Successfully reported this slideshow.
We use your LinkedIn profile and activity data to personalize ads and to show you more relevant ads. You can change your ad preferences anytime.

tvoriDashko

189 views

Published on

  • Be the first to comment

  • Be the first to like this

tvoriDashko

  1. 1. 1 ТВОРИ ДАШКО КАРИНИ СИН УКРАЇНИ У селі Моринці Тарасик народився В родині українських кріпаків. Із хистом малювати та писати Він долю знав вчорашніх бідняків. Шевченко – син вкраїнського народу, Духовний провідник літератури. Він поважав великую свободу, І за майбутнє України дбав. В шедеври поетичних храмів Всі сили від душі поет вкладав, Він поборов свої душевні брами Й усю енергію народу віддавав. Письменник знав, що є лихі години, Він їх розраджував звичайними словами. Шевченко творчої досяг вершини, Тому поезії його завжди із нами. У ДАЛЕКОМУ ДИТИНСТВІ Стежки далекого дитинства З сирітським хлібом та сльозами, Де зась добру і материнству, Де біль кнутом стьобає рани. Шевченко рано став дорослим -
  2. 2. 2 Забрала смерть найближчих рідних. Його душа – в полі колосся, Усіх вершин у світі гідний! Кріпацтво ланцюгами вкрило, Але Тарас не вмів здаватись: Коли прогнулися вітрила - Він знав, що треба підійнятись. Стежки далекого дитинства – Тепер це пізні нагороди. Шевченко вірив в нашу силу, Бо був Співцем свого народу. МИТЕЦЬ Йому належить українське Слово, Поезія Тараса – стан душі. Завжди боровсь за націю та мову, І не сприймав світогляди чужі. Талант Шевченка – джерело країни. Він майстер рими та думок. Його душа трималася, не тліла, Плела із віршів золотий вінок. Яка трагічна та яскрава доля У велетня народної журби. Його найбільша і хиренна воля – Одвічні, пам’ятні скарби!
  3. 3. 3 ГЕНІЙ СЛОВА Тарас ввібрав всі грані України, Унормував народне джерело. Зібрав усі «пошкоджені руїни» Й зліпив із слова так, як і було. Порив душі в мистецтві слова, Політ у небо, слави зорепад. А головне – це українська мова, Словесний золотавий водоспад. Він вірив у народ всіляко, Його поезія - ковток води. З пошаною виносимо подяку: У пам’яті Ви нашій назавжди! БУНТІВНИК Були часи… Тяжкі дуже хвилини. Як люди гинули, і никнули серцями. Але була Великая Людина, Що підіймала з відчаю словами. Шевченко розбудити вмів надію, І ланцюги сердечні освятить. Щоб стала незалежною Вкраїна, Щоб можна було вільно у ній жить. Що треба мати дух і силу волі?! І вірити. Любити рідний край. З кріпацьких пут осяяла свобода, І вічна пам’ять, вічний рай!
  4. 4. 4 НАШІЙ ЛЕСІ У нашій пам’яті лунають миті, Коли вона мала і горда, Сміялась, щоб не плакати в дитинстві, Все на шляху своєму поборола. В руках її тремтіла думка, Про нашу ніжну, теплу Україну. Лунала пісня українська з вуст так лунко Про те, що буде пам’ятати до загину. «Ні! Я жива! Я буду вічно жити!» - До серця пісня Лесина летіла. Частіше стала рани в ньому крити, Але сміялась вкотре в «заметілі». В моєму серці, Лесю, не помреш ніколи! Й коли, здається, що ось-ось впаду – Я згадую твоє могутнє слово, Сміятимусь крізь сльози, крізь біду. Курличуть журавлі про тебе, Зітхає сонце, і у небо Так тихо линуть дрібні зорі. Ми будемо завжди з тобою. Ніколи не погаснеш в наших душах, Хоч свічка догоріла, але дим
