1. 1
Тема уроку: «Розстріляневідродження». «Великий терор» та його ідеологічне
виправдання. Антицерковна політика.
Мета уроку:
дидактична:показати суспільно-політичні передумови розвитку культури у 20-30-
ті роки в Україні; осмислити трагічну долю представників «Розстріляного
відродження», церковних діячів; підвести учнів до розуміння спроб радянського
керівництва виправдати «великий терор».
розвивальна: розвивати вміння учнів самостійно працювати з документами, в
малих групах; узагальнювати, систематизувати та аналізувати отриману
інформацію; розвивати критичне мислення.
виховна: виховувати патріотизм, толерантне ставлення до суперечливих подій
минулого.
Очікувані результати:
знаннєвий компонент: учні володіють знаннями з історії України та
української літератури;
діяльнісний компонент: створюють власні медіа продукти, працюють
індивідуально та в команді, оцінюють роботу одногрупників;
ціннісний компонент: застосовують набуті знання в реальних життєвих
ситуаціях, володіють навичками критичного мислення.
Ключові компетентності, що формуються на уроці: соціальна та
громадянська компетентності; інформаційно-цифрова компетентність;
спілкування державною мовою; уміння вчитися впродовж життя (визначення
мети, планування роботи, пошук, збирання, обробка інформації та презентація
результатів роботи).
Тип уроку: засвоєння нових знань
Міжпредметні зв’язки: історія України, країнська література, інформатика,
Форма роботи : індивідуальна, групова, робота в парах
Обладнання:
презентація «Розстріляне відродження»;
підбір фотогафій представників «Розстріляного відродження»;
виставка творів письменників і поетів «Розстріляного відродження»;
фрагмент фільму «Поводир»;
аудіозапис пісні «Не спи, Україно…» у виконанні гурту «Мандри»;
аудіозапис «Реквієму» Моцарта;
роздавальний матеріал.
Основні поняття:
антологія;
2. 2
голодомор;
репресії;
«розстріляне відродження».
ПЕРЕБІГ УРОКУ
І. Організаційний момент
(Взаємне привітання та організація уваги учнів)
Викладач історії: Доброго дня, шановні учні!
Викладач укр..літератури: Раді вітати вас у цій аудиторії. Посміхніться один
одному, подумки побажайте успіхів на цілий день. Для того, щоб впоратися на
уроці із завданнями, будьте старанними.
Викладач історії: І нехай девізом нашого уроку стануть слова:
Не просто слухати, а чути.
Не просто дивитися, а бачити.
Не просто відповідати, а міркувати.
Дружно і результативно працювати.
II. Мотивація навчальної діяльності
Викладач укр..літератури: У нас сьогодні незвичний урок. Ми з вами
попрацюємо на двох уроках одночасно, поєднавши урок історії України з уроком
української літератури. А для того, щоб урок був цікавішим і змістовнішим ми
запросили на нього мистецтвознавців, архіваріуса, релігієзнавця, літературних
критиків.
Викладач історії: А розпочинаємо ми його хвилиною естетичної насолоди.
Не звільняється пам’ять, відлунює знову роками,
Я зітхну, запалю обгорілу свічу…
Помічаю не замки-твердині, не храми,
Людську схилену постать й потріскані стіни плачу.
Підвелась, озивається в десятиліттях
Немов щойно з важкої дороги зайшла вона в дім.
Придивляюсь…Вкраїна! Двадцяте століття –
І не рік, а криваве клеймо - «тридцять сім».
То ж сьогодніна уроці ми з вами й спробуємо з’ясувати, комуі за що ставили
ці криваві клейма.
III.Повідомлення теми, мети і завдань уроку
Слайд №1
Викладач історії: Тема нашого уроку «Розстріляне відродження». «Великий
терор» та його ідеологічне виправдання. Антицерковна політика.
Розглядати цю тему ми будемо за планом.
План
1. Особливості суспільно-політичного життя в Україні у 20 – 30-ті р.р. ХХ
ст..
2. Представники «розстріляного відродження».
3. Антицерковна політика.
4. Ідеологічне виправдання «великого терору».
3. 3
(учні записують тему уроку і план у зошити)
Викладач укр..літератури: Сьогодні ми з вами торкнемося важливої сторінки
історії і культури України ХХ століття – мистецької доби, відомої як «розстріляне
відродження».
Розстріляневідродження… Розстрілянебезсмертя… Червоне відродження…
Звернімося до епіграфа уроку:
Слайд №2
Хоч в пісні воскресив би вас
І той страшний, безумний час!..
Так тяжкоплачу і дивлюсь
Я на розстріляне безсмертя,
Як на дитя убите – мати…
Страшний пройшлими, друзі, час.
Та як живі вони між нас
І будуть жить на горе кату!..
Безсмертя ж бо не розстріляти!
В.Сосюра
Викладачістоії: Готуючись до семінару, ви опрацювали чимало різної інформації.
У ході її осмислення ми пропонуємо вам подумати над проблемним запитанням:
«Розстріляне відродження» - суто національне явище чи загальна риса
тоталітарної доби? ( записане на дошці, запис зберігається до кінця уроку )
IV. Сприйняття і засвоєння нового матеріалу
Звучить «Реквієм» Моцарта. На фоні музики
Викладач українськоїлітератури: Десятки довгих– предовгих років мовчала ця
стражденна земля. Мовчала в заціпенінні жаху. І ось заговорила. Ні, не заговорила,
закричала, заволала, заблагала. Щоб пам’ятали довіку самі, щоб дітям, онукам і
правнукам оповіли, щоб покаялися – перед богом і людьми за нелюдей, що таке
сотворили. Щоб не морозили серце ненавистю і жадобою помсти, а зігріли
майбутнє любов’ю і прощенням.
Викладач історії: Закінчилась громадянська війна, яка була наслідком політики
владолюбних вельмож і яка забрала в могили 12 млн. жертв . Натомість прийшли
розруха і диктат щодо селянства. І знову війна, тепер уже зі своїм власним
народом, якій поклала край нова економічна політика (НЕП). Для того, щоб не
викликати нових рецидивів громадянської війни, для республік з боку центру були
даровані деякі пільги: підбір керівних кадрів, які більш-менш володіли мовою
корінноїнаціональності, толерантнішеставлення донаціональної культури,надано
можливості для її розвитку.
Питання до групи: Яку назву отримала така політика на Україні? (На Україні
така політика дістала назву «українізації»).
