Дослідження спадщини. Бердичів. Автори: PhD збереження спадщини Олексадра Халепа, Марія Борисова, Юрій Сокальський. Воркшоп - тренінг "Активні громадяни" в м. Бердичів. Організатори: НГО Конгрес культурних активістів та Урбан Лаб Київ. Ціль: набуття навичок міжкультурного діалогу й мережевого співробітництва, поглиблення знань про місцеву громаду, а також національні та глобальні громади, формування навичок впровадження соціальних дій на користь власної громади

1. БЕРДИЧІВ
Дослідження історико-архітектурної спадщини

2. СТАДІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ
▪ Ознайомча поїздка в місто
▪ Натурні обстеження
▪ Видача завдання та налагодження діалогу з молоддю
▪ Збір матеріалів
▪ Підготовка дослідження та презентації
▪ Підведення теоретичних висновків та окреслення подальших кроків

3. ОЗНАЙОМЧА ПОЇЗДКА
▪ Виявлено необхідність гуртування громади
▪ Окреслено напрямки для розвитку нступних
галузей: айдентики, туризму, громадського
та велотранспорту, культурних та технічних
хабів та креативного бізнесу.
▪ Встановлено, що Бердичів має величезний
потенціал, а саме: єврейська історія,
клезмери та кравці, босі кармеліти, річка
посеред міста, будинки з підвалами та
підземними ходами контрабандистів
▪ Знайдено занедбані індустріальні будівлі
радянських часів
▪ Досліджено інформацію стосовно цінніостей
надбаннь Оноре де Бальзака та музея
Конрада

4. НАТУРНІ ОБСТЕЖЕННЯ
▪ Дворик ▪ Простір між
домами
▪ Покинуте літнє кафе

5. НАЛАГОДЖЕННЯ ДІАЛОГУ З
МОЛОДДЮ
▪ Проведення презентації
▪ Видача завдання
▪ Спілкування та пошук спільних
думок задля майбутнього міста

6. ЗБІР МАТЕРІАЛІВ
▪ Матеріали, зібрані за підсумками роботи молоді, в основному, стосувались
комплексу монастиря Босих Кармелітів

7. ДОСЛІДЖЕННЯ▪ Кармелітській монастир 16-18 ст вул. Радянська площа
Костьол з келіямі 17-18 ст вул. Радянська площа
Прибрамний корпус 18 ст вул. Радянська площа
Кріпосні мури з Башту та келіямі 16-18 ст вул. Радянська площа
Костьол Варвари 19 ст вул. К. Лібкнехта, 25
Лікарня качан 20 ст вул. Шевченка, 12
Поштамт качан 20 ст вул. Свердлова, 28/1
Житловий будинок качана 19 ст вул. Рядянська площа
Троїцька церква качан 19 ст вул. Рядянська площа
Житловий будинок качана 19 ст вул. Радянська площа, 21
Міська дума к. 19-п 20 ст вул. Свердлова, 21
Житловий будинок поч 20 ст вул. К. Лібкнехта, 50
Житловий будинок 1953 вул. К. Лібкнехта, 80
Житловий будинок середина 19 ст вул. Свердлова, 4
Житлові будинки 1955-1956 вул. К. Лібкнехта 11, 13
«Пантеон» на могилі Леві Іцхака Бердичівського 1990-1991 рр Єврейське
кладовище
Сіногога вул. Свердлова, 8
Нікольська церква поч 20 ст вул. К. Лібкнехта, 2
Житловий будинок поч 19 ст вул. Свердлова, 6
Конторсько-складський будинок середини 19 ст вул. Радянська площа, 7
Житловий будинок середини 19 ст. вул. Радянська площа, 1/2
Банк кінця 19 ст вул. Радянська площа, 10
Житловий будинок качана 20 ст вул. Краснової, 7
Особняк качана 20 ст вул. Шевченка, 4
Житловий будинок 1909 вул. Садова, 3
Житловий будинок 1927 вул. Шевченка, 11
Педагогічне училище качана 20 ст вул. К. Лібкнехта, 53/1
Житловий будинок середини 19 ст вул. Радянська площа, 13
Житловий будинок середини 19 ст вул. К. Лібкнехта, 6
Житловий будинок качана 20 ст вул. К. Лібкнехта, 17/9

8. На сьогодні культурна та історична спадщина Бердичева стали невід'ємною частиною культурного надбання як Житомирської області,
так і України в цілому. У місті 92 пам'ятки історії, архітектури та монументального мистецтва.
25 архітектурних пам'яток виразно свідчать про велику історичну спадщину міста. Унікальні пам'ятники XV–XVIII ст. представлені у
Бердичівському історико-культурному заповіднику.
Архітектурний комплекс включає стіни фортеці з вежами, прибрамний корпус та костьол. У 1627 році Київський воєвода Януш Тишкевич
заснував кляштор і у 1630 році подарував замок католицькому ордену Босих Кармелітів. Так утворився монастир Кармелітів Босих. Відома
також чудотворна ікона Бердичівської Божої Матері.
Ще одна пам'ятка архітектури — костьол Святої Варвари, який було споруджено у 1759–1781 роках. 14 березня 1850 р. в костьолі, який
діє і в наш час, вінчався із графинею Евеліною Ганською великий французький письменник Оноре де Бальзак.
У місті встановлено низку пам'ятників і пам'ятних знаків, як за СРСР, так і за незалежності України (в 1990 — 2000-х рр.).
Серед бердичівських пам'ятників переважають спеціально облаштовані меморіальні місця (в тому числі і могили, як окремих осіб, так і
братські), а от пам'ятників — скульптурних зображень відомих уродженців або осіб, що тут перебували, фактично немає.
В даній роботі було здійснено дослідження основних історико-архітектурних пам’яток. Критеріями відбору були історико-культурна
цінність об'єктів та те, яку монументальну та історичну інформацію вони несуть для прийдешніх поколінь.
Будинок хоральної синагоги (іст., арх.).

9. Північна частина міста. Вул. Вінницька, 5. Початкова назва вулиці – Махнівська (від назви населеного пункту Махнівки, нині
смт. Комсомольське Вінницької області), в радянський період – вулиця імені Якова Свердлова (до 2013 р.).
Синагога споруджена 1850 року на червоній лінії забудови вулиці на кошти єврейської общини. Одноповерхова, прямокутна в плані з
симетричним розміщенням пілястр, вміщувала одну тисячу парафіян. Орієнтована головним фасадом на захід. Стіни цегляні, оштукатурені:
висота – 10,5 м, довжина фасадної сторони – 12 м, бокової – 19,5 м.
Синагога служила молитовним домом, осередком вивчення іудаїзму й місцем зібрання єврейської общини. В центрі її стояли 4 колони,
поставлені близько одна до одної, огороджуючи найголовнішу частину храму – підвищення для читця, яке ділило залу на 9 однакових
прогонів. З підвищення відбувалися читання й коментування Біблії та Талмуду й промовлялося Благословення, використовувалося також і
для світських справ.
На східному кінці головної зали містився прикрашений вишуканим різьбленням вівтар. На відміну від звичайної синагоги, тут працював
постійний хор з добре підібраними голосами, кантор з обов'язковою музичною освітою й гарним баритоном. Всередині синагога була схожа
на лютеранську церкву: колони, ряди лав, хори, на яких розміщувалися жінки, тоді як у старих синагогах жінки знаходилися в задніх
напівтемних приміщеннях з маленькими віконцями, що були заґратованими. Стеля мала пишні внутрішні бані. Інтер'єр прикрашений
поліхромними стінописами.

10. Розподіл місць у синагозі відбивав соціальну ієрархію. Уздовж східної стіни сиділи найбільш поважні люди – рабин, знавці Талмуду,
заможні євреї, які займалися благодійними справами. Чим далі від східної стіни – цінність місць зменшувалася, а біля західної стіни
розміщувалися прості євреї. Синагога виконувала, поряд з релігійними, ще й функції управління.
Це була одна з перших у Російській імперії хоральна синагога. Монументальність і розміри вказували на її значну роль у житті міської
общини. Окрім неї, в Бердичеві були ще Білопольська, Загребельна, Немирівська, Новоміська і Староміська синагоги.
Всі проіснували до червня 1941 року. Німецько-фашистські окупанти разом з фізичним вбивством євреїв зруйнували всі синагоги
Бердичева, від хоральної залишилися тільки стіни. Після звільнення міста у 1944 році почалася відбудова заводів, фабрик, шкіл, театрів.
Коштів не вистачало, єврейського населення фактично не було. Поступово відбудували одну невелику кімнату колишньої хоральної синагоги,
де стали проводитися богослужіння для тих, хто повертався.
1946 року міська влада закріпила безкоштовно за єврейською громадою будинок хоральної синагоги. Через 20 років будинок був
відбудований, з'явився другий поверх. Чисельність єврейської громади продовжувала зменшуватися у зв'язку з від'їздом за кордон. З 1964
року в будинку почала працювати рукавична фабрика, підпорядкована міській адміністрації.
Будинок міської думи та управи, будинок дитячої творчості імені О. Разумкова, Центр позашкільної освіти ім. О. Разумкова (арх.,
іст.).

11. Вул. Вінницька, 21 (колишня вулиця Свердлова), північна частина міста. На червоній лінії забудови вулиці. Будинок споруджений у 1902
році (його спорудження розпочалось у 1900 році). Двоповерховий, цегляний, перекриття плоскі, на другому поверсі над сходами –
освітлювальний вітраж, над горищем – високий ліхтар, який освітлює вестибюль та сходи. Об'ємно-просторова структура будівлі симетрична,
її особливістю є розташування у задній частині залу, який займає 1,5 поверхи через зміщення відповідних приміщень 1-го поверху. На 1-му
поверсі кімнати розташовані у два ряди з обох сторін центрально-вісьового коридору. Приміщення 2-го поверху згруповані навколо
центральних сходів. Присутні сходи з обох боків на всю висоту будівлі. Виконано у пілястровому ордері з використанням архітектурних форм
неоренесансу, які виявилися у загальному поділі фасадів по вертикалі на 3 частини та у деталях другого поверху. Симетрична композиція
головного фасаду виявляється у невеликих виступах ризаліту та атиту, великих напівциркулярних вікнах 2-го поверху та квадратній башті з
круглими вікнами (зруйнована під час Великої Вітчизняної війни). Головний вхід – двобокові сходи ззовні з перилами із балясинами та ядрами
на стовпцях. Оформлення вестибюля та центральних сходів виконане в ренесансно-барокових формах, збереглося частково і представлене
порталами, печами з фігурних кахів, декоративними фільонками стін між сходовими маршами, ліпниною рослинного орнаменту із картушами.
Підлогу у вестибюлі викладено метлахською плиткою шаховим візерунком, по боках із меандровими рисками.
Стеля та балкон у залі додатково прикрашені сучасною ліпниною. У 2000 році знадвору зроблено надбудову над входом до частини
підвального приміщення.
Перші відомості про міську думу – 1857 р., вона складалася з гласних, які обиралися на 4 роки, під керівництвом міського голови, її
функції: призначення виборних посадових осіб, справи суспільного благоустрою, призначення складу міської управи та відповідно-посадових

12. осіб, встановлення, збільшення та зменшення міських зборів у визначених межах, утримання доріг, отримання благодійних внесків на користь
міста, розгляд та затвердження міських кошторисів та витрат, встановлення правил завідування міським майном, надання інструкцій
виконавчій владі, затвердження змін плану міста, подання листів про успіхи та потреби міста до вищої влади.
Міську управу очолював міський голови. Члени (не менше 2-х) обиралися міською думою на 4 роки, кожні 2 роки половина членів
змінювалася. Займалася веденням справ міського господарства та суспільного управління, вживала заходи для їх покращення, виконувала
накази думи, здійснювала збір необхідних даних та витрати міських зборів відповідно до встановленого думою регламенту. У 1857 році
міським головою працював Олександр Максимович Яворський, секретарем думи – Осип Осипович Монастерський. З 1867 по 1902 рік дума
та управа розміщувались у приміщеннях кармелітанського монастиря.
В недільний день 15 квітня 1900 року на Театральній площі відбуваються скромні урочистості з нагоди закладення тут нового будинку
міської думи. Будинок зводиться громадським управлінням. Початковий план будинку, запропонований архітектором, був змінений самою
думою, яка вважала більш доцільним збудувати двоповерхову будівлю з великою залою для думських засідань, в якому також будуть
влаштовувати народні читання, публічні концерти та спектаклі. В новий будинок міська управа переїхала у січні 1902 року, хоча
оздоблювальні роботи у зведеному будинку ще не завершились – причиною цього стала поява великої тріщини в одному з приміщень
монастиря, яка, на думку спеціалістів, загрожувала його мешканцям.

