Олександр Довженко. Біографія, творчість

1. Олександр Довженко
Біографія, творчість

2. Дитинство
Олександр Довженко народився 29 серпня (10 вересня, за іншими
даними, - 12 вересня) 1894 року в багатодітній селянській родині на хуторі
В'юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії. Серед пращурів Довженка
є полтавські чумаки. Вони поселились тут ще в середині 18 століття.
Прадідом Олександра був Тарас Довженко. Він чудово розповідав історії. На
Сашка в дитинстві саме прадід вплинув найбільше. Батьки Олександра були
безграмотними. У сім'ї народилися 14 дітей, з яких вижили тільки троє -
Олександр, його сестра Поліна і брат Трифон. Пізніше Довженко напише про
свою матір: “Народилася для пісень, проплакала все життя, проводжаючи
назавжди”. Діти помирали маленькими, ніхто з них не досягав працюючого
віку. І коли Довженко згадував про своє дитинство, то в нього перед очима
завжди з’являлись “плач і похорони”.

3. Дитинство
Щоб син отримав освіту, батьки продали
1 із 7 десятин землі, що мали у власності.
Довженко спочатку навчався в початковій
школі Сосниці. Після її закінчення пішов у
початкове училище.
Олександр гарно і легко навчався. Він був
відмінником, багато читав. Мати його часом,
навіть, сварила за це.

4. Юність і навчання
1911 рік був для Олександра роком вступу до
Глухівського учительського інституту. Зараз він
названий на честь Олександра Довженка. Такий
вибір вузу був не через бажання стати вчителем, а
через право здавати саме туди екзамени. До того ж в
ньому передбачалась стипендія 120 рублів. Серед
студентів він виявився наймолодшим. Саме в цьому
навчальному закладі, як пише сам режисер, він
“перестав вірити в Бога, в чому і зізнався на сповіді
отцю Олександру, єдиній ліберальній людині з усіх
наших вчителів”. В інституті Довженко вперше
знайомиться з українськими книжками, які читав
потай від педагогів.
Глухівський
педінститут

5. Юність і навчання
Після університету Олександра направили в
Житомирське навчальне училище. В ньому
він викладав майже все, бо вчителів не
вистачало.
Сосниця, меморіальний музей
О.Довженка

6. Юність і навчання
Першу світову війну сприйняв “як обиватель”, спочатку радів і закидав
квітами поранених і лише через кілька років став дивитися на них “вже з
тугою і соромом”.
Падіння імперії він зустрів з радістю: “собаки, що зірвалася з ланцюга”,- з
вірою, що тепер “вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у
робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія у
росіян”. Пізніше, правда, він назве подібні погляди осліпленням людей, що
“вийшли з льоху”.
У 1920 році попав у полон до поляків і був “розстріляний”. Правда, це був
показовий розстріл сліпими патронами. Але наступного разу йому пообіцяли
справжню кару.

7. Юність і навчання
На фронт в 1917 році Довженка не беруть, адже в
нього був “білий квиток”. Хворе серце не дозволяло брати
участь у війні. Олександр переїжджає у Київ і починає
викладати в Київському комерційному інституті. Зараз він
має назву Київський національний економічний
університет. Тут він також і вчиться на економічному
факультеті. Одразу після відкриття Української академії
мистецтв, Олександр стає її слухачем. В 1918 році
Довженко організовує мітинг студентів проти заклику
вступати до гетьманської армії. Академію і інститут
Олександр так і не завершив.

8. Творчість
Творчу кар'єру починав як художник-карикатурист. У 1922 р. Довженко
переїжджає жити до Берліна. Близько року навчається в приватній художній
школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоює палітру
живописного експресіонізму. Там же, в Німеччині, одружується на Варварі
Криловій. З Берліна надсилав свої малюнки у сатиричний журнал “Молот”,
що видавався українськими комуністами в США.
Влітку 1923 року Довженко відкликаний до України. Мешкає в Харкові (на
той час - столиця України), тісно спілкується з відомими письменниками,
продовжуючи публікувати свої ілюстрації під псевдонімом “Сашко”. У 1923-
1926 роках малював політичні карикатури для місцевої преси. Також він
створив чимало шаржів на своїх сучасників.

