Сценарій до Дня Перемоги для учнів 8-11 класів

1. «Низький уклін солдатам Перемоги!»
Сценарій до Дня Перемоги
для учнів 8-11 класів
Боярської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1.
Травень, 2015 р.
Звучить лірична мелодія. На сцену виходить учениця.
Учениця . С чего начинается память – с берез?
С речного песка? С дождя на дороге?
А если с убийства!
А если со слез!
А если с воздушной тревоги!
А если с визжащей пилы в облаках,
Со взрослых, в пыли распростертых!
А если с недетского знания – как
Живое становится мертвым.
И в пять, и в пятнадцать, и в двадцать пять лет
Войной начинается память…
Ведучий 1. Пам'ятаєш, земле,
Сорок п'ятий.
Стихле небо, підняте салютом?
Пам'ятаєш перший крик дитини –
Як салют на вічне щастя людям?
Ведучий 2. А сьогодні днів отих малята
Діток і внучат своїх ведуть…
Пам'ятаєш, земле, сорок п'ятий ?..
Земле…
Сорок перший не забудь...
Ведучий 1. Тієї пам'ятної червневої пори, як і завжди, догорав рожевий світанок в
обіймах спраглої ночі, пив теплу росу із трав та замріяно слухав останні звуки
вальсу в сільському клубі.

2. Ведучий 2. Тут зібрались випускники 1941 року, вони танцювали свій останній
шкільний вальс і не знали, що через декілька хвилин, рівно о 4 годині ранку 22
червня вони закружляють в кривавому танку війни, який триватиме 1418 днів і
ночей.
Звучить мелодія вальсу. Танцюють пари (учні 11-Б класу). Із динаміків
звучить голос Левітана, сповіщає про початок війни. Молодь уходить зі
сцени. Залишається одна пара. Звучить діалог закоханих.
Хлопець: Вісімнадцять було нам в ту пору ясну,
Як весна перейшла в тепле літо,
Нам судилось іти на жорстоку війну,
І мене було вбито.
Дівчина: І кохання забилось в риданнях й журбі…
Як же так? Не здійснилися мрії…
І мені не обняти ніколи тебе.
І у мене немає надії.
Хлопець: Нам ніколи не стрітись,
Уже не зійтись,
Бо тепер ми – дерева і квіти.
Пам’ятаєш, як ми сподівались колись,
Що сім’я буде в нас, будуть діти…
Дівчина: Пам’ятаю… А ти пам’ятаєш, як ми
Бігли сонечко вранці стрічати?
Хлопець: Так… Ми щиро кохали, були ми людьми,
Як же палко ми вміли любити!
Дівчина: Гілка роду на нас обламалася враз.
Не судилось зійтись у коханні.
Хлопець: Йти на танки в атаку був даний наказ…
Обірвалось життя на світанні.
Дівчина: Не судилось, не сталось, міраж просто все..
Хлопець: Не здійснилось безмежне кохання…
Звучить пісня «Эхо любви» (виконують учні 11-х класів) . Фрагмент із
фільму «Летять журавлі».
Ведучий 1. Війна … Грізним смерчем увірвалась вона в мирне життя. Стих
дитячий сміх і на довгі 1418 днів і ночей в домівках людей поселилось чекання.
Чекання звісток з фронту, чекання кінця голоду і страждань, чекання перемоги…
Звучить лірична мелодія, дитячий сміх. На сцені з’являються діти
початкової школи.
Учень. …Хлопчик набігався і заснув. І сняться йому різні дива: чиста тепла вода
в річці й золоті рибки в ній, рожеві яблука на блакитних гілках, соняшники, що
ясним світлом освітлюють не лише землю, а й небо...

