Бібліографічний нарис «Славетний симфоніст української прози» присвячений 170-річчю від дня народження видатного українського прозаїка та драматурга Панаса Мирного.

1. Відділ культури Дарницької районної в місті Києві
державної адміністрації
Централізована бібліотечна система
Дарницького району
Центральна районна бібліотека ім. В. Стуса
Бібліографічний нарис
до 170-річчя від дня народження Панаса Мирного
Київ, 2019

2. Славетний симфоніст української прози :
бібліографічний нарис до 170-річчя від дня народження
Панаса Мирного / укладач Вальчук О. А., комп’ютерний
набір Кириєнкова Є. М. – Київ : ЦРБ ім. В. Стуса ЦБС
Дарницького району, 2019. – 19 с.
Бібліографічний нарис «Славетний симфоніст
української прози» присвячений 170-річчю від
дня народження видатного українського прозаїка
та драматурга Панаса Мирного.
Бібліографічний нарис розкриває постать
Панаса Мирного як українського класика пера,
якому вдалося водночас побудувати блискучу
державну кар’єру та виявити себе тонким
майстром психологічної прози.
Видання розраховане на широке коло читачів
та бібліотечних працівників. Список вміщує
книги, що знаходяться в фонді ЦРБ ім. В. Стуса.
Укладач: Вальчук О. А.
Комп’ютерний набір: Кириєнкова Є. М.

3. Вступ
Кінець ХІХ і початок ХХ століття... Під
царськими утисками стогне вся пореформена
Росія. Повсюди спалахують народні бунти,
наближається перша російська революція. У цей
час в Україні один за одним виходять друком
різножанрові літературні твори невідомого Панаса
Мирного, життя якого могло послужити темою
для авантюрно-пригодницького роману. Вдень
дійсний статський радник Панас Якович Рудченко
сумлінно працював у Полтавській казенній палаті,
а ввечері перевтілювався на письменника Панаса
Мирного.
Не було в історії української літератури
автора скромнішого й вимогливішого до себе, ніж
Панас Мирний. Запис в щоденнику: «Хочеться
мені слави запобігти в письменстві? Ні, не хочу тії
слави, їй-богу, не хочу. Вся моя слава – Україна,
якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і
була слава, я більшої не хочу». І ці одкровення
митця не були ні фразерством, ані лукавством,
адже впродовж усього життя, мов зіницю ока,
оберігав таємницю літературного імені, нікому не
дозволяв розкривати власний псевдонім.

4. Життя та творчість Панаса Мирного
На мальовничій околиці
Полтави – Кобищанах –
знаходиться садиба видатного
українського письменника
Панаса Мирного (Панаса
Яковича Рудченка). З вулиці
ледве видно в глибині подвір’я будиночок під
зеленим дахом. Саме тут 1 травня 1849 року і
народився Панас Мирний в сім’ї дрібного
чиновника – бухгалтера повітного казначейства,
колезького реєстратора Якова
Григоровича Рудченка. У
подружжя Рудченків Панас був
третьою дитиною. Батько
походив з родини простого
козака, зумів дослужитися до
чину прапорщика. Мати – Тетяна
Іванівна Гординська – донька
місцевого колезького реєстратора. Свій рід вона
виводила від захожого грека.
Малий Панас відзначився тихою,
миролюбною і замкнутою вдачею. Його старша
сестра Олександра згадувала, що він любив
самотність, був «дуже мирний, колотнечі не
терпів: одразу ж тікав геть». Таким самим
запам’ятала його й Олена Пчілка вже на ту пору,
як їхні родини мешкали в Гадячі: «Малий Панас…

