її глибинним змістом, над тим, що в ній
закодовано основу, фундамент буття людини і, напевно, її призначення у світі.
За всю історію свого існування людство накопичило багатий досвід, який
свідчить, що не буття визначає свідомість, а зовсім навпаки. Кожен народ має свої
10. духовнікультурні традиції, якібазуються на загальнолюдськихціннісних принципах,
утілених у національну форму. Ужедавно не секрет, що той, хто пам'ятає свої духовні
корені, живе зовсім інакше порівняно з тим, хто забув, звідки родом. Запорукою
процвітання як окремої родини, так і всього народу є, у першу чергу, збереження
родової та національної пам’яті й духовно-ціннісних орієнтацій, вистражданих
багатьма поколіннями і перевірених часом. Людиназі стертоюпам’яттю, позбавлена
духовного стрижня, перетворюється набіологічну істоту, якою легко маніпулювати і
якій, власне, і не потрібна свобода.
Український народ довгий час перебував у колоніальній залежності від різних
держав. Та за його свободуборолися нелише воякизі зброєюв руках. Найкращі його
синипрацювали самена освітній та культурній ниві: це й ті, хто об’єднував українців
у братства та створював відповіднішколи за часів польської експансії; численні
науковці ХІХ століття, які досліджували українську історію, етнографію, фольклор,
мову; освітяни, які створювали культурно-освітні об’єднання, такі як «Громада»,
«Просвіта» тощо; письменники, художники, музиканти, які приділяли увагу
вітчизняній історії та народному життю; скульптори, які в пам’ятниках увічнили
національних героїв...
Серед інших І. Котляревський
намагається знайти відповідь на питання,
що ж треба зробити, щоб відродитинацію й
державу. На Енея і троянців він покладає
місію побудувати Рим замість зруйнованої
Трої. В алегоричних образах легко
впізнаються українці, зруйнована Січ та
нова Україна. Сивілла пророкує, що Рим
буде збудовано, але Еней його не побачить. Чому ж троянці не змогли виконати
покладеної на них місії? Забули про неї, захопившись гультяйством та
різноманітними втіхами. Лише коли українці дбатимуть про духовне життя, вони
зможуть побудувати свою сильну Україну. Так думав І. Котляревський, так думав
11. П. Куліш, так думав Т. Шевченко і багато інших. Згадаймо колоритного персонажаіз
«Чорної ради» Матвія Гвинтовку, якому була байдужою доля України, аби його
маєтки вціліли. Зрештою, і та ж чернь, що обрала гетьманом І. Брюховецького, не
думала про державні інтереси, а спокусилася на обіцянки для себе.
У статті «Думки про рідний
Донецький край» я так описую культурну
ситуацію в радянському Донбасі:«Сумно і
моторошно стає на душі при аналізі того,
що бачиш навкруги. Цілковита байдужість
до всього прекрасного, святого, людського.
Українськітеатри позакривались, і ніхто за
ними не сумує. Самодіяльність молоді
зводиться до гітари, слухання
електромузичних інструментів у ресторані, на танцмайданчику, у запису на
магнітофонну стрічку. Люди майже ні в що не вірять: ні в Бога, ні в комунію. Забули
старі й не дуже старі традиції та обряди, щезли вечорниці, коляди, щедрівки,
купальські пісні тощо. А що лишилося? Бездумне сидіння біля блакитного екрана,
ходіння в кіно, пляшка, розмовибез кінця про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї,
цинічні сексуальні бувальщини. Я вважаю, що
національна безликість, моральна порожнеча, тваринне
життя –хвороби незрівнянно тяжчі від алкоголізму чи
пияцтва і в значній мірі є причиноюостанніх».
Тож я був занепокоєний бездуховністю українців
і вбачав у цьому страшну загрозу для суспільства.
Сучасна ситуація в Донбасі переконливо доводить,
наскільки був правий.
Багато я писав про русифікацію Донеччини та
необхідність відновити українську культуру, про
повернення української мови в університети та школи. Виступав супротивником
12. усілякої політики асиміляції етнічних груп. Тих, хто називає Росію своєю
Батьківщиною, потрібно ганьбити, писав у своїх «Роздумах про українську мову та
культуру в Донецькій області».
«Як же розуміти того, хто живе на Донеччині в Україні, а батьківщиною має
Росію? Емігрантом чи окупантом? Як би подивились на індуса чи канадця, який
твердив би, що його батьківщина Англія (на тій підставі, що Індія та Канада входять
до співдружності)?» – роздумував я.
Був проти дискримінації за національною приналежністю, але «за» захист
української мовита культури на Донбасі.