3. Учениця. І сняться мамина усмішка і татове плече, з якого він, малий, хоче
злетіти аби побачити і збагнути світ... Хай усе буде так насправді! Соняшники -
жовтими. Мамина усмішка – доброю. Татове плече – надійним.
Ведучий 1. Так сплять щасливі діти, так спали вони і в червні 1941 року. Та не
судилося здійснитися їхнім мріям і снам. Пекельний вогонь війни обпалив їм
крилята.
Сценка – прощання батька із сином.
Син: -Тату, ти йдеш до війська ?
Батько: - Так, сину, йду, вже час.
Ворог вже зовсім близько
Топче ногами ряст,
Нищить він нашу землю,
Плюндрує села й міста
Як не зупинимо його ми,
Не буде у нас майбуття.
Син: -А правда, війна – це страшно?
Вона людей убиває,
А смерть - це назавжди, тату?
Нікого вона не вертає?
Батько: Смерті боятись не треба.
Не в ній гіркота небуття,
Бійся прожити безцільно,
Бо в цьому є смерть за життя.
Син: Ти повернешся , тату?
Батько: Я повернуся, сину, ти тільки дуже чекай,
Любов’ю своєю і вірою
Від куль мене захищай!
Син: Я захищатиму, кожну хвилину!
Батько: Я повернуся побідної днини!
Ти тільки чекай!
Ведучий 1. Дитинство української поетеси Ліни Костенко також було обпалене
війною.
Ведучий 2. Маленькою дівчинкою переживши страхіття війни, вона написала ряд
віршів, які пронизує біль від усвідомлення тих втрат, яких зазнало людство у
буремні роки війни.
Звучить лірична музика. Учениця читає вірш Ліни Костенко «Мій перший
вірш написаний в окопі».
Учениця. Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите не війні.

4. Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик – як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.
Ведучий 1. Війна! Смертним пострілом ти розітнула мир і спокій. І навпіл життя!
Ведучий 2. Війна! Жорстока і безбожна! Зруйнувала ти щастя, принесла біль і
сльози!
На сцену виходять дівчина і хлопець.
Учень. Тремтять гармати.
Б'є на спалах дзвін.
Залізні круки вилітають з хмари.
Горить країна з чотирьох сторін
І на чужинців просить з неба кари!
Учениця . Синів, дочок благає: - Захистіть!
Страждає в муках країна мила.
І піднімається з глибин століть
Непоборима, нездоланна сила.
Учень. І піднялись на оборону краю
Всі ті, хто зброю ще тримати вмів.
І проводжали на війну із дому

5. Жінки – чоловіків, синів !
Учениця. Біжать од воріт матері, наречені, дружини,
Злітають хустки і лягають на трави снігами.
І кришиться небо від зойків згорьованих: «Сину-у!»
І листом осіннім спада над колоною: «Мамо...»
Ведучий 1. Скільки сліз вони виплакали, скільки молитов прочитали, щоб
живими повернулись їхні чоловіки, кохані, діти …
Ведучий 2. А війна... Вона ставить свій чорний хрест на мріях, надіях,
сподіваннях.
Звучить лірична музика. На сцену виходять дівчина у чорній хустці та юнак.
Фрагмент із фільму « Балада про солдата».
Учениця . Вийшла в степ широкий
Мати посивіла.
Виплакала очі від журби вона,
Біля квітів маку стала, заніміла,
І згадалась знову матері війна
І почула голос сина над житами …
Учень. Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду й попрошуся в сон твій тихенько,
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину.
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Батьківщину
Вона, як і ти, була в мене одна.
Звучить пісня « Мальви» у виконанні учениці 7-го класу. На сцену виходять
хлопці з квітками мальв на грудях.

