Посібник містить відомості про життєвий і творчий шлях поета Тараса Мельничука, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка. Матеріал подано у формі конспекта-сценарію, який можна використати для уроку-композиції, усного журналу, літературних вечорів тощо. Великий обсяг та насиченість змісту дає вчителю можливість вибору та творчого підходу до реалізації задуму. Для вчителів української мови і літератури, класних керівників. Марія Візінська, методист Надвірнянського РІМЦ

1. 1
Марія Візінська
„Живу тобою, Україно...”
Слово про Тараса Мельничука
Матеріали з літератури рідного краю
Посібник для вчителя-словесника
Якщо для матері не зробить добро син, –
То не зробить його й для народу.
Т. Мельничук
Посібник містить відомості про життєвий і творчий шлях поета
Тараса Мельничука, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка.
Матеріал подано у формі конспекта-сценарію, який можна
використати для уроку-композиції, усного журналу, літературних
вечорів тощо. Великий обсяг та насиченість змісту дає вчителю
можливість вибору та творчого підходу до реалізації задуму.
Для вчителів української мови і літератури, класних керівників.

2. 2
І. Організаційні зауваги
1. У центрі – портрет Т. Мельничука, обрамлений кетягами калини та
смерековими гілками. Ліворуч і праворуч українські рушники. На них дати:
1938 – 1995 (роки). На столі хліб-сіль, свічки.
2. Виставка збірок Т. Мельничука та матеріалів про життя і творчість
поета. Збірка „Чага” за символічними ґратами.
3. Збільшена копія автографа вірша „Не снись мені...”, копія плаката
„Т.Мельничук – український Патріот, Поет-лауреат”.
4. Стенд „Письменники-лауреати Національної премії України імені
Т.Г.Шевченка”.
5. Мультимедійні презентації „Репресовані письменники-дисиденти”, „Тарас
Мельничук – Князь роси”; запис передачі Івано-Франківського радіо з циклу
„Золотий тік” (з участю Тараса Мельничука), відеофрагменти фільму „Тарас
Мельничук. Доля і слово” (режисер Ю. Кметюк, Укртелефільм, 1992) та
виступу поета на врученні Шевченківської премії, які вчитель
використовуватиме на власний розсуд за ходом дійства відповідно до його
змісту.
6. На мистецьки оформлених плакатах – рядки із поезій Т.Мельничука:
Якщо для матері не зробить добро син, –
То не зробить його й для народу.
Т. Мельничук
Землю батьків
поклав мені Бог
на серце
і вільним стану
спершись на свій меч
Т.Мельничук

3. 3
Великі знали завчасно,
Що їх жде ешафот.
Великі без бою не йшли
На ешафот.
Великі спокійно не ждали
На шию петлі –
ЇЇ заробляли трудом,
Наче хліб на землі.
Т.Мельничук
Примітка: конспект-сценарій створено на основі всіх джерел, зазначених у
списку літератури, але більшу частину відомостей про життєвий шлях поета
взято з досліджень Галини Курищук.
ІІ. „Карпати мене народили…”
Під акорди класичної музики („Реквієм” С. Рахманінова) – голос із
мікрофона:
Ішов поет на суд людський
З своїми віршами – плодами...
А вірші ті – полин гіркий,
Весна з осінніми сльозами,
Солодке щастя, сонце золоте,
Небесні луки і земні проблеми...
А в віршах тих – бажання жити молоде,
Усі хвилюючі поета теми...
І не було брехні у віршах тих.
І не було солодкої нудоти...
Творив він так, як думала душа,
Радіючи, йдучи на ешафоти…
І був той шлях у нього не простий,

4. 4
І сокровенним він ділився з нами.
Ішов поет на суд людський
З своїми віршами – словами...
Г. Ільєва
Мелодія „Реквієму” посилюється і раптово стихає.
Учитель. Березень 1992 року, м. Київ. Урочисте засідання з нагоди вручення
Шевченківських премій. Слово надається лауреатові найвищої нагороди
Тарасові Мельничуку.
Закликом неминучого чину для кожного українця з уст поета раптом
лунають слова: „Встати! Суд іде!”
Завмерла публіка і президія на чолі з тодішнім президентом Леонідом
Кравчуком. Подих некомфортності пронизав холодним вітерцем спину
кожного. А Тарас стояв, як завжди, несхитний, прикрашений величчю миті,
винесений Божою волею на роль судді. Йому випала доля стати предтечею.
Здавалося, от-от із його очей вирветься сніг смертоносних іскор зневаги, а
різкий громоподібний голос викине до зали і в ефірні простори виношений під
серцем біль. Було страшно, що цей невпокорений бунтар вийшов на „людне
місце” для того, щоб оприлюднити провини всіх і кожного. Але звинувачення
не прозвучало. Поет додав тільки: „Так починалися мої муки...”
Але суд іде... Суд найвищої інстанції – суд честі і совісті. І нам від нього
– ні втекти, ні заховатися, ні відкупитися. Совісті не сфальшувати. Вона знає і
пригадає, як ми топтали національні символи й дідівські заповіді, як зневажали
рідну мову й історію свого народу, як продавали на зайдівські „рублі” і друзів, і
родичів, і навіть батьків.
Тож хай наша пам’ять, наша совість, наші душі запалають щирою
вдячністю до тих, що, навіть покладені на лопатки більшовицькою потворою,
залишались Людьми. Таким був і Тарас Мельничук.
Дівчина в українському вбранні підходить до портрета Т. Мельничука,
запалює свічку і низько в пошані схиляє голову.