5. пригадується мені як хлопчик дуже тихої, лагідної
вдачі; в дитячому товаристві держався більше
осторонь; сяде, було, собі над горою і дивиться на
той широкий краєвид, що одкривався йому з
гори».
Навесні 1857 року, коли Панас почав
навчатися в миргородській парафіяльній школі,
батька перевели на посаду повітового скарбничого
в Гадячі. Тут Панас продовжив своє навчання, на
цей раз у місцевому повітовому училищі. Учився
Мирний дуже старанно – у свідоцтві, виданому
йому після закінчення училища, сказано: «Учень 3
класу Гадяцького повітового училища Афанасій
Якович Рудченко, син колезького асесора, хлопець
тринадцяти років, навчався з 4 серпня 1858 року
до 18 червня 1862 року в Гадяцькому повітовому
училищі й пройшов у ньому повний курс
навчання. Під час перебування в училищі мав
похвальну поведінку». Оце й уся офіційна освіта.
Інші знання Мирного, зокрема з ділянки
література, ‒ наслідок його власних зусиль.
Перше кохання до Рудченка прийшло у 1865
році, коли йому було лише 16 років. Він працював
у Гадячі і закохався у панночку Олену Олексіївну.
Хлопцю важко було стримувати свої почуття, але
розповісти про них дівчині не наважився. Та
знайшлася така, яка покохала нещасного
самотнього хлопця. Це була проста дівчина-
наймичка. Панас Мирний теж її покохав. Ім’я

6. дівчини невідоме, сам письменник її називає В.
Вони були разом, але щастя було недовгим.
Дівчина не розуміла душевних поривань
письменника, не бачила сенсу у розвитку
духовному, тому вони розталися. Не мало
щасливого кінця і його наступне почуття, теж до
дівчини-наймички. Вони почали зустрічатися,
Панас Якович хотів навіть одружитися з дівчиною,
дати їй освіту, ввести у своє коло спілкування.
Проте мила проміняла його на солдата-москаля.
Рудченко важко переживав нанесені душевні рани,
пережите наштовхнуло його на написання роману
«Повія». Працювати над ним він почав у 1881
році. В основі твору – доля сільської дівчини, яка
через бідність після смерті батька та матері,
змушена була працювати в наймах у місті, а
згодом стала повією. Зрештою хвора на сифіліс
дівчина замерзає в рідному селі
під батьківською оселею.
Головна героїня «Повії» –
збірний образ дівчат, яких кохав
автор роману. Своє справжнє
взаємне кохання – Олександру
Шейдеман, Панас Мирний
зустрів у 40 років у Полтаві. Познайомилося
майбутнє подружжя Рудченків на суботніх
літературних вечорах у полтавського етнографа
Віктора Василенка. 26-річна Олександра
Шейдеман була капітанською донькою та

7. генеральською сестрою. Вона закінчила
Полтавський інститут шляхетних дівчат та
Харківське музичне училище, була начитаною,
знала кілька іноземних мов. На момент зустрічі з
Панасом Яковичем, Олександра Михайлівна не
збиралася надовго залишатися в Полтаві, бо мала
багатого нареченого лікаря в Петербурзі.
Сорокарічного Панаса Яковича Олександра одразу
ж вразила у саме серце. Його зачарувала не тільки
її молодість та глибокі блакитні очі, а й знання
літератури та музики. Крім того, на чоловіка
вплинуло й те, що майбутня обраниця жила не за
батьківські кошти, а сама заробляла на життя,
викладаючи музику в Полтавському інституті
благородних дівчат. На той час серед панночок
таке траплялося не часто. Мовчазний та замкнений
з дитинства, Панас Рудченко вирішив будь-що
добитися взаємності від красуні. Він пише їй
сповнені ніжності листи. Називає її Шурочкою,
доброю, святою, голубкою. «Дорогая моя
Шурочка! Целую, тебя крошку мою, ненаглядную
мою, – пише закоханий Панас у листах до
нареченої. – Целую тебя, моя добрая, изящная,
святая! Голубушка! Будь для меня святою!»
Олександра Шейдеман проміняла багатого
нареченого петербуржця на трудящого полтавця
Рудченка. У квітні 1889 року закохані одружилися.
Весілля було скромним, святкували в Карлівці в
домі нареченої. Батьки та рідні нареченого навіть

8. не приїхали, лише надіслали листівки. Сімейне
життя стало черговим випробуванням для
письменника. Олександра
була порядною дружиною
та гарною матір’ю,
подружжя виховувало 3
синів – Віктора, Михайла
та Леоніда. До народження
найстаршого сина Віктора
у 1892 році, Олександра Михайлівна
продовжувала працювати. У 1893 році дружина
народила другого сина. Після народження двох
дітей дружина Панаса Мирного потрапила до
психіатричної клініки Напади істерії стали
постійними, чоловік боявся, що вони можуть
перерости у божевілля. Тому змушений був
відвезти її на лікування до Харкова. Там жінка
провела півроку, а він молився, щоб вона була
здоровою. Любов, постійна турбота та вірність
чоловіка, допомогли Олександрі перемогти
хворобу. Після видужання вона народила своєму
Панасу ще одного сина – Леоніда. Незважаючи на
взаємну любов, вірність та порядність, духовної
близькості між чоловіком та дружиною не було.
Олександра так і не змогла стати соратницею та
однодумцем Панаса Мирного. Він постійно
вболівав за подальшу долю України, писав твори
про простих людей українською мовою.
Олександра Михайлівна завжди говорила

