З нагоди 80-річчя від дня народження В.С.Стуса (1938-1985) до уваги користувачів пропонуємо переглянути електронну експозицію «Твоя межа геть навпіл душу всю промежувала і те, що не жило, а доживало, раптово народила…»: Василь Стус і Одеса».

1. «Твоя межа геть навпіл душу всю промежувала
і те, що не жило, а доживало,
раптово народила…»:
Василь Стус і Одеса»
Одеська національна наукова бібліотека
Електронна виставка

2. Василь Стус і Одеса
На початку 1960-х років Василь Стус приїхав до Одеси. І це
коротке перебування в місті біля моря відіграло значну роль у житті
поета. Адже саме в Одесі, у Будинку творчості письменників, на
Дачі Ковалевського, відбувся республіканський семінар творчої
молоді, на який із багатьох куточків України з'їхалися понад два
десятки молодих поетів та прозаїків. Саме участь у семінарі стала
вирішальним моментом у науковій діяльності Василя Стуса – цього
ж року він вступив до аспірантури Інституту літератури
ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР.
Див. детальніше у виданнях:
Ананченко Т. "України часточка - в мені..." : Одещина в культурологічному просторі світового українства /
Т. Ананченко.– Одеса : Друк, 2006.– С. 72-82.
http://catalog.odnb.odessa.ua/opac/index.php?url=/notices/index/86909/default
Стус Д. Василь Стус: життя як творчість / Д. Стус. – Київ : Дух і Літера, 2015.– С. 139-145.
http://catalog.odnb.odessa.ua/opac/index.php?url=/notices/index/312202/default
Герасим’юк О. Розстрільний календар / О. Герасим’юк. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2017.– С. 29, 352, 401.
http://catalog.odnb.odessa.ua/opac/index.php?url=/notices/index/367239/default

3. Василь Стус завжди з нами завдяки його безсмертним творам.
Одеса також вшанувала пам’ять українського поета,
літературознавця, правозахисника, назвавши його іменем вулицю
в одному з історичних районів міста – на межі Молдаванки і ІІ
Застави.

4. Василь Стус увійшов до літератури як надзвичайно яскрава,
неординарна, екзистенційна особистість. Доля Стуса вражає
трагічністю, якою пронизана уся його творчість. Узагалі життя і
творчість цієї геніальної людини треба сприймати як органічну
неповторну єдність. Усеохопність та цілісність патріотизму
Василя Стуса просто вражає. Майже в кожній його поезії, у
кожному образі вгадується Україна. Поезія завжди приходила
Стусу на порятунок, особливо тоді, коли йому було надто важко в
неволі. Його творчість — це дзеркало його душі, яку ніщо не
змогло зломити. Він – голос і сумління нації. Саме таким
увійшов Стус у сьогоднішню нашу свідомість.
Учасники нашого проекту з нагоди 80-річчя від дня
народження талановитого поета, несхитного і безкомпромісного
українського патріота – відомі одесити, діячі науки і культури,
цитують свої улюблені вірші Василя Стуса.

5. Минулі мрії видяться майбутнім.
Хай давні привиди заволокла печаль,
Ти серце вигостри і розум свій насталь
Своїх порадників в дорозі й на розпутті.
Напівзабуте напливає в хвилях,
Де пам'ятливість щирості зрідні...
Вмочи свій пензель в вистояні дні,
І сум і радість вихлюпни і вилий.
За давниною дійсне стало сном.
Воно спливає листям за водою,
Ще червіньково краплене любов'ю.
А вже як ранок брязне за вікном
Тоді відкрий вікно. І вже тоді —
Рушай у день, неначе в світ незнаний,
Де розгойдались до останніх граней
Рахманне сонце і рахманна тінь.
Ольга Ботушанська, генеральний
директор ОННБ, заслужений працівник
культури України, повний кавалер ордена
княгині Ольги
* * *

