Учнівська робота

2. Листи з фронту дотепер дбайливо зберігають
у багатьох сім’ях. У кожного трикутника своя
історія: щаслива або сумна…
Листи мого прадіда достойні бути музейним
експонатом. В них усе: біль, страждання, жахи
війни, сподівання на зустріч, ніжність і любов до
рідних і неймовірне прагнення жити. Але прабабуся
сказала своє тверде «ні»: «Не хочу, щоб про них
згадували лише на 9 Травня. Не хочу, щоб лежали
вони під склом німими трикутниками, і не було
видно слів «борюся», «чекаю», «люблю»!».
Прадід не повернувся з війни. Але до цього часу
він промовляє з цих пожовклих аркушів до старої
жінки, якій навіть не потрібно їх читати: кожне
слово, кожна буква, навіть кожна помарка давно
оселились у пам’яті моєї прабабусі.

4. Був білий світ не білий вже, а чорний
Ліна Костенко
…Я вже повзу! Зараз! Дочекайся! Боже
мій, мамочко, як страшно! Треба витерти
сльози: солдат не має їх бачити. Але вони не
слухаються: течуть, ніби прагнуть розмити
страшні картини жорстокої війни.
Я підповзаю до пораненого і обережно,
намагаючись не завдати йому ще більшого
болю, починаю перев’язувати роздроблені руку і
плече. Хлопець мовчить, навіть перестав
стогнати, але очі не можуть приховати від
мене біль. Вони кричать! І крик тих очей
голосніший для мене за тисячу гармат.

5. Хлопці-хлопці! Багато з них спали мирним сном
перед початком того фатального дня – неділі. І
жоден з них не знав, що страшний «сон», від якого
не можна прокинутися, буде таким довгим.
Я тягну солдата та згадую інших, врятованих
мною. Деякі з них чомусь соромляться: їх рятує
дівчисько. Навіть намагаються чинити опір, але
біль бере своє – і багатьох із них я притягую до
окопу вже непритомними.
– Скільки тобі років? – зненацька чую я.
– Сімнадцять, – шепочу у відповідь. Ось і вся
розмова. Його очі вже не тут.
Нарешті, наші. Приймають молодого воїна. Я
прошу трохи води і знов повзу на поле. Я не знаю,
хто з них виживе, але знаю, що можу врятувати
чийогось сина, брата, коханого…

6. Наступного дня я вже доглядаю поранених
у маленькому шпиталі. До цього звикнути не
можна! Лежать люди, в яких зруйновано всі
мрії, сподівання! Попереду на них чекають
страшні випробування, муки, а на деяких –
смерть. Хто заплатить за сльози матерів?
Хто зможе виміряти страждання, яке тяжким
тягарем лягло на плечі нашого народу? Хто
вилікує зранені, скалічені людські душі, підійме з
попелу тисячі спалених сіл і зруйнованих міст?
Хто зможе оживити юних хлопців, що лежать
біля тонких зелених берізок, і імен яких вже
ніхто не дізнається? Хто?! Я знову відчуваю
сльози на очах і починаю щось ретельно
відшукувати в журналі чергового лікаря.

8. …Я розплющую очі. Поруч сидить моя
старенька прабабуся і ніжно тримає в руці
лист-трикутник від свого Андрія. Вони
одружилися вже під час війни, але свою доньку
(мою бабусю) він ніколи не бачив: війна
залишила його назавжди молодим.
Доля мічена, покалічена,
А виною всьому вона –
Тричі проклята, в смерть приречена,
Душогубка людей – війна.
Які точні, страшні та проникливі слова
Віктора Геращенка!
Але були щасливі сім’ї, були щасливі
матері, які дочекалися повернення своїх рідних.