«Бери вершину і матимеш середину» Григорій Сковорода

1. Харківська обласна державна адміністрація
Департамент культури і туризму
ОКЗ «Національний літературно-меморіальний музей Г.С. Сковороди»
Фундація Героя України, Академіка Петра Тронька
Національна спілка краєзнавців України
Харківський національний технічний університет сільського господар-
ства імені П. Василенка
ПОБОРНИК ДУШЕВНОГО МИРУ
Матеріали Всеукраїнської наукової конференції
«Искать и удивляться значит то же»,
присвяченої 100-річчю від дня народження
Тронька Петра Тимофійовича
16 травня 2015 року
Есеї переможців конкурсу «Поборник душевного миру»
2014

2. Поборник душевного миру : Матеріали Всеукраїнської
наукової конференції «Искать и удивляться значит то же»,
присвяченої 100-річчю від дня народження Тронька Петра
Тимофійовича (с. Сковородинівка, 16 травня 2015 року);
Есеї переможців конкурсу «Поборник душевного миру»
(2014). – Харків : Майдан, 2015. – 180 с.
Збірка «Поборник душевного миру» містить наукові матеріали, пуб-
ліцистику та есеї, які обертаються навколо проблем не тільки сковоро-
динознавства та охорони культурної спадщини, а й насамперед проблем
пошуку душевного миру й сродної праці.
Опубліковані тези доповідей, виголошених під час конференції «Ис-
кать и удивляться значит то же», присвяченої 100-річчю від дня народжен-
ня Тронька Петра Тимофійовича, розкривають широкий спектр питань:
від осмислення ролі П.Т. Тронька для українського музейництва до ролі
особистості в культурі й освіті, а глибше – формування й розвиток на-
укових шкіл Харківщини (у галузі філології, економіки, медицини тощо).
Цікавими читачеві будуть і нові розвідки й стратегії у галузі вивчення
творчості Григорія Сковороди, зокрема глибокі спостереження Леоніда
Ушкалова, Вадима Воздвиженського.
У збірці також вміщені есеї переможців конкурсу «Поборник душев-
ного миру», який відбувся з нагоди 220-річчя від дня смерті Григорія Ско-
вороди.
УДК
ББК
П

3. 3
РОЛЬ ОСОБИСТОСТІ В ІСТОРІЇ
РОЗВИТКУ НАУКИ І КУЛЬТУРИ
Манженко В.П.
(с. Сковородинівка)
НАРОДНИЙ АКАДЕМІК І СТАНОВЛЕННЯ МУЗЕЮ
НАРОДНОГО ФІЛОСОФА
«Коли твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то ти щасли-
вий», – ці слова Григорія Сковороди в повній мірі можна відне-
сти на адресу Героя України, видатного державного діяча Петра
Тронька. Присвятивши себе з самої юності служінню рідному
народу, він не полишав обраного шляху до кінця свого життя.
Якою б справою він не займався (чи це історія, чи краєзнавство,
чи державне управління), завжди віддавався їй цілком і повні-
стю, вкладав свою душу.
Заслуги академіка Тронька у справі заснування і становлення
музею Григорія Сковороди у селі Сковородинівка важко переоці-
нити. Він одним із перших високих радянських чиновників ще
в кінці 1960-х років минулого століття підтримує ініціативу хар-
ківського філолога і краєзнавця Анастасії Ніженець щодо ство-
рення державного музею українського філософа на місці його
вічного спочинку. Невипадково і в 1972 році він як заступник
Голови Ради Міністрів УРСР стає чи не найактивнішим членом
республіканського комітету по відзначенню 250-річчя від дня на-
родження Сковороди, який очолює академік Іван Білодід.
Заснування музею в Сковородинівці Петро Тимофійович вва-
жав справою честі. Неодноразово протягом року приїжджав до
Харкова, де разом із головою Харківського облвиконкому вирі-
шував фінансові і господарчі питання, пов’язані з ювілеєм. Саме
завдяки йому та місцевому керівництву ці питання вирішувались
оперативно. А їх було чимало. Це і реконструкція будинку му-
зею, облаштування музейного парку, дуба, могили, спорудження
дороги з твердим покриттям від райцентру Золочева до Сково-

4. 4
родинівки, докорінні зміни у зовнішньому обліку села (заміна
солом’яних покрівель, спорудження парканів, тротуарів, авто-
бусних зупинок). Недаремно саме цього року зароджується міс-
цеве народне прислів’я «Спасибі Гриші за дороги й криші».
Петро Тимофійович очолював цілу низку заходів по відзна-
ченню 250-річчя Григорія Сковороди. Першим кроком було від-
криття 28 листопада меморіальної дошки і меморіального музею
Сковороди в місті Переяславі-Хмельницькому. Тут Тронько осо-
бисто проголошує промову та вручає ювілейну медаль і сувеніри
колективу музею.
Далі шлях делегації, яку він очолює особисто, пролягає до Чор-
нух – батьківщини Сковороди. Почесне право відкрити пам’ятник
народному філософу отримує саме Петро Тронько разом із пись-
менником Іваном Ле та головою Полтавського облвиконкому.
Після цього відбувається відкриття меморіальної садиби батьків
Сковороди та краєзнавчого музею. Біля місцевої школи, яка теж
носить ім’я філософа, було висаджено 250 дубів.
Після Чорнух делегація вирушає 29 листопада до сусіднього
райцентру Полтавщини – міста Лохвиці, де ще у 1922 році ви-
датним скульптором Іваном Кавалерідзе споруджено пам’ятник
Григорію Сковороді. Рішенням уряду цей пам’ятник до ювілею
філософа було відлито у бронзі. У відкритті саме цього оновлено-
го пам’ятника і бере участь делегація, очолювана Троньком.
Наступним пунктом на шляху делегації було місто Охтирка
Сумської області, де, за гіпотезою деяких дослідників, Сковорода
познайомився з грузинським поетом Давидом Гурамішвілі. Тут
на стіні місцевого краєзнавчого музею було відкрито меморіаль-
ну дошку на честь нашого Перворозума. І знову ключову роль
у проведенні заходу відіграє академік Петро Тронько.
Цього ж дня делегація направляється до Харкова, де у дворі
історичного музею було відкрито меморіальну дошку з написом:
«Г.С. Сковорода. Видатний український просвітитель, філософ
і поет у 1759–1769 роках працював вчителем Харківського коле-
гіуму». Цього ж дня відбулася зустріч делегації з викладачами та
студентами Харківського педагогічного інституту імені Г. Сково-
роди та Харківського університету імені М. Горького.
30 листопада делегація виїжджає до села Сковородинівка Зо-
лочівського району. Спеціально до свята перед пам’ятником Ско-
вороди була споруджена велика дерев’яна трибуна. На ній виста-
чило місця представникам всіх делегацій, що прибули в Сково-