  5. 5. 5 Залишився на сторінках у книгах, Цей дим – щось вічне, ми живемо з ним. Я піднімусь – і свічку запалю. Бо я гадаю – ми б усе змогли. А ти, Лесю, залишися в душі, А ти, Лесю, гори, іще гори. МОЯ МАТУСЯ У моєї мами руки наймиліші, У моєї мами золота коса, У моєї мами серце найдобріше, Чисте, ніби вранішня роса. Навесні і влітку, Восени і взимку, Хочу побажати я тобі: Будь завжди щаслива, Моя любо ненько! Хай здійсняться мрії всі твої! У моєї мами очі волошкові, Іноді веселі, іноді сумні! А в очах іскринки, сповнені любові, Що вона дарує їх мені. А коли сумуєш ти, буває, Хочу все тобі допомогти! Пригорнусь до тебе я ласкаво,
  6. 6. 6 Щоб не сумувала, мамо, ти. А руки у тебе, рідна ненько, І прекрасні, милі, молоді! Вони довго трудяться, срібненькі, Ні, не срібні - золоті! УЧИТЕЛЯМ Робота вчителя – майбутнє України! Ви даєте глибокий рівень знань. Хіба наше сучасне покоління Залежить не від вчительських старань? Ви душу й серце нам віддаєте, Фундамент прагнучи закласти. А ще підтримуєте в злетах І не даєте нам упасти. Тож наші любі вчителі! В цей день вас хочу привітати, Вклонитись низько до землі, Здоров’я всім вам побажати! Любові, сонця і добра! Хороших учнів та терпіння! Усмішок, радості, тепла, Педагогічного горіння! МОЯ УКРАЇНА
  7. 7. 7 Я знаю, що край мій єдиний, Завжди у душі моїй буде… Бо це ти – моя Україно! Ніколи тебе не забуду. Хоч були і незгоди великі, І життя до пуття не іде, То ми все поборемо мужньо, І долю свою ми знайдем… Ми мужні і сильні, сміливі, Зійдем зі стежини тяжкої, Та будемо жити у мирі, Справедливості, правді й любові. Я хочу, щоб в нашій країні Всі двері для кожного були розкриті, А очі б світились від щастя, І серце тріпалось од кожної миті… ЛЬОТЧИК – ГЕРОЙ В маленькому селі на Полтавщині (до речі, животіє це село й донині), В краю хатиночок біленьких, Людей сміливих, щирих, веселеньких Народжуються доньки і сини, І потім прославляють рідний край вони. Сьогодні про війну з книжок я знаю, Про Кибкала Михайла спогади збираю:
  8. 8. 8 В 20-му в Мар’янівці він народився, 7 років в Кустолівській школі вчився, А потім – у військовій льотній опинився. У грудні 41-го об’єкт охороняв, І вражого штурмовика із неба виганяв. Сміливо кинувся у бій хлопчина, Бо рідний край і мама за плечима. Здобув Михайло перемогу у бою. Він від фашизму землю очищав свою. 17 збив ворожих літаків, Звільнив він небо від штурмовиків. Пройшов війну пілот від рядового, Від сержанта, до командира, аж До старшого, до лейтенанта. За те, що Кибкало відвагу, - І мужність виявляв в боях – Йому звання Героя і повага, І вічна пам’ять в рідних у краях. ЮНА ПАРТИЗАНКА В новосанжарському селі, Де верби і сосни були ще малі, Дівчина народилася вродлива, Розумниця і мрійниця смілива, А як війна почалася проклята – Із німцями билась завзято. Розвідниця, медсестра і радистка, Співоча душа, як в артистки.