Викладач історії: Іпри всій своїйнепослідовності, суперечливості вона покликала до
діяльності могутні національні сили. Успішно розвивалась українська наука, виникли
різноманітні течії у літературі: модернізм, неокласицизм, футуризм, символізм,
імпресіонізм, авангардизм, неоромантизм, інші. Проте могутнє національне
піднесення не було вигідне Сталіну, який був поборником імперських традицій,
деспотизму, тоталітаризму, натхненником ідеї «соціалістичного реалізму». Для
4. 4
запровадження тотального контролю над творчістю митців в середині 30-х
років було утворено єдині контрольовані Москвою спілки: письменників,
художників, композиторів, тощо. За їхньою допомогою держава
придушувала будь-які відхилення від лінії партії. Наступ на українську
культуру особливо посилився з приходом на посаду секретаря української
компартії Постишева. Влада взяла курс на повномасштабне знищення
української інтелігенції, про що свідчать документальні матеріали, які
довго були недоступними навіть для дослідників.
Я запрошую до слова працівника Центрального державного історичного
архіву України__________________________________.
Архіваріус: Готуючись до семінару, я ретельно вивчав архівні документи
цієї доби і, як на мене, знайшов дуже цікаві факти. У фондах архіву поряд з
іншими матеріалами зберігається заява слідчого Державного політичного
управління Брука:
«Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Це наше
завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо – перестріляємо.»
Викладач історії: Такуполітикуможнабуло проводити лише в атмосфері страху,
доносів, пошуків класового ворога. Почалися фабрикації різних справ, репресії що-
до цілої плеяди талановитих письменників, поетів, режисерів, композиторів,
художників. Сталінська гільйотина запрацювала в Україні на повну потужність з
1933 року.
Викладач укр.літератури: За офіційними даними із 259 письменників, що
друкувалися в 1930 році, після 1938 року залишилося тільки 39. Загалом жертвами
сталінських репресій стали близько 500 письменників, які жили і працювали в
Україні. Це – четверта частина всіх репресованих літераторів СРСР у 20 – 30 - ті
роки. «Розстріляним відродженням» назвали дослідники цю добу.
Слайд №3
Викладач історії: Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю.
Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця від 13 серпня 1958
року , у якому він запропонував Юрію Лавріненку так назвати антологію
української літератури 1917 – 1933 років.
Словникова робота: Антологія - це збірник найхарактерніших творів
кількох письменників певного жанру чи літературного періоду.
Викладач укр..літератури: Антологія «Розстріляне відродження» з’явилася з
ініціативи і коштом Єжи Гедройця у Бібліотеці паризької «Культури» у 1959 році й
донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того
періоду.
У передмові до Антології творів українських письменників, вилучених із
життя, заборонених і знищених після 1933 року, літературознавець Юрій
Лавриненко писав: «Знищуючий забороняючи українську радянську літературу
1917-1933 років, сучасні глуповці з якоюсь убивчою послідовністю відкинули
насамперед усе мистецьки ліпше й сильніше, залишивши собі лише халтуру і
слабину».
5. 5
Тож доторкнемось до трагічних доль окремих поетів та письменників цієї
сумнозвісної для України доби.
Викладач укр..літератури: МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ
Слайд 4
І літературний критик: Микола Хвильовий…
Здригається серцеприцьому імені… А хто ж він, цей Хвильовий, який понад
півстоліття був затаврований політичними звинуваченнями: націоналіст,
скривджений нашою фальшивою пам’яттю? Він міг помилятися і помилявся, але
робив це щиро, сподіваючись, що його зрозуміють усі товариші по літературній
праці і читачі – сучасні й майбутні.
13 грудня 1893 – 13 травня 1933… Перша дата природна, друга –
насильницька. Між двома тринадцятими числами – майже 40 років неспокійного,
насиченого подіями життя.
Микола Хвильовий був ініціатором літературної дискусії 1925 – 1928 років,
написав памфлети «Камо грядеши?», «Дума про течії», «Україначи Малоросія?», у
яких порушував питання:
- бути чи не бути українській літературі?
- якщо бути, то якою?
- виступав проти непрофесіоналізму в літературі;
- закликав орієнтуватись на Європу;
- висунув гасло «Геть від Москви!»
26 квітня 1926 року Й.Сталін надіслав листа очільнику української компартії
Лазарю Кагановичу, у якому писав:
Викладач історії: «Вимога Хвильового «негайної дерусифікації пролетаріату» на
Україні, його думка про те, що «від російської літератури, від її стилів українська
поезія мусить якомога швидше тікати»,його заява про те, що «ідеї пролетаріату
нам відомі і без московського мистецтва», його захоплення якоюсь
месіаністичною роллю української «молодої» інтелігенції …в устах українського
комуніста звучить тепер більше ніж дивно…
Тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити відроджену
українську культуру й українську суспільність в культуру і суспільність
радянську».
І розпочалась боротьба…
13 травня 1933 року Микола Хвильовий зібрав друзів, неначе хотів
попрощатися з усіма разом. Перш ніж піднести до скроні пістолет, він написав
записку:
Викладачлітератури:«Арешт ЯЛОВОГО – це розстріл цілої генерації…За що? За
те, що були найщирішими комуністами? Нічого не розумію.»
6. 6
І далі:
«Сьогодні прекраснийсонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте.
Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай
живе комунізм».
Так закінчила свої рахунки з життям людина, яка тричі була під розстрілом.
Викладач укр..літератури:
Той постріл травня в серці громом,
Він став провісником тривог
І не лишився невідомим
Трагедій багатьох пролог.
Тепер ми зрозуміти можем
Таємні підступи катів
Поставить крапку їх загрозам
Тим пострілом співець хотів.
Хотів усіх він сповістити
Про помах чорного крила
Бажав братам творити, жити,-
Епоха їх не вберегла.
Вони прийшли на поклик ранній,
На чай і на гітари дзвін,
Вони прийшли на спів прощальний –
Востаннє їм співає він.
Викладач історії: ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ
Слайд 5
ІІ літературний критик: Він досконало знав французьку, німецьку, англійську
мови, студіював західноєвропейські літератури, перекладав, цікавився новітньою
філософією та психологією. Друзі називали його «університетом на дому».
Він мешкав у Харкові і змальовував дійсність такою, як вона є. Тому його
звільняють з роботи і 8 грудня 1934 року заарештовують як «учасника
терористичної організації». Отже, від того дня не стало відомого прозаїка,
перекладача, редактора видавництва, чоловіка й батька шестилітнього сина.
