Василь Симоненко Моя молитва

1. ВАСИЛЬ
СИМОНЕНКО

2. Клеил і* Андрійович Симоненко
народився 8 січня 1935 року у
селі Віївцях Лубенського району
Полтавської області.
Закінчив середню школу в селі
Тарандиицнх, їмо на Полтавщині,
факультет журналістики Київ­ського
Університету імені Тараса
Дії працівник відділу культури
«Черкаської Правди*, з I960 —
заввідділу пропаганди й агітації
І «Молоді Черкащини», а після и
Влітку 1962 року журналіст
І та жорстоко побито в буцегарні
транспортної міліції залізничної
І станції імені Тараса Шевченка.
Приводом був ніби н випадковий
конфлікт, але сталося це менш
Клубу творчої молоді «Сучасник»,
серед яких Алла Горська і Василь
( имоненко відкрили місце поко­пан
ня жертв тоталітаризму в Ви-
кінні й заявили про цс в Київську
місі»к раду.

3. 4ш *

4. Василь Симоненко
моя
МОЛИТВА
Дрогобич ♦ Коло • 2012

5. УДК 821.161.2
ББК 84(4Укр)-5
С 37
Симоненко В.
С 37 Моя молитва : поезія / упоряд., ред., авт. вступ, ст.
д-р філол. наук, професор А. Ткаченко. - Дрогобич :
Коло, 2012. - 174 с.
ISBN 978-617-642-029-3
До збірки увійшло сто найкращих творів «витязя молодої
української поезії» (О. Гончар), символу українського шістдесят­ництва
- Василя Симоненка. Віршам, поемам, байкам поета при­таманна
яскрава образність, одухотвореність, афористичність.
Для широкого кола читачів.
УДК 821.161.2
ББК 84(4Укр)-5
© Василь Симоненко, спадкоємці. 2012
© Анатолій Ткаченко,
упорядкув.. вступна ст., 2012
ISBN 978-966-7996-82-6 © Анатолій Ткаченко. Дана Ткаченко,
(Серія «Сто поезій») текстологічне опрацювання, 2012
© Олександр Гейдек, логотип серії. 2009
ISBN 978 617 642-029-3 ©Коло. 2012

6. «ПРИЛИНЬ ДО МЕНЕ,
ІДЕАЛЬНА ДУШЕ!..»
Темпи сучасного життя зростають з алгебраїчним
прискоренням, нові покоління читачів уже й не можна
назвати просто читачами, вони існують у різних вірту­альних
та медіальних вимірах, вільні у виборі каналів
інформації, а їм ще й дуже розумно нав'язується «чуже
під лісом», аби не бачили «свого під носом».
Повнокровному сприйняттю поезії Симоненка шко­дить
і витворений «ювілейними єлеями» та хрестоматі­ями
образ, із якого поволі витискаються живі людські
риси при парадному читанні з надривом «Ти знаєш,
що ти - людина?..». Молодь, живучи в інших реаліях,
не зазнавши того, що зазнали його ровесники, часом
не має і колишнього пієтету до цієї мужньої лірики,
сприймає її як самозрозуміле, а то й не вельми ори­гінальне
ствердження прописних істин. Та знаю, що
я людина, то й що?
Відсіюється в хрестоматіях і не вельми досконале
з погляду форми, зате зворушливе непідробною щи­рістю,
юною чистотою дихання його душі. Тож раджу
молодим починати не з передмови (як це майже завжди
й робиться), а, прочитавши стислу біографію на супер­обкладинці,
перейти до основного: ста найкращих по­етичних
творів різних родів та жанрів. А тоді, якщо «не
зачепить», повертайтеся й сюди. Це допоможе пере-
читувати, «е/7в-думувати, сшв-чувати, заглиблюватись.
• • •
Він прожив лише 28 років, із них на цілеспрямовану,
потужну літературну творчість припадає 10, та й то пере­важно
не вимушено-заробітчанських днів, а невсипущих
5

7. ночей радощів і мук дотику до начебто безборонного,
а насправді могутнього Слова.
Тож, повернувшись до передмови після прочитан­ня
основного корпусу текстів, для доповнення образу
автора, що постав у вашій уяві, почнімо занурюватись
у ті роки спочатку, мандруючи паралельним шляхом,
ще від студентської юності.
У контексті визначення життєвого кредо написа­но
хрестоматійний уже вірш «З дитинства». Звіривши
з рукописом, ми повернули йому козаків замість ре­дакційних
богунців (збірка «Лебеді материнства», 1981,
та наступні). Тими ж спогадами дитинства навіяно
й вірш «- Спини, спини! - промчиться, ніби вихор...».
Тут варто дещо пояснити. Спини! - наказовий спосіб
дієслова спиняти, те саме, що й зупини. Розтиражована
вже помилка «Степи! Степи!..» призводить до притлум-
лення поетичної напруги. Уявіть собі повоєнні жнива.
Копиці соломи складають на піддони-волокуші, тягнуть
їх кіньми до скирти, потім прив'язують до них переки­нуті
через скирту довжелезні мотузки і волочать до­гори,
зачепивши за мотузки ззаду скирти. Укладають
солому дядьки, а на конях, звичайно, підлітки. Іноді
волокуші зриваються, коні схарапуджуються й несуть
вершників або скидають під копита, на колючу стерню.
А тепер перечитайте вірш. Навіть не волочивши його
штучно до модної нині термінології, все ж знайдете там
екзистенційний вибір між безтурботним та бездумним
життям і думним протестом-халепою, а насамкінець за­клинання:
«Ні, я, коли впаду в обійми смерті,/Не заволаю
слізно: “Зупини!”». Долучіть сюди такі написані тоді ж
вірші, як «Толока», «Заграє смерть іржавою трубою...»,
«Я (Не знаю, ким - дияволом чи Богом...)», «Поет»,
«Брама», «47-й рік», - і матимете психологічно напру­жену
картину вибору, вагань і, зрештою, ствердження:
«А живуть століття після смерті / Ті, що роблять те,
чого “не можна"» («Можна»).
Але тут-таки - й коротенький вірш:
А в долині чебреці
Ох і пахнуть здорово!
6

8. Поміж ними цвіркачі
Цілий день і уночі
Будять спокій хорами...
У долині чебреці
Ох і пахнуть здорово!
Він пахучо-цвіркучо підсилює екзистенцію вибору
тут-і-тепер нюховими, зоровими, слуховими (цвір­качі
- авторський неологізм) «змислами» (І. Франко).
Певна річ, не грав юнак лиш на трагічній струні, а жив
повнокровно й різнонастроєво. Наприклад, протягом од­ної
зимової ночі на четвертому курсі постали чотири вір­ші,
разючо контрастні тональністю. То «Я вже списався,
не створив нічого...». Не закінчив, урвав на фразі «Ідив­ляться
презирливо з могил...». Утім, ясно, хто: «Безсмертні
предки» (назва пізнішого вірша). То «Безсонна ніч» - со­нет,
у якому постає місто-упир, його треба перемогти -
«Ія над вами цар!». Далі - «Все ще моє - попереду...» -
вихід із депресії. І ось, у танцювальному ритмі (ніби
трохи під «польку»), а друга строфа - з іншої «опери»,
а Іа Кармен (справді, пізніша назва - «Іспанка»):
Чи про славу, чи неславу, чи про сором і біду
Ти співаєш так ласкаво - я втопаю у чаду.
І тремтять на білім фоні оречевлені пісні -
Пальці розово-червоні, груди стомлено-тісні.
І принадними мазками тануть лінії лиця.
Брови вигнуті разками, ніби тінь від каганця.
Граціозно і пластично проплива твій силует -
Видно, в серці будуть вічно перестуки кастаньєт.
Отак «списався» 23 лютого 1956 p., в день (а рад­ше
ніч) армії. Після літніх військових таборів хлопцям
присвоять звання молодших лейтенантів. Це буде на­ступного
року. А поки що роздуми про війну і мир ви­ливаються
в півтора сонета із майбутнього триптиха
«Русь». Напевне, спочатку була спроба написати вінок
сонетів, оскільки можна відтворити перший катрен
магістрала (15-го сонета), складений із трьох перших
рядків триптиха (плюс останній третього, він же пер­ший
четвертого, ненаписаного сонета):
7

