Виставка-відеопрезентація до 150-річчя Лесі Українки

1. «Хто визволиться сам,
той буде вільний»:
Леся Українка і Україна
Виставка-відеопрезентація
до 150-річчя Лесі Українки

2. «Хотіла б я піснею стати...»
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом
дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем
хибким…

3. Тішся, дитино, поки ще
маленька.
Ти ж бо живеш навесні,
Ще твоя думка літає
легенька,
Ще твої мрії ясні.
Мрія полине із думкою
вкупці
Геть у далекі світа, –
Крил не втинай
сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!

4. Сім струн я торкаю, струна
по струні,
Нехай мої струни лунають,
Нехай мої співи літають
По рідній коханій моїй
стороні.
І, може, де кобза найдеться,
Що гучно на струни
озветься,
На струни, на співи мої
негучні…

5. Коли ж не стане сили, коли
туга
Вразить украй те серденько
замліле,
Тоді душа повстане
недолуга,
Її розбудить серденько
зболіле.
Як же повстане – їй не буде
впину,
Заснути знов, як перш, вона
не зможе,
Вона боротись буде до
загину:
Або загине, або переможе.

6. Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий
підіймать
І, несучи вагу ту
страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку
невидну
Не стулю ні на хвильку
очей,
Все шукатиму зірку
провідну,
Ясну владарку темних
ночей.

7. Ти хотів би квіток на дорозі
моїй?
Нащо сипати їх попід ноги?
Хай живуть вони в ніжній
красі чарівній, –
я сама їх знайду край
дороги.
До маленьких, низеньких
сама нахилюсь,
до високих очима докину,
обережно та ніжно лицем
притулюсь,
стрівши в білім убранні
тернину.

8. Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможців,
Що, сперечника
зваливши,
Промовляли люто:
«Здайся!»
Погляд мій спускався
нижче
На того, хто
розпростертий,
До землі прибитий
списом
Говорив:
«Убий, не здамся!»

9. Десь. Колись. В якійсь країні...
«Ви скажіте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.
Ви скажіть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тільки славу
Тії руки можуть дати.
Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду».

10. «... Хоч зникла тьма з
очей моїх,
зате лягла на душу.
Ти чорний камінь там
поклав, –
повік його не зрушу.
Нехай же знов моя коса
чорніє, мов жалоба!
Я сеї барви не зміню
віднині вже до гробу».
(«Ізольда Білорука»)

11. Поховала віла побратима,
сіла-впала на коня й гукнула:
«Ой неси мене, неси в простори!
Туга давить, серцю тісно в грудях!»
Кінь злетів високо аж за хмари –
хоче дать простору господині.
Погребовий спів заводить віла –
люди кажуть: «Грім весняний чутно»,
Сльози ронить віла в лютім горі –
люди кажуть: «Се весняний дощик».
Ходять в горах світляні веселки,
по долинах оживають ріки,
в полонинах трави ярі сходять,
і велика понадхмарна туга
нам на землю радістю спадає.
(«Віла-посестра»)

12. Не пригас і не пропав ніколи
Вільний дух в шотландському
народі.
Стала вільна сторона
шотландська
Навіть давнім ворогам в
пригоді.
І за те хвала Роберту Брюсу, –
Він борцем за рідний край
з’явився.
Так! одваги та завзяття в
праці
Він в малого павука
навчився.

13. …Вже оснували тіло все
залізними дротами,
припали до глибоких
ран
неситими ротами.
Не раз до серця глибини
сягають хижі руки,
а велет спить
камінним сном,
хоч терпить люті
муки.
(«Про велета»)

14. «Я тесля. Я зробив сей хрест
важким,
то й мушу я нести його. Давайте.
За сюю працю не візьму я плати».
І взяв хреста. Ніхто не боронив.
І випроставсь похилий стан у теслі,
напружились його зів’ялі руки,
погаслий погляд знову загорівся
великим та палким глибоким
смутком
і твердою, важкою походою
пішов з хрестом робітник на
Голгофу,
немов не знав ні праці, ані втоми
до сього часу…

15. «Я в серці маю те, що не вмирає...»
Міріам
Месіє! коли ти пролив за
мене…
хоч краплю крові дарма…
я тепер
за тебе віддаю… життя… і
кров…
і душу… все даремне!… Не
за щастя…
не за небесне царство…
ні… з любові!

16. Прочанин
(тремтить від обурення)
Мовчи! Не говори! Чи теплий гад,
розпарений на сонці, чи холодний –
однаково бридкий!
Юда
Тепер я гад?
А хто мене хотів благословляти?
Вода ж моя, либонь, таки цілюща,
бо ти її приймаєш.
Прочанин
(раптово одв’язує тикву)
Ось тобі
твоя вода. Волів би на безвідді
пропасти, ніж прийняти
щось від тебе!
(Ллє воду назад у кухоль)

17. … Не час тепер мовчати.
В нас тепер
іде свята війна за оборону
небесної держави, і боротись
ми всі за неї мусим до
загину,
хто чим здолає, – хто
вогнистим словом,
хто вчинками проречистими.
Горе байдужому!
Лиху полову спалить
Господь своїм вогнем…

18. …То справді щастя:
поставити на ясному
верхів'ї
того, кого кохаєш…

19. Оксана
Не думай, ніби я пуста
панянка,
що тільки має на умі
забави
та залицяння. Сі трудні
часи
думок поважних і дівчат
навчили.
Якби ти знав, як тута
кров гнітить!..

20. ...О, не журися за тіло:
Ясним вогнем засвітилось
воно,
Чистим, палючим, як
добре вино,
Вільними іскрами вгору
злетіло.
Легкий, пухкий попілець
Ляже, вернувшися, в
рідну землицю,
Вкупі з водою там зросить
вербицю —
Стане початком тоді мій
кінець...