5. 5
родинівку і яким надавалось слово для виступу. Першим свою
промову виголосив керівник київської делегації Петро Тронько.
Безцінними є спогади про Тронька тодішнього голови Золо-
чівського райвиконкому, безпосереднього активного учасника
організації музею Володомира Соколовського: «Далеко не при-
вітною видалась перша зустріч високого київського урядовця
з місцевим районним та обласним керівництвом. І для цього
були вагомі причини. Коли група чиновників в кінці листопада
1971 року на двох забрьоханих «газиках» по розбитій ґрунтовій
дорозі добралась з райцентру Золочева до Сковородинівки, їх там
ждала неприглядна картина: брудна вода з глибоких колій ґрун-
тової дороги стікала прямісінько під могилу Сковороди. Обурен-
ню Тронька не було меж: «Куди дивиться місцеве керівництво?
Як можна терпіти таке неподобство?» Вістря гніву високого гостя
обернулось на молодого голову райвиконкому Соколовського В.І.
Але тут олії у вогонь підлив заступник голови місцевого колгос-
пу, що нагодився під кінець розносу, і, привітавшись з районним
керівництвом, випалив: «Їздять тут різні». Ці слова довели Петра
Тимофійовича до білого каління, і, не зважаючи на пізніші ви-
бачення місцевого керівника (той був людиною досить безпосе-
редьою), він не розмовляє з місцевими чиновниками всю дорогу
до Золочева».
Та все ж цей випадок не зміг вибити Тронька з ділової колії. По
приїзді до райцентру він проводить нараду з місцевим керівни-
цтвом і зобов’язує голову райвиконкому прибути наступного дня
до Києва і отримати наряди на матеріали для дороги, будівництво
якої він визначив як першочергове завдання у справі створення
музею і підготовки до ювілею.
Наступна зустріч Соколовського з Троньком у Києві була знач-
но теплішою. Цього разу він дає доброзичливі поради молодому
керівнику у новій для нього справі. Рада міністрів виділяє кошти
на будівництво 13 км дороги, ще 7 км були збудовані за рахунок
місцевого бюджету.
Навесні 1972 при безпосередній участі Петра Тимофійовича
були виділені кілька вагонів шиферу для перекриття солом’яних
дахів по всій Сковородинівці. Контролює він і суто музейні пи-
тання. Із директором Харківського історичного музею Воєводі-
ним домовляється про виділення цілої групи наукових працівни-
ків для створення експозиції майбутнього музею. Є інформація
про його участь і в справі передачі годинника Сковороди з Чер-

6. 6
нігівського історичного музею, навіть у справі підбору каменя на
могилу Сковороди (перший камінь, що своєю формою нагадував
шапку Мономаха, було ним забраковано).
У серпні 1972 року він особисто приїжджав у район з метою
перевірки виконання всього комплексу робіт по підготовці до
ювілею. Цього разу до Києва він повертався у значно кращому
настрої, адже великий обсяг робіт вже було виконано. Та все ж
продовжував тримати свою турботливу руку на пульсі цього
складного процесу.
Майже кожного дня телефонує голові Харківського облвикон-
кому Бездітку або його заступнику Журавському, турбуючись
про хід тих чи інших робіт. До речі, останній щоденно проводить
у Сковородинівці планерки по виконанню всіх господарчих ро-
біт, тому постійно перебуває в курсі всіх поточних справ.
Така напружена робота давала свої результати: до середини
осені 20 км дороги з твердим покриттям від повороту на село Бе-
резівка до Сковородинівки було збудовано.
У жовтні на Харківщині проходить республіканська наукова
конференція, присвячена 250-річчю з дня народження Г.С. Ско-
вороди. Вона розпочинається у Харківському університеті іме-
ні М. Горького і закінчується в Сковородинівській школі. У ній
теж бере активну участь академік Тронько.
Соколовському закарбувалась у пам’яті й остання зустріч
з Петром Тимофійовичем. Це було у Києві на з’їзді ветеранів
десь у 1990-х роках (Тронько тоді очолював Всеукраїнську спіл-
ку краєзнавців). «Після чергового засідання, виходячи з зали,
я почув позаду знайомий голос, – згадує Володимир Іванович. –
«Ви з Золочева, що на Харківщині? А чому не вітаєтесь зі мною
і з Головою Ради Міністрів?» (Поряд із Троньком стояв тодішній
голова уряду Ляшко О.П.). Я спочатку знітився, а потім гаряче
привітав свого старого доброго знайомого. Ми розговорились.
Згадали Сковородинівку, а потім і Москву, українську делегацію,
яку на Всесоюзних ювілейних заходах у грудні 1972 теж очолював
Петро Тимофійович».
Музей не випадає з кола уваги академіка і в роки незалежно-
сті. Майже щороку після відвідин могили матері у селі Сінне Бо-
годухівського району він навідувався до музею і цікавився його
справами. У 1994-му одним із перших гаряче підтримав ідею про
надання музею статусу заповідника, але, на жаль, на час приїз-
ду директора музею до Києва Петро Тимофійович знаходився за

7. 7
межами столиці і тому не зміг разом із ним потрапити на прийом
до міністра культури Івана Дзюби, який обіцяв вирішити це пи-
тання.
Пізніше він висуває ідею заснувати музей під відкритим не-
бом на базі Сковородинівського музею, але цей задум так і не вті-
лився в життя.
У 2004 році на чолі делегації керівників земляцтв різних регіо-
нів України Петро Тимофійович востаннє приїжджав до Сково-
родинівки. Щиро радів успіхам у розбудові музею, що відбулися
на початку двотисячних (музей добився обласного підпорядку-
вання, тривала робота зі створення нової експозиції, облашту-
вання паркової зони). За теплий і гостинний прийом делегації
пізніше з Києва до музею надійшла подяка Ради керівників зем-
ляцтв, під якою стояв підпис академіка Тронька.
Проходять роки, але світлий образ справжнього патріота
України, великого поборника української культури завжди буде
прикладом для працівників і гостей нашого музею – цієї справж-
ньої перлини у вінку української духовності.
Гришин І.Я.,
Завєтний С.О.
(м. Харків)
АКАДЕМІК ПЕТРО ТРОНЬКО
В СТРАТЕГІЇ СКОВОРОДИНСЬКОГО РУХУ
Все менше і менше часу залишається до 300-річчя з дня наро-
дження Григорія Савича Сковороди. Тому є необхідність ще раз
проаналізувати і поглибити стратегію підготовки до цієї славної
дати, значущою не тільки для України, але і для всього світу. Всі
в очікуванні рішення ЮНЕСКО з цього приводу.
Ініціатори данної конференції мудро поєднали в одному два
питання: стратегію сковородинського руху як проблему і твор-
чість академіка Петра Тронька. У тезах мова іде про органічну
єдність зазначених процесів.
Так, у липні 2009 року в редакції газети «Урядовий кур’єр» була
розмова за «круглим столом», організованим і проведеним спіль-

8. 8
но з Інститутом філософії НАН України імені Г.С. Сковороди,
Інститутом літератури НАН України імені Т. Шевченка, Держ-
комтелерадіо України, Харківським національним технічним
університетом сільського господарства імені П. Василенка, Хар-
ківським національним університетом імені В. Каразіна, Харків-
ським національним педагогічним університетом імені Г. Сково-
роди, Українським фондом культури, Національним літературно-
меморіальним музеєм Г.С. Сковороди, видавництвом «Криниця».
Науковці, літератори, музеєзнавці обговорювали проблему ор-
ганічного поєднання вчення великого українського філософа із
концепцією сталого розвитку суспільства. Організатори «круг-
лого столу» поставили перед собою завдання вже нині почати
підготовку до 300-річчя від дня народження Григорія Сковоро-
ди (2022 рік), включивши в процес обговорення Великий проект
«Григорій Сковорода–300».
За «круглим столом» були присутні три Герої України, генера-
тори і хранителі її духовних скарбів – Петро Тронько, Михайло
Сікорський, Борис Олійник.
Харківська делегація, очолювана першим проректором
ХНТУСГ професором Л. Тіщенком, налічувала 12 осіб у скла-
ді: проф. І. Гришин, с.н.с. М.Шрамко, магістри Марина та Іри-
на Осадчі (ХНТУСГ); Г. Ярмиш (Національний музей Г.С. Ско-
вороди), проф. В. Вандишев (Суми), проф. І. Цехмістро (ХНУ),
доц. Т. Лазарєва (ХНПУ імені Г.С. Сковороди); М. Зобов (Асоці-
ація «Духовно-інтелектуальний вибір»); вчителі: Л. Подольська
(смт Коротич) та Л. Корінько (с. Сковородинівка). Практично всі
учасники від Харкова виступили в обговоренні теми «круглого
столу».
Також виступили: Анатолій Мураховський, голова Держком-
телерадіо України; Борис Олійник, поет, академік НАН України;
Володимир Стадниченко, лауреат Міжнародної премії імені Гри-
горія Сковороди; Микола Кривчун, голова Чорнухинської район-
ної ради; Іван Яцканин, голова Спілки українських письменників
Словаччини та інші. Виступили всі три Герої України.
Важливі думки висловив академік НАН України Петро Тронько:
«Живий образ Григорія Савича Сковороди назавжди оселився
в серці кожного українця, яскраво висвітлився в народній душі.
Тільки так і могло бути.
Добре, що ми вчасно починаємо підготовку до великого юві-
лею – 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди. Він на-