9. З глибин віків і гордо, й величаво
Підводив голову народжений титан,
І війни йшли не тільки ради слави, -
За кращу, світлу долю всіх слов'ян.
Заходилося на щось монументальне, навіть пом­пезне,
та не склалося, не лягло на душу подальше про­славляння
кільканадцяти князів чи вельмож, і лише
30-им квітня датуватимуть згодом упорядники триптих
(Олег-Святослав-Ярослав), що постав замість вінка.
Зате після першого сонета й восьми рядків другого,
зазначивши дату їх написання (11-12. III. 56 p.), поет
уже наступного дня, 13-го березня, вибухає двома по­тужними
антивоєнними строфами: «Земля кричить.
Пінують кров’ю війни...».
Трохи в інших ракурсах ця тема знайде продовжен­ня
у віршах «Мій родовід» (знову день армії! 23 лютого
1960 р. Напевне дуже вже діймав «ґвалт і крик» військових
«вельмож») і «Варвари» (15 жовтня 1961). А вірш «Земля
кричить...» саме у варіанті з двох строф, за свідченням
колишнього однокурсника, згодом черкаського сусіди
С. Буряченка, читав йому автор ще в жовтні 1956-го.
У надрукованому в збірці вірші «у першому рядку пер­шої
строфи слово “пінують..." буде замінено на “шинку­ють",
а два останні рядки другої строфи звучатимуть так:
Гриміли пишні і бучні паради
Нових Тимурів і Аттіл,
тобто дія відбувається у минулому часі, що відкидає
її гостру, безпосередню пов’язаність з сучасністю <...>»
Авторська заміна «пінують» на «шинкують» ху­дожньо
увиразнює текст. Усе інше, включно з п'ятьма
наступними строфами, що з'явилися у збірці «Тиша
і грім» (1962), - погіршує газетною плакатністю. Тож
повертаємося тут до рукописного тексту з двох строф.
1 Буряченко С. Крізь болотну тишу - до весняного грому : Спо­гади
про Василя Симоненка. - К .: Смолоскип, 2001. - С. 54- 55. (Далі
стисло: Буряченко).
8

10. За архівними джерелами внесено в цьому виданні
й низку інших корективів. Зокрема, в «Думі про щастя»
вилучено дописану для цензури плакатну «кінцівку»,
якої немає в рукописі, зате є у всіх попередніх збірках.
Поміж інвективами «Ти йшла з села дорогою гни­лою...
» та «47-й рік» (див. Зміст) на нашому паралель­ному
шляху - принаймні чотири вірші, теж ніби непід­хожі
до того ж таки хрестоматійного образу автора.
Але запрошую читача їх таки сприйняти. Спершу без
коментарів:
МІСЬКА РУСАЛКА
Насуваються чорного лебедя крила
На прорубане світлом вікно.
І здається, що ніч, непорушна, як брила,
Нависає над зоряне дно.
Там, у парку, ритмічні фокстроти,
Сонне танго і млосний блюз..
Я виходжу один за вузенькі ворота,
По-босяцьки натягши картуз.
А на вулицях пари ховаються в тіні
Від цікавих міських зівак.
1 плетуся один тротуаром осіннім,
Мов забутий, старий холостяк.
Десь далеко - твоє зітхання,
Обережних кроків луна,
Мов любов безрозсудно рання,
Нерозділена і страшна.
У. 17./7 9/56,
Ворошиловград
* * •
Мені здавалась пошлою й бридкою
Бравада напускна безвусих юнаків,
Що вечорами, пригасивши світло,
Несли в кімнатах плітки еротичні,
Розповідали про сумнівні вчинки
9

11. І смакували голосно й цинічно
Свої любовні втіхи й насолоди.
Я їх не слухав. Сплющивши повіки,
Про тебе думав і зітхав нечутно.
В кімнаті тхнули прілі сигарети
І різав носа неприемний дух.
А мені ввижались білі ниви,
Знайомі образи витали наді мною,
І ти мені на плечі клала руки,
І обпікала дотиком гарячим,
І я мовчав. Я не хотів про тебе
Розповісти завзятим брехунам,
Які б моє кохання осміяли.
16.09.1956, Київ
ф ф •
О, ці міста, мов електричні скати
З розгоном вулиць, галасом юрби,
Де люди п'ють портвейни і мускати
1 наживають гроші і горби.
О, ці жінки, розкішні і вродливі,
Очей опущених прихований екстаз,
Рожеві губи, вогкі і примхливі -
Я вас любив і проклинав не раз!
0 вулиці в шаленій непокорі,
Будинків нескінченний карнавал!
Куди пливу я в цім безумнім морі?
Куди несе мене стихії шал?
16.09.1956, Київ
ВУЛИЧНА СЦЕНА
Біля кафе танцює дівка п'яна,
Юрбу зівак розштовхує мільтон,
1 еротичне «мамбо італьяно»
Вигукує з балкону саксофон.
І полохливо тротуаром голим
Мелькають туші - уперед, назад,
10

12. Неначе їх стьобає радіола
Під непомірно ожирілий зад.
Зіваки збуджені, народові потіха,
Міліція лютує, а вгорі
Над натовпом качаються зі сміху
Холодні електричні ліхтарі.
17.09.1956, Київ
А тепер стислий коментар. Місто входило в Си-
моненкову поезію поволі й викликало суперечливі на­строї:
осягав його, часом віддаючи належне і єсенінським,
і блоківським мотивам (їх легко розпізнати і в «босяць­кому
» картузі, і в ліхтарях), але виразно виявляв і власне
бачення. Зверніть увагу на час написання трьох останніх
віршів: два дні на початку п'ятого курсу, після канікул
у Біївцях. Згодом, думаючи про видання книжки, поет
звірявся товаришеві: щоб привернути читацьку увагу,
відкрив би збірку віршем «Вулична сцена». «Варто чита­чеві
зацікавитись першим віршем, як він прочитає всю,
хоч там будуть і погані вірші. Без них не можна. Не всім
же буть шедеврами». А «приводом для написання цього
віршика, очевидно, послужило те, що ми якось купили
по платівці “Ей, мамбо!"» (Буряченко. - С. 52-53).
А ось іще один Симоненків текст, що проситься на
музику (ми такий незвично-танцювальний ритм уже
ніби десь чули?):
Черевики! Черевики! Черевики - перший сорт!
Хто на ноги вас узує, той красивий, ніби чорт.
А як вулицею піде і на рипах зарипить -
Як такому не позаздрить, як такого не любить!
За рипучі черевики що на світі є миліш?
Та весною, черевики, вас не носять без галіш.
Щоб із вами не набратись ані горя, ні біди,
Бережуть вас, черевики, від весняної води.
Поможіть же, черевики, ще загадку розгадать -
Як навчитися галоші нам на серце узувать?
11

13. Щоб, ЯК ПОВІНЬ В душу рине свіжим струменем п'янким, -
Замочить лише галоші, серце ж винести сухим?
22.1Ц 19J61
Такий трохи несподіваний ритм трапляється ще лиш
раз, у вже наведеному вірші «Іспанка (“Чи про славу,
чи неславу, чи про сором і біду...”)». Часова дистанція -
п’ять років, що позначилось і на змісті. Перший пройма­ють
романтично-піднесені інтонації, в ньому ще відчу­вається
наслідувальне відлуння (особливо в рафіновано
окрасивлених образах другої строфи, аж до перестуків
кастаньєт). В обох випадках можна вести мову й про
фольклорну стилізацію, проте в емоційній сфері друго­го
вірша з’являються нові грані світовідчуття, інша то­нальність:
сумовита напівусмішка житейського досвіду.
Творчі вибухи припадали на дні, вечори, ночі, коли
писалося відразу по кілька різнопланових текстів. Так,
22 лютого 1961 p., в день народження сина Олеся (спо­внилося
3 роки), з'являються й три вірші різного на­строю
та ритму - від примирливо-спокутувального
«Забинтую у серці рану...» до щойно цитованого сумо­вито-
танцювального і зрештою - етико-філософського
«Є в коханні і будні, і свята...». У рукописі вони не ма­ють
заголовків. Утім, у «Спадщині» озаглавлено тан­цювальний
вірш «Черевички» (може, за машинописом)
та додано ще два рядки:«Отоді я взяв би серце й вирвав
гнівно із грудей, /Щоби трупом не ходити у галошах між
людей» (Т. 1. - Кн. 1. - С. 251). Ці два рядки, що асоці­ацією
з горьківським Данко змінюють інтимний лад
на героїчний, навряд чи додають художності, зате по­слаблюють
попереднє риторичне запитання.
Потужний діапазон душевних станів зринає і в на­писаних
протягом вечора 14 грудня 1961 р. трьох віршах:
«Стільки в тебе очей...», «У нього на плечах сиділи зорі...»
та «Фокстрот». У першому - ніби підсумки земному існу­ванню:
«Щось у мене було / І від діда Тараса / І від прадіда- /
Сковороди. <...> Упаду я зорею, /Мій вічний народе, /На тра­гічний
і довгий / Чумацький твій шлях». (Написано рівно
за 2 роки до смерті. Сонет «Я», де є подібні передчуття, -
12 грудня 1955 p.; помер В. Симоненко в ніч із 13-го на 14-
те). Другий вірш - іронічний портрет молодих міщан: вона
12