5. 5
Звучить мелодія пісні „Хата моя, біла хата”(слова Д.Луценка, музика
А.Пашкевича), а на її фоні – поезія „Не ступав тут жоден із геніїв...”
Читець. Не ступав тут жоден із геніїв,
Лиш, мов геній, батько ходив,
Та неначе Врубелів Демон,
Крізь димар возносився дим.
Та ще мати – сива Мадонна,
Найпрекрасніша із Мадонн,
Тут не гірко живе й не медово,
У колгоспі полючи льон.
От і все, чим знаменна хата,
Крізь яку дві війни пройшло.
Коли дощ чи рясні снігопади,
Гріє душу вишневе село.
От і все...
Побіліть її, мамо,
Хай іде собі в далеч століть.
Пропустіть її, кремлі і храми, –
Вас тримала вона на землі.
Пропустіть мою хату біленьку,
Освячену синім дощем.
Куїнджі... Кибальчич... Шевченко...
Народила? Й народить іще!
Т.Мельничук, зб. „Чага”
Учитель. Така звичайна сільська хатина, що стояла хоч і на відлюдді, але все
ж таки у центрі Всесвіту, народила і Тараса Мельничука, майбутнього Поета.
Сталося це 20 серпня 1938 року в селі Уторопах, біля підніжжя
мальовничих Карпатських гір, на Косівщині, коли рясно палахкотіли в небі
зорі. Одна зірка скотилася в око немовляті, щоб живити дивною космічною
енергією весь вік. А рідна батьківська оселя напоїла його своєю живильною
силою, причастила чар-зіллям любові до людей, до України, до світу.

6. 6
Читець. Така Гуцульщина!
Тут все співа.
Про волю – птаха, про косу – трава,
Про горе матері – мальована трембіта,
Про чорного джмеля – черемха біла.
Гуцулка древня журними губами
Співа про Довбуша й червону його барду,
Струмок-джиґун – про море сиве,
Барвінку синь – про жовть осінню,
Вітри – про полонину, ніч – про днину,
А кожне серце – про Вкраїну.
Читець. Краса мого кута така собі – звичайна:
Смереки на Ділу – граничний монастир –
Та ще ліщина для неділь клечальних
Й дівочі очі радісно-печальні
З-під шалінових сторожких хустин.
Та ще левада тиха сінокісна,
Де восени жирує дикий вепр,
Де у м’ясниці ходить парубоча пісня
Коло поранених війною верб.
Та ще тумани білі з Насарату,
З яких ведмідь в село на гульки йде,
Та ще напівзабуті соляні карати,
Що рятували в 46-му людей.
Читець. А рятували, щоб не пухли з голоду:
За білу сіль – бойки давали хліб.
Оце і все. Ні срібла і ні золота,
Хіба що влітку бджоли золоті між лип.

7. 7
Та ще у квітні води закалюжні
З Колисівок течуть – сріблястий дзвін,
Та в жовтім ґлеї тане віз по люшні,
А чоловік і коні – до колін.
Оце і все... Сокоче Уторопець синій,
Де поять коней, сорочки перуть,
Де капають із вільх важкі росини
І гаситься пелюстя диких руж.
Оце і все, а може, і не все,
Та я поет в селі своєму перший – не останній,
Прийде новий –
Й нове щось Україні принесе.
Оповідач 1. Батьки Тараса були багаті на добро, щирість серця і щедрість
душі. Такими й ростили дітей (а було їх уже троє).
Виховувався Тарас у глибокій релігійності, великій любові до рідної
землі й пошані до батьків. Усі в сім’ї зі святою шанобливістю ставилися до
Біблії, яка була настільною книгою батька. У п’ять років хлопець також уже
читав сторінки Священної книги родичам і сусідам.
Вірші почав писати з дев’яти літ, до речі, напрочуд каліграфічним
почерком. Саме тоді в батьківській хаті вичитав з Біблії, що спочатку виникло
Слово. Він дитячим відчуттям збагнув, що слово – це щось могутнє.
Учень у ролі Тараса Мельничука. Великою втіхою мого дитинства
були книжки. Під піччю горів каганець із гільзи сорокап’ятки, і я читав
Шекспіра. Я переписав усього „Гамлета”, бо мусив віддати книжку. Читав
Біблію і відчував у ній вічну таємницю, закриту метафору, якої ніколи до кінця
не збагнути. Мені так добре було з тими книжками при каганці, я так
призвичаївся до тісного затишку, що ніколи б не зміг писати у великій залі.
Відтоді постійно шукаю такого кутка, до якого б я зміг забитися, заховатися від
усього світу, але не знаходжу.