9. 9
вчає нас жити по правді, відшукувати істинне Щастя в житті, сло-
вом і ділом служити Батьківщині, що ми й намагаємося робити.
Все моє життя пов’язане з великою сковородинською справою.
Сам я родом із села Заброди на Харківщині, що поруч зі Сковоро-
динівкою. Там набирався розуму і душевної сили, там за його при-
кладом обрав професію вчителя української мови і літератури.
Як заступник Голови Ради Міністрів УРСР організовував від-
значення 1972 року 250-річного ювілею мислителя. Скільки тоді
було зроблено! Зокрема, відтворили батьківську садибу Сково-
роди, встановили пам’ятники... Сьогодні варто використати той
досвід і зробити більше. Вношу пропозицію: свого часу порушу-
валося питання, щоб зробити на території сковородинівської са-
диби музей архітектури й побуту під відкритим небом. Це був би
величний пам’ятник Григорію Савичу». У його виступі централь-
не місце займають стратегічні питання сковородинського руху.
Враховуючи думки академіка Петра Тронька, вважаємо, що на-
самперед необхідно ще ширше і глибше розкривати філософську
спадщину Г.С. Сковороди і особливо його «філософію серця», що
є відмінною гранню і діамантом, що прикрашає українську філо-
софію, її доброзичливу сутність, зверненої до всього світу.
Важливо поширювати по всій Україні філософську антропо-
логію Г. Сковороди. Особливо її теорію «сродної праці», знайде-
ного в собі покликання до улюбленої праці, коли головним стає
не результат, а сам процес, що піднімає людину до висоти Боже-
ственної любові, коли приходить розуміння, що шлях до вдоско-
налення суспільства пролягає через серце кожної людини, де стає
соромливим займатися не своєю працею, коли, говорячи словами
Сковороди, правління перетворюється на мучительство, суддів-
ство – в розкрадання, воїнство – в пограбування, а науки – на зна-
ряддя злоби. Така поведінка веде до того, що в суспільстві зникне
заздрість і ненависть, прагнення до переваги над іншими відповід-
но до сковородинського принципу «нерівної всім рівності», коли
люди нерівні і відрізняються один від одного своєю улюбленою
справою, а загальним для них є те, що вони все одно працюють.
У пошуках сенсу життя слід звернутися до думки Сковороди,
що не красна довготою, а красна добротою, як пісня, так і життя,
в якому людина ще за життя добрими справами відкриває двері
в інший світ.
Усім співвітчизникам, особливо педагогам, важливо актуалі-
зувати у вихованні принцип природовідповідності, згідно з яким

10. 10
необхідно вихованця не примушувати, а допомогти розкрити
і реалізувати його найкращі задатки, що найголовніше в цьому
процесі самовиховання або, як стверджував філософ, «довго сам
учись, коли хочеш інших навчити». Тому і звучить його прохан-
ня: «кинь Коперникові сфери, глянь в сердечнії печери».
Дуже яскраво і заманливо виглядає особистість Сковороди як
поета, як музиканта, який вважав, що користь із красою і краса
з користю нероздільні, що актуалізує необхідність естетичного
виховання в нашому суспільстві.
Різноманіття, глибина творчої спадщини Г.С. Сковороди, його
шанування у всьому світі наполегливо вимагають включення
в програми навчальних закладів його праць.
При конкурсному доборі керівників, особливо політиків,
вирішальне значення повинно мати знання філософії та життя
Г.С. Сковороди.
На вищеописаному круглому столі було прийнято рішення
щодо створення Громадського організаційного комітету Велико-
го проекту «Григорій Сковорода–300». Правління комітету за-
пропоновано очолити академіку Олійнику Борису Іллічу.
Треба відзначити, що на сьогоднішній конференції також про-
понується розглянути стратегію відзначення 300-річчя від дня
народження Г.С. Сковороди. В країні тяжка ситуація. Не все, що
ми будемо пропонувати, може бути реалізованим у заданий тер-
мін. Але все розумне завжди є дійсним. У цьому випадку важливі
і своєчасність, і якість обґрунтування заходів.
Вважаємо, що стратегія зустрічі 300-річчя повинна базуватись
на засадах теорії й практики з напрямків:
1. Розвитку Національного літературно-меморіального музею
Григорія Савича Сковороди в матеріальному плані, в тому чис-
лі його централізованого фінансового забезпечення, адже музей
є активним організатором не тільки популяризації ідей Сковоро-
ди, а й провідником багатьох наукових досліджень.
2. Формування програм заходів (конференції, семінари, круглі
столи, студентські читання...), що проводяться в найближчі роки,
в яких особливу увагу треба звернути на такі ідеї Сковороди: «фі-
лософія серця», теорія «сродного труда», «нерівної всім рівності»,
його поезії, премудрості байок, відношення до Бога...
3. Опрацювання ідей планетарної і всесвітньої місії України та
підвищення на цій основі якості життя не тільки українців, що
є стрижнем проекту «Сковорода–300» як мегапроекту інновацій-

11. 11
ного сталого розвитку на засадах ідей Сковороди, і рішень все-
світніх форумів.
4. Проведення комплексу організаційних заходів разом із на-
уковими і освітніми закладами та керівними державних структур
зі святкування 300-річчя впродовж дворічного періоду: грудень
2020 – грудень 2022 рр. тощо.
Використання досвіду академіка Петра Тронька є важливим
елементом успіху.
ЛІТЕРАТУРА
1. Урядовий кур’єр. – 1 вересня 2009. – № 158.
2. Стадниченко В.Я. Садівник щастя: Сковорода як дзеркало України:
нариси, дослідження, спогади, поезії, світлин / Володимир Стадни-
ченко; вступ. стаття Л.І. Андієвського. – К.: Криниця, 2012.
Грабар Н.Г.
(м. Харків)
ЖИТТЯ П.Т. ТРОНЬКА ЯК ВТІЛЕННЯ
СКОВОРОДИНІВСЬКОЇ ІДЕЇ «СРОДНОЇ ПРАЦІ»
Для правильного формування особистості великого значення
має праця. Важливим у цьому є учення Г.С. Сковороди щодо по-
шуку призначення себе в цьому світі. Бездіяльність, лінощі – дже-
рело виникнення багатьох моральних вад. При цьому просвіти-
тель мав на увазі не будь-яку працю, а «сродную». Він вважав, що
в кожній людині від природи закладено таємний «закон сродно-
сти», тобто природжені нахили до певного виду діяльності. Згідно
з твердженням Сковороди, сродна праця є водночас і потребою
людського тіла, і потребою духовною, оскільки вона звеселяє дух,
приносить задоволення і насолоду. Сродна діяльність характери-
зується тим, що вона однаково корисна й для того, хто знайшов
своє покликання, і для суспільства. Цією єдністю суспільного
і особистого інтересу сродна праця відрізняється від випадкової
праці, обраної з міркувань користі, слави чи гордості.
Щоб бути щасливою, людина повинна пізнати себе, свої здіб-
ності і відповідно до них вибрати той чи інший вид суспільно ко-