14. «кохає» його за зорі на погонах, які він теж любить боже­вільно.
Третій - жартівливе звертання до Бабетти (героїня
актриси Бріжіт Бардо з фільму «Бабетта йде на війну»).
Виявляється, того вечора святкували одруження Людмила
Возна, що мала зачіску d la Babetta, й Віктор Онойко. Той
самий «маестро Вітя», що згодом перший із кола черкась­ких
журналістів письмово засвідчить побиття поета в мі­ліції.
Але станеться це аж після грудня 91-го2. А в грудні
1961-го був танець із жартівливими наслідками:
ФОКСТРОТ
Бабетті замість вибачення
за те, що я десь комусь
щось негарне сказав про неї
Може, ти занадто жвава
Й трішечки лукава.
Не біда, мала Бабетто,
Що не кучерява.
Не біда, що під бровами
Усмішка й забава,
Жаль, Бабетто, що зі мною
Ти така лукава,
А по-справжньому із іншим
Добра та ласкава.
Жаль, Бабетто? Що жаліти?
Що живем на світі?
Що таке обличчя кисле
У маестро Віті?
Потанцюємо ж, Бабетто,
Мов несамовиті.
Доки весело - не треба
Гаяти ні миті.
Ждуть тебе іще печалі
У гарячім літі,
Щирі ласки і побої
Од маестро Віті.
Ждуть, Бабетто. Що ж із того,
Ждуть, то й слава Богу!
2 Онойно В. Чи били Василя Снмоненка? //Літ. Україна. - 1992. -
27 лют.
13

15. Не було ще без печалі
Радощів ні в кого,
Я тобі, чужа Бабетто,
Наступив на ногу?
Вибачаюсь, трохи п'яний.
Не дивися строго.
Я тобі, Бабетто, зичу
Доброї дороги
Й щастя повного, дзвінкого,
Як вино, хмільного.
Ще за студентських часів поет почав писати й бай­ки.
На тому ж четвертому курсі - «Лев ім'я змінив»,
байку без нав'язливої «моралі», але з таким прозорим
завершенням:
Та звірі всі тікали в дику хащу,
Бо Лев ім'я змінив, та не змінив він пащу.
Написано 22 грудня 1955 p., за два роки по смерті
Сталіна й за три роки до виходу в світ одразу ж і знище­ної
збірки Д. Павличка «Правда кличе» (1958), де у вірші
«Коли помер кривавий Торквемада...» висловлено схожу
сентенцію: «Що здох тиран, але стоїть тюрма!». Згодом
ім'я Торквемади згадає й Симоненко, в іронічному аспекті
(«Муза і редиска»). Що ж до байки, то, за всієї фабуль­ної
простоти, мораль її переростає конкретно-історичні
прив'язки та імена: зміна вивіски при незмінній суті.
Отакі поезії, хоч і не увійшли до сотні справді
найкращих творів, проте істотно доповнюють образ
автора, не даючи йому бронзовіти. Далеко не повна
бібліографія його власних та присвячених йому публі­кацій
сягає вже близько 1500 позицій3. Статті, спогади,
есеї І. Світличного, І. Дзюби, В. Стуса, Є. Сверстюка,
Л. Танюка, І. Бердника, М. Вінграновського, С. Тельнюка,
М. Сніжка, Є. Дударя, М. Кіпоренка вміщено в додатках
до видання творів 2010 р.
' Див., зокрема: Василь Симоненко: «Україно, ти моя молит­ва...
» : Бюбіблюграфічний нарис / Авт. нарису Л. Тарнашинська; бі­бліограф-
у поряд. Г. Гамалій; Наук. ред. В. Кононенко; Нац. парлам.
б-ка України. - К., 2007. - 119 с.
14

16. А ще 20 років тому повноводе тоді видавництво
«Дніпро» випустило у світ 40-тисячний наклад літера­турного
портрета «Василь Симоненко : Нарис життя
і творчості». Відтоді його автор теж написав дещо, зо­крема
й передмову до того ж видання 2010 p., примітки
та доповнену бібліографію4. Тож у цій передмові праглося
не повторюватись. Що ж до її заголовка - перечитайте
маловідомий і поки що не датований вірш останнього
року чи й місяця життя «В житті € світоч в кожної лю­дини...
» - і відчуєте. Адже річ не лише в розумінні (до
цього /гдщонального знаменника зводять нині основну
проблему літературної герменевтики), а у віл чутті.
Людність українська відчула і сприйняла його за свого.
Нині, щоправда, з'являються й спроби досить кри­тичних
перепрочитань. Хай собі, то теж потрібно, аби
актуалізувати Симоненків запис у щоденнику. Отому
щоденнику, за читання якого на початку 70-х виганя­ли
з університетів, ламали людям долю. А запис такий:
«Треба написати поему про Герострата. Це зараз дуже
актуально. Земля кишить Геростратами». Згодом був на­писаний
вірш «Герострат». Хай перепрочитають і його,
він тепер ще актуальніший, а тоді напишуть своє, пост-
модерно ліпше. Бо інакше є ризик ще раз підтвердити
його парадокс:
Народ тебе ніколи не забуде,
Бо він ніколи вас не буде й знать.
Уміщений у цьому виданні основний текст лише по­етичної
творчості митця, звичайно, далеко не повний.
Звертаю увагу й на ритмічні варіації, бо декому почало
здаватися, що поет метрично одноманітний. Але ритм
і метр - то різні речі. Ритм - жива стихія художньої
мови, а метр - мірка, якою її міряють, кроківка, якою
колись міряли неозорі лани, прокрустове ложе, в яке
її вкладають (прочитайте вірш «Юність в інших завше
загадкова...»). Первинний, звичайно, ритм - із Космосу,
4 Симоненко В. Вибр. твори / Упоряд. А. Ткаченко, Д Ткаченко
К. : Смолоскип, 2010 - 852 с
15

17. з морського прибою, зі стукоту серця, з таїни зачаття,
першопоштовху творення світу - матеріального і ху­дожнього...
А метр - від намагання здорового глузду
збагнути незбагненне, зміряти алгеброю гармонію, пора­хувати
загадку Генія. Ритм - то Моцарт, метр - Сальєрі.
...Справді начебто традиційна Симоненкова по­езія.
«Начебто», бо новації здебільш обмежують сфе­рою
форми, а ще вужче - версифікації. А він, як слушно
стверджував С. Крижанівський у передмові до збірки
«Тиша і грім», новатор насамперед у сфері ідей. Проте
не тільки. Після ґрунтовної передмови І. Кошелівця 5,
написаної все ж на основі далеко не повної інформації,
дехто й досі повторює, що в Симоненка не зустрінемо
верлібру. Але вже в першій збірці є верліброва спроба
(«Ти стояла під стендом...»), якої не передруковували.
Крім того, деякі з рукописних текстів постають спочат­ку
як фіксування тем, подібні до верлібрів. Наприклад,
у журналістському блокноті 1962 p.: «Старе джерело
Ятрані /на Томашівських полях забите. /Пан забив дже­рело
- /витратив 100гектарів / ліса. /Як ідеш чи їдеш,
а/воно колишеться, /УВ'ЯЗНЕНА РІЧКА». Потужна тема!
На жаль, не знайшла подальшого розвитку. Нині так само
потужно забивають джерела духовні. А вони колишуться.
Деякі з таких записів згодом, після значних пере­робок,
набували класичних форм. У тому ж блокноті
зафіксовано поетичну ідею: «Очі - вікна / моєї душі, /
У душі моїй / світло, /дивись мені/в очі». А в пізнішому
автографі та у збірці «Поезії» (1966) зустрічаємо сила-
бо-тонічну версію:
Облягли нас тумани.
У їхньому клоччі
піднімаються сумніви,
мов комиші.
Ти не бійся дивитись
в мої розтривожені очі,
очі -
вікна моєї душі.
* Берег чекань / Вступ, ст., вибір і комент. І. Кошелівця. [Нью-
Йорк] : Пролог, 1965. - 223 с. 2-ге вид., доповн. - Мюнхен : Сучас­ність,
1973. - 310 с.; Перевил. К. : Наук, думка, 2001. -2 4 6 с.
16