13. У 1904-1914 рр. у будинку, разом із думою та управою, працював сирітський суд, який складався із 6 членів, керував ним Владислав
Євстафійович Каменський. Напередодні Першої світової війни управа налічувала 16 чоловік: 3 вільні члени та 13 представників з відповідних
відділів. Дума складалася із 42 гласних.
Після громадянської війни в будинку почала працювати драматична студія, з 1923 року – робітничий клуб, з 1929 року – музичний гурток.
У 1935 році будинок було відведено під Палац піонерів, тоді ж почала діяти скульптурна студія. Серед перших її постійних членів був
П.М. Криворуцький, у майбутньому відомий скульптор. За допомогою профспілок провели ремонт будівлі, з'явилися каналізація, дитсадок,
вбиральні.
У 1944 році після визволення Бердичева від німецько-фашистських окупантів, усі кімнати та зали Палацу піонерів було обладнано
меблями та інструментами для роботи гуртків, наступного року запрацювали фізкультурний майданчик та гуртки – хоровий, художній, юних
натуралістів, історичний, фізкультурний та технічний, у 50-60-ті рр. – гуртки авіаційно-технічний, радіотехнічний, умілі руки. Щороку
проводилися огляди художньої самодіяльності, ранки для учнів молодших та середніх класів, читацькі конференції для старшокласників
(спільно із міською бібліотекою), в 70-80-ті рр. запрацювали гуртки танців різних напрямків, драматичний, ляльковий, художнього читання.
У 1993 році Палац піонерів перейменовано на Будинок дітей та юнацтва "Творчість". Відтоді він став комплексним позашкільним
навчально-виховним закладом з орієнтацією на досягнення професіоналізму. З 1998 року – член Європейської Організації Народних Культур

14. (ЄФКО). Його вихованці здобули перемоги у конкурсах: 1998 р. – "Соловейко долі" (Чернівці), 1999 р. – "Перлина півдня" (Южне),
"Веспремські ігри" (Веспрем, Угорщина), 2000 р. – "Ранкова зірка" (Одеса).
З 2001 р. – Будинкові дитячої творчості присвоєно ім'я Олександра Разумкова (1959-1999), відомого політолога-аналітика України, у
минулому гуртківця Палацу піонерів.
Будинок творчості нині відвідує близько 1500 вихованців віком від 4 до 25 років, працюють 45 вчителів, 32 гуртки, серед яких театр пісні
"Краплинки", ансамбль народного танцю "Радість" та ансамбль спортивного бального танцю "Валентина" мають звання "Зразковий".
29 вересня 2001 року під час проведення Дня міста Бердичева на стіні зліва від центрального входу до Будинку дитячої творчості урочисто
відкрито меморіальну дошку (53 см х 27 см) на честь Олександра Разумкова з присвятним написом та барельєфом. На меморіальній дошці
викарбовано напис: "В цьому будинку з 1966 року по 1978 рік зростав, мужнів, виховувався, стаючи особистістю, Олександр Разумков" та
барельєф із профілем обличчя О.В. Разумкова. Відкривали меморіальну дошку міський голова Олексій Хилюк і близький друг та послідовник
Олександра Разумкова, голова аналітичної групи Ради Національної Безпеки і Оборони України Анатолій Гриценко.
24 червня 2009 року на позачерговому пленарному засідання міської ради прийнято рішення про реорганізацію дитячих позашкільних
закладів – Будинку дитячої та юнацької творчості ім. О. Разумкова, Центру науково-технічної творчості та Екологічного центру. Відтепер
вони об’єднані в один заклад – Центр позашкільної освіти ім. О. Разумкова із центральним приміщенням на вулиці Вінницькій, 21.
Будинок, у якому була створена міська організація РСДРП(б) (іст.).

15. Східна частина міста, вул. Вінницька, 30. На червоній лінії забудови. Триповерховий, цегляний, побудований у 1905 році. В кінці квітня
1917 року тут зібралися близько 20 членів РСДРП(б) міста з метою створення єдиної організації (точну дату створення організації РСДРП(б)
у місті встановити не вдалося). На зборах було обговорено становище в країні та в м. Бердичеві, обрано міський комітет, який очолила Роза
Самійлівна Сломницька (1898-1981) – активний учасник встановлення влади рад на Україні. Під керівництвом комітету розгорнулася агітація
за подальші революційні перетворення в Бердичеві.
В 1967 році на фасаді будинку встановлена меморіальна дошка із сірого граніту (0,8×0,7 м) з написом: "У цьому будинку в квітні 1917 р.
відбулося засідання комітету більшовиків м. Бердичева".
Нині це житлове приміщення, перший поверх якого здається в оренду установам та приватним підприємцям. В одному з приміщень з
початку 2000-х років розміщується міський та районний комітети Комуністичної партії України.
Механо-слюсарні майстерні, завод "КОМСОМОЛЕЦЬ", фірма "БЕВЕРС" (арх., іст).
Вул. Воровського, 12. У кварталі від вул. Свердлова, з півночі – вул. Воровського, зі сходу – пров. Піонерський, із заходу – вул. Красіна,
з півдня – р. Гнилоп'ять. Заводська територія поділяється на дві зони: східну – адміністративну – триповерховий адмінкорпус заводу і
південно-західну – виробничу, яка ізольована від міста. В ній сім споруд: ливарний цех (1928 – найстаріша будівля, що збереглася в
реконструйованому вигляді), цехи заготівельний, кольорового лиття, складальний, механічний, інструментальний та компресорний. До 1915

16. року на місті сучасного "Беверсу" був розташований пивоварний завод, від якого залишився підвал та фундамент, на якому нині розташований
заводський спортзал.
З 1920 року на місці заводського спортзалу діяла приватна майстерня Маца (збереглись підвал та фундамент), де виготовлялись ліжка,
граблі, вила, завіси, петлі та інші інструменти господарського призначення. В ній працювало 10 робітників, а з 1924 року – 60. За відсутністю
робіт була ліквідована. З 1925 року в звільнених приміщеннях приватної майстерні розмістився цвяховий завод "Проволока" і засновано
слюсарно-механічні майстерні. Завод був державним націоналізованим підприємством, а майстерні належали комітету боротьби з
безробіттям.
1928 року при слюсарно-механічних майстернях збудований ливарний цех (приміщення збереглося) і металопрокатна фабрика, яка стала
виготовляти столові прибори із золота, срібла та інших дорогоцінних металів.
З грудня 1928 року наказом №73 по Бердичівському Округовому відділу місцевої промисловості зі складу Промкомбінату виділено
зміцнілі підприємства та об'єднано їх в окремі трести, один із них – металооб'єднання. Так металопрокатна фабрика, чавунно-ливарна та
механічна майстерня і завод цвяхів об'єднались у трест "Металооб'єднання" (зберігся лише ливарний цех; на території, де знаходилась решта
в кінці 40-х років побудовано слюсарно-складальний цех). Працювало 163 робітники. Відтоді розпочалося технічне переобладнання:
запрацювала вагранка (збереглась), три токарних, два фрезерних, довбальний та револьверний верстати, а також три свердлильних і два
шліфувальні.

17. З 1930 року "Металопрокатна фабрика" припиняє виробництво (через відсутність золота і срібла для столових приборів), а на тому місці
розширюється ливарно-механічне виробництво, яке прибрало назву "Трансмісійний" і стало виготовляти запчастини до
сільськогосподарських машин і трансмісії.
З 1932 року завод отримує назву "Комсомолець", цей рік вважається роком заснування заводу. З 1935 року розпочалось виробництво
арматури – вентилів, засувок, пожежних гідрантів, а також нескладного сільськогосподарського інвентарю та запасних частин до
сільськогосподарських машин, освоїв виготовлення стендів для збирання авіаційних моторів, а також предметів широкого вжитку.
З початком Великої Вітчизняної війни завод не був евакуйований. Загальний збиток, нанесений заводу в роки – 1 млн. 015 тис. крб. У
1944 році починається відбудова напівзруйнованих токарного, модельного, слюсарного та ливарного цехів, і водночас завод виготовляє
цегельні преси, черепичні верстати, підйомні крани та предмети широкого вжитку.
1947 року завод стає підприємством республіканського значення: відбулася реконструкція ливарного цеху, збудований новий механічний
цех, розширено складальний цех. З 1959 року верстатобудівне підприємство "Комсомолець": почався серійний випуск токарно-револьверних
верстатів, 1960 року став до ладу цех зі складання верстатів нової моделі, зазнали реконструкції механічний та ливарний цехи, заново створені
інструментальний, ремонтно-механічний, електромонтажний і модельний. У цехах з'явилося 165 одиниць нового устаткування.
В 70-ті роки колектив заводу випускав понад 20 моделей нових експериментальних верстатів, у 80-ті освоєно випуск автоматизованих
верстатів підвищеної точності, верстатів з числовим програмним управлінням.

18. З 1995 року – фірма "Беверс", де працює 1018 робітників, які виготовляють токарно-револьверні, токарні верстати різного ступеня
автоматизації, з числовим управлінням, каменеобробні верстати, вузли вітряних електроустановок, лінії і вузли для виробництва олії, а також
кутера і деревообробні верстати; агрегати для фермерських господарств; товари широкого вжитку.
Меморіальної дошки не встановлено.
Будинок, у якому розміщувався штаб 18-ї армії (іст.).
Вул. Леселідзе, 39, східна частина міста. На перехресті вулиці Леселідзе (колишня вулиця Лугова) та провулку Червонотравневого
знаходиться одноповерховий цегляний житловий будинок, фундамент кам'яний. Побудований у 1936 році. Після звільнення Бердичева від
німецько-фашистських окупантів у будинку в січні-лютому 1944 року розміщувався штаб 18-ї армії 1-го Українського фронту. Підрозділи 18-
ї армії визволили Бердичів і всі населені пункти району: 24-ій, 389-ій, 395-ій, 117-ій гвардійським стрілецьким дивізіям, 44-ій гвардійській
танковій бригаді, 227-ій штурмовій авіаційній дивізії було присвоєно найменування "Бердичівських". У будинку працювали: К.М. Леселідзе
(1903-1944), командувач 18-ї армії, генерал-полковник, член Військової ради армії С.Ю. Колонін, генерал-майор; М.Й. Павловський,
начальник штабу армії, генерал-майор. Вирішуючи стратегічні й тактичні питання, штаб спланував оборонну операцію, організував контроль
і конкретну допомогу з'єднанням 18-ї армії щодо оборони й бойової підготовки. В тилу були об'єднані навчальні поля, куди для занять по
черзі вводилися стрілецькі полки. Головну увагу штаб приділив відпрацюванню взаємодії між піхотою й артилерією та управлінням боєм,
підготовці щодо розмінування місцевості. До початку наступу в армії було підготовлено 378 таких груп, із саперних підрозділів сформовано

19. 114 груп винищувачів танків по 5-6 бійців кожна. В середині січня 1944 тяжко захворів командуючий військами 18-ї армії генерал Костянтин
Миколайович Леселідзе, проте продовжував працювати. Хвороба загострилася, і командарм вже не міг ходити.
Його евакуювали до шпиталю в Москві, де 21 лютого 1944 р. він помер.
За вміле керівництво військами і героїзм, проявлений у боях з німецько-фашистськими загарбниками Указом від 13 травня 1971 генерал-
полковнику Леселідзе К.М. було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденами Леніна, Червоного
Прапора, Суворова І ст., Кутузова І ст., Богдана Хмельницького І ст., 2 орденами Червоної Зірки, медалями. Похований у м. Тбілісі, де йому
встановлений пам'ятник. У м. Бердичеві на його честь у 1944 році вулиці Училищній було надано ім'я полководця. Згодом його ім'я надали
вулиці Луговій, у будинку на якій розміщувався штаб 18-ї армії. Ще за життя командарма штаб провів також підготовчу роботу зі здійснення
Проскурівсько-Чернівецької військової наступальної операції, план якої було завершено 23 лютого 1944 року.
18 грудня 1973 року за участі представників Республіканського штабу походів по місцям бойової слави радянського народу під час
урочистого мітингу було відкрито на фронтоні будинку по вулиці Луговій (нині - вулиця Леселідзе) мармурову дошку (розмір 0,8 х 0,7 м) з
меморіальним написом. Зняли полотнище з мармурової плити кращий свердлувальник механічного цеху верстатобудівного заводу
"Комсомолець" Олег Кротюк та один з піонерів першої гвардійської бригади м.Києва. Напис на дошці: "В січні-лютому 1944 р. в цьому
будинку містився штаб 18-ої армії I-го Українського фронту".
Пам'ятне місце проведення ярмарків 18-19-го ст. ст. (іст.).