Віднині письменник іменувався однослівно – «звинувачений», а утримуватися мав
«під вартою в спецкорпусі №1». Допити змінюють один одного, але впертість
В.Підмогильного і його невизнання своєї провини приводять до необхідності
продовження допитів ще на 10 діб, а потім – іще на 10. В архівах зберігаються
протоколи всіх допитів та відповіді на них письменника .
Але на втретє продовженій десятиденці слідства Валер’ян Підмогильний
починає втрачати сили. Тим більше, що допити веде вже не лише слідчий.
Підключаються й вищі начальники секретно-політичного відділу, військовий
прокурор. У протоколі від 11 січня він, відчувається, був доведений до стану
говорити все, що від нього вимагали.
7. 7
Однак В.Підмогильний глибоко помилявся, сподіваючись своєю відвертістю
привернути увагу органів державної безпеки. Енкаведисти мали своє, чітко
визначене завдання: «догромити всіляких попутчиків у літературі».
27 березня 1935 року пізно ввечері у приміщенні республіканського
Народного комісаріату внутрішніх справ розпочалось (як тоді часто відбувалось –
у закритому судовому засіданні, без участі будь-якого захисту і свідків) слухання
справи № 0024. На ранок наступного дня іменем Союзу Радянських
Соціалістичних Республік було оголошено вирок: смертна кара. Проте в останню
хвилину його замінили десятилітнім ув’язненням на Соловках. Так письменник
потрапляє на Голгофу ХХ століття, але й там продовжує плідно працювати, у чому
переконують листи до дружини – Катерини Червінської. Народжуються задуми,
з’являються перші твори. З’являються, щоб назавжди залишитись непрочитаними
– ніким і ніколи.
Його останній лист із Соловків датується другим червня 1937 року. Відтоді
сліди загубилися. Донедавна вважали (така була офіційна версія), що Валер’ян
Підмогильний помер 1941 року. Насправді це трапилося на чотири роки раніше. У
той час справи переглядали сумнозвісні сталінські «трійки». Не оминули і його
справи. Зовсім недавно вдалось з’ясувати, що справжня дата смерті письменника
не 19 грудня 1941 року, а 3 листопада 1937.
Твори В.Підмогильного й тепер зворушують, зацікавлюють, спонукають до
роздумів про життя в цьому химерному і жорстокому світі. Письменник тонко
відчував час, у якому жив, але не поділяв тодішньої ідеології.
Аналізуючи творчий доробок письменника, Юрій Смолич писав:
Викладач літератури: «Коли б хтось із читачів запитав мене, кого з молодих
українських письменників 20-30-х років я вважаю найбільш інтелектуально
заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним,
то я б ні на хвилину не задумався й відказав: - Валер’яна Підмогильного».
Викладач укр..літератури: ОСТАП ВИШНЯ
Слайд 6
ІІІ літературний критик: Остап Вишня… Під таким ім’ям увійшов у
літературу незрівнянний сміхотворець Павло Михайлович Губенко, видатний
майстер слова і великий громадянин. «Читаючи Остапа Вишню, народ і усміхався,
і повнився радістю, і печалився, і обурювався – багатьох і багатьох струн його душі
торкалося вишнівське людяне, мудре, гостре і ніжне слово».
Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада 1889
року на Полтавщині в багатодітній селянській сім’ї. Закінчив початкову, потім
двокласну школу, згодом продовжив навчання в Києві у військово-фельдшерській
школі, після якої працював фельдшером, а потім у хірургічному відділі лікарні. Та
він не збирався присвятити себе медицині. Тож, працюючи в лікарні, займався
самоосвітою, екстерном склав екзамен за гімназію і вступив на історико-
8. 8
філологічний факультет Київського університету і присвятив себе журналістській і
літературній праці. Слово гумориста користується дедалі більшою популярністю.
25 грудня 1933 року митця заарештували, звинувативши у
контрреволюційній діяльності, тероризмі й засудили до розстрілу, який потім
змінили десятирічним ув’язненням, яке відбував у селищі Чиб’ю Ухтинського
табору ( Республіка Комі ) під егідою ГУЛАГУ. Зміг вижити тільки завдяки
стійкості характеру й життєвому оптимізму. А ще – завдяки підтримці дружини,
яка оселилася неподалік ( разом жити не дозволили ), слала посилки й листи.
Ув’язнені називали її декабристкою ХХ століття.
У вкрай несприятливих умовах Остап Вишня вів табірний щоденник, який за
формоюдуже схожий на захалявні книжечки Тараса Григоровича Шевченка. Його
сторінки списані мікроскопічнимилітерами. Цей «Щоденник» вийшов друком аж у
1989 році, через 33 роки після смерті великого гумориста під назвою «Чиб’ю».
У грудні 1943 року Остап Вишня був перевезений з концтабору до
Бутирської в’язниці в Москві і випущений на волю як хвора людина, з «милосердя
уряду», не добувши всього двадцяти трьох днів свого терміну ув’язнення. У 1955
році, за півроку до смерті, Остап Вишня був реабілітований.
Викладач укр..літератури: ПАВЛО ТИЧИНА
Слайд 7
ІV літературний критик: Павло Тичина – один із найвидатніших українських
поетів, рівних якому знайти дуже складно. Тичинамав чудовий голос, абсолютний
слух, грав на багатьох музичних інструментах ( фортепіано, кларнеті, бандурі ),
прекрасно володів пензлем, створював оригінальні малюнки. Поет знав
старогрецьку, французьку, німецьку, вірменську, башкирську мови, перекладав
українською мовою твори митців із багатьох мов.
Перші збірки «Сонячні кларнети», «Замість кларнетів і октав» принесли
автору визнання у світі. Чеські дослідники визнали Тичину «найбільшим ліриком
сучасного слов’янства». Переїхавши до Харкова, поет стає членом угруповання
ВАПЛІТЕ. Його критикують за «націоналістичні ухили». Щоб уникнути фізичного
знищення, Тичині довелося пристосовуватися до вимог «соціалістичного
реалізму», оспівувати правлячу партію та її вождів.
У кінці життя Тичина все частіше почав приходити до висновку , що
змарнував свій талант, так і не зумів на повну силу відбутися в літературі. Коли до
Києва приїхав Мікулаш Неврлий із Словаччини, Павло Григорович запросив
братиславського гостя до себе додому і почав наполягати , щоб той напам’ять
зацитував йому вірш Євгена Маланюка, в якому є рядки про пофарбовану дудку.