18. Фрагмент вірша «У душі моїй...» експериментально
подаю тут не в традиційному вирівнюванні від лівого
краю, а в симетричному - від центру. І стає очевидною
ритмічна гармонія такторядків, на які поділено віріио-
рядки (терміни мої. - А. Т.).
Так можна надрукувати переважну більшість Симо-
ненкових творів, які постали б ритмічно виразніше
й ніби в інших вимірах. Знаменитий вірш «Дід умер»
нагадував би кремезне дерево.
А цей симбіоз павзника й верлібру, що теж ли­шався
непоміченим (наведений у поетовому листі до
1. Світличного від 18. VI. 1963), нагадував би папороть:
Я
Тікаю
Від себе,
Від муки і стоми,
Від крикливих окатих міст,
Я самотній бреду
В білу папороть снів.
Я зрікаюся всіх
І цураюся всього,
Бо хочу побути нічим.
Я, натомлений власною дурістю,
Хвалькуватістю власною вбитий, -
Я від себе втечу
В білу папороть снів.
Там - у снах - ніжні тигри
Цілуватимуть губи мої пересохлі,
Леопарди чарівно зніматимуть шкіри
І мені даруватимуть щедро: - Бери!..
Я візьму.
І забуду про все на світі,
Стану сном, сновидінням солодким,
Як добре, що я - це сон,
І як погано, що я проснуся,
А біла папороть зазеленіє...
Тобто маємо й наближення до зорової поезії, бодай
через експериментально-симетричне увиразнення гар­монії
такторядків. Симетрія і гармонія - чи не правда,
цікава тема для досліджень? Як і гармонійність «ен­гармонійного
» в Павла Тичини. А то зациклились на
кларнетизмі, товчемо сам тільки термін, як воду в ступі,
17

19. а якою сальєрівською алгеброю чи прокрустовим ліж­ком
ту воду міряти?
У своєрідному ритмічному ключі написано й «Казку
про Дурила». Фольклорний речитатив при одночасному
тяжінні до літературної, переважно римованої тоніки:
Ото ж воно й почалося з того,
Що одружився дурний Петро -
Тільки до хати привів небогу,
Зразу ж топитись пішов у Дніпро.
Початок, як і наступний текст твору, не надається
до однозначних підрахунків кількості ненаголошених
складів: залежно від манери читання, виражальних ак­центів
і павз, кожен рядок може мати неоднакову кіль­кість
наголосів. Наприклад, четвертий прочитується як із
двома найсильнішими наголосами (топитись, Дніпро),
так і з чотирма - на кожному самостійному слові (і тоді
виходитиме 4-стоповий дактиль). Та все ж виразно чути
фольклорно-розмовне інтонування, яке не дає читцеві
ставити «зайвих» наголосів: тонічна двонаголошеність.
Тож мав цілковиті підстави й 20-літній поет на зу­хвальство
таланту: «Все ще моє попереду...», адже з не-
навроченою долею (якби ж то!) та з таким органічним
ритмо- і фоновідчуттям (немає жодного какофонічного
збігу приголосних чи й голосних, якими - збігами - те­пер
пересіяні майже всі тексти), із заявленою й великою
мірою розгорнутою різножанровою творчою палітрою
ще більш урізноманітнювалися б і пошуки нових вер­сифікаційних
можливостей. Це якщо підходити не із
сальєрівською чи Прокрустовою метричною кроків­кою,
не з вишукуванням того, чого у 28-літнього нема,
бо й не могло бути, а з удячним пошанівком того, що є,
що він устиг.
«...Ви радите мені верлібр. Як Ви знаєте, я писав уже
верлібром (у книзі віршів є їх трохи) і, може, писатиму зго­дом.
Може, навіть завтра - звідки знати? А ставити собі
завдання - писати верлібром - не можу. Бо він іде з темою,
живе в темі й пишеться з темою. А теми ось уже кілька
літ ідуть неверліброві (можливо, верлібр приходить при
18

20. меншій емоційній напрузі, коли немає надмірного зосере­дження
на одному, при більшому самовладанні митця; він
ніби існує в стереоскопічному просторі, в якому мені поки
що заказано; нарешті, верлібр - це і більша відстань між
матеріалом і автором, ніж та, на якій я перебуваю: у ньому
ранг буття геть чисто переконструйовується в мистецькій
структурі і набуває в ній смислу тільки як протоматеріал,
а все це - завелика розкіш для мене, задальній план мого
себепочування)».
Так писав 37-річний Василь Стус у листі від 28.11.75
до української поетеси з Бразилії Віри Вовк. А через 8 та­бірних
зим пояснював уже матері перехід до неримованого
віршування та верлібру: «...усі неримовані, бо в мо ї46 років
уже ніби й сором римувати», «...розмірковую над своїми
чудернацькими віршами, які вперто бороняться від рим»,
«Закінчив свою збірку “Птах душі", - відчайдушно прозову,
майже без пафосу, неримовану, прозових інтонацій, сумно-
спокійну, без надриву. Стоїчну - такий її музичний ключ».
Згадував «стихію Уїтмена - вільного прозо-вірша, геть віль­ну,
геть чутну до найменших модуляцій настрою».
Уривки цих листів навела Михайлина Коцюбинська
в одній із перших «повнометражних» статей про твор­чість
В. Стуса, озаглавленій, до речі, Симоненковим
крилатим рядком 6.
У збірці «Моя молитва» уміщено твори 28-річного
В. Симоненка різних родів та жанрів: лірику (послан­ня,
елегії, медитації, епітафії, пісні, сонети), ліро-епос
(поеми, байки, балади), епос (віршовані казки, нове­ли).
А він ще - рельєфний прозаїк, предтеча Григора
Тютюнника, проте такому сприйняттю «заважає» його
ж «брендова» поезія, але запрошую перечитати в інших
виданнях його прозові гуморески, новели, оповідання,
невелику повість - не пошкодуєте: і модерні, а часом
і пост-, і дотепні, й потужні надзвичайно; він - драматург
(хто з театральних чи й кінорежисерів нарешті поста­вить
реставровану та опубліковану нами понад 20 років
h Коцюбинська М. На цвинтарі розстріляних ілкпіії ' С лово
і час. 19%. №6 - С. 21 32.
19

21. тому, в журналі «Сучасність» п’єсу?), він кінодраматург
(хто зніме опубліковані М. Шудрею в журналі «Україна»
“пунктири сценарію" «Бенкет небіжчиків»? Усе це тепер
є і в смолоскипівському виданні); він - літературний,
театральний і кінокритик, нарисовець, памфлетист,
майстер листів зворушливих, пісняр... Хтось заспіває
після тих, що проверлібрили життя, бодай одну пісню?
Хтось засміється з подивом чи сумним сарказмом, як-
от над «Хуліганською Іліадою...», хтось ізмахне сльозу?
Він Василь Симоненко - світла й трагічна постать в іс­торії
нашої літератури, янгол наш і посланець у вічність.
Він і досі спрагло кличе ідеальної душі та віри. І тут
мають спрацьовувати не кількісні мірки (хоча й вони
вражають), а саме отой магнетичний поклик.
Читаймо й перечитуймо, линьмо до нього всім най­кращим,
що в нас є, ідеальними душами.
Анатолій Ткаченко