6. Даруйте радощі мої
і клопоти мої —
нещастя й радощі мої —
весняні ручаї.
Просвітле небо аж кипить,
просвітле — аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна — любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце — угорі!
Спасибі, що росте трава
і що душа жива,
і що біліє голова,
і кільчиться трава.
Спасибі, коли ти є ти,
що ти — це ти і ти,
що досить руку простягти —
і край, і грай, і ти.
* * *
І золота твоя габа —
на руті, йа піску,
і на руках, і на губах,
і на моїм віку.
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому літеплі води
ти сам стаєш святим.
І хай-но очі як вода,
хай — як жива вода —
але ж бо й горе — не біда,
і горе не біда.
Ігуменя Серафима, настоятелька
Одеського Свято-Архангело-
Михайлівського жіночого монастиря,
голова Синодального відділу УПЦ
«Церква і культура»

7. Вмирає пізно чоловік,
а родиться дочасно,
тому й на світі жити звик,
як раб і рабовласник.
Він като-жертва, жертво-кат
страждає і богує,
іде вперед, немов назад,
як душу гнів руйнує.
О світе світе світе мій,
їй-бо, ніяк не звикну:
невже твій син – то тільки злий,
а добрий – то каліка?
А все немудре. Довожу
віка, докалічію,
Допоки жили не зірву
Чи не зламаю шиї.
Юрій Работін, голова Одеської
обласної організації НСЖУ, голова
оргкомітету Загальнонаціонального
конкурсу «Українська мова – мова
єднання», заслужений журналіст
України
* * *

8. Мов жертва щиростi — життя,
мов молодечих крил
пружнавий трiск, як небуттям
укрився суходiл.
Ти ще на кiнчику пера
возносишся увись.
а вже пора? Давно пора.
Спадаючи, молись.
Як жертва щиростi, як кат
оговтаних бажань,
переминай за гранню грань,
чекаючи розплат —
за те, що марнував свiй вiк,
надмiру неба праг,
що був людинi чоловiк,
i друг, i брат, i враг.
I я найперше помолюсь
I вдруге помолюсь
I втретє помолюсь.
I в смерть
з землею порiднюсь.
Ярослава Різникова, заступник
начальника управління культури,
національностей, релігій та охорони
об'єктів культурної спадщини,
начальник відділу культури,
національностей та релігій Одеської
обласної державної адміністрації
* * *

9. Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.
За хмарою хмари. За димом пожарищ — високо
зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.
Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами ходить, а той накликає Москву.
Заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни
вже мати не встане — розкинула руки в рову.
Найшли, налетіли, зом'яли, спалили,
побрали з собою весь тонкоголосий ясир.
Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.
І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
і Буг почорнілий загачено тілом людським,
бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,
у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі
і крові наточать — упийтесь кривавим вином.
А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.
Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.
Куріє руїна, кривавим збігає потоком,
а сонце татарське стожальне разить наповал.
Галина Могильницька,
український педагог, публіцист
і поетеса, лауреат премії імені
Василя Стуса (2008 р.)
За літописом самовидця

10. Борітеся — поборете! Мені Тарас порадив у безсонній ночі,
Коли, немов сонця, горіли очі й пашіло тіло в їхньому вогні.
Мені ти радиш наяву і в сні, аж доки я не виповнюсь зневірою,
Хоч тішуся надією: увірую у боротьбу— нехай в далекім дні.
Борітесь — так! Не думайте про смерть, горіть в огні єдиного бажання,
Вам карбувати на своїх скрижалях: постань на прю, на боротьбу, на герць.
Борітеся — поборете! Постань уярмлений, знедолений, закутий,
Порви важкі заіржавілі пута
і грізним громом з піднебесся грянь!
Борітеся — поборете. Мені
Тарас порадив, коли ніч безсонна,
Тривогами і зорями розповнена
Спинилась мовчки при моїм вікні.
Борітеся — поборете. В огні
Пашіє голова моя жертовна,
На все готова і на все вготована,
Чекає одчайдушної борні.
Борітеся — поборете. Чому ж
Стихає крик і непогідь заходить
Крилом похмурим з півночі, і бродить
Забродою твій войовничий муж?
Чому ж посеред довгого мовчання
Вчуваєш тільки криці затихання.
Наталія Чайчук, директор
культурного центру
«Український дім Одеси»,
меценат
* * *