Неврлий довго відмовлявся, бо не хотів справедливими, але досить жорсткими
словами травмувати Тичину. Проте автор «Сонячних кларнетів» умовив гостя і
уважно вислухав Маланюків присуд.
Викладач літератури:
Вили бурі історії. Рвали й жбурляли одвічне.
9. 9
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні!-
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.
Раптом…брязнуло враз! І ридально навік розірвалось…
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
…від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась.
Потім Павло Григорович гірко посміхнувся, нервово оглянувся і
притишеним, майже розпачливим голосом відповів: «Миколо Ярославовичу, він
єдиний мене зрозумів, він єдиний сказав мені правду…А інші мені казали…Так воно
й сталося… Від кларнета мого пофарбована дудка осталась».
Попри всі нагороди і звання Павло Григорович не втратив своїх суто
моральних якостей. Розповідають про його надзвичайну доброту і людяність,
патріотизм: як віддав свою зарплатню вчителеві, що організував навчання в селах
після звільнення їх від окупації; як підміняв у міністерстві жінку – швейцара, матір
трьох дітей, щоб та мала змогу отримати за картками хліб; як звільнився з посади,
щоб не підписувати зросійщений варіант українського правопису.
Влітку 1943 року під час поранення внаслідок нальоту німецької авіації під
Харковом Тичина потрапив у лікарню. Саме там народилася одна із кращих його
поезій «Я утверждаюсь».
Викладач літератури:
Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила!
А сила знову розцвіла.
Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить – я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу…
Викладач історії: Представників української літератури, що належать до
«розстріляного відродження», умовно поділяють на кілька груп, обумовлених їхнім
життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.
Слайд 8
Викладач укр..літератури: Першу групу становлять безпосередні жертви
терору ( письменники В’ячеслав Підмогильний, Марко Вороний, Микола Зеров,
Микола Куліш, Михайло Семенко та багато інших).
Слайд 9
Викладач історії:До другої групи належать ті репресовані і переслідувані владою
представники української інтелігенції, яким вдалося уникнути найвищої міри
покарання і вижити в тюрмах і таборах (Іван Багряний, Остап Вишня ін..).
10. 10
Слайд 10
Викладач укр..літератури: Третю умовну групу складають ті діячі культури, які
уникли репресій, але через те, що їх творчий доробок теж був далеким від
соціалістичного реалізму і вузьких партійних рамок, вони також були засуджені
радянською владою і творчість таких осіб або заборонялась, або замовчувалась, а
твори вилучались із сховищ і знищувались (Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена
Теліга, Іван Дніпровський та інші).
Слайд 11
Викладач укр..літератури: Четверту групу представляють ті митці, чия творчість
або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в
період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку і життя рідних
змушували їх швидко пристосовуватись, перетворюватись, як пізніше підсумував
поет-шестидесятник, репресований владою пізніше, у 60-ті роки, Василь Стус, на
«блазнів при дворі кривавого короля». Це Павло Тичина, Максим Рильський,
Андрій Головко, Петро Панч, Микола Бажан та інші.
Викладач історії: Переслідувань зазнали і представники театрального,
музичного, образотворчого мистецтва, тощо.
У 30-ті рокиспостерігається розквітукраїнського театрального мистецтва.
На театральних сценах республіки лунали імена корифеїв української сцени
П.Саксаганського, М.Садовського, акторів Н.Ужвій, А.Бучми, К.Борисоглібської,
Ю.Шумського, В.Добровольського, ін.. Проте сталінізм згубно відбився на
творчості багатьох із цих митців.
ОЛЕКСАНДР – ЗЕНОН СТЕПАНОВИЧ КУРБАС (ЛЕСЬ КУРБАС)
Слайд 12
І мистецтвознавець: Лесь Курбас — видатний український актор, режисер,
теоретик театру народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської
області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів. Батько
його, хоча і був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув
дати Олександрові гарну освіту.
Лесь Степанович навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та
Львівському університетах. Тому цілком природно, що він увібрав у себе все те,
що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати в
Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського у
Києві і де поруч була висока театральна культура.
1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська
творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося
так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага
й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з
якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку
11. 11
1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та
класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.
У 1926 році у Харкові Лесь Курбас відкриває театр «Березіль». Кульмiнацiя
здобуткiв Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулiшем i художником
Вадимом Меллером. П'єси М.Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на
жаль, не знайшли розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті
звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.
Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння,
недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості
вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації
мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як
цілковитий провал театру.
Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми
переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника
«Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському
театрі на Малій Бронній.
Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на
Медвежу Гору, потім відправлено на Соловки. 3 листопада 1937 року після
повторного суду його було розстріляно, а 1957 року реабілітовано. Посмертно.
1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського
драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в
пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».
Викладач історії: Сталінський тоталітарний режим формував у суспільстві
атмосферу підозрілості і постійного страху, нівечив долі багатьох людей, які, щоб
врятувати власне життя чи життя своїх рідних, часто клеветали на своїх колег,
знайомих, навіть близьких людей. Саме така гірка доля судилася відомій
українській актрисі Наталії Ужвій, яку сучасники довго називали «без вини
винуватою». Послухайте, будь-ласка, зворушливу розповідь про цю тендітну і
неймовірно красиву жінку – українську Мадонну.
НАТАЛІЯ УЖВІЙ
Слайд 13
ІІ мистецтвознавець: На пам’ятнику цій вродливій і дуже талановитій жінці на
Байковому кладовищі в Києві - райдуга, яка напівкільцем охоплює скульптуру
примадонни.
З портрета посміхається жінка рідкісної краси. Витончені риси обличчя,
відкрита посмішка, бездонні всерозуміючі очі. Здавалося б, у неї все прекрасно. У
свій час провідна актриса Українського драматичного театру імені І.Франка,
12. 12
знімалася у кращих радянських фільмах, лауреат державних премій, кавалер шести
орденів, Герой Соціалістичної праці. Але чи так все безхмарно було насправді?
Учениця великого Леся Курбаса, примадонна його театру «Березіль»,
Наталія Ужвій була змушена не тільки підписувати колективного листа, в якому
засуджувався творчий підхід її художнього керівника, але й виступити із
звинувальною промовою.
Про ці непрості для Наталії Михайлівни роки розповідала її племінниця
Наталія Пономаренко.
Ішов 1933 рік, коли чоловіка Ужвій, поета-футуриста Михайла Семенка
репресували, а сина Михасика оголосилидитиною «вороганароду». Людиіз НКВС
сказали актрисі: «Або ви ставите свій підпис під колективним листом , або
прощайтесь із дитиною назавжди». І вона зробила свій вибір. В цей же час
«воронок» вивозив двох її рідних братів.