12. рисної праці. На нашу думку, трудовий шлях П.Т. Тронька є при-
кладом наслідування вчення відомого філософа.
За своє життя Петро Тимофійович Тронько не раз брався за
надзвичайно важливі справи і з великим сумлінням виконував
доручену роботу. Праця для нього – найбільша життєва потреба
і найвища насолода. Коли читаєш його біографію, то диву даєш-
ся його працьовитості та силі волі. Надзвичайно широка і «гео-
графія» його діяльності: Харківська область, Сумська область,
м. Дзержинськ, Краснодарський край, з 1939 р. був у довготри-
валому відрядженні у західних областях, з перших днів Великої
Вітчизняної війни – у діючій армії, брав участь у визволенні бага-
тьох міст, післявоєнний Київ. Саме зруйнований Київ настільки
вразив Петра Тимофійовича, що в нього зародилася думка на всі
наступні роки: зробити так, аби «мати міст руських» не лише під-
нялася з попелу, а й стала кращою, ніж була доти. І дійсно, його
мрії втілювалися завдяки копіткій праці.
За ініціативи та безпосередньої участі П.Т. Тронька була роз-
почата робота зі спорудження музеїв народної архітектури і по-
буту в Києві, українського козацтва на о. Хортиця в Запоріжжі,
музею Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. тощо. Невипад-
ково мешканці міста Києва тричі обирали його депутатом Київ-
ської міської ради.
Заслуговує на увагу титанічна наукова та громадська діяль-
ність. Його перу належать понад 600 наукових праць, у тому числі
унікальне дітище – 26-томне видання «Історія міст і сіл Україн-
ської РСР», нагороджене у 1976 році Державною премією СРСР
у галузі науки і техніки.
Він є почесним громадянином міст: Києва, Харкова, Богоду-
хова, Лебедина, Переяслава-Хмельницького, Канева, а також по-
чесним професором багатьох навчальних закладів. А ще його на-
зивають гетьманом українського краєзнавства.
Можна з упевненістю сказати, що Петро Тимофійович про-
жив щасливе життя. Це дійсно щастя, що відповідає ідеї сковоро-
динівської «сродної праці».
ЛІТЕРАТУРА
1. Реєнт О.П. Історія в особах: Діячі української науки. Академік НАН
України П. Т. Тронько.

13. 13
Жам О.М.,
Ткаченко Н.Г.
(м. Переяслав-Хмельницький)
ВНЕСОК П.Т. ТРОНЬКА У СТВОРЕННЯ
ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКОГО МУЗЕЮ
НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ ТА ПОБУТУ
СЕРЕДНЬОЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ
Петро Тимофійович Тронько – видатний державний і громад-
сько-політичний діяч, відомий український історик, академік
НАН України, лауреат багатьох високих державних нагород –
завжди виокремлював музеї Переяслава-Хмельницького і їх кер-
манича М.І. Сікорського й ніколи не обділяв їх своєю увагою.
Співпраця двох легенд української культури П.Т. Тронька
й М.І. Сікорського вже потрапляла в коло наукових інтересів до-
слідників [1; 2; 3]. Проте питання внеску П.Т. Тронька у створення
першого в Україні скансена – Переяслав-Хмельницького Музею
народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини – ще
не було об’єктом спеціальних досліджень, що і обумовило вибір
даної теми.
П.Т. Тронько, згадував М.І. Сікорський, був одним із перших,
хто сприйняв і підтримав ідею будівництва Музею і допоміг у пи-
танні виділення земельної ділянки площею 5 га із сільгоспугідь
радгоспу «Переяславський» в 1963 р. З цього приводу М.І. Сікор-
ський писав: «П.Т. Тронько зробив, мабуть, найголовніше – до-
поміг у питанні виділення земельної ділянки, бо не так просто
було вирішити питання щодо виділення великої ділянки землі на
горі за Трубежем і перевезення туди культових споруд, усіляких
старожитностей» [3, с. 89].
Згідно з урядовими постановами Ради Міністрів СРСР та Ради
Міністрів УРСР, зокрема, за № 1240 від 22.06.1954 р., № 730 від
12.07.1962 р., № 922 від 6.07.1954 р. та № 982 від 31.08.1962 р., яки-
ми регулювався порядок відведення земель для державних, гро-
мадських та інших потреб, дозволялося проводити відведення
земельних ділянок для зазначених потреб площею не більше 25 га
із земель колгоспів і радгоспів. Додатком до постанови Ради Мі-
ністрів УРСР за № 922 від 6.07.1954 р. визначався порядок пору-

14. 14
шення і розгляду клопотань по питаннях про відведення земель
для державних, громадських та інших потреб, які потребують
рішення Ради Міністрів СРСР. Згідно з цим Положенням, органі-
зації, зацікавлені у відведенні колгоспних чи радгоспних земель,
вносили свої заявки до відповідної (по місцю розташування зе-
мель, які просять відвести) Ради Міністрів союзної республіки,
з обов’язковим обґрунтуванням розміру і необхідності відведен-
ня ділянки. Додатково подавалися: рішення державного (громад-
ського) органу про будівництво, виписка із затвердженого ти-
тульного списку цього будівництва і проект або схема розміщен-
ня будівництва на ділянці, яку просять із зазначенням черговості
будівництва. Подана заявка розглядалася у тритижневий строк
і виносилося рішення на розгляд Ради Міністрів відповідної со-
юзної республіки [3, с. 87]. Подолати цю складну бюрократичну
процедуру допоміг П.Т. Тронько, який на той час займав посаду
заступника Голови Ради Міністрів УРСР.
М.І. Сікорський пригадував, як у 1963 р. звернувся до
П.Т. Тронька за допомогою у виділенні 30 га землі для створен-
ня першого в Україні музею під відкритим небом. П.Т. Тронько
особисто приїхав, щоб вивчити проблему. Спершу оглянули екс-
позицію етнографічного відділу Переяслав-Хмельницького Дер-
жавного історичного музею, розміщену в приміщенні і на подвір’ї
Михайлівської церкви (пам’ятки народної архітектури, велику
колекцію сільськогосподарських знарядь праці, одягу, рушників,
творів народного і професійного мистецтва і т. п.). Потім поїхали
знайомитись із територією Татарської гори. М.І. Сікорський роз-
повів, що на цій ділянці планується насадити дендропарк з наго-
ди 150-річного ювілею Т.Г. Шевченка, створити експозицію типо-
вого села Середньої Наддніпрянщини XIX ст. [3, с. 89].
Плани М.І. Сікорського по реалізації задуму конкретизуються
в проекті його звернення до П.Т. Тронька, яке збереглося в осо-
бистому архіві першого завідувача Музею народної архітектури
та побуту Середньої Наддніпрянщина М.І. Жама. У звернен-
ні М.І. Сікорський пише, що колектив працівників Переяслав-
Хмельницького Державного історичного музею разом із громад-
ськістю міста та вченими інститутів Академії архітектури УРСР та
інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР
розробили план посадки лісопарку за мотивами творів Т.Г. Шев-
ченка до 150-річного ювілею письменника. М.І. Сікорський наго-
лошує, що створення етнопарку стане живим пам’ятником вели-