6. Ведучий 1. Відчуття втрати й скорботи саме нестерпне відчуття, бо це біль душі
за своїх самих рідних і дорогих людей на землі.
Ведучий 2. У літопис Великої Перемоги навічно вписані імена тисяч і тисяч,
славних синів і дочок України, наших земляків – боярчан. Воювали вони на
різних фронтах, виборюючи Перемогу – одну на всіх.
На сцену виходить учениця 10-го класу. Читає вірш.
Учень: На світанні в садку біля школи
Все зібралося наше село.
І неначе розбурхані бджоли
Вирувало воно і гуло.
Скрізь рядами підводи стояли,
Заступивши центральний майдан,
На вози обережно вкладали
Хто мішок, хто старий чемодан.
Над селом не стихало ридання –
земляки від’їжджали на фронт.
Зупинились, останнє прощання.
І в обійми страшної грози
Під нестримне народне ридання
Покотились житами вози.
Іще довго руками махали
Їм батьки, і брати, і сини.
Скільки з них в ті хвилини не знали,
Що не верне їх доля з війни,
Що востаннє вони вже дивились
На простори своєї землі…
Ведучий 1. З фронтів Великої Вітчизняної війни не повернулось додому 432
наших земляки. На боярській землі знайшли останній спочинок 49 воїнів.
Ведучий 2. Ятрить душа, і падає сльоза
На землю плідну,
І втрати гіркоту не залікує час,
Збережемо про всіх загиблих
Пам’ять гідну,
І пам’ятаймо: з нами вони, серед нас.
Ведучий 1. Згадаймо наших земляків, які дали нам право жити… Хто в боротьбі
загинув і від ран…
Ведучий 2. Згадаймо тих фронтовиків, які відстояли честь Батьківщини і після
буремних років війни поселилися у Боярці.
Ведучий 1. Згадаймо жителів нашого міста, які під час окупації не скорились
і у складі антифашистських груп чинили опір ворогу.

7. Ведучий 2. У пам'яті світлій, у квіті сердець,
У сплесках вечірніх ясних озерець -
Вічні, як вітер, як зело, як спів,
Вічні, як сонце навіки віків.
Ведучий 1. Вічні, бо кривду збороли страшну
У сорок п'яту священну весну;
Вічні, бо правдою стверджені в грім,
Воїни житимуть в серці моїм і твоїм!
Ведучий 1. Боярський Василь Сельвестрович – інженер лісгоспу, очолював
підпільну групу з 1941 по1943 рік, яка діяла у взаємодії з Васильківським
партизанським загоном.
Ведучий 2. Жукова Ольга Миколаївна – молодший лейтенант медичної служби,
разом зі шпиталем дійшла до Берліну, розписалася на Рейхстазі.
Ведучий 1. Хорошилов Володимир Олександрович – на фронт призвався у 1944
році, служив на Далекому Сході, був молодшим сержантом берегової охорони.
Ведучий 2. Чвертка Василь Максимович – досвідчений мінер, всю війну
розміновував щойно визволені залізничі об’єкти.
Ведучий 1. Лупич Никифор Михайлович - пішов на війну, коли досягнув
призовного віку. Був радистом. Брав участь у битві за Берлін. День Перемоги
зустрів у Празі.
Ведучий 2. Лупич Григорій Іванович – на війні був снайпером. Мав три
поранення. Дійшов до Берліну. Нагороджений трьома медалями «За відвагу».
Такі медалі давали лише тим, хто відзначився в серйозних бойових операціях.
Ведучий 1. Лахтадир Михайло Прохорович – загинув у перший день війни під
час бомбардування київського заводу «Арсенал», на якому він працював. Йому
було лише 18 років…
Ведучий 2. Грогуленко Павло Михайлович – у 19 років призвався на фронт, на
згадку про себе залишив мамі дві гвоздики. В 1943 році на нього прийшла
похоронка , але мати не повірила у смерть сина, вона чекала його всупереч
всьому. Кожен день писала листи синові і вірші:
Ведучий 1. О , мальчик мой родной
Ты верно шутишь с мамой,
Я жду тебя с надеждой и тоской,
Одно письмо и две гвоздики - мало!
Мне нужно, чтобы ты был здесь, со мной!