  9. 9. 9 Завжди проявляла відвагу, Тому заслужила повагу. Життя обірвалось трагічно: У засідку потрапила вона, Закатували дівчину фашисти Та в пам’яті Тоня Божко жива. У МИРНИЙ ЧАС… Давно вже відгриміли спалахи війни, Та не загоїть час в моєму серці рану, Пішли до армії й не повернулися сини, Полігши у чужій землі Афганістану. Мир на Вкраїні, на чужині - війна, Здавалося, чого так плаче мати, Чого зітхає сумно так вона, Коли так пахнуть мальви коло хати… А дівчина красива, як весна, Ще зовсім юна, так була щаслива. Чому ж в сльозах стоїть тепер вона? А разом з нею плаче злива. Чи може горе це відшкодувать, Поважна сума, поміч жалюгідна? Чи зможе мати перестать чекать, Чи буде знов щаслива юна наречена? На ці питання відповіді зась, І не загоїть час страшную рану. Лиш хочу й вірю, щоб ніхто із нас,
  10. 10. 10 Не пережив того Афганістану. ЗНОШЕНІ САНДАЛІ Ти знаєш, час мене навчив, Що треба просуватись далі. Та в мене більш нема причин Взувати зношені сандалі. Чи наступати на ті ж граблі. Чи вкотре розбивати сушу. Ще ж треба просуватись далі, І я нагадувать не мушу. Всі сторінки в моїх очах, Хоч зараз можеш прочитати. «Я не повірю», - ти кричав, Й розламував могутні грати. А я палила сторінки. Я думала, так буде краще. Хтось щось хотів в мені знайти, А я була просто ледащо. Я не хотіла кудись йти. Бо руки вже пустили корінь. Хтось щось хотів в мені знайти? Бо діри там, де були зорі.
  11. 11. 11 Бо знаєш, час мене навчив, Як йти вперед і не здаватись на порозі. Я більше не знаходжу тих причин, Щоб зношені сандалі узувать на ноги босі… НА ПЕРОНІ Вона стояла на пероні й проводжала Його застиглим і холодним поглядом. І в глибині душі вона вже знала, Що він загине в темряві тій проклятій. Бо там стрільба, бо там самі могили. Там сльози, захороненні молитвами. Скільки земля своїх похоронила, Потріскавшись серцевим ритмом. А він сидів в купе й тремтів у поті. В його очах ховавсь безмежний страх. Хотів був мужнім бути, але в гроті Морськими хвилями розносить в прах. Вона приклала руку до стекла, Та подивилася в його сумні зіниці. Хіба для цього мати берегла? Раптової у серце блискавиці… А поїзд рушив, рельси цокотіли, Немов хотіли щось комусь сказать. Хіба комусь до них є діло? Хіба вона могла його віддать?
  12. 12. 12 Худеньку руку всунула в кишеню, І зойкнула. Вже фото не віддать. Забуде риси всі її обличчя, Не в змозі буде вже колись згадать. Він більш не з’явиться у неї на порозі, Для неї це вже не було зізнанням. Вона, засмучена, стояла на пероні. Й рукою помахала на прощання. МОЄ ДИТИНСТВО ЗОЛОТЕ Ой, як погано, як не так?! І все не йде, і все не те! Не розцвітає більше мак… Моє дитинство золоте! Де воно ділось, його нема. Й великі хвилі з океану, Немов настала вже зима, Й нема ніякого обману. Моє дитинство золоте! В краях далеких все курличе. Моє дитинство вже не те?! Завжди мене до себе кличе. Моє дитинство золоте!...
  13. 13. 13 ЧАС Ви не задумувались, можливо, час вміє тікати? Темна постать за дверима З очима, які поглядають униз. Принишкла. Зі стислими кулаками, що ріжуть. Я знаю, що це ти - З вустами, які не уміють мовчати. Знеможений та зневірений З тихими кроками в кухню, посеред ночі. В собі, бредеш до мого Із замріяним поглядом у застаріле вікно. Дому. З пальцями, які будуть тремтіти Затихло все. Залишилась Від кожного шепоту. Лиш втома. З сумними думами, коли переглядаєш І теплий чай в холодній Знайоме кіно. Чашці. І ти відкриєш тихо двері. На серці важко. Дуже важко. А я прокинусь. Але вдаватиму, що сплю. З вустами, які не уміють Зажмурюсь, і буду старатись не чути Мовчати. Навколишнього світу. Можливо, час вміє тікати? Від тебе ні