20. Вулиця Соборна. Територія біля муру з північного та східного боку фасаду кляштора ордену Босих Кармелітів та монастиря, охоплюючи
торговельну площу, яка займала територію біля Успенського Собору, фортеці та прилягаючих до них вулиць. Майже кілометр від кріпосних
стін, біля Успенського собору і далі по вул. Білопільській тягнулися суцільні кам'яні будівлі, нижні поверхи яких були зайняті лавками, а
верхні - транспортними, банківськими, нотаріальними, комісійними та іншими конторами. В магазинах можна було купити все для потреб
хлібороба та розкоші вельможі.
Бердичів з Гнилоп'яттю порівнювали зі Стамбулом і Босфором. На січень 1887 тут нараховувалося 570 купецьких закладів і 1256
лоточних (у середньому на два будинки припадав один заклад). З другої половини 19-го ст. діяли торговельні фірми Кобилянського,
Гальперіна, Магазаннікова, Жирардова, Бродського, Маргулісів, Морозова, Кузнецова; працювали відділення російсько-французького та
торговельно-промислового банків і відділення російсько-китайського банку. Здійснювали свої операції кредитне товариство, купецьке
товариство взаємокредиту, банківські контори.
За дозволом короля Речі Посполитої Станіслава Августа, з 1765 в Бердичеві проводилось десять ярмарків; серед них найбільшими були:
Онуфріївський (починався 12 червня) і Успенський (15 серпня) - тривали по 6 тижнів; Дем'янівський (1 листопада), Йорданський - (8 січня) і
Пасхальний (23 березня), які тривали по три тижні. Сучасники порівнювали їх з дрезденськими ярмарками, річний прибуток яких становив
понад 20 млн. сріблом. Сюди приїздили купці з Російської імперії, Австрії, Німеччини, Туреччини, та інших країн. Торгували зерном, льоном,
вовною, шкірами, виробами з дерева, посудом, смолою, дьогтем, рибою, цукром, полотном, сукном, шовком, галантереєю, плугами, косами
та іншими виробами із заліза, ювелірними прикрасами. З імпортних товарів мали попит кава, тютюн, цитрусові, горіхи, прянощі, столітні

21. вина тощо. Особливо славилися ярмарки кіньми. Під час ярмарків табуни коней, рогатої худоби, овець займали території навколо міста і на
площі біля Свято-Троїцької церкви. На ярмарки приганяли близько 15-ти тисяч голів рогатої худоби і близько 15-ти тисяч степових коней, не
рахуючи табунних. Для обслуговування приїжджих споруджувалися гостинні двори на вул. Велика і Мала Юридика (суч. вул. Дзержинського
та К.Маркса). На час ярмарків чисельність населення в Бердичеві зростала вчетверо.
Бердичів був наповнений легальними і нелегальними складами. Місто в 19-му ст. стало одним із головних контрабандистських центрів
у Східній Європі. Цьому сприяли численні катакомби під містом, які стали використовувати для переховування контрабандних товарів,
крадених речей та безакцизних спиртних напоїв.
Одночасно Бердичів був загальновизнаною столицею "Товариства балагулів", до якого входили прихильники демократизації суспільства,
що висловлювали протест проти проявів аристократизму і французоманії, часом у надто цинічній формі. Справжній балагула мав бричку,
обшиту лубом і вистелену в сидінні соломою. Одягалися балагули в стилі бердичівських єврейських візників (свитка з грубого полотна,
підперезана черкеським поясом, шкіряні штани, картуз, а взимку - бараняча шапка). Балагули демонстративно виявляли неповагу до існуючих
встановлених норм і правил.
Торговельний обіг у 80-90-і 19-го ст. значно скоротився: якщо в 50-60-х він становив 20-25 млн. руб., то на кінець 80-х - лише 5-8 млн.
руб. Відтоді ярмарки задовольняли лише внутрішній попит.
Зростання мережі залізниць, які обминали м. Бердичів, призвело до занепаду Бердичева як торгового центру на початку 19-го ст.

22. Комплекс споруд Кармелітського монастиря.
Вул. Соборна, 25. Розташований комплекс споруд Кармелітського монастиря. З 1967 року зареєстрований як пам'ятка архітектури.
У 1627 році київський воєвода Януш Тишкевич заснував монастир "босих кармелітів", згодом подарував йому чудотворний образ Божої
Матері, який здавна зберігався в будинку його предків. В 1630 році Януш Тишкевич дарує замок католицькому ордену "босих кармелітів" під
розташування кляштора та в основу монастирського господарства.
В 1634 році бердичівські "босі кармеліти" закладають дольний (підземний) Маріїнський костел, будують торгівельні склади, крамниці та
інші господарські будівлі, поширюють мури фортеці. Монастирські будівлі, обнесені валом з підйомним мостом і гарматами, представляли
собою добре укріплену фортецю, в якій постійно знаходився гарнізон для захисту монастиря від нападів татар та козаків. Фортеці дається
назва "фортеця найсвентшей Марії панни".
В 1643 році в 18 км від м. Бердичева в Богданівському лісі знаходилась ставка Богдана Хмельницького. В червні 1648 року війська під
керівництвом соратника Богдана Хмельницького – Максима Кривоноса, які направлялись на місто Зборів, нанесли цілий ряд ударів польським
військам Єреми Вишневецького, в числі яких були тисячі солдат Януша Тишкевича з Бердичівського гарнізону, і звільнили ряд населених
пунктів Житомирщини: Бердичів, Бистрик, П'ятку, Чуднів та інші. "Босі кармеліти" залишають Бердичів і забравши з собою образ Божої
Матері, переїздять до Львова. Фортеця з залишками військ Януша Тишкевича надавала опір козацьким військам. 18 липня 1648 року повстанці

23. під проводом Максима Кривоноса штурмом взяли фортецю і майже повністю її зруйнували. Основні сили Богдана Хмельницького пішли на
захід, а козаки залишилися охороняти звільнену територію до кінця війни.
Після придушення народного повстання 1702-1704 рр. кармеліти знову поселяються в Бердичеві, повертають з Львова образ Божої Матері
і вигравши судовий процес у нащадків Януша Тишкевича Завишів за замок, в 1717 році починають відбудовувати фортецю. Так як спокій на
Україні був лише зовнішній, кармеліти особливу увагу приділяють укріпленню фортеці: старі мури ремонтуються і значно поширюються, за
допомогою королівської влади фортеця озброюється міцною артилерією, ставиться підсилений гарнізон. Фортеця перетворюється в значне
військове укріплення.
З 1739 по 1754 рік кармеліти, використовуючи відносний спокій у краї, будують новий великий надземний костьол над старим "дольним"
(підземним). На його будівництво коштів кармеліти не шкодували. Будівництвом керували архітектори з Німеччини та Польщі Ян де-Вітте
та Григорій Тарнавський. З Італії запрошують відомого художника Веніаміна Фредеріче. Кармеліти закладають в с. Бистрик цегельну
майстерню, з Поділля привозять камінь в плитах. Кляштор побудовано в стилі "барокко" з великим центральним куполом та двома побічними
високими вежами. "Барокко" (іт. вичурний) – стиль в європейському мистецтві, який виник в кінці XVI ст. і розвивався до кінця XVIII ст.,
характерний вичурністю, пластичністю, живописністю форм, контрастом світла та тіні. Особливо багато прикрашено костьол з середини:
позолотою, ліпкою, різьбою та малюнками "альфреско", де барочна основа гармонійно поєднана з стилем "рокайль" – це мода в орнаменті
ліпного, різного, кованого мистецтва.

24. В ці часи Ватикан в особі Папи римського Бенедикта XIV особливо ретельно допомагає будівництву костьолів на Україні. В 1754 році
Бенедикт XIV надсилає до Бердичівського костьолу прикрашені коштовними діамантами золоті корони на "чудодійний образ". Коронація
ікони проведена з небаченою пишністю 16 липня 1756 року.
Велике значення для кармелітів мала їх "друкарня фортеці найсвятішої панни Марії". Друкарню цю кармеліти привезли з Австрії в 1758
році, придбавши її за кошти "скаплежного" братства при костьолі та на підставі привілеїв, наданих бердичівським кармелітам від короля
Августа ІІІ. Незабаром друкарня ця набула першорядного значення в усій Польщі, яка за своє майже століття (1758-1844 рр.) випустила велику
кількість релігійних, політичних та інших видань, біля 650 збірників видавались латинською, польською, єврейською, німецькою,
французькою та російською мовами. Серед видань друкарні особливо славились "Бердичівські календарі". До 1775 р. видавались так звані
політичні календарі, а з 1775 р. і господарські, до них надсилали свої передбачення і спостереження астрономи Краківської академії. Тираж
календарів – біля 40 тис. примірників на рік. Як підсобне підприємство, кармеліти відкрили в своєму селі Скраглівці папірню. Прибутки від
друкарні та папірні були такі великі, що лише за частину їх кармеліти утримували семінарію та нижні католицькі школи в Бердичеві і Махнівці
загалом на 1 тис. учнів.
При друкарні кармеліти утримували кваліфікованих майстрів-ритовників для роботи по міді та дереву. Серед майстрів був відомий гравер
Теодор Раковецький. Утримували кармеліти і коштовну бібліотеку, в ній зберігались цінні стародрукарські рукописи навіть XV ст.
Навесні 1768 року генерал Кречетніков з восьмитисячним корпусом пішов до Бердичева, де схоронились прибічники Барської
конфедерації. Двадцять п'ять днів продовжувалась осада фортеці, після жорстокого обстрілу фортеця здалась, її гарнізон був роззброєний,

25. фортеця зруйнована. За наказом цариці Катерини II, генерал Кречетніков наказав познімати гармати з мурів бердичівської фортеці, як і з
інших фортець, що допомогло в значній мірі придушити як повстання конфедератів, так і повстання українського селянства.
В XVІІ-XVІІІ столітті становище Польщі різко погіршується в результаті поділів Польщі між Росією, Угорщиною та Пруссією. Польща,
як самостійна держава, з 1795 року зникає з карти світу. В зв'язку з цим роль та положення Босих кармелітів різко змінюється. За наказом
російського царя в 1832 році закривається кармелітанська школа, монастирська друкарня, яку перевели в місто Житомир. З 1846 року
заборонено випуск бердичівських календарів за їх політичний зміст.
У 1866 році в Бердичів прибув з військами російський генерал-губернатор. Він вигнав монахів, конфіскував будівлі монастиря для потреб
державних установ (поліції, пожарної дружини, військової установи), а частину будівель передав місцевим купцям під склади товарів.
Конфіскували землі, промислові підприємства та інше, що раніш належало кармелітам.
З 1871 року по 1881 рік проводиться ремонт костьолу на кошти прихожан без змінення виду і фасаду. З 1889 року ведеться переписка
бердичевлян-католиків з царським урядом про необхідність повернення колишнього монастиря, але без особливих успіхів. Восени 1904 року
під час відвідування Бердичева начальника краю М.В. Клейгильса, католицьке духовенство підняло клопотання про повернення костьолу
дзвіниці. Клопотання це мало успіх. Вийшов Найвисокійший дозвіл і 15 листопада 1904 року башта-дзвіниця була повернена костьолу.
Ще у 1901 році членом археологічного товариства А.В. Палібіним була представлена доповідна про стан монастиря і костьолу, що було
результатом огляду цих споруд. Загальне враження від огляду – всі будинки знаходяться в найгіршому вигляді, як зовні так і в середині. В

26. період з 1909 по 1914 рр. проводиться капітальний ремонт костьолу за ескізами архітектора Шиллера. Але Громадянська війна 1917-1921 рр.
в черговий раз завдає значної шкоди спорудам монастиря: у 1919 році в башті розташовувався командний пункт більшовицьких загонів на
чолі з Миколою Щорсом.
11 листопада 1925 року відбулася важлива подія для старої фортеці – в ній був заснований історичний музей. Це був тільки початок. У
1928 році для того, щоб запобігти повному знищенню цього пам‘ятника, були вжиті рішучі заходи – Рада Народних Комісарів УРСР
проголосила колишній монастир "Босих Кармелітів" Державним Історико-культурним заповідником. Було взято до уваги наукове значення
цього монастиря, як історичного пам’ятника. Але костьол залишали віруючим. Та через два роки – у 1930 – мотивуючи різними причинами,
костьол в релігійної громади було відібрано, він перейшов до Держзаповідника. В ньому розташовується архівне правління, студентський
гуртожиток, а в нижньому храмі – кінозал.
Під час Другої світової війни фортеця і монастир були майже повністю зруйновані. Костьол був зруйнований на 40%, всі музейні
експонати, цінності розграбовані, знищені до такого ступеня, що вже не підлягали реставрації.
У 1958 році стали підійматися питання про відновлення храму. Рішенням Укрреставрації в 1970 році почались клопоти по відновленню
історико-архітектурного пам'ятника Комплексу споруд Кармелітського монастиря. Роботами з реставрації керували В. Корнеева і
І. Макушенко. У 1982 році на території фортеці пройшли зйомки художнього фільму "Сто перший" Одеської кіностудії.