9. Не маючи досвіду роботи в кіно, Довженко починає працювати на
Одеській кінофабриці. Йому настільки все сподобалось, що режисура
вийшла для нього на перше місце. Тим не менш у 1926 році на Одеській
кінофабриці влаштувався працювати режисером. Цікаво те, що починаючи
займатись режисурою, Олександр Довженко хотів знімати в жанрі комічних і
комедійних фільмів. Перший свій сценарій “Цар” Довженко написав у формі
сатири на правління імператора Миколи Другого. За жанром це був
трагікомічний фарс, в центрі якого - зображення долі солдата, який ніколи не
воював, проте засуджений до смертної кари, а після посмертно
нагороджений. Можливо, тут є і моменти біографії самого режисера, адже і
його також свого часу “розстрілювали” поляки. Довженко запропонував цей
сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав.

10. Втративши партквиток, Довженко не квапився його
поновлювати. У результаті до кінця життя
залишався безпартійним.
Після розпаду “Гарту” Довженко співпрацює з
літературним співтовариством “лівих” українських
письменників ВАПЛІТЕ (Вільна Академія
Пролетарської лiтератури), через яке зближується з
ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління).
Починає працювати на Одеській кінофабриці
ВУФКУ.
У 1934 році Довженко переїздить до Москви.
У роки Другої світової війни зняв кілька
документальних фільмів, писав публіцистичні статті

11. Кінотворчість
Вперше про Довженка як режисера заговорили після
фільму “Звенигора”. В ньому він поєднав епос, сатиру,
лірику.
В 1930 році виходить кіно “Земля”. У картині він
зачепив боротьбу за колективізацію, соціальні
процеси. Саме тому фільм був майже одразу знятий з
прокату. Радянська влада була дуже незадоволена.
Коли відбувались зйомки картини “Іван”, Довженко
стає близьким зі Сталіним. Вони ведуть листування і
часто зустрічаються. Картина “Щорс” на Сталіна мала
неповторний вплив.

13. В 1934 році Довженко переїжджає в Москву. Він
продовжує знімати фільми. Також Олександр
займається педагогічною роботою.
В 1956 році Довженко помер від інфаркту. Його
поховали в Москві, на Новодівочому кладовищі.
Варто відзначити, що режисер багато своїх
сценаріїв не реалізував. Його дружина режисер
Юлія Солнцева вже зняла наступні картини за
сценаріями: “Зачарована Десна”, “Повість
полум’яних років”, “Поема про море”.
Юлія Солнцева

14. Особисте життя
Був двічі одружений. З першою дружиною, Варварою Крилової,
познайомився у 1914 році на вечорі, присвяченому Тарасу Шевченку. У 1917
році вони вступили в цивільний шлюб. Правда, в цьому ж році Варвара, яку
спокусив білогвардійський офіцер, поїхала за кордон, де захворіла на
туберкульоз кісток, після чого офіцер її покинув. Повернувшись в Україну,
вона налагодила відносини з Довженком, який продовжував її кохати, поки не
зустрів на зйомках в Одесі молоду актрису Юлію Солнцеву. Варвара вирішує
сама піти з життя режисера.

15. Творчий доробок
За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних
фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси,
автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних
статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Його
кінопоеми "Звенигора" 11928) та "Арсенал" (1929), кіноповість "Земля" (1930)
були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а
Довженко — першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було
екранізовано після його смерті: "Повість полум'яних літ" (1944, 1961), "Поема
про море" (1956, 1958), "Зачарована Десна" (1956, 1957).

16. Його називали поетом і водночас політиком кіно. Митця порівнювали з
Гомером, Шекспіром, Рабле, Гофманом, Бальзаком, Бетховеном, Брехтом. А
Довженко кінокартини "писав з гарячою любов'ю, щиро. Вони складали
найголовніший смисл мого життя". Система, використовуючи цю "гарячу
любов", не тільки підносила митця, а й ламала його. Як один зі знаків тої
боротьби Довженка за свою духовну свободу залишився запис в його
щоденнику: "Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не
повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в
чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і
недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його
щастя, ні гідності чи добробуту,— невже любов до свого народу є
націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних,
холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу
боляче?..".