Потім вона їх розшукувала цілих 20 років, подавала прохання Маршалу
Г.Жукову, користуючись своїми привілеями після показу в 1943 році кінофільму
«Райдуга». Та все марно. Лише в 1956 році Ужвій дізналася, що брати посмертно
реабілітовані у зв’язку із відсутністю складу злочину. Наталя Пономаренко
розповідала також, що після репресій над Курбасом Ужвій уже не могла
залишатися в його театрі. У 1936 році вона на запрошення Гната Юри переїхала до
Києва, де виступала в Театрі імені І.Франка п’ятдесят років. Тут актриса створила
свої кращі ролі.
Проте ставши примою першої сцени України , Ужвій не стала щасливою.
Під час війни вона на п’ять років розлучилася із сином і нічого не знала про його
долю. Та на цьому біди не скінчились. Михась довго хворів на туберкульоз, а в 24
рокипомер. Та актриса переборола себе і знову вийшла на сцену, знімалась у кіно.
Став справжньою сенсацією, підняв Наталію Ужвій на недосяжний
п’єдестал фільм режисера Марка Донського «Райдуга», знятий у 1943 році у
Ашхабаді. Знамениті кадри із фільму, коли партизанка Олена Костюк, яку у фільмі
зіграла Наталія Михайлівна, по снігу йде із мертвою дитиною на страту,
сколихнули весь світ. Коли фільм показали в Сполучених Штатах Америки,
американці масово почализаписуватись добровольцямина фронт, щоб помститися
гітлерівцям. Актриса отримала державну премію і продовжувала невтомно
працювати. Яскравий і самобутній талант Наталії Ужвій продовжує сяяти і
сьогодні у створених нею образах.
Викладач історії: Серед тих, хто загинув у буремні 30-ті роки, був і відомий
український художник, засновник цілої мистецької школи .
МИХАЙЛО БОЙЧУК
13. 13
Слайд 14
ІІІ мистецтвознавець: Народився Михайло Бойчук 30 жовтня 1882 року у селі
Романівка Тернопільської області. Його біографія взагалі схожа на казку.
Шкільний учитель Михайла Бойчука написав у газету, що талановитий сільський
хлопець потребує кваліфікованого наставника. Відгукнувся львівський художник
Юліан Панкевич. Він заопікувався самородком, півроку провів із ним у Відні,
знайомлячи з музеями. На стипендію від Наукового товариства ім. Т. Шевченка
Михайло Бойчукнавчається у Краківській академії мистецтв, а митрополит Андрій
Шептицький допомагає йому побувати в Парижі та продовжити навчання у
Мюнхені.
1909 року на виставці у Салоні незалежних у Парижі було представлено 18
робіт очолюваної Бойчуком групи під назвою "Відроджена Візантія". Ці перші
"бойчукісти" прагнули вдихнути сучасне життя у спадщину великих майстрів
Середньовіччя. Молодий лідер угруповання так захопився візантійським
мистецтвом, що відтоді майже 10 років реставрує ікони Львівського національного
музею, розмальовує храми у Львові та інших містах і селах. Мандруючи
просторами Російської імперії, разом із учнями реставрує іконостас у храмі села
Лемеші під Козельцем на Чернігівщині — де поховано Наталію Розумиху, матір
гетьмана Кирила Розумовського.
1917 року він був серед засновників Української академії мистецтв у Києві,
очолює у ній "реформаторський" табір. Бойчук, якому щойно минуло 35,
захоплений грандіозними суспільними перетвореннями, прагнув бути в авангарді
нового "пролетарського мистецтва". В учні брав собі майже виключно сільських
парубків і дівчат, іще не "заражених" академічною освітою та міськими впливами.
Студенти майстерні Бойчука посіли в українському радянському мистецтві
ключові позиції, керували Київським художнім інститутом, іншими навчальними
закладами. Але наприкінці 20-х більшовики почали підтримувати гнаних перед
тим традиціоналістів. А ті звинувачували своїх учорашніх гонителів-формалістів у
націоналізмі, схилянні перед Заходом, тощо.
54-річного Михайла Бойчука засудили до розстрілу 13 липня 1937 року.
Стратили того ж дня. Переслідувань зазнали майже всі учні митця. В історії
України немає іншого прикладу винищення цілого художнього напряму. Згадувати
про Михайла Бойчука та представників його школи забороняли майже піввіку.
Викладач історії: У своєму прагненні встановити тотальний контроль над
культурним життям України ідеологічно-репресивна машина не обминула і
музичне мистецтво.
ГНАТ ХОТКЕВИЧ
Слайд 15
ІV мистецтвознавець: Гнат Хоткевич народився 31 грудня 1877 року в
Харкові, у сім’ї кухаря та прислужниці. Родина купця, в якого служили батьки
майбутнього письменника, щоліта виїжджала у село Деркачі, забираючи з собою
Хоткевичів. Там малий Гнат якось познайомився із «сліпим дядьком Павлом»,
який навчив хлопчика грати на бандурі – і з тих пір Хоткевич не розлучався з цим
інструментом.
14. 14
Вчився кмітливий хлопець у Харківському реальному училищі, яке блискуче
закінчив і вступив до технологічного інституту. Студентів-одногрупників
дивувала неймовірна працездатність Хоткевича: мало того, що він гарно вчився, то
ще й встигав годинами грати на бандурі, часто – просто неба, разом зі сліпцями-
кобзарями, яких на той час було багато на харківських вулицях. «Ловко грає. Аби
ще очі вийняти, то був би знатний кобзар», – казали старці, почувши ГРУ молодого
Хоткевича. Звісно, така діяльність не залишилася поза увагою царської охранки.
Студента виключили з інституту й на два роки вислали з Харкова. Не довго
думаючи, Хоткевич прихопив бандуру й поїхав «у Київ, до Лисенка». Почувши
гру молодого музики, композитор з ходу запропонував йому місце соліста-
бандуриста і посприяв поновленню в інституті. Захоплення музикою звело
письменника з донькою запорізького купця, музично обдарованою Катериною
Рубанович.
Під час революції 1905-1907 років Гнат Хоткевич брав участь у
революційному русі і побоюючись арешту разом із дружиною та дітьми переїхав
до Львова, а згодом – до Гуцульщини й просто таки закохався у цей край,
створивши там низку геніальних творів і відкривши Гуцульський народний театр.