22. ПОЕЗІЇ

23. * * *
Не лицемірити, не чванитись пихато,
Не дуракам пускати в очі дим,
Не з мудрим виглядом зазубрені цитати
Вигукувати голосом худим, -
Я не цього бажаю, не папуга,
Щоб віддаватись цьому ремеслу.
Я хочу правді бути вічним другом
І ворогом одвічним злу.
3.11I.[19JS3
23

24. * * *
Буду тебе ждати там, де вишня біла
Виглядає з саду тихо і несміло,
Де, здається, спокій і нема нікого,
Тільки завмирає, журиться дорога.
Може, ти не прийдеш, гарна й кароока, -
Буде мене пестить нічка одинока,
Буде мене тішить, лагідна та люба,
Цілувать у щоки, розвівати чуба.
Може, ти не прийдеш, лаяти не стану -
Буду сам гуляти з вечора до рану.
Бо й признатись щиро: не тебе я жду,
Жду свого кохання в білому саду.
20.05.1953
24

25. З ДИТИНСТВА
В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід, -
Нікому не мовив «тату»,
І вірив, що так і слід.
Був певен, що батько лишній,
Крикливий, немов сусід,
Коли заставав на вишні,
На мене кричав, аж блід.
Та боляче б’ється, думав,
Не пустить гулять на став,
І тому не знав я суму,
Щасливим собі зростав.
І лиш як минули роки
І я непомітно зріс,
Мені часто кидалось в око,
Як сину сусід той ніс
То нові штанці святкові,
Сорочку, що так до лиця,
Або чобітки з підковою
Приносив йому од шевця.
Але мене й це не вабило,
Бо заздрити, знав, не слід,
І звавсь за обнови «бабою»
У мене малий сусід.
Я вірив, що краще всього
Пісні, які знав дідусь.
Вмощусь на коліна до нього
І в очі йому дивлюсь.
А він вимовляє, виспівує
Гарячі прості слова -
25

26. І все давниною сивою
В очах моїх ожива.
Мелькають червоні жупани,
Вирує, кипить Дніпро,
І Байда стріляє в султана,
Підвішений за ребро.
І грізні полки Богдана
Шляхетську орду женуть,
А з півночі десь бураном
На поміч стрільці ідуть.
Несуться зі свистом-гуком
Козаки у всі кінці...
І я затискаю руку,
Мов шабля у тій руці.
І плачу, було, й сміюся,
Як слухаю ті пісні...
Спасибі ж тобі, дідусю,
За те, що ти дав мені...
/У 9541
26

27. ♦ * *
- Спини! Спини! - промчиться, ніби вихор,
На ошалілому гарячому коні,
І буде мчать, поки собі на лихо
Десь голову зламає на стерні.
Так чому ж він не сильний, не упертий -
Від того скаженіють скакуни!
Ні, я, коли впаду в обійми смерті,
Не заволаю слізно: «Зупини!»
/ / 954/
27

28. * * *
Я так люблю твої суворі чари,
Люблю твій дзвін і пороховий хрип,
Тобою завжди я і жив, і марив,
Сміявсь і плакав під шуміння лип.
Мені з тобою море по коліна
І ні по чому каторжні труди,
Моя вкраїнська мово солов'їна -
Джерельний струмінь свіжої води.
09.07.1955
28

29. У ВАГОНІ
Ти сидиш навпроти, кучерява,
І з-під вій на мене - блись та блись.
У твоєму погляді лукавім
Хитрість і захоплення сплелись.
Та весела посмішка дівоча
Будить в серці не любов, не спів.
Ні, твого кохання я не хочу,
Як ніколи фальші не хотів.
Я для тебе іграшка, забава,
Але ж то всього лише на мить.
Я ж не хочу, я не маю права
На дрібниці серце розпилить.
Бо крізь очі видно порожнечу,
Легковажність у душі твоїй
Та й сказати мушу я, до речі,
Що поклявсь у вірності другій.
Тій дівчині, що тобі не пара,
В неї очі ніжні та ясні,
А у тебе нині пашать жаром -
Тільки кригу видно в тім огні.
Я ж себе не дам тобі в забаву
Ні тепер, ні завтра, ні колись...
Не дивись на мене так лукаво,
Не дивися, чуєш, не дивись.
29.08.1955
29

30. ТОЛОКА
Поезія безплідна, як толока.
Усе завмерло, мов пройшла чума, -
Немає Брюсова, немає Блока,
Єсеніна і Бальмонта нема!
Біля керма - запроданці, кастрати
Дрижать від жаху в немочі сліпій...
Коли б оту толоку розорати,
Шевченко міг би вирости на ній!
28.Х. [19]5 5
ЗО

31. Заграє смерть іржавою трубою,
Та я, забувши, що минає строк,
На край світів блукати за тобою
Піду у жовтій куряві зірок.
Піду блукать по всесвіту широкім,
Незваним гостем побуваю скрізь
І десь знайду невблаганну, жорстоку
Тебе, богине радощів і сліз.
І під шатром розписаного неба
Я поцілую очі твої злі -
Візьму я все, о блуднице, від тебе,
Чим ти людей обходиш на землі!
/Між 17.Х і 14.XI.195S/
31

32. ПІСНЯ
Що ярами глибокими, степом та лісами
Йшли козаки проти хана, блискали списами.
Гей, іржали ситі коні, вороні й булані,
Майоріли короговки у густім тумані.
Попереду на баскому на коні гарячім
їхав славний Конашевич - кошовий козачий.
Ішли бити татарина, табуни займати,
І ревіло над степами грізне «ой, гай, мати».
Ой, гай, мати! Ой, гай, мати! Ой широкі ниви -
Прийдем в гості к бусурману, натворимо дива.
Ой, гай, мати. Ой, гай, мати. Гай та не загайся -
Не весілля, а поминки відправлять збирайся.
Та не плач ти над труною, не зітхай важенько,
Краще в пісню свою тугу вилий, стара ненько.
Щоби слава наша в пісні ожила з віками,
Щоб гордилась Україна нами-козаками.
8.Л7/.//9/55
32

33. я
Не знаю, ким - дияволом чи Богом -
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
І говорити правду всім бульдогам.
А часто хочеться закрити очі кляті,
Забути все і в затишку глухім
Кубельце звити, завести свій дім,
Щасливим бути, як дурак на святі.
Та тільки серце, серце ненавмисне
Пекучим болем душу мені стисне
І відчаєм її наповнить вщерть.
І шепче хтось (можливо, совість власна):
- Не йди туди, дорога то нещасна,
То не життя, то смерть.
12.12.1955
33

34. ПОЕТ
Я жив не раз, хоч не в одній оправі,
Вмирав не раз і знову воскресав,
Серцями людськими, мов кременем,
кресав,
Втопивши біль у віковій заграві.
Тоді, як ви плелися невеселі,
Опутані кайданами, в катівні, -
Мартинови під ваші сни наївні
Мені стріляли в груди на дуелі.
Я не вмирав. На прив'язі міцному
Мене, мов пса, покірні холуї
Тримали в закутку холодному, тісному,
Закинувши в віддалені краї.
Та не піддавшись зарібку легкому,
Я не прислужував ніколи і нікому.
03.02.1956
34

35. БРАМА
Дикими, незнаними речами
Марить брама у тривожнім сні,
Де сторожа брязкає ключами
І скриплять ворота затісні.
Привиди з кривавими мечами
У накидках чорних, ніби ніч,
Граються безформними м'ячами -
Головами, знесеними з пліч.
Кров стіка під флегматичні мури,
Зойки захололі на губах -
Сотні літ наруга і тортури
Мертвих повертають у гробах.
І не бачить місто в ніч похмуру,
Як сторожа (вже не при мечах)
Нову жертву кидає під мури
З тряпкою брудною на очах.
16.02.1956
35