листів, ні привітів… А ти знаєш хоча б, які мої найулюбленіші квіти? Як я проводжу будній день? І скільки вже прочитала книг за життя? А скільки написала я пісень… Здається, стало трохи тихше. Напевно, це тому, що вечір. Коли торкаюся паперу і пишу нове творіння, Вкладаю всю душу. І стає сумно. Мої думи… Просто я знаю, що я мушу Писати, писати, творити. І цим усим жити – Все, що лишається в серці. Й старенька подряпана касета. Яка рипить, але приємна. Де згадуються мої перші слова. Слухала б її щоденно. Налий мені в чашку гарячого чаю, А то в горлі щось пересохло. Я б видерлася на цю безглузду скелю світу, Та…навіщо? Немає листів. Немає привітів. Всі ми, напевно, грішні. І знаєте, завжди здавалося, що Справедливість існує. Та зараз я точно знаю відповідь. Колись все закінчиться, А для когось – почнеться.
  14. 14. 14 ПІСНІ РОЗКАЖИ МЕНІ КАЗКУ (пісня посвячується всім тим, хто до сих пір намагається зустріти диво) Приспів: Розкажи мені казку, я буду там, де ти. Розкажи мені казку, й мене вже не знайти. Залиши мені світло, як я себе залишила, Заспівай мені літо, і я розкрию крила… 1. За вікном зітхає вітер, Мерзнуть руки – голос хрипом. Ти пішло від мене, літо. Хто ж тепер їх буде гріти? 2. І курличуть спогади у синім небі. Десь за обрієм сидить твій потаємний друг. Він врятує від усіх недуг, Та хіба це все, що тобі треба? 3. Не залишу у нічній пітьмі, Подивися сни мої ти загадкові. І не правді, що тікає мова, Що ж залишиш ти тепер мені? 4. І на плечах осіннє листя, Осінь ступила на мій світ. І я прошу, ти подивися, Скільки прожито позаду літ… 5. Шепоче осінь: «Я тебе зустріну» Гітара б’ється: «Усе не віддавай» А ти не йди, бо ти в мене єдина. О, осінь рідна, мене не залишай, Одну мене не залишай…
  15. 15. 15 ТАКЕ ЖИТТЯ Приспів: Вікно розчинене, руки розплетені. Я падаю, хоча на дикім злеті. Руки відпущені, тіло безсиле, Тебе назавжди вкотре відпустила. 1. Тікай від мене… Це не прохання, А ти відкинь свої незручні запитання! Закрий ти віки, і просто дихай. Живи, як вмієш, чекаючи на диво. 2. Візьми відпустку та випий кави, Бо вже усе на світі в серце давить. Лети на світло, зніми кайдани, І заживуть в очах старезні рани… ПРО НАС 1. Вітер нас з тобою не залишить … Старі платівки литимуться в скроні. І небо в перинах спати кличе, Я простягну до нього долоні. 2. Там, де пройдемо ми – зацвітуть тюльпани. А вітер шепотітиме: «Кохаю». І хоч про це давно я знаю, Знайду ключі наручників-кайданів. 3. Годинник йтиме метрами до літа. Його не зупинити нам з тобою.
  16. 16. 16 Ні, не тягніться до мене квіти, Не зможу напоїти вас водою. 4. Вітрами ти біду не перекличеш, І не посієш в небі, не понищиш. Але залишаться цвісти тюльпани, Бо вітер нас з тобою не залишить… … 1. Осінь наступає, і вітер полихає зорю. Я, напевне, знаю, що час іще триває, молю… Як жито і пшениця, мої мольби почуй, І зникни назавжди з моїх очей… Навіщо забирають людей, Із цього світу буря незрадлива! І сторінки із серця, прожитих ідей, Я буду литись піснею гомінливою. 2. Війна, усе прожите Із болем в серці тихне, лунай… І пісню в голові ту, співаю. В серці лунко, бувай… І зустрічі розбиті в недопалки, В очах надія, руки опускаю. Я можу цьому світу ще щось дати, Але ще час триває, але ще час триває…

×