8. Ведучий 2. І син повернувся до матері ціною неймовірних зусиль, подолавши
шлях додому через німецький концтабір, американський табір для цивільних,
шпиталь, перевірки…
Ведучий1. Вклонися, моя Україно,
цим людям величним і скромним,
Що в назвах фронтів титанічних
пронесли наймення твоє.
Ведучий 2. Ти словом достойним розкажеш
своїм поколінням потомним,
Чому їм довічну пошану
твій вдячний народ віддає.
Ведучий 1. Кожна людина зберігає в пам'яті момент свого життя, який здається їй
другим народженням, переломом у всій подальшій долі.
Ведучий 2. Війна живе в душах, переживших її, такими спогадами, що вони
ніколи не зможуть забути цю війну тривалістю 1418 днів і ночей.
Звучить музика. Виходять учні у військовій формі.
Учень1. Таку властивість наша пам’ять має…
Учень 2. Все найдорожче в серці берегти.
Учень 3. Військову дружбу, що в бою тримає,
Учень 4. Бо йшла крізь бурі, грози і фронти.
Учень 5. Дівочі очі, теплі, ніжні руки,
Учень 6. Той перший поцілунок, солов’ї.
Учень 7. Короткі зустрічі, а далі…
Учень 8. Все розлуки, привали у походах і пісні.
Учні виконують пісню «Эх, путь - дорожка, фронтовая!»
Ведучий 1. Війна… Кажуть у війни не жіноче обличчя. Але скільки їх тендітних,
юних винесли на своїх плечах поранених з поля бою, збивали ворожі літаки,
забезпечували зв’язок з Великою землею і часто гинули, не проронивши ні слова
в руках фашистських катів…
Ведучий 2. Жінки «грізного часу» змушені були не тільки воювати на фронті,
вони кували перемогу і в тилу.
Ведучий 1. Своєю безмежною вірою, любов’ю і надією на скоріше повернення,
вони спасали коханих від смерті, наближали час перемоги.
Ведучий 2. За мужність, і самовідданість, за те, що тримали на своїх плечах
фронт і рід людський: всім матерям, вдовам, сестрам, коханим –
низький уклін, бо обличчя нашої перемоги – жіноче!

9. Під музичний супровід учень 11-го класу виконує вірш К. Симонова «Жди
меня».
Учень 1. Жди меня, и я вернусь.
Только очень жди,
Жди, когда наводят грусть
Желтые дожди,
Жди, когда снега метут,
Жди, когда жара,
Жди, когда других не ждут,
Позабыв вчера.
Жди, когда из дальних мест
Писем не придет,
Жди, когда уж надоест
Всем, кто вместе ждет.
Жди меня, и я вернусь,
Не желай добра
Всем, кто знает наизусть,
Что забыть пора.
Пусть поверят сын и мать
В то, что нет меня,
Пусть друзья устанут ждать,
Сядут у огня,
Выпьют горькое вино
На помин души…
Жди. И с ними заодно
Выпить не спеши.
Жди меня, и я вернусь,
Всем смертям назло.
Кто не ждал меня, тот пусть
Скажет: - Повезло.
Не понять, не ждавшим им,
Как среди огня
Ожиданием своим
Ты спасла меня.
Как я выжил, будем знать
Только мы с тобой,
Просто ты умела ждать,
Как никто другой.
Ведучий 1. Війна дивиться на нас із старих фронтових фотографій, з тих речей,
які зберігають колишні фронтовики, і не дає померкнути жодній героїчній
сторінці історії перемоги над фашизмом.
Ведучий 2. А ми, молоде покоління, про їхні бойові подвиги, їхнє воєнне життя
можемо сьогодні дізнатися тільки з їхніх спогадів, кінофільмів, а також з листів…