15. 15
кому Кобзарю. В парку буде створена експозиція українського села
часів Т.Г. Шевченка, яка «буде чудовою ілюстрацією і розкриє зміст
невмирущих шевченківських творів. З цією метою Переяслав-
Хмельницький Державний історичний музей уже виявив та при-
дбав ряд громадських, житлових та господарських споруд: вітряк,
комора, гамазей, кузню, гончарну майстерню та інше. Ряд споруд
виявлено в районі будівництва Канівської ГЕС» [4].
Забудову Музею розпочато в 1964–1965 рр. Одним із пер-
ших до Музею в 1966 р. був перевезений вітряк із батьківщини
П.Т. Тронька (с. Заброди, Богодухівський р-н, Харківська обл.) –
с. Крисине Богодухівського р-ну Харківської обл.
На початку 70-х рр. ХХ ст. П.Т. Тронько брав участь у посад-
ці дерев на території Музею. М.І. Сікорський пригадував: «Най-
більше мене вразило те, що Петро Тимофійович як заправський
садівник зробив екскурс в правила побудови парку, показав сту-
дентам, як правильно обрізати коріння при пересадці саджанців.
Потім взяв 10 саджанців липи і особисто започаткував алею від
Андрушівської церкви до верхнього озера» [5, с. 110].
В подальшому П.Т. Тронько допомагав у виділенні коштів
Музею, формуванні штатів, пошуку пам’яток, надавав консуль-
тативну допомогу, передавав предмети музейного значення, ря-
тував М.І. Сікорського від переслідувань з боку провладних ор-
ганів. У 1999 р. Петро Тимофійович вчергове побував у Переясла-
ві-Хмельницькому та його музеях. Доглядач музею Г.С. Васько
згадувала, що під час приїзду П.Т. Тронька її та ще кількох пра-
цівниць Музею попросили заспівати гостям українських народ-
них пісень, які ті дуже любили. Зустріли гостей біля двору гон-
чара, співали їм, зокрема, улюблену пісню М.І. Сікорського «Ой
наступила та й чорна хмара». Співав з ними і Петро Тимофійович
[3, с. 319].
З початком будівництва в 1969 р. Музею народної архітекту-
ри та побуту України П.Т. Тронько, високо цінуючи авторитет
М.І. Сікорського та його організаторські здібності, запрошує
його очолити новостворюваний музей. На відмову М.І. Сікор-
ського П.Т. Тронько відреагував толерантно і навіть захищав
його від можливих партійних стягнень. Пізніше М.І. Сікорський
з вдячністю писав: «Я щасливий тим, що на допомогу мені завжди
приходили відповідальні і принципові, а головне – добрі люди,
патріоти України. І першим з них я хочу назвати Петра Тимофі-
йовича Тронька. Спасибі цьому чоловікові, який упродовж бага-

16. 16
тьох років був ніби моєю охоронною грамотою. Він чудово розу-
мів усі наші задуми і допомагав, чим міг, у їхній реалізації вже як
заступник голови ради Міністрів УРСР» [1, с. 28].
Внесок П.Т. Тронька у створення Музею народної архітектури
та побуту Середньої Наддніпрянщини Національного історико-
етнографічного заповідника «Переяслав» вагомий. Понад півсто-
ліття П.Т. Тронько підтримував музеї Переяслава і товаришував
з М.І. Сікорським. У бібліотеці М.І. Сікорського збереглася чи-
мало книг з дарчими написами від П.Т. Тронька. На одній з них
(Тронько П.Т., Войналович В.А. Увічнена історія України. – К.:
Наукова думка, 1992), що експонується в Меморіальній кімнаті
М.І. Сікорського в приміщенні Музею «Заповіту Т.Г. Шевченка»
виведено: «Дорогому Михайлу Івановичу Сікорському – невтом-
ному синові української культури, видатному досліднику рідного
краю і охоронцю його безцінних скарбів. З найкращими поба-
жаннями в день славного ювілею. 13.Х.1993. З любов’ю П. Тронь-
ко» [1, с. 28].
ЛІТЕРАТУРА
1. Кухарєва Н.М., Козій Г.І. Петро Тронько і Переяслав // Краєзнав-
ство. – № 1–2. – 2010. – С. 26–28.
2. Кухарєва Н. П. Т. Тронько – почесний громадянин Переяслава //
Пам’ять століть. – 2008. – № 1–2. – С. 130.
3. Михайло Іванович Сікорський: творець історії й хранитель часу:
колективна монографія, присвячена 90-річчю з дня народження
М.І. Сікорського. – Національний історико-етнографічний заповід-
ник «Переяслав». – 2013. – 504 с.
4. Проект звернення М.І. Сікорського до П.Т. Тронька про сприяння
щодо виділення земельної ділянки для створення етнографічного
парку з нагоди 150-річчя ювілею Т.Г. Шевченка [Рукопис] – 1 арк. –
Заголов. сформул. на осн. аналізу даного док. – Особистий архів
Жам О.М.
5. Сікорський М.І. Шляхами доброти // Що залишимо нащадкам?: Зб.
матеріалів і документів про державну, громадську діяльність та на-
укову роботу академіка НАН України, Героя України П.Т. Тронь-
ка / [ред. кол.: Смолій В.А. (гол. ред.), Вешенич Я.В., Іршенко В.М.
та ін.] – К., 2008. – С. 83–86 // Моє життя – мої музеї... : [зб. матеріал.
до 90-річчя від дня народження Героя України М.І. Сікорського] /
[упоряд. та коментар.: О. Горбовий, Т. Нагайко; ред. Т. Нагайко;
вступ. ст. Л. Новохатько]. – 2-ге вид., перероб. та доп. – Переяслав-
Хмельницький: ФОП О.М. Лукашевич, 2013. – 258 с.

17. 17
Петрушов В.М.
(м. Харків)
СПОРІДНЕНА ПРАЦЯ ЯК ОСНОВА
ІНДИВІДУАЛЬНОГО ЩАСТЯ ТА СУСПІЛЬНОЇ
ЗЛАГОДИ
Однією з головних ознак щастя в розумінні Сковороди є його
органічний зв’язок із внутрішнім світом особи. Щастя суспіль-
ства є наслідком індивідуального самопочуття кожного з його
членів, а тому істинне щастя не любить самотності, йому власти-
ве бажання мати спільників.
Людина може досягти свого щастя, залишаючись бідною. Ща-
стя – це суб’єктивне переживання. І як таке воно залежить від
внутрішньої оцінки, ставлення до дійсності. Виходячи з цього
положення, Сковорода робить висновок, що за бідності є більше
шансів досягти щастя, аніж за багатства, оскільки, маючи остан-
нє, людина більш залежна від зовнішніх умов, а це не надає їй
щастя. Той, хто володіє собою, хоча і бідний, насправді багатший
за царів, а той, хто володіє світом, не володіючи собою, потерпає
за своє багатство і не може почуватися щасливим. Тому «не тот
скуден, кто убогий, а тот, кто желает многого», бо це призводить
до внутрішнього спустошення душі. Однак не можна сказати, що
Сковорода негативно ставився до матеріальних потреб у жит-
ті людини і закликав до загального аскетизму. У цьому питанні
мислитель дотримується поради Сократа, який говорив, що їсти
слід для того, щоб жити, але не жити заради їжі.
Для досягнення щастя кожному індивіду необхідно «зазирну-
ти» у свою «внутрішню людину», дослідити власну природу і че-
рез пізнання себе прийти до самовизначення. Останнє полягає
в тому, щоб знайти відповідний своїй натурі спосіб життя і за-
няття, узгоджені з власними природними нахилами. Щоб діяль-
ність окремої особистості не суперечила законам природи, дуже
важливо кожному визначити для себе «сродну», споріднену пра-
цю, яка б відповідала його покликанню та давала б радість душі
й тілу.
Таким чином, в основі індивідуального щастя та суспільної
злагоди Сковорода бачив «споріднену працю» як єдиний спосіб