Переважна більшість «акторів» були неписьменними селянами й вивчали ролі на
слух, але грали настільки переконливо, що з часом їх почали запрошувати на
гастролі Буковиною, Галичиною і навіть до Польщі. Однак заняття Хоткевича не
приносилигрошей – родинафактично жила у злиднях. Не витримавши нужденного
життя в далекому селі, дружина покинула його й поїхала до батьків у Москву,
залишивши чоловіка з трьома дітьми на руках. «Солом’яний удівець» страждав
недовго:він почав зв’язокіз письменницею-початківцем Катрею Гриневичівною ,
але, народивши сина Володимира, вона вчинила, як і її попередниця: залишила
малюка чоловікові, а сама повернулася до Львова. Натомість письменник
оселився в Києві й активно включився до культурно-мистецького життя.
Здавалось би: нарешті можна спокійно працювати. До того ж 43-річний
Хоткевич одружився із молодою студенткою Платонідою Скрипко. Проте, на
жаль, Хоткевичу не вдалося дожити віку у сімейному затишку.
Твори Хоткевича зняли з друку – за «невідповідне ідейне спрямування».
Видавництво вимагало повернути гонорар, і, щоб віддати борг, письменник
змушений був розпродавати власні речі та знову працювати на декількох роботах
одночасно – але злидні все одно не відступали. Зацькований і принижений,
Хоткевич зважився написати листа президентові Академії Наук з проханням
виділити пенсію. Це прохання розглянули, але не встигли виконати: паралельно
надійшов наказ про арешт Хоткевича. Через три місяці допитів письменник
«зізнався» у тому, що є німецьким шпигуном, а 8 жовтня 1938 року його
розстріляли.
Викладач історії: Політичний курс правлячої більшовистської партії був
спрямований на формування в суспільстві атеїстичного світогляду. За цих умов
15. 15
православна церква, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної ідеології,
відчувала на собі дедалі зростаючий тиск держави. За офіційними даними у 30 – ті
роки із 34 єпископів було заарештовано 24, ще 8 зникли без суду і слідства.
Особливо жорстоких гонінь зазнала Українська автокефальна православна церква
та митрополит церкви.
ВАСИЛЬ ЛИПКІВСЬКИЙ
Слайд 16
Релігієзнавець: 20 березня 1864 року в селі Попудні Київської губернії (нині —
Черкаська область ) у родині сільського священника народився майбутній
митрополит Василь Липківський.
Початкову освіту здобув в Уманській бурсі. Згодом навчався у Київській
духовній семінарії, після закінчення якої його як кращого учня було направлено до
Київської духовної академії, яку він закінчив у 1889 році. У віці двадцяти п'яти
років Василя Липківського призначено законовчителем Черкаської гімназії, а
через рік — 20 жовтня 1891 року — його було висвячено на священника і
призначено настоятелем собору у місті Липовці Київської губернії. Саме тоді
вперше проявився його талант організатора й педагога.
Вже в молоді роки Липківський розумів несумісність таких понять, як
українські православні з одного боку, і російська церква — з іншого. Критично
ставився майбутній митрополиті до мови богослужіння на теренах України, тож у
1905 році його усунули з викладацької роботи за звинуваченнями у «ліберальних
поглядах» та «українофільстві» і призначили настоятелем Свято-Покровської
церкви у тодішньому передмісті Києва.
До 1917 року Липківський жив під постійним наглядом поліції, займаючись,
здебільшого викладанням у кількох школах. Також у цей період майбутній
митрополит повною мірою усвідомлює необхідність реформ у церкві.
Зусиллями Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 року на Свято
Покрови у Софії Київськійнарешті було проголошено автокефалію Української
православної церкви.
21 жовтня протоієрей отець Василь (Липківський) таємним голосуванням
майже одноголоснобув обраний на посаду митрополитаі приступив до реформації
УАПЦ.
Така політика священника прийшлась не до вподоби радянському
керівництву. Розпочались цькування УАПЦ, репресії проти керівництва церкви.
Митрополит Василь (Липківський) фактично опинився під домашнім
арештом: йому було заборонено виїжджати за межі Києва. Згодом чекісти двічі
арештовували митрополита, і після другого арешту за обвинуваченням в
антирадянській діяльності він три місяці провів у в'язниці у Харкові. Процес
нищення української церкви було завершено у 1930 році: 29-30 січня нашвидкоруч
16. 16
зібрані єпископи та близько 40 священників оголосили себе надзвичайним
собором, де, під тиском влади, прийняли ухвалу про розпускавтокефальної церкви.
У 1934 році комуністи закрили Покровську церкву, а самого Василя
(Липківського) виселили за місто — у хатку в Олександрівській слобідці. Там
отець Василь, незважаючи на складні життєві обставини, продовжував працювати
— писав «Історію Української церкви» та проповіді, листувався з українськими
церковними діячами за кордоном, робив українські переклади богослужбової
літератури, удосконалював церковний статут.
У вересні 1937 року Василь (Липківський) отримав від отця Петра (Ма-
євського) запрошення очолити Українську церкву в Канаді і дав на це свою згоду.
Але вже 22 жовтня 1937 року 73-літнього отця Василя (Липківського) вчергове
заарештували. Наприкінці жовтня йому було пред'явлене стандартне на той час
обвинувачення: був керівником антирадянської організації українських
церковників, яка ставила за мету вихід України із складу СРСР. Вироком
особливої трійки при Київському управлінні НКВС від 20 листопада 1937 року
отця Василя було засуджено до розстрілу на підставі обвинувачень в
«антисовєтськійагітації у великих масштабах». Незабаром, 27 листопада 1937 року
вирок було виконано. Точне місце поховання невідоме.
Не оминули репресії і найближчих родичів Липківського: старша дочка отця
Василя та двоє його синів також були заарештовані й відправлені у заслання до
Сибіру.
Викладач історії: З0-ті роки виявилися особливо трагічними для українських
кобзарів, бандуристів і лірників. Сталінські помічники в Україні взяли курс на
повне винищення цієї групи традиційних народних співців, бо встановити
контроль над їхньою творчістю, з огляду на особливості способу життя (не мали
постійного місця проживання і прописки), було дуже важко. У грудні 1933 року на
Пленумі Всеукраїнської профспілки працівників мистецтв виступив заступник
наркома освіти А.Хвиля і оголосив кобзу і бандуру «класово ворожими»
інструментами тільки за те, що вони «орієнтують музичний фронт на часи
гетьманів і козацької романтики». Трагічна розв’язка настала в грудні 1934 року,
коли до Харкова, на заключний етап олімпіади міста і села було звезено майже 300
бандуристів, кобзарів і лірників. Неймовірне віроломство і підступність влади
проявилися на повну силу: цих похилого віку людей, серед яких було багато калік,
незрячих, заарештували і розстріляли.