27. У 1991 історичне коло замкнулося і все повернулося туди, звідки почалось – об’єкт було передано в руки релігійної громади та монахів.
Сьогодні тут діє Санктуарій Матері Божої Бердичівської, що 27 жовтня 2011 року оголосили всеукраїнським національним Санктуарієм.
Опис архітектури Санктуарію.
Орденський монастир споруджено на пагорбі над річкою Гнилоп'ять. Її широке річище оточує його з південної та західної сторін. З
півночі він прилягає до вулиці Соборної (колись Кармелітанської), а зі сходу до міської забудови. Ансамбль монастирських будівель
оточувався оборонними мурами з бійницями, наріжними вежами та новоіталійськими укріпленнями, збудованими під керівництвом
архітектора Яна де Вітте в середині XVIII сторіччя.
Первісно головним входом у фортецю слугувала невелика брама з напівокруглою перемичкою, яка була розташована у східній частині
фортеці між двома бастіонами, оточеними мурами. Згодом по обидві сторони брами, з внутрішньої сторони східних фортечних мурів, було
збудовано два прибрамних корпуси, поєднаних між собою вежею, яка стала над первісною брамою. Відтоді головний вхід до фортеці
здійснювався через проїзд у цій двоповерховій надбрамній вежі, накритій куполоподібним дахом з гербом ордена на верхівці. На стіні
головного фасаду вежі, на рівні другого поверху, розташувався намальований образ Матері Божої Бердичівської на тлі картуша з
дванадцятьма напівокруглими кутами. Над цією композицією зберігалися гарматні ядра, які позастрявали у цеглі під час облоги твердині при
Барській конфедерації. Завершує фасад вежі кам'яна статуя Св. Михаїла Архангела. Вежа ця, частково зруйнована під час німецької навали,
збереглася до наших днів.

28. У XIX сторіччі між бастіонними мурами фортеці перед надбрамною вежею було збудовано парадну масивну браму з підвішеним у її
проїзді ліхтарем. Головний фасад цієї брами був розчленований здвоєними пілястрами з тосканського характеру капітелями, які підтримували
трикутний фронтон, у тимпані якого розміщувалась художня композиція, вірогідно Матері Божої Шкаплерної зі Св. Симоном Стоцьким.
Фронтон завершувався статуєю Прісно-діви. За брамою, по обидві сторони проїзду до надбрамної вежі, знаходилися єврейські лавки.
Передня брама була зруйнована ще у першій половині XX сторіччя, а напівзруйновані під час війни лавки було розібрано у 1960 році.
Зведений у архітектурних формах бароко, костьол у своїй об'ємно-просторовій композиції поєднав принципи побудови базилікального
храму (перший ярус костелу прямокутний у плані, поділений на три нави) та хрещатого храму (другий ярус костелу у плані має форму
латинського хреста з куполом на високому барабані, розміщеному на перехресті центральної нави та трансепту). Купол костьолу завершено
світловим ліхтарем. Увігнутим головним фасадом костьол спрямовано на схід. Фасад цей поділений профільованими пілястрами та колонами
з коринфського характеру капітелями. До верхнього костьолу провадять кам'яні сходи, які з обох сторін оточують вхід до нижнього костелу.
До середини верхнього костьолу ведуть три прямокутної форми портали з кам'яними обрамленнями. Над середнім порталом – гербовий
картуш – плита з дарчим написом, яка не збереглася, та балкон з балюстрадою (для відправи богослужінь для прочан), на тлі отвору з
напівокруглою перемичкою, кам'яним обрамленням, профільованим карнизом та замковим каменем у центрі перемички. Над ним овальної
форми декоративний елемент у алебастровому, під мармур, обрамленні з літерою "M" у центрі.
Над бічними порталами розташовано аналогічний декор з монограмами "IHS" і "MARIA" в овальних обрамленнях та декоративних
віночках у формі серця. Колони та пілястри підтримують фриз з тригліфами, лавровими віночками з пальметами, та профільований

29. розкрепований горизонтальний карниз. Фасад вінчає фронтон з хвилястим карнизом у стилі бароко. У центрі фронтону знаходиться кам'яний
барельєф Матері Божої Бердичівської на фоні завіси у формі літери "М" зі звисаючими фалдами та королівською короною над головою
Мадонни. Нижче – балкон з балюстрадою для сурмачів, які у XVIII сторіччі щоденно вранці грали "зорю" або релігійні пісні на честь Матері
Божої. На фронтоні – кам'яна скульптура Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії з канделябрами з боків. На цоколях звивів карнизу –
статуї Св. Терези в ім'я Ісуса і Св. Івана в ім'я Хреста, учителів Церкви. Фасад костелу має 25,5 м завширшки та 24,1 м заввишки.
Над перехрестям трансепту з центральною навою – купол з ліхтарем (висотою 24 м, шириною 11,5 м у барабані). Ліхтар, з чотирма
прямокутними та вісьмома овальними вікнами, оздоблено тосканського характеру пілястрами та профільованим карнизом зовні барабану. У
покрівлі куполу – чотири сліпі віконця із закритими металом отворами. Чотирикутний ліхтар із заскленими віконцями увінчаний хрестом з
яблуком у підніжжі, розташованим посеред чотирьох канделябрів.
По обидві сторони фасаду костьолу підносяться триярусні годинникові вежі з ліхтарями, оздобленими у просвітах отворів золоченими
гірляндами. Одна з веж (над входом до келій, заввишки 32,9 м) слугувала для сторожової охорони фортеці, а друга, що мала висоту 36,4 м,
була призначена на дзвіницю. У ній до першої світової війни висіли три дзвони, дзвін яких лунав на відстані до 20 км. Вежі, купол костелу та
його дахи вкриті міддю.
У цокольній частині головного фасаду, під вхідним ґанком, розташований вхід до нижнього костьолу. При будівництві нижнього
костьолу та прилеглих до нього келій було використано частину мурів та приміщень замку Тишкевичів. Свідоцтво тому – товсті стіни,
величезні підземелля, засипані тунелі, а особливо нижня частина вежі з входом до келій, яка первісне могла бути замковою вежею.

30. Інтер'єр нижнього костьолу має центральну наву шириною 10,5 м та висотою 5,17 м, яка на 13 см нижча від бічних нав (шириною 4,5 м)
і накрита циліндричним склепінням з розпалубками. Після спорудження верхнього костьолу нижня святиня слугувала для жалобних
богослужінь з вівтарем, призначеним для відправ за померлих. Відправлявся там і Хресний Хід, а у Великодній Тиждень влаштовувався Гроб
Христа з поклонінням Пресвятим Дарам.
З нижнього костьолу існує вхід до похоронних склепів, призначених для поховання заслужених благодійників монастиря. Поховано в
них понад 235 померлих.
У нижній капличці (зараз ризниця) покоїлося (до 1926 р.) забальзамоване тіло засновника монастиря, перенесене сюди у 1759 році з
костелу Отців Кармелітів Босих у Любліні. Свідчить про це мармурова плита, що збереглася, вміщена над входом до каплиці. Нині не
зосталось жодного сліду від саркофагу та сімейних поховань засновника.
Верхній костьол, збудований у 1739-1754 рр. за проектом архітектора Яна де Вітте на пожертвування віруючих та заощадження
монастиря, підготовлено до освячення милостями уславленої ікони Матері Божої з метою створення святині Марії. Основний об'єм костелу –
тринавовий з куполом на перехресті трансепту з центральною навою. Бічні нави являють собою ряд капличок. Стіни центральної нави і
трансепту поділені здвоєними пілястрами з капітелями коринфського характеру, а циліндричне склепіння – джгутами. Вівтарна частина
прямокутна, одноярусна з розмірами 9,9 м завширшки, 11,0 м у довжину, підлога її піднята на висоту двох сходинок від рівня підлоги нав.
Головна нава, шириною 10 м, довжиною 19 м, висотою 16,25 м, над арками каплиць має хори. Плечі трансепту одноярусні. Довжина трансепту

31. – 23 м, а ширина 9 м. Костьол усередині добре освітлений 10-ма вікнами та світлом з куполу. Склепіння у бічних навах хрещате, а у
центральній наві циліндричне з розпалубками. Стіни інтер'єру у 1802 р. були вкриті живописом. З 1803 р. костьол мав мармурову підлогу.
Корніловський буряко-цукровий завод, бердичівський цукрорафінадний завод (арх.,іст.).
Північно-східна частина міста. Вул. Червона, 63. Збудований 1900 року. Зберігся головний корпус, споруджений 1904-1907 (у східній
частині території заводу) - цегляний будинок одно-, двох- та триповерхові приміщення, які поступово переходять одне в одне, поверхи мають
різну висоту в залежності від розміщеного устаткування. Дах покритий шифером, напіварочні вікна з ліпними прикрасами та пілястрами.
Збереглася також башта котельні (котельню перебудовано, башта - 1906). Решта будівель зведено в післявоєнні часи (адмінприміщення,
майстерні, підстанція, амбри). В південній частині знаходяться чотири очисні водоймища.
1900 року на північно-східній околиці міста збудовано пісочний завод, який отримав назву Корніловський буряко-цукровий завод. Як і
його супутник, рафінадний завод (заснований 1907 р.), цукровий завод належав Товариству Федорівських цукрових заводів. Обидва заводи
очолював К. Банковський, помічниками були С. Піотровський (на цукроварні) та Б. Кочедов (на рафінадні). На цукровому заводі перед
Першою світовою війною працювало 333 робітники, які виробляли 362100 пудів цукропіску, на рафінадному - 825 чоловік; виготовлялось
1400000 пудів рафінаду. Головки рафінаду призначалися й виготовлялися для продажу на ярмарках. В асортименті заводів був цукор колотий,
пилений та цукрова пудра.