36. БЕЗСОННА НІЧ
9
От знову ніч, і місто знов дрімає,
Тремтять під проводами ліхтарі,
А душу вимисли і привиди старі
Шкребуть залізними колесами трамваю.
Я не засну, вони немов голодні,
До мене руки витягли криві,
Обірвані, розкішні, у крові
На мене дивляться із чорної безодні.
Я - жертва їх. І жадні очі пильно
За кожним рухом стежать неухильно.
Мов хочуть серця випити нектар.
Ну що ж - чекайте на годину слушну,
А поки що ви лиш раби послушні
І я над вами цар!
23. N.[19/56
36

37. * * *
Земля кричить. Шинкують кров'ю війни,
І падають занози від ярма,
І лиш годинник холодно й спокійно
Рахує дні, розтрачені дарма.
І без кінця - окопи, барикади,
Та над громадами кривавих тіл
Гримлять салюти і бучні паради
Нових Тимурів і Аттіл.
13. W J 19/56
37

38. * * *
Буде весна. Різнотонними струнами
Будуть співати поля і степи,
І килимами з химерними барвами
Встеле вона Україну мою.
В нас на Полтавщині вишумлять заводі,
Викличуть птахів з далеких країв,
І побреде у червоних чоббтях
Між очеретів красунь-чорногуз,
І заґелґекають гуси в болоті,
Селезнів стануть качки дорікать,
А дітвора на човнах із крутілками
Вирушить в мандри по спичаки.
Свіжа рілля у полях запарує,
Прийме у себе добірне зерно -
Може, надії простих хліборобів
Буйними сходами тут зашумлять.
22.111.[19JS6
38

39. * * *
Ти йшла з села дорогою гнилою,
Місила грязь простими чобітьми -
І пахнув вірш твій теплою смолою,
Кленовими гарячими слізьми.
А чорне листя сипало під ноги -
Тобі - дорога, а зимі - постіль.
І ти в душі несла людські тривоги,
Людські бажання, сумніви і біль.
Ревли вітри... Ти, стомлена ходою,
Зійшла з дороги на твердий обліг,
Змінила жар тепленькою водою,
Знайшла сухенький, затишний нічліг.
І заспівала про смачні цілунки,
І людський біль у віршиках затих,
Бо ти забула про мужицькі клунки,
Про жебраків на вулицях пустих.
Та я тебе не волочу до суду,
Я тільки хочу на кінець сказать:
Народ тебе ніколи не забуде,
Бо він ніколи вас не буде й знать!
29.03.1956
39

40. 47-Й РІК
Забулися давно образи, суперечки,
Злиденні і напівголодні дні,
Та не забуду я, як пінилася гречка
І чорногузи гуртувались на стерні.
І люди йшли байдуже, мов лелеки,
Із косами дідівськими на лан,
В полукіпках лишали чорні глеки,
І, зуби стиснувши, «виконували план».
І вдови плакали, кричали діти «папи»,
А на сніданок - жолуді одні.
І в гарбах пнулися скелети-шкапи,
Худі, немов колгоспні трудодні.
Я не забув мужицькі очі хмурі,
Обличчя матерів налякані, тривожні,
Коли писали ви, продажні шкури,
Про їх життя, щасливе і заможне.
21.09.1956
40

41. МОЖНА
Можна вірить другові чи милій,
Марить наяву чи уві сні,
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.
Можна жить, а можна існувати,
Можна думать - можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!
Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого «не можна».
29.09.1956, Ьипці
41

42. * * *
Я йшов один. Алеї гомінливі
Пливли в задумі у вечірню млу,
І юнаки, закохані й щасливі,
В строкатім одязі, неначе на балу,
Хвилини рахували неспокійно
І дорікали долю свою злу.
Коханих лаяли за вдачу непостійну,
Або з-за жовтих зім'ятих газет
Дивились на прохожих безнадійно.
І лиш один закоханий поет,
Затиснувши у жменю чуба,
Вивершував любовний тріолет.
А поруч хтось, облизуючи губи,
Чарівній співрозмовниці своїй
Доводив палко непотрібність шлюбу.
І довго чулися у тиші голосній
Її слова, обурені і гнівні...
Вони збудили в пам'яті моїй
Забуті дні, короткі хвилі дивні,
Вологих вуст незаймане тепло
І ласки по-дитячому наївні.
І знов моє нахмурене чоло
Торкнули ніжно руки невидимі,
І миле щастя серце залило,
І помисли мої крикливо-нелюдимі
Змінила ніжності бездумна пустота.
І я розтанув у солодкім димі,
42

43. І мізером здалася висота
Надуманого мною п'єдесталу...
Враз я отямився. Байдужа темнота
Засмоктувала холодно квартали,
І ти під одиноким ліхтарем
Розмашисто другого цілувала..
29.09.1956, Біївці
43

44. ЧАРИ НОЧІ
Лягла на всьому вечірня втома.
Палає місто, мов дивний храм.
І розтинають ніч невагому
Квадратні очі віконних рам.
Ці чари ночі такі знайомі -
Усі підвладні, покірні вам.
О, скільки вікон у кожнім домі!
А там, за ними, - ідилій, драм!
Там заплітає життя тенета,
Там люди б’ються з останніх сил,
Там так знадливо звучать монети
І рве легені отруйний пил.
Там гинуть вчені, митці, поети,
Але... й виходять вони звідтіль.
01 -02.10.1956, Біївці
44

45. УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ
Довго тужить сумна бандура
Про діла у старій сивині,
І якусь невідому зажуру
Навіває та пісня мені.
Не мелодія - збурена рана,
Не слова, а безжальні голки,
Тільки бачу не сині лимани
І не горді козацькі полки.
А ввижається - там, біля шляху,
На потоптаній кіньми траві
Жирний ворон, мов чорна папаха,
На козацькій сидить голові.
А нав-круг по-ру-ба-ні
До-си-на-ють сни,
І да-ле-ко бу-бо-ни
Кли-чуть до вій-ни.
18.0l.19S7
45

46. * * *
Я юності не знав. Нудотно і похмуро
Пройшли мої, можливо, кращі дні
У тісноті і сутінках конури
З думками власними на однині.
Я не шукав хвилинної утіхи,
Бо соромітними здавалися мені
Вульгарні танці і розмови тихі,
П'янке тепло дівочої руки
І губи, скорчені від сміху.
І все було у мене навпаки:
Коли гриміли духові оркестри
І шарпали підлогу каблуки,
У мене в роздумах проходили семестри.
Були зі мною сум і самота
Та ще нудьга й докука, ніби сестри.
Тепер смішні - дитяча прямота,
І аскетизм, і холодність уявні,
Бо сонне серце сполох калата.
І та моя відчуженість недавня
Мене залишила - і я бажаю жить,
Відкрить на вікнах посірілі ставні,
З людьми сміятись, плакать і любить.
17.09.1957
46

47. КРИВДА
(Новела)
У Івася немає тата.
Не питайте тільки, чому
Лиш від матері ласку знати
Довелося хлопчині цьому.
Він росте, як і інші діти,
І вистрибує, як усі.
Любить босим прогоготіти
По ранковій колючій росі.
Любить квіти на луках рвати,
Майструвати лука в лозі,
По городу галопом промчати
На обуреній, гнівній козі.
Але в грудях жаринка стука,
Є завітне в Івася одно -
Хоче він, щоб узяв за руку
1 повів його тато в кіно.
Ну, нехай би смикнув за вухо,
Хай нагримав би раз чи два, -
Все одно він би тата слухав
1 ловив би його слова...
Раз Івась на толоці грався,
Раптом глянув - сусіда йде.
- Ти пустуєш тута, - озвався, -
А тебе дома батько жде...
Біг Івасик, немов на свято,
І вибрикував, як лоша,
І, напевне, була у п’ятах
Пелюсткова його душа.
47

48. На порозі закляк винувато,
Але в хаті - мама сама
- Дядько кажуть, приїхав тато,
Тільки чому ж його нема?..
Раптом стало Івасю сїидно,
Раптом хлопець увесь поблід -
Догадався, чому єхидно
Захіхікав сусіда вслід.
Він допізна сидів у коноплях,
Мов уперше вступив у гидь,
З оченят, від плачу промоклих,
Рукавом витирав блакить.
А вночі шугонув через грядку,
Де сусідів паркан стирчав,
Вибив шибку одну з рогатки
І додому спати помчав...
Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє бездумно в рани,
У болючі рани чужі...
і 4.08.1958
48

