Цього року Україна відзначає 150 років від дня народження видатного українського письменника, новатора у літературі, майстра глибокої соціально-психологічної новели, засновника українського літературного експресіонізму, гуманіста і просвітителя Творчий доробок письменника складає п’ять збірок новел: «Синя книжечка» (1899) , «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Земля» (1926), які були видані за життя письменника. Більше інформації про біографію та творчий шлях Василя Стефаника можна дізнатися з презентації. Василя Семеновича Стефаника.

1. І все, що я
писав, мені
боліло
До 150-річчя з дня народження
Василя Стефаника

2. Я писав те, що серце співало...
Кажуть, я песиміст. І все те
страшне, що є в ньому, а що так
болить мене, писав я, горіючи, і
кров зі сльозами мішалися. Але
коли я найшов у ваших душах такі
слова, що можуть гриміти, як грім, і
світити, як зорі – то це оптимізм.
В. Стефаник

3. Народився 14 травня 1871 року у селі
Русів на Станіславщині (тепер
Снятинського району Івано-Франківської
області) у сім'ї заможного селянина
Семена Стефаника
Хата, в якій народився В. Стефаник

4. Батько отримав у спадок 18 морґів поля, на
початку XX ст. мав уже 180. Він був
працьовитим, але мав непростий, інколи
авторитарний характер. На освіту сина грошей
не шкодував, але долю спланував сам, не
зважаючи на його думку.
Від матері хлопець перейняв любов до пісні; від
наймитів, які працювали у батьковому
господарстві, пізнав таємничий світ народних
казок, легенд і переказів
Батько письменника
Семен Стефаник

5. Василь навчався у Русівській початковій школі
(з 1878), Снятинській міській школі (з 1880), у
1883 році вступив до польської гімназії в
Коломиї.
Школа в селі Русів
Там зазнав чимало знущань і принижень. На все
життя зберігся у пам'яті Стефаника один випадок,
який мало не завершився фатально. Через
невеликий зріст Василь не зміг досягнути рукою
дошки, що висіла на стіні. Вчитель почав так бити
хлопця по руці, що вона одразу спухла, а коли ще
й учні почали глумитися з побитого, Василь
втратив свідомість

6. У 1890 році В. Стефаник через звинувачення у
нелегальній громадсько-культурній роботі змушений
був залишити навчання у Коломиї та продовжити його
у Дрогобицькій гімназії. Там він став членом таємного
гуртка молоді, особисто познайомився з І. Франком, з
яким потім підтримував дружні зв’язки.
Коломийська гімназія
Дрогобицька гімназія
Стефаник-гімназист починає пробувати сили у
літературі. Зі своїх перших творів він
опублікував лише один вірш без підпису. У
співавторстві з Л. Мартовичем юнак написав
два оповідання: «Нечитальник» (1888) та
«Лумера» (1889)

7. Краківський університет
Після закінчення гімназії (1892 р.)
Стефаник вступає на медичний факультет
Краківського університету. Однак, за
визнанням письменника, з медициною
«вийшло діло без пуття».
Замість студіювання медицини він
поринає у літературне і громадське життя
Кракова. Тут існувало товариство студентів-
українців «Академічна громада», більшість
членів якого тягнулися до радикальної партії.
До них приєднався і Стефаник. У студентські
роки він особливо багато читає, пильно
стежить за сучасною літературою,
зближується з польськими письменниками

8. Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття,
розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує
свою діяльність як публіцист. Після опублікування першої статті – «Жолудки
наших робітних людей і читальні» (1890р.) – протягом 1893-1899 рр. пише і
друкує в органах радикальної партії «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос»
та «Літературно-науковому віснику» ряд статей: «Віче хлопів мазурських у
Кракові», «Мазурське віче у Ржешові», «Мужики і вистава», «Польські соціалісти
як реставратори Польщі od morza do morza», «Книжка за мужицький харч»,
«Молоді попи», «Для дітей», «Поети і інтелігенція»

9. 1897 р. у чернівецькій газеті «Праця»
побачили світ перші новели Стефаника, які
привернули увагу літературної
громадськості художньою новизною,
глибоким та оригінальним трактуванням
тем із життя українського села
«Виводили з села»
«Лист»
«Побожна»
«В корчмі»
«Стратився»
«Сама-саміська»

10. Перша збірка новел — «Синя книжечка», яка
вийшла у світ 1899 році у Чернівцях, принесла
Стефаникові загальне визнання. Автор звернув
на себе увагу насамперед показом трагедії
селянства.
Збірка була зустрінута захопленими відгуками
найбільших літературних авторитетів, серед яких,
окрім І. Франка, були Леся Українка,
М. Коцюбинський, О. Кобилянська

11. У 1900 році вийшла друга збірка Стефаника —
«Камінний хрест», яку також було сприйнято як
визначну літературну подію. Для другої збірки
характерне посилення громадянського пафосу
(завдяки таким творам, як «Камінний хрест»,
«Засідання», «Лист», «Підпис»)

12. Видавши наприкінці 1900 року третю збірку новел
«Дорога», Стефаник залишив навчання в
університеті і виїхав із Кракова. На той час стосунки
з батьком, який зовсім відмовився утримувати сина,
ускладнилися. Літературна робота дуже
виснажувала, а заробітки з неї були мізерними.
Попри життєві труднощі, Стефаник веде активну
громадську діяльність: засновує читальні
«Просвіти», як член Радикальної партії, агітує на
виборах, виголошує промови на вічах