18. 18
реалізації людини. Вищою і єдино цінною метою кожного є не
накопичення матеріальних благ, а праця за покликанням, діяль-
ність, узгоджена з природними нахилами.
«Споріднена праця» у філософії Г. Сковороди є нічим іншим,
як змістом процесу самореалізації особистості, якщо під остан-
нім розуміти породжений фундаментальною потребою процес
об’єктивації сутнісних сил, що відбувається завдяки діяльності
і сприяє гармонійному включенню особистості до природи та
суспільства.
Багато зла в суспільстві виникає саме через порушення цього
принципу природовідповідності, адже часто, не визначивши сво-
їх здібностей, люди беруться не за свою справу. У такому випадку
вони й самі не можуть досягти в ній успіху, і відбирають шанс
у тих, хто має до цього схильність, реалізувати себе на зайнятій
посаді. «Без спорідненості все ніщо... Найвидатніша справа, яка
робиться без спорідненості, втрачає свою гідність і ціну».
Визначивши споріднену для себе працю, індивід не повинен
намагатися зайняти чуже місце. Він в першу чергу самому собі
завдає шкоди, коли не слухається власної природи, бо невідпо-
відність діяльності особистості її природному призначенню не
дозволяє їй жити щасливо. Особливо небезпечно займати висо-
ку посаду, не відчуваючи прихильності до неї, бо це спричинить
не лише особисте нещастя, але й шкоду для всього суспільства.
Людина не повинна зневажати споріднену для себе працю, бо
остання є джерелом найбільшої радості і смислом особистого
життя.
Однак узгоджена з природними нахилами діяльність є не ли-
ше найрадіснішою для особистості, не лише найбільш потрібною
для неї, вона ж є і найлегшою. Сама природа в особі Бога робить
споріднену для кожного індивіда діяльність найбільш приєм-
ною та легкою для нього. Природа, за визначенням Г. Сковоро-
ди, є «матір’ю охоти», охота ж – це схильність, вона прагне праці
і радіє нею, як сином своїм. Інакше кажучи, «природа запалює
до справи та укріпляє в труді, робить труд солодким». «Природа
є вічним джерелом охоти». Акцентуючи увагу на єдності природ-
них і божественних сил, філософ зазначає, що саме Бог, бажаючи
людям добра, зробив важким все непотрібним їм і легким – все
корисне.
Однак сама по собі споріднена діяльність та її визначення для
людини є мало значущою як для індивіда, так і для його оточення.

19. 19
Спорідненість, згідно з філософією Сковороди, стверджується
працелюбством і сприймається та оцінюється іншими по резуль-
татах діяльності: «Дерево по плодах пізнається». Ефективність
самореалізації особистості, її значущість для суспільства та від-
повідність власним сутнісним силам може бути визначена лише
по результатах самоздійснення індивіда.
У сучасному світогляді ідея узгодженості життя особистості
з її природою знаходить продовження у змісті теорії самоорга-
нізації (синергетики). Згідно з синергетичними уявленнями про
еволюцію, на кожному етапі розвитку існують певні структури-
атрактори, які ніби притягують до себе всі можливі траєкторії
руху. Стосовно людини атрактор представляє собою найбільш
природний для кожного в конкретний проміжок часу стан. До
цього стану вийти набагато легше і швидше, ніж до інших, які
не є природними для особистості. Необхідно лише уважно до-
сліджувати власні природні потенції та узгоджувати з ними свої
вчинки.
Описана ідея майже тотожна поглядам Г. Сковороди про те,
що не треба поспішати і силувати природу: «Тільки не заважай їй,
а коли можеш, усувай перепони і ніби прочищай дорогу; справді
вона чисто і вдало все зробить».
До речі, принцип природовідності стає одним із базових у су-
часних уявленнях про світобудову та еволюцію. В теорії самоор-
ганізації складних нелінійних систем обґрунтовується ідея про
єдність, взаємовключеність та взаємну залежність систем різних
ієрархічних рівнів. Так, особистість представляє собою систему
різноманітних сутнісних сил і водночас є елементом ієрархічно
вище розташованих систем природи та соціуму. Єдність остан-
ніх, в свою чергу, складає всю об’єктивну дійсність.
Відстоюючи право на свободу, Сковорода захищає фактично
право на самобутність і свободу її прояву. На це спрямована його
теорія «сродностей». Проблему самобутності він розв’язує кар-
динально й однозначно. Самобутність особистості, а, отже, як
випливає з його вчення, і народу, нації визнається й цінується,
оскільки вона не тільки має статус божественності, а й корисна
людству, бо її самореалізація збагачує людство досягненнями та-
кої ж самобутньої «сродної» праці.
Народ, який пізнав свою божественну натуру, перетворюєть-
ся, оновлюється. І, якщо його не стримують зовнішні обставини,
його діяльність стає також божественною. Саме таку діяльність

20. 20
і називає Сковорода «сродною працею». Народ, який пізнав себе,
включається в міжнародну систему розподілу праці, реалізуючи
свій духовний потенціал.
Сковорода вказує на ту обставину, що найважча праця, якщо
вона виконується з Богом, стає легкою. Так і народ, який знайшов
свою «сродність», працює натхненно й легко долає будь-які труд-
нощі. Такий народ незламний у реалізації своєї волі, бо його воля
стає тотожною з божественною волею.
Споріднена праця – праця цілеспрямована, обов’язкова її
ознака – це її корисність, потрібність іншим. Сродності, згідно
з ученням Сковороди, розподіляє Бог, і, отже, розподіляє най-
кращим чином. Народи, які роблять свій внесок до вселюдської
праці, співпрацюють згідно з божественним планом, діяльність
кожного народу збагачує людство й ощасливлює того, хто втілює,
само реалізує себе в спорідненій праці. Під Богом можна розумі-
ти й відчужену людську сутність, яка, у свою чергу, є соціальною
Тоді «сродна» діяльність може розумітися як така, що перебуває
в гармонії з потребами нації, людства.
Свобода самореалізації за принципами «сродності» веде до
перетворення всього суспільства, робить його багатим і щасли-
вим. У цьому суспільстві живуть самобутні й щасливі народи, які
збільшують уселюдські багатства своєю самобутністю. Самобут-
ність у такому суспільстві цінується як можливість національного
й індивідуального щастя, реалізації нескінченної Божої сутності
і збагачення людства.
У вченні Сковороди виділяється три «сродності». Факт, що
філософ називає саме їх, указує на те, що він вважав їх одними
з найважливіших, якщо не найважливішими. Такими «сродно-
стями» є «сродность к хлібопашеству», «сродность к воїнству» та
«сродность к богословію».
Із цього випливає висновок, що кожен самобутній народ може
мати свій духовний шлях, який, походячи від того ж Бога, пере-
буває в гармонії з духовним шляхом інших народів. Це спонукає
з повагою принаймні, терпимо, ставитися до духовності різних
народів, а, отже, і до самих народів і їх представників. Звідси ідея,
що в суспільстві можливе мирне співжиття різних народів з їх
самобутніми релігіями і що саме ця самобутність, неоднаковість
може служити притягальною силою одне для одного.
Подібна співдружність народів, в силу багатства своєї само-
бутності, різних світоглядних позицій, має величезний потенці-

21. 21
ал для осягнення, також, і «макрокосмосу». Концепція «сродної»
праці логічно веде до необхідності застосування знань про мак-
росвіт у діяльності людини й суспільства.
Згідно з цими ідеалами, народ не може бути щасливим, якщо
він не пізнав, не усвідомив себе. Тільки коли він пізнає свої схиль-
ності, інтереси, цілі, завдання, свої місце й роль серед інших на-
родів, він буде здатний на повноцінне життя.
Щербина Е.Б.
(м. Харків)
РОЛЬ Л.А. БУЛАХОВСЬКОГО У РОЗВИТКУ
ХАРКІВСЬКОЇ ЛІНГВІСТИЧНОЇ ШКОЛИ
Харківська лінгвістична школа – це напрям української та за-
гальноросійської лінгвістики другої половини ХІХ – початку
ХХ століття. Започатковано лінгвістичну школу у 1860–1880-ті ро-
ки у харківському університеті, її засновниками є І.І. Срезнев-
ський, П.О. Ладговський і О.О. Потебня. О.О. Потебня вважаєть-
ся її найвизначнішим представником.
Наукова діяльність школи була спрямована на дослідження іс-
торії мови, історичного синтаксису, лінгвостилістики, лінгвопое-
тики, філософських, літературознавчих, культурологічних аспек-
тів життя людини і суспільства.
Л.А. Булаховський народився 14.04.1889 року у місті Харкові.
У 1910 році закінчив історико-філологічний факультет Харків-
ського університету із золотою медаллю і званням магістра пер-
шого ступеня.
Відтоді починається діяльність молодого вченого, який про-
довжив традиції своїх видатних професорів.
Творча спадщина вченого надзвичайно широка – понад 400 ро-
біт, серед яких кілька десятків монографій, підручників, брошур.
Парадигма досліджень Л.А. Булаховського пов’язана з найзна-
чнішими проблемами лінгвістики, актуальними і досьогодні.
Основою його методології була компаративістика. Учений
справедливо вважав, що порівняльно-історичний аналіз особли-
во важливий для вивчення історії слов’янських мов з їх різнома-