11. Сосна із ночі випливла, мов щогла,
грудей торкнулась, як вода – весла
і уст – слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла.
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
і посвітилась болем далина.
Кругом – вона, геть доокруж – вона,
та тільки терням поросла дорога.
Сосна росте із ночі. Роєм птиць
благословенна свінула Софія,
і галактичний Київ бронзовіє
у мерехтінні найдорожчих лиць.
Сосна пливе із ночі і росте,
мов полохке вітрило всечекання.
А ти уже – по той бік, ти – за гранню,
де видиво гойдається хистке.
Там – Україна. За межею. Там.
Лівіше серця. З горя молодого
сосна спливає ніччю, ніби щогла,
а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!
Тетяна Ананченко, культуролог,
журналіст, член Національної спілки
журналістів України
* * *

12. Порiдшала земна тужава твердь,
мiський мурашник поточив планету.
Мiлiцьйонери, фiзики, поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий український материк
росте, як гриб. Вже навiть немовлятко
й те обiцяє стати нашим катом
i порубати вiковий порiг,
дiдiвським вимшiлий патрiотизмом,
де зрiдка тiльки човгання чобiт
нагадуе: iще iснує свiт,
справiку заборонений, як схизма.
Ця твердь земна трухлявiє щодня,
а ми все визначаємось. До сутi
доходимо. I господом забутi,
вiтчизни просимо, як подання.
Сергій Савченко, заслужений художник
України, почесний член Києво-
Могилянської академії
* * *

13. Бриніли по обранених ярах
скляні струмки, відтеплювались кручі.
Глухоніма вода, і сонця спах,
і зойк лісів, нагальний, як падуча.
І перша птаха різала іфилом
обрус небес, морозний і зелений.
Чаділи верби і шаліли клени.
О рвись до них — крізь грати —
напролом!
Лариса Дем’янишина, художниця, член
НСХУ, член творчого об’єднання
«Новація» митців м. Южного, голова
відділення Всеукраїнське товариство
“Просвіта” імені Т.Г. Шевченка в
м. Южному
* * *

14. Запахло сонцем, воском і зелом.
В мосянжне колихання передліта
летить бджола, любов’ю обігріта,
мов янгол із надламаним крилом.
На обрії, одразу ж за селом,
де оболоню тишею сповито,
горять кульбаби, тішачи півсвіту
глухим, журбою живленим огнем.
І, надлетівши, зморена бджола
відчує стебел плавне колихання,
як дихання, і як кохання,
і як плавбу до вічності. Мала,
вона пойметься ярим злотом сонця
і схочеться їй віщих таємниць
запричаститися, припавши ниць
до утлого кульбабиного лонця.
Пахтять кульбаби золоті меди
і, ніби хмарка бурштинова, бджоли
злітаються до мене знадокола
і прозначають трачені сліди.
І вже нема ні щастя, ні біди,
а тільки світ, тугим пойнятий гудом,
а тільки лет, що зветься творчим трудом,
а тільки клич: живи, але не жди.
І не марнуй чеканням плинних днів
і не гніви Господнього веління.
Життя — то кара. Кара — благостиня.
А ми коткі, мов валуни віків.
Володимир Сподарець, кандидат
філологічних наук, доцент кафедри
української філології ПНПУ імені
К.Д. Ушинського
* * *
* * *

15. Напевне, так і треба —
судилося бо так:
упали зорі з неба
і надломили мак.
Така знялася хвища —
ні неба, ні землі,
лиш чорне кладовище
по нищеній ріллі.
Залопотіла злива,
мов залива — гай-гай!
Кохана, будь щаслива!
Коханий мій — бувай!
Тарас Максим’юк, заслужений працівник
культури України, член НСЖУ, почесний член
Всеукраїнської спілки краєзнавців та Одеського
товариства колекціонерів, перший заступник голови
правління Одеського відділення Українського
фонду культури
* * *

16. Поет - це людина.
Насамперед. А людина - це
насамперед добродій. Якби
було краще жити, я б віршів
не писав, а робив коло
землі...