9. російською, трималася по-панському. Через це,
спочатку у матері Панаса Яковича – Тетяни
Іванівни, виникли непорозуміння з невісткою.
Батьки Панаса були простими людьми,
незважаючи на те, що батько працював
бухгалтером, родина жила із землі, завжди
говорила українською мовою. Але неприязнь між
жінками укорінитися не встигла, бо старі Рудченки
жили на Миргородщині, молоді ж – у Полтаві,
бачилися не дуже часто. Після одруження Панас
Якович змушений був багато працювати. Завдяки
службі вдавалось утримувати родину, навчати
дітей, лікувати дружину. Писати він став все
рідше. Втрата синів, свої корективи у життя
Рудченків внесла Перша світова війна, а за нею –
круговорот революційних подій. У 1915 році в
бою під Рівним загинув найулюбленіший син
Панаса Мирного – Віктор, на якого він покладав
великі творчі надії. Адже хлопець успадкував від
батька письменницький талант. Згодом, у вирі
громадянської війни, письменник втратив і
наймолодшого сина. Все це відобразилося на
здоров’ї Панаса Мирного не кращим чином.
Зрештою, його серце не витримало, 28 січня 1920
року він помер від інсульту. Дружина пережила
чоловіка більш ніж на 20 років. Разом із сином,
вони відкрили в будинку Панаса Мирного
меморіальний музей, першим директором якого
був Михайло Рудченко, син письменника.

10. Панас Мирний писав свої
твори в річищі реалізму,
художньо правдиво моделював
соціальні зміни, викликані
колоніальним становищем
України, проникненням
капіталістичних відносин у всі
сфери життя, зобразив явища
деморалізації, безнадії і віру у відродження
людини. Твори реалістів були пройняті шуканням
ідеалу і несли гостру критику існуючих порядків.
Життєвість і відтворення правди життя стали
мірилом художності.
У своїй великій літературній спадщині Панас
Мирний залишив нам твори багатьох жанрів:
оповідання, нариси, вірші (власні й перекладні),
п'єси, серед яких вирізняється драма «Лимерівна»,
Створена на основі фольклорної балади ХVIIІ ст.,
вона надовго ввійшла до репертуару українських
театрів. Як і інші наші класики, писав він також
для дітей, писав тепло, з тонким розумінням
психології дитини. Знаний він і як автор
високохудожніх повістей, зокрема повісті «Лихі
люди» (1877) про різночинну інтелігенцію того
часу. Однак творчих вершин своїх Панас Мирний
досяг у жанрі соціально-психологічного роману;
для нас він передовсім творець масштабних,
сильних своєю правдивістю монументальних
полотен, художній живопис яких дає незвичайно

11. багате уявлення про сучасне письменникові
суспільство, про життя пореформеної України з її
напруженою похмурою атмосферою, в якій дедалі
ясніше змигували блискавки майбутніх
революційних грозовиць. Битва, власне, вже йшла,
соціальний антагонізм досягав граничного
напруження, і за цих умов правдиве слово
письменника-демократа мало могутню
викривальну силу.
Епоха скажених заборон, дискримінацій,
переслідувань не щадила передову думку: кожен з
творів Панаса Мирного з величезними
труднощами пробивався до читачів. Перше його
оповідання «Лихий попутав» (1872) було
надруковане у Львові (завдяки сприянню Івана
Франка), а перший роман «Хіба ревуть воли, як
ясла повні?», що його Панас Мирний написав у
співавторстві з братом, після довгих поневірянь
вийшов 1880 року в Женеві і тільки звідти, нарівні
із забороненою літературою, міг з неабиякими
труднощами потрапити в межі імперії, на Україну.
А деякі інші твори взагалі лише частково
опубліковані за життя автора, серед них і
широковідомий тепер читачам роман «Повія».
Підказаний життям образ головного героя,
сільського протестанта, який виведений у романі
під ім'ям Чіпки, привернув увагу письменника,
напевне, передовсім тим, що давав змогу показати
натуру сміливу, сильну, натуру, яка від природи