13. Важливою віхою у житті В. Стефаника була подорож
1903 року до Полтави на відкриття пам'ятника Івану
Котляревському. Крім Полтави відвідав також Київ,
Житомир та Канів, зустрівся з Миколою Лисенком, Лесею
Українкою, Оленою Пчілкою, Михайлом Коцюбинським,
Христиною Алчевською, Михайлом Старицьким,
Панасом Мирним, Борисом Грінченком, Володимиром
Самійленком, Гнатом Хоткевичем, Миколою Вороним,
Іваном Стешенком та іншими.
Леся Українка, характеризуючи творчість
Стефаника, зазначала: «Він володіє тяжким
секретом передавати настрої в розмовах і
обстановці...Двома-трьома швидкими штрихами він
надзвичайно яскраво зображує нам цілі драми»

14. 1904 року Василь одружився з дочкою священика,
посла Галицького сейму Кирила Гаморака, Ольгою. На
весіллі, яке відбулося 26 січня у Львові, були присутні
Іван Франко, Лесь Мартович, Марко Черемшина,
Володимир Шухевич.
Оселилася молода сім’я у с. Стецева поблизу Русова
на господарстві тестя. Стефаник займався сільським
господарством, активізував громадську діяльність: як
кандидат у посли австрійського парламенту, виступав у
населених пунктах округу та виграв вибори

15. З 1908 й до розвалу Австро-Угорщини)
Стефаник був депутатом австрійського
парламенту від радикальної партії. Уся його
громадсько-культурна діяльність була
спрямована на піднесення самосвідомості
народу західноукраїнських земель.
У віденському парламенті В. Стефаник підтримував волелюбні прагнення народів, що
входили до складу Австро-Угорщини. Зокрема, він виступив проти анексії австрійським
урядом Боснії та Герцеговини. До 1918 року був послом, виступав у всіляких справах
оборонцем селян, був призначений цісарем Францом Йозефом І довічним членом
Палати панів Райхсрату

16. Важким для письменника став 1914 рік: почалася
Перша світова війна. Воєнне лихоліття збіглося з
особистою трагедією: у лютому 1914 р. померла
дружина, залишивши його з трьома малолітніми
дітьми. Більше В. Стефаник не одружувався.
У березні 1915 року за фальшивим доносом
Стефаника було заарештовано, проте завдяки
клопотанням Марка Черемшини невдовзі звільнено.
Якийсь час Стефаник жив у Відні

17. 1905 року вийшла в світ четверта збірка письменника —
«Моє слово». У ній була надрукована новела «Суд», яка
завершує перший період творчості Стефаника.
У пору імперіалістичної війни і великих соціальних
потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії та становлення
радянської влади Стефаник знову береться за перо
новеліста. Почався другий період його творчості,
хронологічним початком якого можна вважати новелу
«Діточа пригода» (написана восени 1916 р., опублікована на
початку 1917 р.)

18. 1916 року Стефаник пише новелу «Марія», яку
присвячує пам’яті І. Франка. Пізніше письменник
публікує шість новел, які разом із двома творами
другого періоду («Діточа пригода» і «Марія») склали
п’яту збірку — «Вона – земля», видану 1926 р.
У 1927 – 1933 рр. Стефаник опублікував більше
десяти новел. В останні роки життя Стефаник пише
також автобіографічні новели, белетризовані
спогади: «Нитка», «Браття», «Серце», «Вовчиця»,
«Слава Йсу», «Людмила», «Каменярі»

19. Коли на руїнах Російської імперії постала Українська
Народна Республіка, В. Стефаник гаряче вітав її
утворення. 17 листопада 1917 р., виступаючи на
велелюдному вічі у Снятині, він заявив, що у
Наддніпрянщині «у найбільшій величі встає новий
світ, звідти йде до нас світло для нашого розвою».
У січні 1919 року письменник очолив делегацію
Західноукраїнської Народної Республіки, яка
прибула до Києва на урочистості проголошення Акту
Злуки обох частин України в єдину соборну державу
Проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР
у соборну Україну
22 січня 1919 р.

20. Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським
мистецьким словом, радянський уряд з пропагандивною
метою призначив йому у 1928 р. персональну пенсію.
Проте у 1933 році письменник, довідавшись про штучно
створений голод і переслідування української
інтелігенції, відмовився від неї.
Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит Андрей
Шептицький призначив письменникові пенсію від
Української греко-католицької церкви. Стефаник
попросив касира видати призначену суму дрібними
монетами. З великою торбиною мідяків письменник
вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам із
проханням помолитися за убієнних голодом українців

21. У роки перебування Західної України під владою Польщі
Стефаник жив майже безвиїзно в с. Русів, де й писав
останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину.
До самої смерті не залишало Стефаника бажання
“сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм
ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше
для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав
так, як хотів.
Останні роки життя письменник тяжко хворів. 7 грудня
1936 року пішов із життя, похований у рідному селі.

22. Василь Стефаник
Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито,
і ранить до крові. Людське щастя пересівається крізь
душу, як сонце крізь хмару, і до неба мене зносить.
Сто раз падати з неба у сором людський – боляче

23. Національна бібліотека України для дітей
http://chl.kiev.ua
library@chl.kiev.ua
Київ, вул. Януша Корчака, 60