22. 22
нітними діалектизмами, з багаточисельними архаїчними рисами
у фонетиці, морфології, акцентними особливостями.
Слід особливо відзначити внесок ученого у розвиток славі-
стики. Його можна вважати найвідомішим славістом ХХ століт-
тя. Об’єктами його досліджень були польська, чеська, словацька,
болгарська, сербохорватська, словенська, македонська та інші
мови.
Враховуючи постійну увагу Л.А. Булаховського до взаємо-
дії мов, можна стверджувати, що його цікавила мова не лише
як творчість колективу (лексика, граматика), але й індивідууму
(лінгвостилістика). Зацікавленість Л.А. Булаховського лінгвости-
лістичним аналізом тексту зумовила появу багатьох досліджень
його талановитих учнів, які вони присвятили лінгвостилістич-
ним особливостям творів українських і російських класиків.
Інший бік діяльності Л.А. Булаховського – його просвітницька
і викладацька робота. Він викладав українську і російську мову
у Харківському університеті і Харківському педагогічному інсти-
туті майбутнім учителям і аспірантам.
Аспіранти згадували його лекції як надзвичайно цікаві, його
ерудиція вражала, а деякі його висловлювання стали афористич-
ними.
Професор Л.А. Булаховський виховав плеяду блискучих лінг-
вістів: майбутні академіки І.К. Білодід, Ю.В. Шевельов, О.С. Мель-
ничук, члени-кореспонденти НАН України О.Б. Ткаченко, А.П. Не-
покупний та інші.
Близько двадцяти років Л.А. Булаховський очолював Інститут
мовознавства імені О.О. Потебні АН УРСР і був головою україн-
ського комітету славістів (1957–1961 рр.)
Л.А. Булаховський – зірка європейської величини. Увійшов
у історію науки як подвижник, який своїми фундаментальними
працями продовжив традиції Харківської лінгвістичної школи,
відомої у всьому світі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Л.А. Булаховский и современное языкознание: к 100-летию со дня
рождения : Сб. науч. тр. / АН УССР, Ин-т языковедения им. А.А. По-
тебни ; пред. редкол. Т.Б. Лукинова. – К. : Наукова думка, 1987. –
288 с.
2. Лукінова Т.Б. Леонід Арсенійович Булаховський / Т.Б. Лукінова //
Мовознавство. – 2011. – № 6. – С. 3–13.

23. 23
Метельницька Д.Г.
(м. Харків)
ФІЛОСОФІЯ МОВИ ТА ПРАЦІ
ОЛЕКСАНДРА ПОТЕБНІ
Олександр Опанасович Потебня працював доцентом кафедри
слов’янського мовознавства з 1863 року, а від 1875 року – про-
фесором кафедри російської мови і словесності Харківського уні-
верситету в роки, коли діяли гнітючі Валуєвський циркуляр та
Емські укази 1863, 1876 та 1881 років, які обмежували українське
друковане слово, дозволяючи животіти лише художній літерату-
рі. Видатний дослідник слов’янських мов, викладач Харківського
університету першим у вітчизняній науці підійшов до вирішення
питання зв’язку мови та мислення. Праці науковця на ниві мо-
вознавства, фольклористики, етнографії, літературознавства та
педагогіки мають виняткове значення для подальшого розвитку
цих сфер.
Лінгвістичні дослідження Потебні являють собою оригіналь-
ну концепцію філософії мови. Вчений робить аналіз цілого ряду
літературних та прозових текстів, в якому сучасний лінгвіст зміг
би побачити дискурсивний аналіз. За вченим, ці зовнішні про-
яви використання мови є актами пізнання. Він розглядає зв’язок
між людською думкою, свідомістю та репрезентацією через мовні
значення. Інше важливе поняття у працях Потебні – метафорич-
ність. Метафоричність належить до постійних складових мови,
вона є її неодмінним атрибутом.
У своїй першій ґрунтовній науковій праці «Думка та мова»
(1862) вчений формулює три основні принципи своєї концепції
«співвідношення мови і мислення». Акт мовлення не передає ду-
мок мовця слухачеві. Ніколи уявлення слухача не є ідентичними
по відношенню до уявлень мовця. Часткова герметичність кожної
мови реалізується, передусім, в її внутрішній формі та внутрішній
формі її складників: речення, слова тощо. Здобуток людства скла-
дається з суми і взаємодії всіх мов. Тому втрата будь-якої мови та
її носія – народності – є фатальною шкодою для всього людства [9,
262]. Головна аксіома в теорії О.О. Потебні – існування постійної
взаємодії між мовою, мисленням та пізнанням. Детальніший роз-
гляд його концептуальної схеми дає підстави визначати її як «ког-

24. 24
нітивну психологію». Потебнянська теоретична концепція взагалі
передбачає взаємодію окремих наук, перехресний «зріз» суміжних
галузей: лінгвістики і психології, лінгвістики й історії, лінгвістики
та фізіології, психології й філософії, психології й фізіології тощо.
Учений визнає як існування єдиних для всіх людей логічних
форм мислення, так і певну відмінність у формі побудови думок
у людей, які говорять різними мовами. Водночас він порушує
питання про вплив мови на думку: «Людина, що говорить двома
мовами, – відзначав науковець, – переходячи від однієї мови до
іншої, змінює разом з тим характер і напрямок течії своєї думки»
[6, 83]. Фахівець розглянув шкідливі наслідки чужомовної школи
для розвитку розумових здібностей підлітків у рецензії на збір-
ник пісень Я. Головацького. На думку Потебні, чужомовна шко-
ла має приготувати зі свідомості учнів рід палімсеста. Її учні при
однакових інших умовах будуть залишатися позаду тих, яким
у школі можна було не забувати попереднє, а лише вчитися, тоб-
то прикладати шкільні додатки знання до поза- і передшкільних
його запасів. Вищеозначене мовознавець вважав долею денаціо-
налізованого народу.
Працею всього життя для Потебні стало багатотомне дослі-
дження з порівняльної граматики східнослов’янських мов, у яко-
му вчений використовує багатий фактичний матеріал народних
говорів, пам’яток давньоруської писемності, літературних творів,
залучає дані інших слов’янських мов, литовської, давньогрецької,
латині, санскриту.
Аналізуючи спадщину О.О. Потебні, не можемо не підкресли-
ти ще раз, що вчений у своїх теоретичних роботах блискуче ви-
явив себе як філософ і психолог, схильний до узагальнень та уні-
версалізації. У зв’язку з цим, окремої уваги заслуговує його студія
«Психологія поетичного і прозового мислення» (1880). Неодно-
разово зазначивши первинність мовленнєвої діяльності по від-
ношенню до усіх інших специфічно людських видів діяльності,
О.О. Потебня слушно уточнював, що історично існували періоди,
коли людина не відокремлювала не лише слово від думки, а на-
віть слово від речі. Слово за усіх часів небуденним чином діяло на
людину, на її свідомість та сферу неусвідомлюваного психічного.
О.О. Потебня належав до вчених-ерудитів, він глибоко вивчав
стародавню і нову філософію, історію культури, етнографію, по-
езію, літературу. Вже на початку своєї наукової кар’єри у нього
сформувався стійкий інтерес до мови, мовлення, мислення, що