12. мала благородні задатки, але так і не знайшла в
житті простору для своїх первісних добрих
поривань. У молодості Чіпка – горда й незалежна
людина, він ладен стати на оборону правди
людської, він здатний на вчинок безкорисливий.
Іноді такі натури виявляли себе в справах
героїчних, їхні імена, як, приміром, імена Олекси
Довбуша чи Кармелюка, народ оповив легендами.
Потенційно, внутрішнім ладом душі Чіпка чимось
рідня цим натурам. Проте на відміну од них він
пішов іншим шляхом, не став народним героєм,
захисником вольниці й прав людських; Чіпку ми
бачимо в іншому зламі його соціальної долі:
понівечений, морально скалічений у нерівній
боротьбі із системою гноблення й
несправедливості, він, що подавав великі й світлі
надії, в кінці роману деградує, втрачає людське
обличчя, стає бандитом, кривавим убивцею, якого
зрікається навіть рідна мати. Суворий реалізм
письменника виявився і в тому, що він «не
пожалів» свого героя, у всій нещадності показав
його складну життєву еволюцію. З-поміж багатьох
ґрунтовно виписаних характерів, що оточують
Чіпку в романі, хотілося б виокремити образ його
матері ‒ уособлення народної моралі, а також
образ коханої героя, чистої душею Галі, яка стала
одним з найпоетичніших жіночих образів у нашій
літературі. Створюючи образ матері й дружини,
які осудили злочин Чіпки, письменник мовби

13. наголошує на тій здоровій моральній першооснові,
що притаманна трудовому народові. Чіпці, на
совісті якого кров невинних людей, нема
виправдання ні серед односельців, ні серед його
рідних, хоч вій був і дорогий їм. Роман «Хіба
ревуть воли, як ясла повні?» у підзаголовку має ще
одну назву – «Пропаща сила». У ній ключ до
розуміння і художнього задуму загалом і зокрема
центрального персонажа твору, якого письменник
змалював у всій суперечливості характеру, у всій
складності його бентежної долі. У ній – роздуми
художника про незреалізовану, «пропащу силу»
людини, яка народжена була для справ, можливо,
значних і прекрасних, але яка так і не розкрилася в
своїх потенційних якостях і можливостях.
З появою романів і повістей Панаса Мирного
в українську художню прозу ринула повінь
народного життя з усім розмаїттям людських
характерів, із істинністю народного мислення, з
незвичайно багатим емоційним світом простих
людей. Погляд письменника найчастіше спокійний
і мудрий, однак ніде він не приховує, на чиєму
боці його глибинні симпатії. Найближчі йому
люди прості, нехитрі, люди, що не втратили
почуття честі й совісті. Це й сільські правдолюбці
з маси, розореної куркулями, спролетаризованої
бідноти, це також молоді інтелігенти з
різночинців, які відчувають свій кревний зв'язок з
народом і в ім'я його майбутнього стають на шлях

14. подвижницької революційної боротьби. Образи
інтелігентів добре вдавалися Панасові Мирному,
вони становлять суттєву частину його творчості,
позначеної рисами новаторства і в цьому
розумінні.
Панас Мирний залишив нам художній синтез
своєї доби, галерею повнокровних образів,
народних характерів, що мають велику силу
соціального узагальнення. З пильністю
досвідченого психолога він досліджує вчинки
своїх героїв, приховані причини їхньої поведінки,
дає художній генезис цілих соціальних прошарків
у їх розвитку, зв'язках і суперечностях. Ніде,
одначе, в соціальних скупченнях письменник не
випускає з поля зору окрему особистість, її
індивідуальну неповторність.
Справжньою народністю позначені кращі
твори письменника, що назавжди ввійшли до
скарбниці нашої класики. Вищу красу мистецтва
письменник вбачав у вірності митця життєвій
правді, не визнавав ніяких словесних забавок і
хитрувань, художню досконалість стилю він
шукає в гранованій простоті, в ясності слова, в
його природній пластиці і граничній щирості.
І змістом, і художньою формою своїх творів
Панас Мирний вніс багато нового в українську
літературу. Симфоніст, майстер епічного
багатоголосся, він уперше заговорив про ритміку
прози, її музичність, інтонаційну відповідність