Саме про це – фільм відомого українського режисера і сценариста Олеся
Саніна «Поводир». В основі сюжету фільму – пригоди американського хлопчика
Пітера і сліпого бандуриста Івана Кочерги.
Події, змальовані у фільмі, відбуваються восени 1932 – восени1934 років у
Харкові, куди для надання допомоги радянським спеціалістам разом із своїм
десятирічним сином приїхав американський інженер Майкл Шемрок. Він
закохується в українську оперну співачку Ольгу Левицьку, яку у фільмі зіграла
переможниця конкурсу Євробачення - 2016 Джамала. Однак у Ольгу закоханий і
17. 17
офіцер державного політичного управління Володимир. Позбавляючись
конкурента, він вбиває Майкла, а його малолітній син – свідок злочину потрапляє
до бандуристаКочерги. Після довгих поневірянь Пітеру вдалося дістатися Харкова
і знайти Ольгу, яка змушена була вийти заміж за енкаведиста. Дізнавшись про
наміри чоловіка, співачка вмоляє його не піднімати руку на народних музикантів.
Однак, той невблаганний.
Подивіться, як це зображено у фільмі.
Демонстрація фрагменту фільму «Поводир».
Викладач історії: Хитрістю всіх кобзарів зібрали у одному місці і таємно і підло
розстріляли.
Тоді це було нормою життя. Розстрілювали таємно у лісах, а трупи ховали
у братських могилах. До того, як розстріляти, репресивна машина кілька років
тримала в’язнів у соловецьких таборах. Голод, хвороби, постійний холод і
примусовапраця – так ворогів народу перевиховували. Зрештою – засуджували до
страти. Тільки за період з 27 жовтня по 3 листопада 1937 року чекіст Михайло
Матвєєв в урочищі Сандармох (Карелія) власноруч розстріляв 1111 чоловік,
переважно представників української творчої інтелігенції. Стріляв особисто,
кожному в потилицю. Збереглися документи, які підтверджують, що кат
доповідав у спеціальних записках до свого керівництва, що пістолет не витримує.
Тобто, він психологічно справлявся, вбиваючи, причому знав, хто ці люди –
інтелектуальна еліта держави, а техніка – ні. Майор Матвєєв просив додаткові
пістолети.
Через засекреченість убивств довгий час про долю розстріляних нічого не
знали. Правду виявили тільки у 1997 році. Спеціальна група петербурзького
дослідницького центру «Меморіал» знайшла в урочищі Сандармох понад 200
поховань. Сьогодніна цьомумісці про трагедію 30-х років нагадує козацький хрест
і пам’ятний знак із написом «Убієнним синам України».
Слайд 17
Викладач історії: Нині про жахливі події 80 – річної давнини багато написано,
знято художні і документальні фільми. 28 жовтня 2017 року у колишній столиці
України – місті Харкові відбулась прем’єра документального фільму Тараса
Томенка «Будинок «Слово»». Ця стрічка про причини занепаду української
культури у кінці 30-х років, трагічну долю української інтелігенції.
Викладачлітератури: Фільм про те, що 1928 року у столичному Харкові будують
житловий будинок для діячів культури Радянської України. Форма будинку
нагадувала літеру «С», тому тих, хто в ньому оселився, почали називали
«слов’янами». Під один дах переїжджають Микола Хвильовий, Остап Вишня,
Михайло Семенко, Анатоль Петрицький, Антін Дикий, Лесь Курбас, Наталія
Ужвій та інші. Будівля з багатокімнатними квартирами, пральнями, їдальнями,
дитячим садом, тенісним кортом, і навіть солярієм повинна була стати справжнім
раєм для митців. АЛЕ . . .
18. 18
Відеофрагмент фільму про будинок «Слово»
Викладач літератури: Ми маємо винести урок із побаченого, а цей похмурий
будинок нехай залишиться просто трагічною історією. Але при тому, що вона
трагічна, вона і оптимістична. Бо ті люди, які жили в цьому будинку і які були
викреслені із історії майже на 80 років, нарешті повертаються. І вони по-
справжньому геніальні, дуже талановиті і чудові.
Вчитель історії: Тоталітарний режим прагнув ідеологічно виправдати масовий
терор проти українського народу. Цьому слугувала теза про загострення класової
боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства. Це положення
доповнювалося іншим – про наявність у радянських республіках націоналістичних
ухилів. Партапарат України, прагнучи вислужитися перед центром, підкреслював:
«На Україні класова боротьба більш напружена, ніж в інших місцях, і ворог –
куркуль, націоналіст – у нас більш досвічений, лютіший, ніж де б то не було в
інших республіках і областях Союзу».
Втім, немає виправдань тим, хто свідомо знищив цвіт української нації, її
гордість. Відома сучасна українська письменниця Оксана Забужко, аналізуючи
українську культуру 30-х років та трагічну долю багатьох її представників,
зокрема, зазначила:
Викладач літератури: «Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про
радянськувладу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-
ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів було
вбито 1111 людей. Просто масове людське жертвопринесення «на честь свята»,
як у культах інків чи майя. Такий собі капітан Матвєєв власноруч із пістолета за
чотири дні розстріляв в потилицю1111душ. І коли знати, ЩО то були за люди, й
наскільки кращим було б людство, якби їхні голови не лягли в урочищі Сандармох, а
продовжили мислити й творити... Розумієте, цього ніколи не можна забувати:
що один якийсь «капітан матвєєв» здатен водномить заблокувати розвиток
людства, — завдати йому такого «внутрішнього перелому», на лікування якого
потрібні будуть навіть не десятиліття, а століття».
Викладач історії: На сьогоднішньому уроці-семінарі ми перегорнули важливу
сторінку в житті, історії, культурі України ХХ століття, яку ми розглядали під
назвою«Розстріляневідродження». Я думаю, що зараз доцільно висловити власну
точку зору щодо побаченого і почутого, давши відповідь на проблемне запитання:
“ Розстріляне Відродження – суто національне явище чи загальна риса
тоталітарної доби? “
І. “Розстріляне Відродження” – загальна риса тоталітаризму.
І учень
Контроль над літературою і мистецтвом – загальна риса тоталітаризму. По
всесвітній історії ми вивчали, що у 30-ті роки у РадянськомуСоюзібуло знищено
сталінським режимом сотні письменників, поетів, театральних діячів.