32. 1905-1907 рр. робітники заводу брали участь у страйках, мітингах. 30 червня 1905 року вони підтримали страйк робітників заводу
"Прогрес" а 12 грудня припинили роботу робітники заводів "Прогрес" цукрового та рафінадного.
В роки громадянської війни завод зазнав збитків і до 1921 року не діяв. 1927 року цукровий та рафінадний заводи об'єднались у
Бердичівський цукровий комбінат. На цей час організацією заготівлі та переробки сировини у Бердичівській окрузі займалося нове
кооперативне об'єднання - Бердичівський Союз кооперативних бурякових та сільськогосподарських товариств і колгоспів "Бурякосоюз"
(заснований 1925 р.). Бердичівський цукровий комбінат обслуговували 4 кредитні, 3 бурякові, 2 споживчі товариства та 4 бурякові гурти.
1928 року на комбінаті з'явилась перша механізація: поділ цукрових головок на куски. 1931 року цукрокомбінат поділився на два
самостійні підприємства: цукровий з підпорядкуванням Вінницькому цукротресту і рафінадний з підпорядкуванням Рафтресту Москви (далі
рафінадний завод).
На початку Великої Вітчизняної війни цінне устаткування заводу, сировина та частина робітників були евакуйовані спочатку до
Воронезької області (Р.Ф.), згодом у м. Джамбул (Середня Азія), на станцію Мерке. За роки німецько-фашистської окупації приміщення
заводу зазнали руйнації. Загальна сума збитку склала 136 млн. крб. З 1944 року розпочалась відбудова, здійснено капітальний ремонт
заводських приміщень, лазні, пральні, прокладено телефонну мережу, а 1948 року на завод надійшло обладнання Краснопресненського заводу
з м. Москви та сировина, що прискорило відбудову заводу. Потужність заводу на кінець 1950 року досягла 37,5 тонни на добу.
В 60-70-х збудовані нові рафінадні склади, завершено монтаж потокової лінії з виготовлення одно- та 0,5-кілограмових пачок цукру.

33. В 80-ті - введена потокова лінія з виготовлення гофротари та проведено реконструкцію зі встановленням автоматичних центрифуг з
програмним керуванням.
З 1996 - відкрите акціонерне товариство "Бердичівський цукрорафінадний завод", яке спеціалізується на виробництві цукрорафінадної
продукції, а також патоки, що використовується в кондитерській та хлібопекарській промисловості та при виробництві спирту.
Структура підприємства складається з безперервного замкненого виробничого циклу, починаючи зі складу сировини та завершуючи
складом готової продукції.
Додаток:
1. Меморіальна дошка не встановлена.
2. Цукровий (1900) та рафінадний (1907) належали Товариству Федорівських цукрових заводів, правління якого знаходилось у Москві
(до складу входили А.Л. Форштетер, А.І. Ценкер та С.А. Єрін).
3. Костянтин Костянтинович Банківський 1860 р.н., закінчив політехнічний інститут у Відні (Австрія).
4. На початку 1922 року вийшло "Положення про об'єднану цукрову промисловість РРФСР та УРСР" ("Цукротрест"). З цього часу
цукротрест почав свою юридичну діяльність в Україні.

34. 5. На нараді при Управлінні Подільського відділення Цукротресту (3 грудня 1927 р.) було вирішено виділити Бердичівський комбінат у
самостійну господарську одиницю, перевівши його на господарський розрахунок.
6. Згідно з наказом Наркомату від 16.12.1931 p., правління Союзглавцукру Бердичівський цукрокомбінат поділився на два самостійні
підприємства: цукровий та рафінадний.
7. 1936 Президія ЦБК СРСР нагородила орденом "Знак Пошани" працівника Бердичівського цукрового заводу Олександра Васильовича
Тонкошкурого, який першим на заводі перейшов на нові технічні норми.
8. Чисельність постійних робітників на Бердичівському цукровому заводі в різні роки була різною: 1921 р. на цукроварні працювало 163
штатні робітники, 1922 р. - 173 чоловіка, 1924 р. - 254, 1925 р. - вже 550. Збільшення чисельності робітників можна пояснити збільшенням
обсягу робіт при переробці сировини.
Школа, в якій навчався Щолкін А.Л. (іст.).
Вул. Європейська, 18/8. На червоній лінії забудови вулиці. Двоповерховий, цегляний, на кам'яному фундаменті. Будинок побудований в
1917 році. Нині в будинку розміщується школа №5. Тут, 1937-1938 рр. в школі №5 навчався Анатолій Леонтійович Щолкін (1916-1943), член
міської підпільної молодіжної антигітлерівської організації, її активний учасник (керівник організації з січня 1942 року В.Ю. Завадський).

35. Перед війною Анатолій Щолкін закінчив Бердичівський машинобудівний технікум, був направлений на роботу на машинобудівний завод
"Прогрес". З перших днів війни воював на фронті, був поранений у бою, потрапив до полону. Йому вдалося втекти й повернутися до
Бердичева. За рішенням підпільного комітету служив у місцевій поліції, добував зброю, вибухівку для диверсій, діставав бланки паспортів
для звільнених з концтаборів військовополонених. Анатолій Щолкін схоплений німецькими карателями в грудні 1942 року, розстріляний 22
січня 1943 року. Похований у братській могилі підпільників, що знаходиться на кладовищі по вулиці Пушкіна.
В 1967 році на фасаді будинку прикріплена дошка із лабрадориту (0,7 × 0,65 м.) з меморіальним написом. Напис: "В цій школі вчився
учасник комсомольського підпілля в період Великої Вітчизняної війни Анатолій Щолкін 1919-1942 pp.".
Будинок, у якому розміщувався міський театр, проходив 2-й надзвичайний з'їзд Південно-Західного фронту (іст.).
Вул. Європейська, 21. Північно-східна частина міста, з відступом від червоної лінії забудови вулиці. Одноповерховий, цегельний,
фундамент і цоколь кам'яні. Загальні розміри: 57,6 × 50 × 20 м. Побудований в 1908 році як закрите приміщення для ковзання на роликових
ковзанах. У 1911 році місцевий лікар і підприємець Давид Шеренціс на власні кошти перебудував його під міський театр з назвою "Експрес"
для здачі в оренду заїжджим гастролерам. Урочисте відкриття нового театру відбулось 27 грудня 1911 року.
У великому залі цього будинку площею близько 1500 кв. м з 18 по 24 листопада 1917 року проходив 2-й Надзвичайний з'їзд Південно-
Західного фронту, в якому взяло участь 642 делегати. Шість днів стіни будинку були свідками гострої політичної боротьби щодо визнання
Радянської влади. До складу обраного на з'їзді Тимчасового Військово-революційного комітету (ВРК) увійшли 17 більшовиків, 6 лівих та 9

36. правих есерів, 2 меншовики, 1 безпартійний. Наказом №1 від 26 листопада 1917 року ВРК проголосив про взяття влади на фронті в свої руки,
а також про визнання вищою владою в країні Раднаркому, а в армії – призначеного РНК Верховного головнокомандуючого.
У травні 1919 року театр "Експрес" був націоналізований і отримав назву Перший радянський театр. До 1944 року не мав постійної трупи.
У ньому виступали заїжджі актори з Москви, Києва, Одеси та інших міст. Бердичівляни слухали відомих акторів і співаків – актора
В.І. Качалова (1875-1948), співака Л.В. Собінова (1872-1934), актора A.M. Бучму (1891-1957), співака І.С. Паторжинського (1898-1960) – всі
вони в майбутньому стали народними артистами СРСР.
У 1924 році на його сцені виступали Московський театр драми й комедії за участю Б.А. Бабочкіна (1904-1975), актора, режисера,
народного артиста СРСР (1963), Героя Соціалістичної Праці (1974) та Київський оперний театр, у 1925 році – Московський єврейський театр,
одним із режисерів якого був C.M. Михоелс (1890-1946), з 1929 року художній керівник. Він привіз на гастролі до Бердичева постановки на
ідиш "200 тисяч" по Шолом-Алейхему, "Ніч на старому базарі", в яких взяли участь кращі актори театру, і серед них бердичівляни Ада Сонц
(1897-1968) – заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1945 р.) і Доня Ліберман; 1927 року – Московський драмтеатр ім. МГСП. У різні роки в
будинку виступали державні діячі, відомі воєначальники, поети С.М. Будьонний (1920), М.В. Фрунзе (1921), Г.І. Котовський (1923),
В.В. Маяковський (1928).
В період окупації Бердичева німецькими військами в приміщенні діє український театр, трупа якого нараховувала 48 чоловік. Театр
ставив п’єси виключно українських класиків. Після закінчення Великої Вітчизняної війни в театрі утворюється постійно діюча трупа, яка на

37. протязі наступних років ставить на сцені театру п’єси сучасних авторів та радянських класиків. Театру присвоєно ім’я генерал-полковника
Леселідзе (див. Історія театру та театрального життя в Бердичеві).
7 вересня 1959 року рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної Ради депутатів трудящих Бердичівський пересувний
український драматичний театр було ліквідовано.
З 1959 по 1995 рр. у приміщенні знаходився міський, з 1996 по 2013 рік – районний Будинок культури. 6 листопада 1967 року на його
фасаді встановлена меморіальна дошка з сірого мармуру (1 × 0,7 м) з присвятним написом. Напис: "Тут у листопаді 1917 року проводив свою
роботу Перший Надзвичайний з'їзд представників Південно-Західного фронту. Виступали перед трудящими міста С.М. Будьонний (1920 р.),
М.В. Фрунзе (1921 p.), Г.І. Котовський (1925 р.), В.В. Маяковський (1928 р.)". У тексті напису допущена неточність: у листопаді 1917 року в
цьому будинку відбувся не 1-й, а 2-й Надзвичайний з'їзд Південно-Західного фронту (див.: Великий Жовтень і громадянська війна на Україні:
Енциклопедичний довідник. К., 1987. – С. 99).
Будинок мирових суддів, музичний відділ педагогічного училища (арх., іст.).
Вул. Європейська, 22, північна сторона міста. Споруджений 1846 р. з відступом від червоної лінії вулиці. Двоповерхова будівля
знаходиться в глибині скверу. Бутовий фундамент, цегляна кладка, фасад поштукатурений. План прямокутний із симетричними ризалітами.
Центральний вхід формують чотири циліндричні колони на фундаментах із завершенням капітелями коринфського ордера. На другому

38. поверсі над головним входом знаходиться лоджія, огорожа якої зазнала змін. Розподіл фасадів підкреслений горизонтальними тягами. Верхній
поверх обрамляє карниз. Ризаліти завершуються портиком.
З 1870 р. в будинку стали проходити, починаючи з 20 числа кожного місяця, засідання мирових суддів. Мировий суд - особливий суд зі
спрощеним судовиробництвом для розгляду незначних громадських позовів (до 500 руб.) та дрібних карних злочинів. Запроваджений у Росії
з 1864 р. Місто було поділене на 6 мирових дільниць, у кожній з них був дільничний мировий суддя, який обирався міською думою з осіб, що
мали нерухомість та відповідний освітній ценз.
Мировий суддя одноосібно приймав рішення, брав участь у роботі з'їзду й доповідав йому. В роботі з'їзду брали участь ще 7 почесних
мирових суддів, голова з'їзду та секретар. З'їзд затверджував рішення з найбільш важливих справ і розглядав скарги на вироки.
На відміну від Росії, в Південно-Західному краї, зокрема на Волині, мирові судді не обирались, а призначались міністром юстиції.
1889 р. мировий суд у Росії був ліквідований у зв'язку з уведенням закону про земських начальників, на Україні проіснував до 1915 р.
В різні часи в будинку розміщувалися різні установи. З 1973 р. в ньому працює музичний відділ педагогічного училища. Було проведено
капітальний ремонт будинку, замінена покрівля (вальмова, крита шифером), загальна кількість класів для індивідуальних занять збільшилася
до 50-ти, з'явилися спеціалізовані класи для занять хору, хореографії і ритміки та актовий зал.

39. Працює інструментальний ансамбль "Мозаїка", хор української пісні, удостоєний звання "Народний", хор "Евріка", який знають у
Польщі, Болгарії. За період існування музичного відділу підготовлено понад 1,2 тисячі вчителів музики та музичних керівників. Чимало з них
стали солістами оперних театрів та хорових колективів України, Росії, США.
Костьол Св. Варвари, в якому вінчався французький письменник Оноре де Бальзак (архіт., іст.).
Вул. Європейська, 25, центральна частина міста. Первісний храм був збудований 1782 року із соснового дерева. Будівля мала форму,
подібну до сучасної: одну наву, притвор. Нава була побудована вівтарем на південь, завдовжки 30,5 ліктя, завширшки – 12 ліктів. Головний
вівтар костьолу був різьблений, у центрі якого містилася фігура Христа Розіп'ятого. 1799 головний вівтар був покритий позолотою. Біля
стовпів головного вівтаря, на колонах знаходилося 4 фігури – святих Петра і Павла, святих Варвари і Надії, нагорі фігури ангелів. Опис
первісного храму подано тому, що в літературі існують різні версії щодо його спорудження.
Будівництво кам'яного костьолу, який зберігся дотепер, розпочалося зі східної сторони поруч зі старим дерев'яним і було закінчено 1826
року. Нова будова мала завдовжки 40 ліктів, завширшки – 30. Старий дерев'яний костьол розібраний у 1828 році.
Нова будова, як і стара, була склепінчастою чотиристопною базилікою. Внутрішній вигляд нового храму був подібний до старого, мав
також три вівтаря – різьблений образ Ісуса у головному вівтарі стояв у позолочених рамах на великій тумбі. З часом костьол зазнав
капітального ремонту, став нижчим, перекриття головного із трьох нефів стало плоским. Вирішення фасадів симетричне, виконане в
традиційних формах барокко, має різні за часом нашарування.