25. 25
в подальшому позначилося у найвідоміших його працях, серед
яких: «Думка й мова» (1862), «Замітки про українську мову»
(1870), «Із записок з російської граматики» (1874), «Психологія
поетичного та прозового мислення» (1880), «Мова й народність»
(1895), «Із записок по теорії словесності» (1905) та інших. Згадую-
чи свого учителя і колегу, Д.М. Овсянико-Куликовський зазначав:
«Потебня був натураліст у філології. Він був видатний учений-
спостерігач, Дарвін мовознавства, майстер порівняльного мето-
ду, який розкриває еволюцію досліджуваних явищ» [3, 473].
О.О. Потебня розвивав і поглиблював свою концепцію мови
в руслі філософського розуміння її ключової проблематики. Ро-
боти фахівця в теоретичній лінгвістиці та філософії мови прові-
щають концептуальну схему, в межах якої проводять сучасні до-
слідження теоретики-лінгвісти та філософи мови. Європейський
рівень і світове значення зробленого видатним вченим у галузі
філософії мови, мовознавства, психолінгвістики не викликає
сумнівів. Проте й сьогодні не зайвим буде нагадати, що феномен
мови і мовлення, як, власне, і психологія художньої творчості,
дослідженню яких була присвячена діяльність відомого науковця
протягом життя, залишається й надалі тією методологічною ви-
сотою, що її лише належить підкорити сучасному досліднику.
ЛІТЕРАТУРА
1. Вільчинський Ю.М. Слово про Олександра Потебню / Ю.М. Вільчин-
ський // Львівська потебніана: Матеріали наукових читань, присвя-
чених 160-річчю з дня народження О. Потебні, 21 вересня 1995 р. –
Львів: Світ, 1997. – С. 7–21.
2. Долуд-Левчук-Керечук Н. Олександр Потебня – попередник лінгві-
стичної думки ХХ століття / Н. Долуд-Левчук-Керечук // Записки На-
укового товариства імені Шевченка. – Львів, 1992. – Том ССХХІУ. –
С. 230–239. – (Праці філологічної секції).
3. Овсянико-Куликовський Д.Н. Александр Афанасьевич Потебня /
Д.Н. Овсянико-Куликовський // Литературно-критические работы.
В 2-х т. / Сост., подгот. текста, примеч. И. Михайловой. – М.: Худож.
лит., 1989. – Т. 2. Из «Истории русской интеллигенции». Воспомина-
ния. – 526 с.
4. Потебня А.А. Мысль и язык / А.А. Потебня. – К.: СИНТО, 1993. –
452 с.
5. Цар Ю. Поняття «аперцепції» в системі категорій психологічної кон-
цепції Олександра Потебні / Ю. Цар // Парадигма. – 2010. – Вип. 5. –
С. 198–206.

26. 26
6. Франчук В. Академік Олександр Потебня / В. Франчук // Світогляд. –
2008. – № 5. – С. 83–87. – (Видатні постаті).
7. Фізер І. Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потеб-
ні: Метакритичне дослідження / І. Фізер; передм. І. Дзюби. – К.:
AT«Обереги», 1996. – 192 с.
8. Рожанська Н.В. Соціальні ідеї Олександра Потебні в контексті су-
часної етносоціології і глобалістики / Н.В. Рожанська // Наукові
праці Чорноморського державного університету імені Петра Моги-
ли комплексу «Києво-Могилянська академія». – Миколаїв, 2013. –
Т. 225, Вип. 213. – С. 17–20.
9. Костюк О.В. Концепція міфотворчості О.О. Потебні / О.В. Костюк,
Ф.П. Власенко // Гуманітарний вісник ЗДІА. – 2013. – № 52. – С. 260–
267. – (Філософія).
Толстов І.В.
(м. Харків)
ВАСИЛЬ ШЕНДЕРОВСЬКИЙ –
СВІТОЧ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ ТА КУЛЬТУРИ
Василь Шендеровський, доктор фізико-математичних наук,
професор, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шев-
ченка, віце-президент Українського фізичного товариства, лауре-
ат премій Фонду Тараса Шевченка, імені І. Огієнка – людина не-
пересічна. Він не тільки видатний вчений, він – великий патріот
України, вірний син українського народу. Це людина надзвичай-
ної працьовитості, працелюбності, всебічних здібностей. З його
ініціативи вперше в Україні перевидано Біблію в перекладі П. Ку-
ліша, І. Пулюя та І. Нечуя-Левицького. Він запропонував проект
«Енциклопедії фізики» в п’яти томах. Цей проект знайшов під-
тримку як в Україні, так і за кордоном.
Неможливо переоцінити авторську програму Шендеровсько-
го на українському радіо «Нехай не гасне світ науки». Він дбає
про авторитет, імідж України у світі, відроджує, повертає, від-
криває українцям світові імена українських вчених. Ця програма
лягла в основу однойменного тритомника, в якому відкривають-
ся нам видатні особистості, які зробили великий внесок у розви-
ток української та світової культури.

27. 27
Тритомник «Нехай не гасне світ науки» є однією з перших
спроб повернути славетні імена української науки сучасникам та
нащадкам. Видання вміщує близько ста п’ятдесяти нарисів про
видатних вчених, яких народила українська земля, і, поза всяким
сумнівом, воно має важливе значення для утвердження у свідо-
мості молодого покоління гордості за український народ, за свою
незалежну українську державу. «Нехай ця книжка утверджує
в кожному, хто живе на українській землі, гордість за цю землю,
і нехай кожний задумується, як її зберегти для майбутнього Люд-
ства», – написав у передмові Шендеровський.
За радянських часів історія науки мала спотворений і одно-
бічний вигляд, а український народ, який тривалий час не мав
власної державності, був позбавлений правдивої історичної
пам’яті. Але лише упродовж останніх століть українська зем-
ля подарувала людству цілу плеяду геніїв, які збагатили світо-
ву скарбівню культури і науки. Також через колізії історичного
розвитку, часом драматичні для українського народу, україн-
ським вченим доводилося працювати на теренах чужих держав,
і тому їхній талант не був належним чином поцінований на
батьківщині.
Поступове повернення незаслужено замовчуваних та іноді не
зі своєї власної вини змушених працювати поза межами Украї-
ни видатних учених світової величини почалося нещодавно. По-
вертаються імена, що їх більшовицький режим свідомо вилучив
з енциклопедичних видань, шкільних, інститутських та універси-
тетських підручників.
Не може бути сумнівів, що українська нація подарувала люд-
ству цілу плеяду геніальних людей. Ось лише деякі імена: XV сто-
ліття – Юрій Дрогобич – філософ, астроном, медик, ректор Болон-
ського університету. XVII ст. – Арсеній Сатановський і Єпифаній
Славинецький. Виїхали до Росії, а останній залишив по собі дуже
цінний «Лексикон греко-слов’яно-латинський».
Феофан Прокопович – архиєпископ Православної церкви –
знавець не тільки богослов’я та філософії, а й природничих наук,
зокрема історії, математики. Залишив по собі Російській Академії
наук велику книгозбірню (близько 30 тисяч книг та рукописів).
З 1704 року викладав у Києво-Могилянській Академії, ставши
в кінці її існування ректором. Після поразки Мазепи переклю-
чився на служіння цареві Петру І і з 1716 року залишив Київ за-
для праці в Росії.