Я для того, щоб Донеччина давала не
тільки уболівальників футболу, учених-
безбатченків, російськомовних інженерів,
агрономів, лікарів, учителів, а й
українських спеціалістів-патріотів і
українських поетів та письменників,
українськихкомпозиторів та акторів.
Із такими поглядами не міг не підтримати українських дисидентів-
правозахисників, які в листопаді 1976 року оголосили про створення Української
Гельсінської групи, яка виступила на захист прав людини в Українi.
Я став її співзасновником разом із Миколою Руденком, Оксаною Мешко та
іншими.
У сiчнi1977 р. був знову заарештований. На
захист виступили визначнi правозахисники Петро
Григоренко, Андрiй Сахаров, Левко Лук'яненко,
Олександр Подрабiнек та iншi. Але все було
даремно.
1 липня того ж року рiшенням суду, який
вiдбувся в м. Дружкiвцi («процес по справi
Руденка-Тихого»), засуджений за ст.62 КК УРСР («антирадянська агiтацiя
13. тапропаганда») на максимальний строк 10 рокiв позбавлення волi та 5 рокiв
заслання з вiдбуванням покарання в колонiї особливого режиму. Суд визнав мене
«виключно небезпечним рецидивiстом».
Судовий процес зблизив моїх дітей, Миколу й Володимира. «Сини
порозумілися, потоваришували, і, думаю, будуть людьми порядними», – написав я в
листі з таборудо товариша Грицька Гребенюка із Краматорська18 січня 1979 року.
Як зазначили члени УГГ, для 50-
літньої людини, що вже відсиділа 10 років у
таборах і підірвала своє здоров’я, такий
вирок був смертельним. У грудні 1979 року
на 17-й день голодування-протесту проти
знущань охоронців концтабору в мене
прорвався шлунок. Перед операцією
запропонували написати заяву про відмову від моїх переконань, натякнувши, що від
цього залежатимуть результати операції. Та я відкинув торгизі своєюсовістю навіть
перед реальною загрозоюсмерті.
Важко хворого з особливим цинізмом увесь час позбавлялиправана побачення
з рідними, звинувачуючив «порушенні табірного режиму». Однак усе це не змусило
мене написати «покаяння».
Довгі роки перебування в
ув’язненні, відмова від їжі виснажили моє
здоров’я.5травня 1984 року я помер після
чергової операції в концтаборі міста
Пермі. Про останні дні мого
страдницького життя Василь Овсієнко,
побратим по концтаборах, пізніше згадає:
«Смертельні метастази вже наскрізь
пронизували зболіле Олексине тіло, але з лиця не сходила доброзичлива посмішка,
якою він осявав співрозмовника. Знеможений, він лягав на долівку, охоплював
14. руками коліна й так затято, без стогону, терпів люті болі та лайку наглядачів, які
вимагали працювати, «не порушуючи режиму».
Протягом усього життя я проніс світлий образ своєї матері. Звертався до неї і в
радісні хвилини, і в болісні днини. І зараз, матусю, почуй мене, благаю!
Зовсім скоро я відвідаю інші
планети, побачу нові світанки, а
найголовніше – зустрінуся з тобою,
щоб бути разом завжди.
Не стало місця для мене на
Землі. Що ж візьму із собою?..
Згадку про степи, терикони,
байраки Донеччини. Спогади про
рідний ліс із його тендітними
молодимиберізками, кремезнимидубами, першими веснянимипролісками, першими
осінніми опеньками. Збережув пам'яті веселий щебет птахів, що зновуповертаються
до рідних гнізд. Улюблену всіма поколіннями
казку, яка пронесла тисячоліттями віру в правду,
мужність, любов. Я згадаю синів і дочок України,
які віддали своє життя за те, щоб країна була
вільною.
Та найголовніше, найсвятіше, що я візьму в
нове життя тебе, Мамо…
Я пам'ятаю ласкаві руки, ніжний голос,
мелодійні пісні. Ці руки зігріють, приголублять, а
колисковівтішать, заспокоять ідопоможуть знайти нові сили.
Що буде супроводжувати мене в небезпечній дорозі? Що підтримає в
невідомості?
15. Ти любиш дивитися ввечері на
зорі. Може, від цього й мій погляд навіки
злився з небом?
Ти ніколи не забуваєш про мене, я
знаю. Слідкуєш за тим, що говорять люди
про твого сина. З хвилюванням чекаєш
миті, коли радіо та газети рознесуть
світом звістку про мою свободу. Тобі
страшно, але не кажеш нікому про це.
Лише в розмовіз подругами промовляєшжурливо:«Коли жто булабез жертв здобута
воля?!»
Зустрічай мене, мамо! Я вже поряд…
