Ірину Жиленко вважають найбагатшою на кольори поетесою. Навіть підраховано, що в її збірках назви кольорів вжито більше тисячі разів. Поезії поетеси випромінюють червоні, жовті, золоті, срібні, сині, голубі, білі кольори, там вирують барви усіх пір року, вони грають-переливаються, цвітуть і гаснуть…

1. Відділ культури Дарницької районної
державної адміністрації в місті Києві
ЦБС Дарницького району міста Києва
Публічна бібліотека ім. Г. Квітки-Основ'яненка
«Я крізь життя пройшла
мов промінь»
(до 80 – річчя від дня народження Ірини Жиленко)
Біобібліографічний нарис
Київ, 2021

2. УДК 821.161.2
Я11
«Я крізь життя пройшла мов промінь» : до 80 – річчя від дня народження
Ірини Жиленко : біобібліографічний нарис / Публічна бібліотека ім. Г. Квітки-
Основ'яненка ; укладач Т. П. Коблікова. – Київ, 2021. – 7 с.
Ірина Володимирівна Жиленко (1941-2013) – українська поетеса, творам
якої притаманні блискуча фантазія, гострота і оригінальність думки,
досконалість форми і різноманітність тематики.
Чим цікава поезія Ірини Жиленко? Багатьма речами. Наприклад, Ірину
Жиленко вважають найбагатшою на кольори поетесою. Навіть підраховано, що
в її збірках назви кольорів вжито більше тисячі разів. А ще поетеса дуже
любить рослини, особливо квіти, і щедро описує їх у своїх віршах. На честь
фіалок (своїх улюблених квітів) вона навіть створила літературний жанр
«фіалки-вірши». І ще один штрих. Кажуть, що за творами Ірини Жиленко
можна вивчати побут киян: дізнатися, де який магазин чи базар, куди вулиця
повертає, де розташований потрібний парк… Поезії поетеси випромінюють
червоні, жовті, золоті, срібні, сині, голубі, білі кольори, там вирують барви усіх
пір року, вони грають-переливаються, цвітуть і гаснуть…
Твори Ірини Володимирівни були удостоєні Національної премії України
імені Тараса Шевченка (1994) та Премії імені Володимира Сосюри (1987).
Біобібліографічний нарис створено до 80-річчя від дня народження Ірини
Жиленко.
Укладач: Коблікова Т. П.

3. Жила я просто,
ясно, тихо...
Ірина Жиленко
Історія української культури XX ст. осяяна феноменом «шістдесятництва».
На початку 60-х рр. минулого століття в українську літературу увійшли
неординарні особистості, серед яких і яскрава та непересічна Ірина Жиленко. Її
творчість і громадська діяльність внесли новий потужний струмінь у мистецьке
життя України. Наче ковток свіжого повітря, вона з’явилася у неоднозначні,
буремні часи зі своїми дитячими мріями, прагненням прикрасити світ теплими
яскравими кольорами. Ірина Жиленко намагалась відстояти внутрішній світ та
подарувати людям світ фантазії.
Народилася майбутня поетеса в переддень найжорстокішої війни XX ст. у
Києві. При народженні дівчинку нарекли Іраїдою («героїчна»), але вона згодом
змінила це ім'я на Ірину («мир»). Дитинство дівчинки пройшло у селі Стецівці,
що на Черкащині, де сім'я перебувала війну. Потім родина повернулася до
Києва, тож середню освіту Іра здобула в одній із міських шкіл. Навчаючись на
відмінно, вона, однак, не дуже любила школу. Але з приходом нової вчительки
з української мови та літератури все змінилося: Іра глибоко усвідомила, що
вона – Українка! Високе і непросте звання Ірина Жиленко пронесе крізь усе
життя, не зламається навіть тоді, коли інші не витримають. Згодом вона скаже:
«Цю вчительку послала мені сама доля. Якби не вона – не знаю, чи судилось би
мені бути українським поетом і українкою».
Нахил до поетичної творчості в Іри виявився досить рано: до сьомого
класу назбиралося віршів на цілий зошит, проте лише в юнацькі роки з'явилися
поезії, які задовольняли творчу уяву молодої літераторки. Це були живі й легкі,
як подих, рядки. У п’ятнадцятирічному віці працелюбна Ірина розпочала
трудову діяльність у дитячому садочку. Безмежна любов до малечі пізніше дала
імпульс до написання дитячої поезії. Філологічну освіту вона здобула на
вечірньому відділенні Київського університету імені Т. Шевченка. Одночасно
працювала в редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна»,
журналі «Ранок», де й почали з’являтися її прозові, а з 1958 р. – поетичні твори.
Поезія Ірини Жиленко вирізнялася надзвичайною жіночністю, невимушеністю,
свободою від політичних гасел.
Наполеглива праця швидко принесла результат: у 1964 р. (у рік закінчення
університету) світ побачила книжка для дітей «Достигають колосочки», а потім
«Вуличка мого дитинства», «Казки буфетного гнома»; повісті «Двічі по два
дорівнює кульбабці» та «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як
корисно іноді помилитися номером».
Перша поетична збірка «Соло на сольфі» (1965) дала поштовх тривалим
дискусіям у пресі; за нею вийшли у світ – «Автопортрет у червоному», «Вікно у
сад», «Останній вуличний шарманщик» та інші.
На одному з літературних вечорів поетеса познайомилися з Володимиром
Дроздом – талановитим прозаїком і публіцистом, який теж належав до
покоління шістдесятників. Вони майже не знали одне одного, але мислили