49. ПИЛЬНОМУ
Чого вдивляєшся так пильно й підозріло
У тих, хто сумніви свої яв ля на людях сміло?
Якщо ти дійсно служиш правді, а не злу -
Чому ж у щирості вбачаєш крамолу?
При людові не стане ворог горло дерти,
Бо тільки друг бува завжди одвертим,
Ти краще придивляйся, як належно,
До тих, хто мислить і говорить обережно.
22.И.Ц9М
49

50. ДІД УМЕР
От і все. ,
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже -
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава рветься вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
Що дід із могили воскресне,
50

51. але вірю,
що ні -
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
09.06.19S9
51

52. МІЙ РОДОВІД
Вельможі пихаті і горді
Плетуть родоводів в'язь:
В одного - прапрадід став лордом,
В іншого - прадід князь.
Баньки уп'явши в минуле,
Гордо ця рать рече:
- Про нас хрестоносці чули...
- В нас Рюрика кров тече...
- Мій предок огнем і залізом
Титул собі добув...
- А мій тисяч сорок зарізав,
За це і в пошані був...
Нічого собі родоводи!
Та киньте свій ґвалт і крик:
Я із древнішого роду,
Бо я - полтавський мужик.
Ви скорчите кисло пику,
Коли повідомлю вас,
Що предок мій споконвіку
Хліб сіяв і свині пас.
Щоб жерли ви булки й сало,
Віками пер соху-плуг.
Хіба для історії мало
Оцих видатних заслуг?!
Я вами гордую, панове,
Бо я - знатніший од вас.
Звиняйте за грубе слово -
Я з вами свиней не пас!
23.11.[19)60
52

53. МУЗА І РЕДИСКА
Знов на лірику тягне. 1 знову,
Тільки виповзе вірш з-під пера,
Заведе моя жінка розмову,
Що за розум узятись пора.
І почне гомоніти й повчати,
Дорікати і лаять щодня:
В голові в тебе тільки дівчата,
Ну хіба ж ти людина? Свиня.
Де ти взявся мені на досаду?
Глевтяки в тебе, видно, в душі!
І немає ні грому, ні граду
На твої недотепні вірші.
Без пощади, вагання і жалю
Кожне слово б'є в ціль, мов снаряд.
Посадить мене треба на палю
Зо страшними злочинцями вряд.
О домашній страшний Торквемадо!
Не спіши ти мене розпинать.
Я і сам був би сонячно радий,
Коли б віршів не вмів римувать.
Чом, як клали мене у колиску,
Не втовкмачили «жисті» суть:
Вигідніш продавати редиску,
Ніж поетом на світі буть.
30.08.1960
53

54. І знову сам воюю проти себе -
Два чорти схарапудились в мені.
Один волає: «Зупинись! Не треба!»
Штовхає інший: «Не впиняйся, ні!»
І я іду, і падаю, і знову
Спішу вперед або плетусь назад.
Мені дарма, що брехні і обмови
Об мене торохтять,
Як об гостинець град.
Мені дарма, плюю на остороги,
Топчу улесливості мох.
Мої чорти беруть мене на роги,
І щоб мені не збитися з дороги,
То треба дослухатися обох.
10.09. I960
54

55. * * *
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, темніла зірка
У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб'язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів - любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
- Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..
22.11.119161
55

56. ЖОРНА
Натуга на руках,
від втоми^чорних,
здувала жили,
ніби мотузки.
Каміння клацало зубами
в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно,
а мука...
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні
материнські руки
тягли за ручку
камінь без кінця.
Журливо мліли очі сумовиті,
і борошно,
мов біла кров, лилось...
Це все було
в двадцятому столітті,
що грозами над нами пронеслось.
Ми часто чуєм
радісну зловтіху
у голосі ворожому,
чужім,
що заглядали кривда
й люте лихо
у наш -
для щастя виведений - дім.
Хай сатаніють
виродки од крику -
нас не знобить
од їхньої хули:
нам жорна ті із кам’яного віку
на танках варвари
з Європи привезли.
І то для них
таки й була наука,
коли -
56

57. у всього світу на виду, -
немов у жорнах,
наші дужі руки
перемололи варварську орду.
Народе мій!
Титане непоборний,
що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвиг
не принизять жорна -
вони лиш возвеличують тебе.
Дарма біситься
Злість ворожа чорна -
Нічим не очорнить
Твоєї боротьби!..
Цілую руки,
що крутили жорна
у переддень космічної доби.
15.Ш.f 19/61
57

58. Все було. Дорога закричала,
Блиснули байдужі ліхтарі.
Ти пішла від мене до причалу
І згоріла в полум'ї зорі.
Вибухали дні незрозуміло,
І життя котилося моє...
Але там, де ти тоді згоріла,
Кожен ранок сонце устає.
16.05.1961
58

59. * * *
Дотліває холод мій у ватрі,
Я один замріяний іду...
Ми тоді зустрілися в театрі,
На гальорці, в третьому ряду.
І не вірю, що мені здалося,
Бо напевне знаю - так було:
То не скрипка кликала - волосся,
Що тобі спадало на чоло.
Тишина хиталася велично,
Ніжні струни квилили внизу -
Тож було і солодко, й незвично
У твоїх очах читать грозу.
А коли виходили із залу
З думами про вічне і земне,
Довго ти під ліхтарем стояла
І чекала радісна мене.
Ми ішли через блакитне місто,
Мовчки зупинились на мосту.
Ти була така прозора й чиста,
Я не смів порушить чистоту.
Тільки досі знаю: не здалося,
Так і залишилось, як було, -
То не скрипка кличе, а волосся,
Що тобі спадає на чоло.
Дотліває холод мій у ватрі,
Біля мосту стишую ходу...
Часто жду тебе я у театрі,
На гальорці, в третьому ряду.
/5.10.1961
59

60. * * *
Стільки в тебе очей,
стільки рук і мозолів,
стільки крапель в Дніпрі
і у небі зірок.
Ти не падав од вітру,
з біди не безволів,
не насунув на душу
ганьби козирок.
Не шукав я до тебе
ні стежки, ні броду,
бо від тебе узбіччям
ніколи не брів -
я для тебе горів,
український народе,
тільки, мабуть,
не дуже яскраво
горів.
Тільки, мабуть, не міг,
як болід, спалахнути,
щоб осяяти думкою
твій небозвід,
щоб устать, ніби зірка,
сіянням окута
твоїх подвигів гордих
й незлічених бід.
Скромна праця моя -
то не пишна окраса,
але в тому, їй-богу,
не бачу біди -
щось у мене було
і від діда Тараса,
і від прадіда -
Сковороди.
60

61. Не шукаю до тебе
ні стежки, ні броду
ти у грудях моїх,
у чолі і в руках.
Упаду я зорею,
мій вічний народе,
на трагічний і довгий
Чумацький твій шлях.
14.ХІЦ 19)61
61^

62. * * *
В букварях ти наряджена і заспідничена,
Поворозками зв'язана, ледве жива,
На обличчі тремтить в тебе радість позичена,
На губах скам'яніли казенні слова.
Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
Я люблю тебе іншу - коли ти бунтуєш,
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш
І несеш од криниці вагоме відро.
Україно, мовчи! Україно, затихни!
Не така ти багата, щоб тратить слова.
Хай брехня твоє слово дугою не вигне,
Хай не вірить твій розум в убогі дива.
Україно! Яка в тебе мрія шалена!
Ти не кліпай очима на мрію чужу.
Притулися горбами й устами до мене,
Перетни в моїм серці криваву межу!
Ти здави моє серце своїми руками
І угледиш, що в ньому немає води.
Не сиди в пелюшках над чужими віками,
Але гордо крізь смерть до безсмертя іди!
21.XILH9J61
62

63. * * *
В грудях набубнявіла тривога
Світла, ніби ранок запашний, -
Ти ще не хилила ні до кого
Лобик свій упертий і смішний.
Ти ще не торкалася губами
Вічних і прозорих таємниць,
Чистота твоя тремтить вогнями
У червонім клекоті зірниць.
Тільки манить ввечері дорога
У казково-загадковий світ...
В грудях набубнявіла тривога,
Тиха й мовчазна, як динаміт.
23.XU.119/6I
63