10. Ведучий 1. Лист з фронту… Це сторінки історії Великої Вітчизняної війни,
написані кров’ю хоробрих. Своєрідність їх в тому, що вони проходили через
серце бійця…
Ведучий 2. 3 роки 10 місяців і 18 днів йшов солдат крізь ту війну, а під час
короткого відпочинку згадував рідну домівку, дітей, братів і сестер, батьків,
друзів, коханих. Згадував… і писав листи.
На сцену виходить учень і учениця.
Учень (читає лист):
Привіт, кохана, час летить, як птах,
Не бачились, здається, цілу вічність.
Тебе я бачу тільки в своїх снах,
Так несподівано і так категорично.
У нас тут пекло, німці наступають,
Вбивають люд і нівечать міста
І кожну ніч в госпіталях конають
Солдати, що боролись за життя.
Тут кров і біль, тут горе і нещастя,
І розливаються тут сльози, як моря.
Тут смерть, тут голод, тут одні напасті,
Спочинку тут душі моїй нема.
Учениця (читає лист).
Добридень, рідний, як листа чекала,
Навік вперед всі сльози пролила.
Я відчувала, милий, відчувала,
Що біля тебе смерть була лиха.
Як я молилась, Боже, як молилась…
Недосипала над колискою ночей,
Як горлиця об лід жорстоко билась,
Несла у пам’яті я блиск твоїх очей…
Учень (читає лист):
Пробач, що не писав тобі так довго,
Багнетом був поранений в плече.
І мабуть би віддав я душу Богу,
Якби забув я сина і тебе.
Ти не хвилюйся, я уже здоровий,
Сумую за будинком і садком,
Яка вона тепер ота діброва,
Де ми з тобою гуляли вечорком.
Учениця (читає лист):
Моїми молитвами ти одужав,
Сльозами лікувала я тебе.
Мій найрідніший, найдорожчий друже,

11. Нема без тебе спокою ніде.
А син уперше вимовив сьогодні слово: «Тато»
Я так раділа, як дитинонька мала.
Останнім часом – це було найсправжнє свято.
Я всім іконам почесть віддала.
Учень (читає лист):
Жадана, найкоханіша дружина,
Скінчилася проклятая війна.
Я скоро обійму малого сина,
З тобою скоро вип’ємо вина.
Я друзів тут утратив незліченно.
Я скільки тут набачився страждань.
Я захлинався у крові щоденно,
Зазнав я скільки тут поневірянь.
Тепер скінчилося це пекло триклятуще,
Воно у серці болем віджива.
Нехай живе і радує насуще,
Скінчилася, скінчилася війна!!!
На сцену виходить учениця 9-го класу. Виконує пісню «9 травня».
Звучить лірична мелодія. На екрані кадри із фільму «Летять журавлі».
На сцену виходять дві дівчини ( у однієї з них квіти бузку) та хлопець.
Дівчина 1. Їх чекали з війни. На перонах з піснями стрічали.
І в очах, і в серцях та одвічна надія жила,
Що повернеться він і обніметься щиро з братами,
Мати голову схилить, і щаслива впаде до плеча.
А закохані очі в далечінь голубу зазирали,
І на серці схвильованім смуток болем лягав:
Дівчина 2.«Чи живий, чи поліг? Скільки ще так чекати?
О, ця клята війна, цей жорстокий безумний тягар!»
Дівчина 1. Раптом схоже обличчя серед натовпу щастям метнулось.
В серці спалах надії, а в душі радість криком луна.
Тільки інший це був, бо солдати війни дуже схожі:
Ті ж шинелі, пілотки, і на скронях уже сивина.
І сльоза покотилась, кришталем засіяла на сонці.
Дівчина 2.«Він загинув, немає, і ніколи не буде його!»
Дівчина 1. І посипались квіти, що лежали спокійно в долонці,
Що хвилинку так міцно притискала до серця свого.
Ось батьківська рука огорнула їй плечі так ніжно:
Хлопець :«Не журися, радій, бо скінчилась жахлива війна.