40. 14 березня 1850 року о 7 годині ранку в римсько-католицькому костьолі св. Варвари видатний французький письменник Оноре де Бальзак
(1799-1850) взяв шлюб з 46-річною Евеліною Ганською, поміщицею із села Верхівні (нині Ружинський район Житомирської області). Обряд
здійснив прелат Олицької колегіати Віктор Ожаровський, надісланий Луцько-Житомирським єпископом. Одним із свідків був зять Евеліни
Ганської Георг Мнішек. Евеліну Ганську супроводжувала її дочка, графиня Анна. Історію цього кохання до теперішнього часу зберігає
меморіальний музей у Верхівні Ружинського району.
З 1991 року костьол належить римсько-католицькій громаді. На будинку в 1966 році була встановлена меморіальна дошка із білого
мармуру (0,8×0,6 м) з присвятним написом. Напис: "У цьому будинку в 1850 році вінчався видатний французький письменник Оноре де
Бальзак". Напис, з огляду на політику радянської влади, досить завуальовано повідомляв про подію, яка відбулась тут більш як століття тому
(в 1960-1980-х роках приміщення католицького храму займала дитяча спортивна школа, тут займались майстри знаменитої на весь світ школи
стрибунів у висоту Віталія Лонського).
18 травня 1999 року до 200-річчя з дня народження Оноре де Бальзака було відкрито нову меморіальну дошку з барельєфом письменника
та присвятним написом: "В костьолі Святої варвари 2 березня 1850 року вінчався Оноре де Бальзак та графиня Евеліна Ганська". Відкриття
меморіальної дошки благословив єпископ-ординарій Києво-Житомирської дієцезії Ян Пурвінський, зняв покривало міський голова Олексій
Хилюк.
Будинок чоловічого 7-класного комерційного училища ім. О. Пушкіна, педагогічного інституту, педагогічного училища (арх.,
іст.).

41. Вул. Європейська, 53/1, північно-східна частина міста. Споруджений у 1908 р. на червоній лінії забудови вулиці. Триповерховий з
мансардними поверхами у бокових частинах, п'ятивісне з центральними і слабовираженими боковими в плані ризалітами по головному і
дворових фасадах. Планування коридорне з одностороннім розміщенням приміщень, Центрально розташованим просторим вестибюлем, з
тримаршовими парадними східцями на другий поверх і двомаршовими східцями у торцях споруди, що з'єднують три поверхи. Актова зала -
на третьому поверсі по центрально-поперечній вісі, займаючи усю ширину споруди і розділяючи коридор на дві непов'язані частини. Для
будівлі характерний принцип раціоналізму, відповідності функціональним вимогам: великі, часто поставлені віконні пройоми, дають
прекрасну освітленість навчальному закладу.
В головному фасаді домінує крупний ризаліт із заскаленим тричасним арковим пройомом. Поверхи різняться стінами й віконними
пройомами. В декорі використана цегла різної фактури і кольору, що надає споруді загальний жовто-сірий тон.
У грудні 1901 р. бердичівське купецтво та торговці звернулися до міського голови, а через нього - до Київського генерал-губернатора з
проханням на їхні кошти відкрити в місті комерційне училище на зразок одеського. Такий дозвіл надійшов, майбутньому училищу присвоїли
ім'я О.С. Пушкіна, а особи іудейського віросповідання мали становити не менше 50% від усього числа учнів.
З вересня 1908 р. училище почало діяти, курс навчання тривав 7 років, у кожному класі здобували освіту до 40 учнів. Водночас, окрім
чоловічого, в цьому будинку було відкрите жіноче середнє комерційне училище, а також вечірні торговельні курси. Перший випуск
комерційного училища припав на роки Першої світової війни.

42. У 1923 р. в будинку розпочали працювати педагогічні курси, на яких навчалися 95 хлопців і дівчаток з робітників та селян, що готувалися
стати вчителями початкових класів. У 1925 р. курси були реорганізовані в педагогічний технікум з трирічним терміном навчання. У 1930 р.
педтехнікум перетворений на педагогічну школу і переведений в інше приміщення, а в цьому будинку був відкритий Інститут соціального
виховання, який 1933 р. реорганізований у педагогічний, а в 1936 р. - в учительський. Напередодні Вітчизняної війни в ньому навчалося 500
студентів на стаціонарному й 2700 - на заочному відділеннях.
Будинок у роки Великої Вітчизняної війни зберігся, і в ньому з 1945 р. продовжив функціонувати вчительський інститут, який у 1954 р.
було перетворено в педагогічний, а в 1972 р. він був переведений до Житомира та Умані.
1973 р. до будинку знову переселилося педагогічне училище, яке відновило набір на дошкільний відділ денної і заочної форм навчання.
Було обладнано 21 основну аудиторію і 17 допоміжних, актовий зал. Поступово зростала кількість молодих спеціалістів відповідного
професійного рівня для роботи в початкових класах школи і в дошкільних закладах.
1977 р. в огляді-конкурсі педучилищ Радянського Союзу училище посіло 1-е місце, через два роки, за кращу організацію умов навчання,
побуту та відпочинку, училище вийшло на перше місце в Україні, 1983 р. - в рік його 60-річчя - в училищі навчався 1291 учень, працювало
142 викладачі, 1997 р. введена нова спеціальність "Соціальна педагогіка".

43. Нині це педагогічне училище І рівня акредитації, в якому здійснюється підготовка спеціалістів за фахами: "Дошкільне виховання",
"Музичне виховання", "Соціальна педагогіка". За 80 років існування училище підготувало майже 5 тис. учителів початкових класів, понад
одну тисячу музичних керівників, близько 10 тисяч вихователів та понад 100 соціальних педагогів.
Додаток:
1. Меморіальної дошки на встановлено.
2. Навчальні заклади, які працювали в будинку за роками:
1908 р. - чоловіче комерційне училище ім. О.С. Пушкіна.
1909 р. - жіноче середнє комерційне училище і вечірні торговельні курси.
1923 р. - педагогічні курси.
1925 р. - педагогічний технікум.
1930 р. - інститут соціального виховання.
1933 р. - педагогічний інститут.

44. 1936 р. - учительський інститут.
Завод хімічного машинобудування "Прогрес", меморіальні та пам’ятні дошки.
Вул. Європейська, 79. На стіні центральної заводської прохідної встановлено меморіальні та пам’ятні дошки, присвячені працівникам та
діяльності бердичівського машинобудівного заводу "Прогрес".
1880 року Леопольд Казимирович Плахецький у безпосередній близькості до залізничного вокзалу на Торговій площі, що називалася
"Рогаткою", заснував механічний і чавуноливарний завод. Кількість робітників 30, а річний обсяг виробництва – 50 тис. руб. Завод почав
ремонтувати сільськогосподарський реманент, а згодом виготовляти плуги, сіялки, віялки. 1896 року був затверджений статут, на основі якого
виникло "Товариство машинобудівного заводу "Прогрес" з основним капіталом 350 тис. руб. Відтоді почали розширюватися виробничі
потужності, серед яких стали до ладу паросилова установка, котельно-ковальський цех, а в 1900 році – механічний цех, споруди яких
збереглися дотепер.
З початком Першої світової війни відбулася перебудова виробництва: до ладу стали снарядний і котельні цехи, для обробки корпусів
гранат придбано обладнання на суму 400 тис. руб. У наступному році збудовано приміщення електросилової станції.
Під час Громадської війни на підприємстві виконувалися замовлення для Першої Кінної армії, а також проводився ремонт плугів,
культиваторів, соломорізок, виготовлялися лепехи та інші сільськогосподарські знаряддя. З 1925 року розпочалася спеціалізація

45. підприємства – завод починає працювати на хімічну промисловість. З кінця 1930-х років "Прогрес" стає одним з основних поставників
хімічного обладнання в СРСР.
З початком Великої Вітчизняної війни і швидким наближенням фронту завод евакуювався до м. Очера Пермської області (РФ), де влився
до складу місцевого машинобудівного заводу і став виконувати завдання Державного Комітету Оборони. Після звільнення Бердичева від
загарбників вже 29 січня 1944 року вагранки ливарного цеху видали перший чавун, а в кінці року завод став випускати мирну продукцію.
В 1960-ті роки на "Прогресі" було освоєно випуск нового автоматичного фільтрпресу і дискових вакуум-фільтрів. Завод виступав
активним експонентом своєї продукції на зарубіжних ярмарках і спеціалізованих виставках. У 1972 році на Лейпцизькому міжнародному
ярмарку фільтри були удостоєні золотих медалей і Почесних дипломів. За успішне освоєння хімічного обладнання 1976 року завод був
нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Бердичівські фільтри з маркою "Прогрес" працюють на всіх гірничо-збагачувальних
комбінатах країни, автоматичні фільтрпреси допомагають розв'язувати проблему захисту річок і водойм від забруднення промисловими
стоками. Нині завод продовжує свою трудову історію.
1980 року завод "Прогрес" відсвяткував 100-річчя з дня свого заснування. 19 грудня 1980 року відбувся мітинг, на якому серед інших
заходів відбулось відкриття трьох меморіальних дощок. Право відкрити першу дошку, присвячену перебуванню на заводі голови
Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Григорія Івановича Петровського було надано формувальнику першого ливарного цеху
В.В. Тесякову. Напис на дошці на російській мові: "9 ноября 1920 г. завод посетил председатель Всеукраинского Центрального
Исполнительного Комитета Григорий Иванович Петровский".

46. Наступну меморіальну дошку, присвячену ливарнику заводу Івану Павловичу Козачуку, члену групи Російської соціал-демократичної
робітничої партії (РСДРП), що діяла на заводі, відкрив його син, кавалер ордену Леніна О.І. Козачук. Напис на дошці на російській мові: "В
1899-1906 г.г. на заводе работал член РСДРП с 1905 года рабочий-литейщик Козачук Иван Павлович, организатор заводского социал-
демократического кружка "Искра", руководитель революционных выступлений заводского пролетариата".
Право відкрити третю дошку, присвячену Герою Радянського Союзу Григорію Івановичу Шелушкову, який наприкінці 1930-х років
керував партійною організацією заводу, було надане контролеру відділу технічного контролю, партизану Великої Вітчизняної війни
М.П. Подройкіну. Напис на дошці на російській мові: "С 1936 по 1937 г.г. заводской партийной организацией руководил Григорий Иванович
Шелушков, в годы Великой Отечественной войны секретарь Житомирского подпольного обкома партии, погиб в застенках гестапо,
посмертно удостоен звания "Герой Советского Союза".
Меморіальні дошки виготовлено з чавуну на заводі "Прогрес" силами бригади ливарників.
Пивоварений завод (іст.).
Вул. Європейська, 114. 1861 року чеський колоніст С.Е. Чеп викупив ділянку землі на Білопільській вулиці (нині вулиця Європейська) і
побудував цехи та артезіанську свердловину, проби якої дали позитивні результати (нині артезіанська свердловина, якою користуються
бердичівські пивовари, сягає глибини 110 м). На місці нинішнього стадіону було закладено хмелярську плантацію, де вирощували хміль для
потреб заводу. В 1890-х роках були зведені підвальні приміщення (в північній частині заводу), що мали товсті кам'яні стіни, в яких й донині

47. розміщуються бродильне відділення та відділ доброджування. В підвальних приміщеннях п'ятиметрової висоти розміщуються 57 ємкостей
(по 9 тонн кожна), в яких бродило пиво. 1902 року над підвалом збудовані солодовні – двоповерхова будівля з гвинтовою драбиною (два
цехи), цегляна поштукатурена ("шуба") товщина стін 1,5 м, крита шифером, напіварочні невеликі вікна, з ліпними прикрасами та пілястрами.
На початку 20-го ст. на заводі працювало до 15-ти робітників, які виробляли пиво високої якості. 1922 року при заводі почав діяти млин,
на якому працювало 5 робітників (млин не зберігся), а на заводі – 21 чоловік. 1928 року завод націоналізовано.
В роки Великої Вітчизняної війни будівлі заводу збереглись, зазнали пошкоджень дах і кілька будівель (тваринницька ферма, де
утримували коней, корів, свиней, допоміжні приміщення, квартири для службовців). На початку 1944 року завод почав виготовляти пиво,
безалкогольні напої. З 1948 по 1975 рр. виробництво пива зросло більш як у два рази.
В 60-ті роки розпочалась модернізація пивовареного заводу, частина старих приміщень була знесена, розпочалося нове будівництво і
добудова старих приміщень. 1962 року виріс цех хмелевих екстрактів потужністю 160-180 т. екстракту на рік. Відтоді завод почав
забезпечувати цим продуктом майже всі пивоварені заводи України. 1969 року вступив у дію склад зі збереження хмелю. Холодильне
відділення (в підвальному приміщенні) було обладнано сучасним устаткуванням.
У 70-х роках продовжилася реконструкція. Збудований автоматизований цех пляшкового розливу, варниця із сучасним обладнанням,
встановлені додаткові бродильні чани, діжки з установкою ізобарометричного апарату, що набагато покращило якість продукції і полегшило
працю робітників.