15. авторської мови змістові, конкретному настроєві.
Тодішня белетристика ще не надавала важливого
значення цим поняттям, музику прози в усій красі
ми почуємо лише в творах наступного покоління
українських письменників, таких, як Стефаник,
Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Зауважимо,
однак, що й нове покоління, що прийшло в
літературу на світанку XX століття, високо
цінувало старого майстра, який сорок років
поєднував чиновницькі будні з напруженою
літературною працею. Михайло Коцюбинський,
цей блискучий стиліст, що піддавав слово
філігранній обробці, відгукувався про Панаса
Мирного з найглибшою пошаною, цінував просту
мудрість його майстерності, називав письменника
«силою і окрасою літератури нашої».

16. Увічнення пам'яті
1925 року в Полтаві 3-ю
Кобищанську вулицю
перейменовано на вулицю
Панаса Мирного. Згідно з
постановою уряду
Української РСР в будинку,
де з 1903 року жив письменник, 1940 року
утворено літературно-меморіальний музей. 1951
року в Полтаві було відкрито пам'ятник
письменникові. В 1999 році на його честь було
викарбувано пам'ятну монету.
7 квітня 1999 з нагоди 150-ї річниці від дня
народження письменника Полтавською обласною
радою засновано щорічну обласну премію імені
Панаса Мирного за пропозицією Полтавського
літературно-меморіального
музею Панаса Мирного.
Премія присуджується за
кращі здобутки, які
утверджують гуманістичні й
національні ідеали, ідеї
незалежності України, духовні цінності
українського народу та є вагомим внеском у
національно-культурне відродження Української
держави у таких номінаціях:
- література, літературознавство;
- мистецтво;
- народна творчість, народні ремесла;

17. - журналістика, публіцистика;
- благодійна та громадська діяльність.
Премію вручають щорічно 13 травня, у день
народження Панаса Мирного.
Бюст близ меморіального музею
у Полтаві.
Миргородська школа № 1 носить ім'я Панаса
Мирного. У дворі школи також встановлено
погруддя класика.
У 1999 році в Полтаві було відкрито пам'ятник
Панасу Мирному.
У Миргороді Панасу Мирному
встановлено
пам'ятний
знак на місці,
де колись знаходився

18. будинок, в якому народився великий письменник.
На могилі в Зеленому Гаю (Полтава) встановлено
пам'ятник.
У 1999 році була випущена
пам'ятна монета України,
присвячена Панасу Мирному.
На честь письменника
були випущені
поштовий конверт і
поштова марка.
На честь класика української літератури названа
одна з вулиць Києва, а також вулиці в
Дніпропетровську, Львові, Запоріжжі, Полтаві,
Миргороді, Кривому Розі, Хмельницькому,
Обухові, Мелітополі та інших містах.
Вулиця Панаса Мирного
у Львові

19. Список літератури:
1. Грицай, М. С. Панас Мирний : нарис життя і
творчості / М. С. Грицай. – Київ : Дніпро,
1986. – 191 с.
2. Енциклопедія історії України : у 10 т. /
редкол. : В. А. Смолій та ін. – Т. 6. – Київ :
Наукова думка, 2009. – С. 663.
3. Мандзюк, Д. Панас Мирний. Щоденник /
Денис Мандзюк // Країна. – 2019. – № 18, 19
(16 травня). – С. 35-36.
4. Неїжмак, В. Панас Мирний : «Нам треба
бути дужими, щоб не пропасти» / Василь
Неїжмак // Голос України. – 2019. – 15
травня (№ 89). – С. 12.
5. Олена Пчілка [Слово про Панаса Мирного] /
вступне слово і примітки Лукаша
Скупейка // Слово і час. – 2019. – № 7. –
С. 53-60.
6. Ушкалов, Л. В. Панас Мирний /
Л. В. Ушкалов ; худож.-оформлювач
Є. В. Вдовиченко. – Харків : ПЕТ, 2012. –
120 с.
7. Черкаський, В. М. Художній світ Панаса
Мирного / В. М. Черкаський. – Київ :
Дніпро, 1989. – 351 с.