4. гармонійно. Всі її думки і смаки були його думками і смаками… Тож не дивно,
що на третій день свого знайомства вони подали заяву до РАГСу. Володимир
Дрозд став великим коханням поетеси, найдорожчою людиною і другом на все
життя. Про нього Ірина згодом скаже: «так нелегко рости у затінку такого
високого дерева, але ж це дерево – і прихисток, і стимул до зростання, й
атмосфера сили й величі душі». Свою гармонію почуттів спорідненні душі
пронесли крізь роки тяжких випробувань, які випали на їх долю.
Друга збірка І. Жиленко – «Автопортрет у червоному» (1971) – стала
кроком поетеси вперед на шляху подолання складних вершин майстерності, в
уточненні світоглядних позицій, у відтіненні характерних рис поетичного
стилю. «Автопортрет у червоному» відкривається віршем, мотив якого – мотив
Дому – надовго заполонив поетесу та став одним із визначальних у її творчості.
Інтимна лірика Ірини Жиленко занурена в затишний домашній світ, у
родинне життя, де Дім – її уява і прихисток, творча доля і натхнення. Авторка
створила свій уявний поетичний світ, осяяний яскравим світлом казки і
ліричних фантазувань.
Милозвучною є назва наступної збірки Жиленко – «Вікно у сад» (1978). Це її
улюблений образ у поезії. Сад у циклах поетеси одухотворений і живий, у
ньому багато світла і надії. Це – місце краси, гармонії, духовного очищення і
просвітлення. Світ, створений поетесою, ‒ це світ, побачений ніби дитячими
очима, яскравий, наповнений дивами, барвами та карнавалами. Яскравим
прикладом стала збірка «Ярмарок чудес» (1982), у якій реальність існує на межі
химерної вигадки, а мрія – на межі реальності:
Привіт тобі, о,
Ярмарок Чудес!
Хмели мене!
Кружляй мене!
Хвилюй!
( «Танок під синім плащем»)
1980-ті рр. Жиленко зустріла в повному розквіті свого поетичного таланту:
одна за одною вийшли збірки «Дім під каштаном» (1981), «Останній вуличний
шарманщик» (1985), «Дівчинка на кулі» (1987, Премія імені В. Сосюри), в яких
поетеса, як і раніше, сповідує культ краси. Від збірки до збірки зміцнювався
ліричний, «лебединий» голос Ірини Жиленко, виразніше вимальовувалися
контури її поетичної особистості, коло тем, сюжетів та мотивів.
Не оминула своєю увагою поетеса й юного читача. Її перу належить низка
збірок для дітей: «Вуличка мого дитинства» (1979), «Двічі по два дорівнює
кульбабці» (1983), «Казки буфетного гнома» (1985), «Новорічна історія про
двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986). У
дитячих поезіях Жиленко виявила надзвичайну майстерність, поєднавши
елементи реальності з фантастикою. Чарівна золота Жар-птиця в її творах їсть
родзинки, п’є молоко, полюбляє мультфільми та дитячі журнали. Твори, що
увійшли до дитячих збірок І. Жиленко, випромінюють добро, оптимізм,
насичені атмосферою свята, радості, добра, казки, що так необхідні дітям:

5. Дорослим і дітям яснішали лиця:
«Як хороше жити під сонцем Жар- птиці!»
(«Жар – птиця»)
Для всієї творчої манери поетеси особливо характерним є колористичне
бачення світу. «Колір у віршах І. Жиленко – не прикраса, не доповнення, а
органічна частка зображуваної картини» (О. Никанорова). Зокрема, її поезії
випромінюють: зелений колір (символізує молодість, енергію, красу і радість),
червоний, жовтий, срібний, синій, рожевий і голубий (чистота), оранжевий
(колір радості); у словах вирують фарби усіх пір року, грають-переливаються,
квітнуть. Найуживаніший колір – золотий, який несе в собі потужний
емоційний підтекст, символізує дорогоцінне, сонячне, життєдайне:
Я заштрихую золотом пейзажі
І осріблю пташиний переліт
(«Танучий сон з дощем у Версалі»)
Останнє десятиріччя XX ст. ознаменувалось виходом збірки «Чайна
церемонія» (1990), яка разюче відрізняється від усіх попередніх і наступних
книг Ірини Володимирівни. Змінився ракурс її світосприйняття: у звичну
елегійно-медитативну, дещо іронічну тональність вриваються гіркі, тривожні
інтонації. Йдеться насамперед про цикл «Dies irae», де гостро відлунюється
трагізм та беззахисність людини перед загрозою техногенних катастроф,
зокрема – Чорнобиль:
Убили землю. Вибили з-під ніг.
Ударили, як в «яблучко» - під дих...
(«Похорон»)
Поетеса чи не вперше заговорила про ненависть, безнадію, відчай і
невиліковний страх: «мистецтво уже не гоїть рани…». Заговорила надривно,
відверто, з якоюсь надприродною силою. Адже попереду – страшна
невідомість: над прекрасним обличчям Києва, осердям культури нації, грозно
навис Дамоклів меч радіаційної смерті. Цей «поетичний зойк
післячорнобильської доби» (М. Коцюбинська) засвідчив, що слово Ірини
Жиленко може бути й гострим, нещадним, безкомпромісним, але воно ніколи
не позбавлене світлого оптимізму й надії, яка криється у музиці, красі…
Вимогливим і тривожним є погляд майстрині на сучасну Україну. У поемі
«Тихе віяння…» Ірина Жиленко буквально вибухає гнівом супроти
брутальності життя.
Дві наступні книги – «Вечірка у старій винарні» (1994, Державна премія
України імені Т.Г. Шевченка) та «Пори року» (1999) засвідчили, що,
подолавши себе, свій відчай і безнадію, поетеса знову зуміла звести казковий
Дім із Вікном у нев’янучий Сад. З болю від втрати чоловіка ( Володимир Дрозд
помер у 2003р.) народилася збірка «Сльоза за сльозою» (2005). Це дивна

6. розмова двох душ – однієї, що в цьому світі ще пам’ятає, любить і плаче
віршами, та другої, що оселилася на Острові Вічності. Смерть вірного друга
стала для поетеси великим життєвим потрясінням, з яким вона ніколи не
звикнеться: «Буду виглядати тебе в кожній квітці, в голосі зозульки… Ти
тепер – скрізь».
В останній збірці «Світло вечірнє» (2010) Ірина Жиленко знову переходить
до сумних, ностальгічних нот. В її голосі відчувається все більше мінору,
змальовуються переважно осінні пейзажі, символізуючи стан її душі. Мотиви
«осінньої жінки», яка немало звідала на своєму віку, огортають твори поетеси
легким серпанком житейської втоми, вистражданої самозаглибленості та
іронічної мудрості…
Блукати очима сторінками її поетичних книг – особлива естетична
насолода, тому що в них живе відкрито й щасливо, навіть у скорботі,
втаємничена у вічне, сакральне, її душа. А своєрідним ключем до розуміння
творчості поетеси стали її мемуари «HOMO FERIENS» («Людина святкуюча»),
які з 1997р. почали публікувати в журналі «Сучасність». Ірина Жиленко
підбиває підсумки «історії «Я» та «історії покоління», підкреслюючи, що
власне життя прожите добре, й висловлює віру, що Україна врешті-решт
відбудеться як справді незалежна держава. У мемуарній спадщині Ірини
Володимирівни глибоко розкривається все її життя. Авторка відверто
розповідає про себе, про рідних, близьких, широко використовує документальні
тексти, спогади зі щоденників та епістолярію, які хоче донести до людей.
В історію української мемуаристики «HOMO FERIENS» І. Жиленко
ввійшов як ще одна спроба спогадів шістдесятництва про цей важливий і
значущий для історії та культури час.
Ірина Володимирівна була і залишається загадковою. Власне, як і кожна
жінка. Як сама Поезія. Як життя. А тим і є притягальною, неповторною. І
цілющої для небайдужої душі…
В осінній вечір слово засвічу.
І світ мені засвітиться при слові.
Нікого не картаю і не вчу.
Дивлюсь у сад.
Освідчуюсь в любові.
Ірина Жиленко

7. Література
1. Боліла, А. Та, що молиться Богові віршами / А. Боліла // Календар
знаменних і пам’ятних дат. – Київ : Книжкова палата України, 2011. –
№ 2. – С. 49-60.
2. Жиленко, І. Чайна церемонія: вірші, поема/ Ірина Жиленко. – Київ, 1990. –
159 с.
3. Жиленко Ірина // Жулинський, М. Українська література: творці і твори :
учням, абітурієнтам, студентам, учителям / М. Жулинський. – Київ :
Либідь, 2011. – 1118-1133 с.
4. Кодлюк, Я. Сто двадцять розповідей про письменників : довідник для
вчителів / Я. Кодлюк. – Київ : Наш час, 2006. – 203 с.