48. Лабораторія заводу поповнилась новим обладнанням: сушильні шафи, мікроскоп, титрувальні установки, РН-метр, апарат для аналізу
гірких речовин хмелю, млинок для переробки зерна.
1975 року пивзавод отримав статус експериментального. З 1995 року – відкрите акціонерне виробництво "Бердичівський пивоварний
завод" з чисельністю працюючих 147 чоловік. Потужність підприємства – 910 тис. декалітрів на рік. 1997 року підприємство вступило до
Європейської асоціації товарної нумерації. Нині завод досяг найвищого рейтингу продукції не лише в області, а й інших регіонах України.
Єврейське кладовище, могила рабина Леві-Іцхака Бердичівського (іст.)
Північна частина міста, вул. Житомирська, 72 (колишня вулиця Леніна). Закладено в кінці XIX ст., діяло до 1973 року. Налічує понад 350
поховань.
Кладовище не має чіткої форми. Надгробники на могилах – переважно відлиті з вапна та цементу, тесані та різьблені з каменю (вапняк,
граніт), виготовлені бердичівською майстернею в 18-19-му ст. ст. Їм притаманні художні композиційні форми традиційних біблійних сюжетів
та талмудських емблем. Більшість з них мають форму "валянка", з обов'язковим поверненням ступні на захід, або дерева зі зрубаним гіллям,
включають у свою орнаментацію племінні тотеми, рослинні емблеми та символи. В роки Великої Вітчизняної війни цвинтар уцілів.
1991 року в південно-східній частині кладовища на кошти ізраїльського мільйонера Нахмана Ельбаума збудована усипальня Леві-Іцхака
Бен Меєра Бердичівського. Розміри 8,00 м на 7,50 м. У ній розміщені могила цадика, ліворуч – могили його учнів. Біля узголів'я цадика – урна

49. для листів та звернень, трохи вище на стіні – три полички для свічок, на середній з них свічка горить постійно. Перед могилами – помост для
молитв.
Леві Іцхак Бердичівський (1704-1809) – один з засновників хасидизму – масового релігійного руху євреїв Східної Європи, визнаний лідер
цього руху. Народився в Гусакові (Галичина). Був проповідником у Пінську (Литва), познайомився з ученням Баал Шем-Тов (Бешта), з 1766
став його учнем та послідовником. 1772 року в Литві розпочалися гоніння на хасидів, і йому відмовили в проповідницькій діяльності.
Переїздить до Женихова (Білорусь), де понад 10 років працює рабином (від єврейського раби – мій учитель; служитель культу в іудаїзмі). У
кінці 80-х 19-го ст. переїхав до Бердичева, де обіймав посаду рабина і очолював волинських хасидів (1785-1809). Його святкові молитви
закінчувалися сердечною бесідою, що найбільше притягувала хасидів.
1798 року Леві Іцхак видав книгу "Святості Леві", в якій викладено вчення Бера з Межерича. З ініціативи Леві Іцхака в Бердичеві у 1802
році було скликано нараду відомих керівників російського єврейства для обговорення плану Російського уряду щодо заборони євреям
проживати в селах. 1811 року в Бердичеві були видані рукописи Леві Іцхака Бен Меєра. Місто стає центром хасидизму Південно-Західного
краю. Життю і вченню Леві-Іцхака Бердичівського присвячені твори прози і поезії на івриті та ідиш.
Леві Іцхак помер двадцять п'ятого тишрея 5570 року за іудейським календарем (у жовтні 1809 року за григоріанським календарем; за
григоріанським календарем фіксованого дня смерті рабина немає, ця дата є перемінною і щороку вираховується окремо). Його могила
залишається місцем паломництва хасидів з усього світу. Щороку майже 3 тис. паломників приїздить поклонитися великому проповіднику.

50. Будинок, у якому мешкав В.І. Пастух (іст.).
Північно-східна частина міста. Вул. Заводська, 44. На червоній лінії забудови вулиці. Одноповерховий, цегляний, двосхилий під
шифером. Має чотири кімнати. Побудований 1960 року як житловий. В ньому жив з 1957 року по 1974 рік Віктор Іванович Пастух (1957-
1996) – лікар-хірург, заслужений майстер спорту України з альпінізму, кандидат медичних наук. Навчався в середній школі №7, згодом
перейшов у середню школу №1, яку закінчив 1974 року із золотою медаллю. Зростав як спортсмен у ДЮСШ у тренера В.О. Лонського (1927-
2004), заслуженого тренера СРСР та України, та спортивно-туристичному клубу "Ентузіаст". 1974-1979 рр. – студент Харківського медичного
інституту, отримав фах хірурга-ортопеда. 1986 року захистив кандидатську дисертацію, 1991 року розробив нову методику лікування
переломів шийки стегна. Захопився альпінізмом. У складі команди київського клубу "Зеніт" підкоряв вершини Карпат, Паміру, Кавказу, Тянь-
Шаню. Входив до складу рятувальної авіаційної швидкої допомоги на території всього Радянського Союзу. Брав участь у наданні допомоги
потерпілим під час землетрусу в Спітаці (Республіка Вірменія).
Останні 8 років життя присвятив підкоренню найвищої гірської системи світу – Гімалаїв. 1989 року тричі підіймався на Канченджангу,
підкорив її Головну вершину (8586 м) сімдесят восьмим, Середню (8478 м) – п'ятнадцятим, а Південну (8491 м) – восьмим серед альпіністів
світу всіх часів. У 1990 році удостоєний медалі "За трудову доблесть" та присвоєне звання "Заслужений майстер спорту з альпінізму". Був
одним з ініціаторів програми "Прапор України на найвищих вершинах світу". У 1994 В.І. Пастух після сходження на Джаулагірі (8167 м)
підняв прапор України на її вершині.

51. У вересні 1996 року розпочалася експедиція на Шиша-Пангму і Чоо-Ю, які розташовані в одному регіоні. 25 вересня на висоті 5600 м
почав функціонувати базовий табір. 3 жовтня Віктор Пастух та Геннадій Василенко почали підйом для встановлення проміжного табору перед
штурмом вершини. В ніч з 4 на 5 жовтня 1996 року піднявся ураган й сильний снігопад, почався схід лавин, які забрали життя двох альпіністів.
Указом Президента України від 13 травня 1997 року В.І.Пастух нагороджений орденом "За мужність" (посмертно).
Бердичівська міська Рада прийняла рішення про присвоєння одній з вулиць міста ім'я В.І. Пастуха. Загальноосвітній школі №7 присвоєно
ім'я В.І. Пастуха, там же діє тематичний стенд в музеї школи, присвячений альпіністу.
Будинок жіночої гімназії, прогімназії, гуманітарна гімназія №2.
Північна частина міста. Вул. Карастоянової, 3. Споруджений у кінці 19 ст. Будівля двоповерхова, цегляна, симетрична в плані, з нефом,
який виходить на вул. Л. Карастоянової (колишня назва Училищна). Віконні прорізи і другий поверх завершують карнизи декоративної
кладки. Будинок зберігся в тому ж вигляді. Покрівля виконана з шиферу, напівовальної конструкції. 1899 року домашньою учителькою
Катериною Усаневич у будинку відкрито приватне жіноче училище другого розряду. 1902 року його власницею стає її сестра Вікторія
Усаневич. Кількість учениць у різні роки коливалася від 40-а до 60-ти осіб, кількість викладачів – від 4-х до 6-ти. 3 1904 року – приватне
чотирикласне училище другого розряду. Серед учениць переважали вихідці з дворянських, чиновницьких та купецьких родин і лише
одиниці – з міщанських. За віросповіданням – переважно іудеї, певна частина – православні і найменше – католиків. 1905-1906 навчальний
заклад реорганізовано в жіночу чотирикласну прогімназію на основі положення від 24 травня 1870 p., згідно з яким створювалась опікунська
рада, а платня, зібрана за навчання, належала закладу (крім суми по утриманню пансіону).

52. З 9 вересня 1906 року гімназія стає восьмирічною з двома спецкурсами: російської мови та словесності й математики. Відповідно до
цього, перевага у викладанні надавалася загальній дидактиці та історії педагогіки, історії російської літератури та методиці російської мови,
математиці та методиці арифметики. 3 1917 року гімназія переходить у власність Надії Калмикової. З 1922 року вона починає діяти як єдина
трудова школа з російською мовою викладання, навчалося 614 учнів, з них 258 дівчат і 356 хлопців. У зв'язку з німецько-фашистською
окупацією діяльність школи припиняється, але відразу після визволення міста з 15 січня 1944 року відновлюється навчання у школах міста.
В середній школі №2 стало навчатися 590 учнів.
Заняття проходили у дві зміни, оскільки школа містилася в одній будівлі і нараховувала 10 класних кімнат. У 1947-1948 рр. при школі
працювала їдальня, були устатковані фізичний та хімічний кабінети.
У 1971 році до школи було добудовано нове двоповерхове приміщення загальною площею 2344 кв. м., а старе приміщення було
переплановане. Загальна площа приміщення стала становити 3425 кв. м. У 1973 році введено поглиблене вивчення іспанської мови, а з 1991
року – англійської.
У січні 1944 року в звільненому від німецько-фашистських загарбників місті розташувався штаб 18-ї армії, начальником політвідділу
якого був полковник Л.І. Брежнєв. У приміщенні школі на другому поверсі Леонід Ілліч Брежнєв проводив наради армійських
політпрацівників, партійні активи. Згодом, вже у мирний час Л.І. Брежнєв був обраний Генеральним секретарем КПРС та став керівником
СРСР. 7 квітня 1979 року на будинку відкрили пам'ятний знак – меморіальну дошку, присвячену вищеописаним подіям. На початку 1990-х
років меморіальну дошку було демонтовано, деякий час зберігалась в школі №2. Подальша доля меморіальної дошки невідома.