Після того, як до влади в Німеччині прийшли нацисти із країни змушені були
виїхати Томас Манн, Еріх Марія Ремарк, Анна Зегерс, Бертольд Брехт, на вулицях
найбільших міст спалювались заборонені книги. Подібні процеси відбувались у
фашистській Італії у 20 – 30 – ті роки ХХ століття.
19. 19
Отже, “Розстріляне Відродження “– загальна риса тоталітарної доби.
1. «Розстріляне Відродження» - суто національне явище.
ІІ учень
Я вважаю, що «розстріляневідродження» - явище, притаманне тільки Україні.
Ніде у 30-ті роки минулого століття не розвивались настільки успішно література і
мистецтво, як тут. Це культурне піднесення було обумовлене українізацією 20-х
років. У республіці працювали сотні дуже талановитих і яскравих прозаїків, поетів,
художників, музикантів, театральних діячів. Вони дуже любили Україну і створили
високохудожні твори, які виходили за межі вузьких компартійних рамок. І
здається, саме через це вони були знищені: або морально, або фізично.
V. Підведення підсумків уроку
Викладач історії: Підводячи підсумки, хотілося б подякувати всім учасникам за
активну роботу на уроці. Насамперед, відмітити науковий підхід до відбору фактів,
вміння аналізувати та систематизувати отриману інформацію, а також працювати в
колективі. В ході дискусії робочі групи переконливо і аргументовано відстоювали
власну точку зору, толерантно ставлячись до іншої. Томупропоную різноплановий
підхід для висвітлення даної теми. Тобто розглянути термін "Розстріляне
Відродження" в вузькому значенні, як політику радянської влади 30-х років в
Україні, яка привела до винищення українських діячів культури і припинення
боротьби за національну незалежність і у широкому значенні, як загальну рису
тоталітарної доби, що характеризується боротьбою тоталітарних держав проти
демократичних явищ в культурі та репресіями проти ряду прогресивних
літераторів та митців.
Викладач літератури: а тепер відкрийте, будь-ласка, свої робочі зошити з
_______________________ізапишіть опорнийконспект. Для виконання цієї роботи
вам надається 5 хвилин.
Опорний конспект
Тема уроку: «Розстріляневідродження». «Великий терор» та його ідеологічне
виправдання. Антицерковна політика.
Епіграфуроку: Хоч в пісні воскресив би вас
І той страшний, безумний час!..
Так тяжкоплачу і дивлюсь
Я на розстріляне безсмертя,
Як на дитя убите – мати…
Страшний пройшлими, друзі, час.
Та як живі вони між нас
І будуть жить на горе кату!..
Безсмертя ж бо не розстріляти!
В.Сосюра
«Розстріляне відродження - літературно-мистецьке покоління 30-х рр.
XX ст. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури та мистецтва і
яке було знищене сталінським режимом.
20. 20
Термін належить Єжи Гедройцю як назва до антології української
літератури 1917-1933 р.р.
Антологія – це збірник найхарактерніших творів кількох письменників
певного жанру або літературного періоду.
Причини репресій щодо діячів культури:
1. Фізичне знищення громадян, світогляд яких відрізнявся від
комуністичного;
2. Ліквідація політичної опозиції;
3. Придушення національно-визвольного руху;
4. Встановлення тотального контролю над суспільством, ін..
Масштаби репресій проти української культурної еліти:
130 - розстріляних письменників;
11 - вчинили самогубство, не витримавши знущань;
119 - заслані в табори;
33 - репресовані;
188 - повернулися з ув'язнення зі знищеним здоров'ям;
Від 200 до 337 – розстрілянихкобзарів, бандуристів і лірників;
62 – репресованихвчених – мовознавців.
Наслідки репресій:
1. Фізичне знищення української інтелігенції;
2. Моральне розтління тих, кого терор не торкнувся
3. Насадження у суспільстві атмосфери страху;
4. Утвердження сталінського тоталітарного режиму.
Викладач історії: Книга історії – книга життя. Так говорили мудреці Сходу. Але
написана вона людьми, написана їх радощами й стражданнями, їх кров’ю й
мужністю, їх ідеями, зіткненнями і розчаруваннями. 30-ті роки - кривава драма,
трагедія українського ренесансу, наслідки якої невигойною раною зяють на тілі
України ось уже 80 років. Повернути імена загиблих у скарбницю нашої
національної культури, припасти до джерел їхньої творчості, пам'ятати минуле
заради майбутнього — наш священий обов'язок.
То ж хоч і не хочеться повертатись до трагедій, але мусимо, щоб знати
правду, щоб ніколи більше не повторилися ті криваві, червоні від крові роки.
На жаль, і сьогодні ми бачимо і підлість, і зраду, і страшні злочини, і
зневажливе ставлення до рідної мови, і захоплення всім іноземним. Дуже
слушними у сучасних умовах є рядки вірша «До українців» маловідомого
українського поета В.Баранова
Викладач укр..літератури:
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
21. 21
Коли ми, українці, забули, що ми українці?
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас думка, що ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.
І що хміль наш - у піснях, а не у барилах вина,
І що щедрість – в серцях, а не лиш у крамничних вітринах,
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас : -Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався час забуття
Рідних слів і пісень, і джерел, і стежок від порога.
Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Та хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря,
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил,
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?
Викладач історії: Майже століття тому великий український романтик Микола
Хвильовий у циклі творів «Камо грядеши?», «Україна чи Малоросія» порушував
питання історичного буття і майбутнього України. І, наче перечитуючи його,
український народ у 2013 році під час Революції гідності переконливо
продемонстрував орієнтацію України на цивілізовану і демократичну Європу.
Викладач української літератури:
Народе мій бідний, за що тебе бог покарав?
Дав сонце і небо, Дніпро дав і землю багату,
Та волю, сміливість і долю у тебе забрав.
22. 22
Ти молився мовою старшого брата.
Так стань же з колін, державність свою відроди,
Хай знає весь світ, що живуть тут не бидло, а люди,
Верни свою славу, в Європу, як рідний, ввійди,
Бо більше такої можливості, мабуть, не буде.
Викладач історії: На закінчення уроку прослухайте, будь ласка, фрагмент
пісні групи «Мандри»
Фрагмент пісні «Не спи, моя рідна земля»
VI. Домашнє завдання: підр. З історії України, ст..306-311; підручник з
укр..літератури, ст.. 5-11.