12. Він тебе захистив, щоб життя твоє пишно розквітло.
То ж крокуй уперед, крок за кроком іди в майбуття!»
А на небі летять журавлі, ніби долі,
Ніби душі солдат, що відважно лягли у бою.
Вони криком своїм всіх вітають у чистому полі.
Хлопець: «Я загинув у битві, та в пам’яті вашій живу!»
Дівчина спускається зі сцени, роздає квіти ветеранам.
Звучить пісня «Журавлі» у виконанні учениці 9-го класу.
Ведучий 1. Війна була не лише великою трагедією, але й героїчною боротьбою в
ім’я Перемоги і виживання нації. Ця перемога у війні досягнута шляхом
найбільших жертв, страждань і сліз…
Ведучий 2. Шлях до Перемоги був довгим і небезпечним. Він проліг через окопи
і партизанські ліси, через підпілля і застінки гестапо, через розпач і віру, через
смерть і безсмертя .
Ведучий 1. 9 травня… Буде грім салютів.
І поруч з нами в димній вишині
Повстануть ті близькі і незабуті,
Хто назавжди лишився на війні.
Ведучий 2. І будуть радість, будуть сум і сльози,
Багрянець квітів, спогади, пісні.
Прийдуть до хат і сядуть на порозі,
Хто назавжди лишився на війні.
Ведучий 1. Час виліковує рани і вгамовує біль, час заспокоює сум душі, але
спогади про війну живуть довго…Тому нехай сьогодні горить свічка скорботи, бо
разом з нею горить, пече наше серце.
Ведучий 2. Але всі ми з вами, як гілочки великого дерева життя, і нехай життя
наших батьків вічно продовжується в нас і наших дітях...
На сцену виходять учителі.
Учитель 1. Я не хочу, чтоб голос орудийной канонады
Услышал мой ребенок. Мой и твой.
Я не хочу, чтоб голод Ленинграда
Коснулся их блокадною рукой.
Учитель 2. Я не хочу, чтоб доты обнажились,
Как раковая опухоль земли.
Я не хочу, чтоб вновь они ожили
И чью-то жизнь с собою унесли.

13. Учитель 3. Пусть вскинут люди миллион ладоней
И защитят прекрасный солнца лик
От гари пепелищ и от хатынской боли.
Навечно! Навсегда! А не на миг!
Учитель 4. Я не хочу, чтоб голос орудийной канонады
Услышал мой ребенок, мой и твой.
Пусть мир взорвется криком:
«Нет! Не надо! Мне нужен сын не мертвый, а живой!»
Звучить «Аве Марія».
Учень 1. У день голубого квітучого травня
До тебе, людино, звертаюсь, волаю!
Залиш на хвилину щоденні турботи,
І з нами побудь у великій скорботі.
Згадай чоловіка, товариша, брата,
Дружину, сестру чи посивілу матір.
Усіх, хто кував Перемогу й загинув
За тебе, за мене, за всю Україну!
Згадай їх усіх, замордованих, вбитих,
І гідно живи їх життям недожитим!
Ведучий 1. Перед трагічною хвилиною мовчання
Словами говорити неможливо.
Ведучий 2. Оця хвилина більше нам розкаже.
Ніж тисячі, а чи мільйони слів.
Ведучий 1. А тільки серцем можна це сказати,
Але воно, на жаль, немає мови.
Ведучий 2. Лиш має біль. І тому ми просимо
Солдатів пам’ять вшанувать мовчанням.
Хвилина мовчання. Звуки метронома.
Всі учасники концерту читають присягу воїнів під музику Дж. Уільямса із
кінофільму Ст. Спілберга «Список Шиндлера».
Учень 1. Хто мені скаже?
У вітра питаю.
Іменем сина,
Що батька не знає.
Учень 2. Іменем жінки,
Що овдовіла.
Іменем матері,
Що посивіла.

14. Учень 3. Іменем пам’яті,
Іменем чесним
Священним народу.
Учень 4.Чуєте ви, правовірні із націй!
Наші долоні
Зашерхли від праці!
Варимо сталь чи плекаємо жито,
Не забуваємо всіх, кого вбито!
Учень 5. Їхні сини,
Нагорьовані діти,
Ми не дозволимо вам повторити
Ні Бухенвальдів, ані Хатині,
Нас - чверть мільярда,
Ми – не єдині!
Учень 6. Низько в скорботі
Знамена схиляємо,
Клятві священній
Навік присягаємо!
Учень 7. Іменем сина,
Що батька не знає,
Іменем жінки,
Що овдовіла,
Іменем матері, що посивіла.
Учень 8. Іменем пам’яті,
Іменем роду.
Іменем чесним,
Разом: Клянемось!
Всі учасники концерту співають пісню «День Перемоги».