64. * * *
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене - диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю -
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини б'юся,
Чуєш - битви споконвічний грюк?
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно! Ти - моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
64

65. Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи - все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
26.ХІІ.[19}61
65

66. БАБА ОНИСЯ
У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.
Страшнішого ж горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки,
ніж сумно з-під сивих брів
дивитись щодня, як внуки
ростуть без своїх батьків.
За те, що ми в космос знялися,
що нині здорові й живі,
я пам’ятник бабі Онисі
воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі
В щасливій і гордій добі:
їх горе на утлі плечі
Онися взяла собі.
Щоб подвиг п над землею
у бронзі дзвенів віки,
щоб всі, ідучи повз неї,
знімали в пошані шапки.
1196Ц
66

67. ЗАКОХАНА
Ось на тому й ущухла злива,
Розійшлися з під'їзду всі.
Ти брела по струмках, щаслива
В загадковій своїй красі.
Били блискавки ще тривогу,
Розтинаючи небосхил,
І веселка тобі під ноги
Опустилась, чудна, без сил.
Довго вітер уперто віяв,
Але чомусь і він тепер,
Зазирнувши тобі під вії,
У волоссі твоєму вмер.
Через вулиці нахололі
Повз очей зачарований хміль
Йшла ти в сонячнім ореолі
Невідомо куди й звідкіль.
Йшла та й годі. Може, з роботи,
В магазини чи на базар.
Дріботіли маленькі боти
Об розчулений тротуар.
Не дивилася ні на кого,
Йшла й не чула, напевне, ніг.
Але щастя твоє ще довго
Голубіло з очей у всіх.
6././У9/62
67

68. * * *
Впало сонце в вечірню куряву,
Тиша виповзла за село.
Нашорошилось небо буряно
І погрозами загуло.
Ніч підходила з гуркотіннями,
Ніч несла божевілля й страх,
Плазувала потворними тінями
У нервово пружних кущах.
Ніч кричала мені, розтерзана,
Оперезана громом навхрест.
І у зойках її березових
Закипався гучний протест.
Хмари дибились волохато,
Місяць в небі петляв, мов кіт,
Вихор всівся на сіру хату
І загвинчував стріху в зеніт.
Та встає перламутровий ранок
Крізь холодний і злісний рев,
І проміння зализує рани
В закатованих ніччю дерев.
Безпорадні агонії злості,
Злість гармонії не порве!
Сонце ходить до нас не в гості,
Сонце з нами живе!
Вирина воно ранками з куряви,
На потрав'я обтрушує пил,
І пливе, й ховрахів обурює,
Повне ніжності й повне сил.
16.1.119162
68

69. * * *
Юність в інших завше загадкова.
А своя - проста була чи ні?
Це ж вона уперто й гарячково
Відкривала істини смішні.
Це ж вона, нестримана й криклива,
Повна вихвалянь і недовір,
В поєдинки рвалася сміливо,
Глуздові часом наперекір.
То чого ж стогнати кучеряво:
- Що за діти - хай боронить Бог! -
Юність має на тривоги право,
Що ж то і за юність без тривог!
Хай ми посинієм од натуги,
Поступ не зупиним все одно:
Нові покоління - не папуги,
Щоб товкти заучене давно!
Юність вчать - наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить
Із своєю міркою Прокруст!
21.1.fl9j62
69

70. * * *
Ой майнули білі коні,
тільки в’ються гриви,
Тільки курява лягає
на зелені ниви.
Пронеслись, прогупотіли,
врізалися в небо,
Впала з воза моя мрія -
пішки йде до тебе.
Знаю: дійде, не охляне,
в полі не зачахне -
Світ твоїми, моя люба,*
кучерями пахне!
Крізь пилюку, по багнюці,
в холод і завію
Прийде чистою до тебе
біла моя мрія.
26.1.119/62
70

71. ПІЧ
Лиже полум'я жовте черево,
Важкувато сопе димар,
Галасує від болю дерево,
Піднімаючись димом до хмар.
Бубонять рогачі і кочерги -
Щось пригадують з давнини,
І чекають покірно черги
Засмаглілі горшки й чавуни.
З тітки полум'я сон злизало,
Тітка гладить рукою глек,
Теплий ватяник зав'язала
На застуджений свій поперек.
Біга тітка із кухні в сіни,
З-під повітки заносить дров -
З них струмує жовтаво-синя
Віковічна печаль дібров.
Звично грюкають мляві двері,
Піч гуде і димить у світ -
Скільки в пащу цій ненажері
Тітка вкинула кращих літ!
Сновигають по зморшках думи,
На щоках танцює вогонь,
Сажа в'їлася чорним глумом
У пелюстки її долонь.
Біля печі вона, мов бранець,
Слугувала під шурх спідниць,
Віддавала дівочий рум'янець
Чистоті смачних паляниць...
71

72. Менше ми гіркоти нестимем,
Стане ближчою наша мета,
Як не будуть у небо димом
Підніматись жіночі літа.
28.1.(19]62
72

73. ДУМА ПРО ЩАСТЯ
Увійшла вайлувато в сіни,
з хати віє нудьга
й самота.
У руках засміявся віник -
спритно валянки обміта.
Тупотить
об долівку ногами
і мороз вибива
з рукавиць.
З нею
в хату ввірвався гамір,
ошалілий сміх сніговиць.
Як воскресли
принишклі діти -
тупіт, лемент,
вищання й писк.
Місяць хоче,
мабуть, погрітись -
котить в шибку
холодний диск.
Заглядає, цікавий,
у миску:
що ви з'їли таке смішне,
що від вашого реготу й писку
тягне в хату
із неба мене?
Хлюпа щастя
дзвінкою хвилею,
ніби тут вікувало воно -
не життя тобі, а ідилія,
як в поганих книжках
чи в кіно.
Де фотографи?
Де поети?
Нуте, хлопці, сюди скоріш!
Можна знімок утнуть
до газети
73

74. і жахливо веселий вірш.
Це ж така показна ситуація -
гарна мати і троє дітей!
Це ж чудова яка ілюстрація
для підтвердження наших ідей!
Застрибають веселі цифри
у грунтовно важких статтях,
та не встане
з словесних вихрів
многотрудне її життя.
Ви мовчанкою соромливою
постараєтесь обминуть,
що в доярки цієї
щасливої
руки й ноги
вночі гудуть.
І чи прийде
під ваші кашкети
блискавицею думка дзвінка:
в космос крешуть ото
не ракети,
але пружні цівки молока.
8. II. [19] 62
74

75. * * *
Древній, обікрадений народе!
Над тобою прошумів розбій,
Та кати не вкрали твою вроду,
Не всушили дужий мозок твій.
Нові покоління, як обнова,
В лоні сповиваються твоїм.
І дідівська гордовита мова
Служить вірно і слухняно їм.
Пристрасним, орлино-мудрим зором
Дивишся у всесвіт з-під повік...
Виродки - підтвердження суворе,
Що живеш і житимеш повік!
08.02.1962
75

76. я.
Він дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
- Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти. -
Він гримів одержимо і люто
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість моя...
Ліниво тяглася отара хвилин...
На світі безліч таких, як я,
Але я, їй-богу, один.
У кожного Я є своє ім'я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми - це не безліч стандартних «я»,
А безліч всесвітів різних.
Ми - це народу одвічне лоно,
Ми - океанна вселюдська сім'я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони «Я».
28.03.1962
76

77. * * *
Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,
Із ранкових туманів, з небесних октав,
Коли думи збігалися з мли бездоріжньої
І незвіданий смуток за душу смоктав.
Я від тебе жадав незвичайного й дивного,
Щоб з’явилася маренням, видивом, сном,
Щоби я знемагав од дихання нерівного,
Од заклятої радості під вікном.
І не міг я спекаться словесної пишності,
Одсахнутись ураз од кокетливих мрій -
Волочив я тебе в ореолі безгрішності
Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.
Припливла ти до мене з прибоєм уяви,
Несподівано встала над смутком чекань -
Розцяцькованих мрій павіани і пави
Повтікали лякливо під купол світань.
Розгубили вони свої зваби і почесті,
І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,
Що красою життя - материнством - стає.
4-6.V119J62
77