53. В 2002 році школа №2 була реорганізована у міську гуманітарну гімназію №2, яка має суспільно-гуманітарний та економіко-правовий
профіль. Тут працює понад 60 учителів.
За роки існування в школі навчалося понад 5 тис. учнів, близько 300 випускників закінчили школу з медалями.
Школа, в якій навчався Завадський В.Ю. (іст.) та меморіальна дошка.
Південно-західна частина міста. Вул. Красіна, 20. На червоній лінії забудови вулиці. Споруджений у 1900 році з червоної цегли,
фундамент з каменю, дах залізний. Довжина будинку 50 м, ширина 30 м, має 14 класів і допоміжних приміщень. У 30-х рр. 20-го ст. у ньому
працювала польська школа №3 імені Томаша Домбаля. У 1937 році польську школу ліквідували, майже всі її вчителі були репресовані, що і
поклало початок ліквідації польського шкільництва у Бердичеві та у Бердичівському районі. Сам навчальний заклад було перетворено у
російськомовну восьмирічну школу №13, в якій в 1935-1938 рр. навчався Володимир Юліанович Завадський (1922-1943). Після закінчення
школи він навчався в Бердичівському машинобудівному технікуму. Під час німецької окупації з серпня 1941 року – член міської підпільної
антигітлерівської організації, з січня 1942 року – її керівник. Відзначався в диверсійних операціях, під час знищення складів із зерном,
підготовленим для вивезення до Німеччини, виведення із ладу кількох польових кабелів, що зв'язували окупаційні військові частини. У січні
1943 року Володимир Завадський в числі інших заарештований гестапо і після нелюдських знущань 22 січня 1943 року розстріляний.
Похований на міському кладовищі по вулиці Пушкіна в братській могилі підпільників.

54. 8 травня 1965 року на фасаді будинку встановлена мармурова дошка (0,7 × 0,7 м) з меморіальним написом. Напис: "1941-1945. Здесь в
1938 г. окончил школу руководитель комсомольського подполья в период Великой Отечественной войны Завадский Владимир Юлианович.
Расстрелян 18 февраля 1943 года". В тексті допущена неточність. Згідно з архівними матеріалами, дата розстрілу 22 січня 1943 р. На
урочистому відкритті меморіальної дошки були присутні мати Костянтина Тадеушівна Завадська, його брат Роман, а також друзі по підпіллю
Іван Тимофійович Маркевич, Юзеф Петрович Каплинський, Станіслав Людвігович Луженецький.
У повоєнний час в будинку знаходилась російськомовна восьмирічна школа №13, після її закриття у 1970-х роках – навчально-
виробничий комбінат, який припинив своє існування у 2008 році. Нині будинок не використовується. Одна із вулиць міста носить ім'я
В.Ю. Завадського, на її початку встановлено пам’ятний знак.
Висновки
Під час дослідження було виявлено високий історико-культурний потенціал міста. Враховуючи відкритість громади до співпраці та
наявність активної молоді, ініціативу в налагодженні діалогу між громадськістю, владою та бізнесом має взяти на себе громадськість. Охорона
культурної спадщини може спричинити об'єднання задля розвитку туристичної інфраструктури в місті, що в свою чергу впустить
інвестиційний потік та пробудить розквіт місцевості. Крім того спадщина несе в собі генетичну інформацію для майбутніх поколінь, тому її
збереження важливе для захисту нераціональної ідентичності в умовах глобалізації. Таким чином охорона історико-культурної спадщини
створить умови для консолідації суспільства, підтримки культурної ідентичності місця та сталого розвитку міста в майбутньому.

55. Після Люблінської унії 1569 р місто Бердичів стало частиною Речі Посполитої. Приблизно 1626 р. воєвода київський Януш Тишкевич після звільнення з турецької неволі, дав обітницю
як знак вдячності заснувати в Бердичеві кляштор ордену босих кармелітів. Станіслав Заремба (єпископ Києва) в 1647 році , згідно з свідченнями віруючих, зцілився за заступництвом
Божої Матері Бердичівської, образ якої оголосив чудотворним. Ікона увінчалася папськими коронами в 1756 р. Відтоді Бердичів стає відомим центром Марійного культу.
Часи короля Польщі Августа III і Станіслава Августа Понятовського були для Бердичева періодом розвитку. Святиня кармелітів, оточена валом, з підйомним мостом і бастіонами, була
озброєна 60 гарматами. Це була справжня фортеця. За цими мурами зростав духовно кармеліт о. Марек Яндоловіч -духовний лідер Барської Конфедерації, котрого Юліуш
Словацький вчинив головним героєм відомої драми «Ксьондз Марек». У 1768 році Казимир Пуласкі (відомий польський діяч Барської Конфедерації) з 700 конфедерами і 800
цивільними особами пережив 17 днів облоги Бердичева, тричі відбиваючи штурми.
Від 1721р. місто перейшло у володіння родини Радзивіллів як спадок для Варвари Францішки Завіша, одруженої на Миколі Фаустині Радзивіллі.
Бердичів у 1793 році в результаті другого поділу Польщі був включений до складу Росії (Бердичів увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту). У 1844
році Бердичів включено до Махнівського повіту Київської губернії. Від з 1846 місто, з населенням 41 тис., стало центром бердичівського повіту.
Під радянську окупацію місто потрапило 28 жовтня 1919 року. На час з 27 квітня по 8 червня 1920 року союзні українсько-польські війська звільнили Бердичів від більшовицької
навали. На залізничному вокзалі міста 5 травня 1920 р відбулася зустріч Головного Отамана УНР Симона Петлюри та Маршала Польщі Юзефа Пілсудського.
Бердичів був і залишається знаним осередком польськості. У Польщі навіть існує давня приказка «Піш та Бердичів» («Pisz na Berdyczów»). Дехто трактує це як «пиши на деревню
дедушке». Однак насправді це означало, що лист, написаний «на Бердичів» обов’язково знайде свого адресата. Адже саме у Бердичеві відбувались відомі ярмарки, куди з’їжджались
звідусюди заможні купці.
Сьогодні у Бердичеві налічується одна з найбільших польських громад Житомирщини та Вінницького консульського округу . Це понад 10 тисяч поляків.
Шістнадцятий рік поспіль на міжнародному рівні у Бердичеві проходять Дні Польської культури. Для задоволення культурно-освітніх потреб польської громади діє польська суботня
школа. Виходить ілюстрований польськомовний квартальник «Мозаїка Бердичівська» («Mozaika Berdyczowska»). Двічі на місяць в ефірі бердичівської радіостанції LIVE 102,0 FM
виходять професійні та змістовні програми «Польського Радіо Бердичів» («Polskie Radio Berdyczów”).
У місті діє три польські громадські організації: ГО Бердичівське відділення «Спілки Поляків України», ГО «Бердичівське Польське товариство підтримки підприємництва», ГО
«Польське Радіо Бердичів»).
Для потреб поляків , переважна більшість котрих це римо-католики, діє чотири католицькі храми: верхній костьол кляштору Босих кармелітів, костьол Св.Варвари, костьол Св.Агнеси
на Корнілівці та капличка на вул.Чуднівській.

56. У Бердичеві тривалий час служив легендарний священик, в’язень комуністичного режиму, ксьондз Бернард Міцкевич (його родовід походить від знаменитого роду польського
поета Адама Міцкевича). А ще у Бердичеві 4 січня 1905 року народився польський ксьондз Буковинський Владислав-Антоній Йосифович, в’язень радянських концтаборів. 23 січня
2015 Папа Франциск видав указ про героїчність чеснот Раба Божого Отця Владислав Буковинського. Так що невдовзі місто може отримати свого святого!
Бердичів має у Польщі два партнерських міста – Явір та Сєдльце. Молодь з міста Явір зробила великий вклад в благородну справу відродження польського цвинтаря у Бердичеві
на вул.Пушкіна. Хлопці та юнаки явірської гімназії №2 за рахунок власних канікул впорядковували цвинтар т а повертали з забуття польські надгробки.
Щодо економічної співпраці, то найграндіознішим проектом з багатомільйонними польськими інвестиціями є м’ясопереробне підприємство «Інкофуд-Бердичів». Абсолютно
нове підприємство з сучасними технологіями європейського рівня. Завдяки цьому виробництву у місті створено до 300 робочих місць.
Днями за участю посла Польщі у Києві Генріка Литвина та керівництва Міністерства культури та національної спадщини Польщі на території кляштору Босих кармелітів відкрився
Музей блискучого письменника-мариніста польського походження, народженого у Бердичеві, Джозефа Конрада.
Саме у бердичівському костьолі Св.Варвари 14 березня 1850 року брав шлюб з Евеліною Ганською знаменитий французький письменник Оноре де Бальзак.
А нещодавно проголошений Всеукраїнським Санктуарій Матері Божої Бердичівської щороку притягує з цілого світу десятки тисяч паломників, котрі приходять вклонитися
Чудотворній Іконі Бердичівської Мадонни.
Днями, спілкуючись із журналістами журналу “Forbes”, польський посол Генріх Литвин згадав саме про Бердичів. На запитання журналістів “Forbes” про приклади найбільш
значних явищ або процесів, в яких українці і поляки брали участь спільно, Генрік Литвин відповів: “Практично всі пам'ятники культури на території України XVI-XVIII століть - це
спільне творіння українців, поляків, а також людей італійського, німецького, єврейського походження, які жили тут, і різних європейських іммігрантів, які працювали тут. Всі ці
чудові речі вони створювали разом з нашими предками. Є також хороші приклади спільної роботи для відновлення нашої спадщини. Наприклад, чудова споруда в Бердичеві -
монастир кармелітів, збудований у середині ХVII століття Янушем Тишкевичем, який сам є прикладом цієї українсько-польської спільноти, тому що це був шляхтич «руського»
(тобто українського) походження з Київщини, польськомовний. Монастир був досить зруйнований в комуністичні часи, але стіни якось витримали. Його віддали кармелітам в
90-х. Зараз він відновлений, відреставрований при значній участі польських реставраторів та фінансуванні з польського Міністерства культури. І це триває. На поточний рік ми
плануємо в будівлях монастиря відкрити музей Джозефа Конрада Коженьовського - всесвітньо відомого англійського письменника, який був поляком, що народився на українській
землі недалеко від Бердичева. У ньому це також цікаво поєднувалося: він писав англійською мовою і став відомим у світі як англійський письменник, хоча, безсумнівно, був
поляком і людиною, сильно пов'язаною зі своїм місцем народження - з Україною».
Юрій Сокальський – голова «Польського Радіо Бердичів», доктор політології

57. КОМПЛЕКС СПОРУД
КАРМЕЛІТСЬКОГО МОНАСТИРЯ

58. МОГИЛА РАБИНА ЛЕВІ-ІЦХАКА
БЕРДИЧІВСЬКОГО

59. КОРНІЛОВСЬКИЙ БУРЯКО-
ЦУКРОВИЙ ЗАВОД

60. БУДИНОК ХОРАЛЬНОЇ
СИНАГОГИ

61. КОСТЬОЛ СВ. ВАРВАРИ

62. БУДИНОК КОМЕРЦІЙНОГО
УЧИЛИЩА ІМ. О. ПУШКІНА

63. БУДИНОК МІСЬКОЇ ДУМИ ТА
УПРАВИ

64. БУДИНОК, У ЯКОМУ
РОЗМІЩУВАВСЯ МІСЬКИЙ
ТЕАТР

65. БУДИНОК, У ЯКОМУ
РОЗМІЩУВАВСЯ ШТАБ 18-Ї
АРМІЇ

66. ПАМ'ЯТНЕ МІСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ
ЯРМАРКІВ 18-19-ГО СТ. СТ.

67. ВИСНОВКИ
▪ Високий історико-культурний потенціал міста
▪ Невпорядкованість архітектурного середовища
▪ Відкритість громади до співпраці та наявність активної молоді
▪ Спадщина несе в собі генетичну інформацію для майбутніх поколінь, тому її
збереження важливе для захисту національної ідентичності в умовах глобалізації
▪ Охорона історико-культурної спадщини здатна створити умови для консолідації
суспільства, підтримки культурної ідентичності місця та сталого розвитку міста в
майбутньому.

68. КРОКИ
▪ Громадськість має взяти на себе ініціативу в налагодженні діалогу між владою та
бізнесом
▪ Об'єднатись навколо охорони культурної спадщини задля розвитку туристичної
інфраструктури в місті, що, в свою чергу, створить робочі місця, позитивно
вплине на місцевий розвиток, впустить інвестиційний потік, стабілізує місцеву
економіку та пробудить розквіт місцевості.
▪ Вкласти досвід від охорони історико-культурного середовища в основу для
створення ефективної стратегії економічного розвитку міста
▪ Проявляти активну громадську позицію, стосовно розвитку культурної спадщини,
адже це стимулюватиме владу та бізнес і, як наслідок, привабить приватні
інвестиції
▪ Контролювати адміністративну політику місцевої влади, бо успіх туризму
напряму залежить від інвестицій в історичні пам'ятки