Бібліографічний нарис «Олег Ольжич – поет національного героїзму» присвячений 80-річчю від дня смерті українського поета, археолога, політичного діяча Олегу Ольжичу та ознайомить Вас з життєвим та творчим шляхом письменника.

1. Відділ культури Дарницької районної в місті Києві
державної адміністрації
Централізована бібліотечна система
Центральна районна бібліотека ім. В. Стуса
Олег Ольжич – поет
національного героїзму
Бібліографічний нарис до 80-річчя із дня смерті
Олега Ольжича
Київ, 2024

2. 2
УДК 016:821.161.2
О 53
Олег Ольжич – поет національного героїзму :
бібліографічний нарис до 80-річчя від дня смерті Олега
Ольжича / укладач Вальчук О. А. та комп’ютерний набір
Кириєнкова Є. М. ; Центральна районна бібліотека ім.
В. Стуса Дарницького району. – Київ, 2024. – 28 с.
Бібліографічний нарис «Олег Ольжич – поет
національного героїзму» присвячений 80-річчю від
дня смерті українського поета, археолога,
політичного діяча Олегу Ольжичу та ознайомить
Вас з життєвим та творчим шляхом письменника.
При складанні бібліографічного нарису
використано матеріали фонду ЦБС Дарницького
району.
Видання стане у пригоді всім, хто цікавиться
українською літературою та суспільно-політичним
життям України ХХ століття.
Укладач О. А. Вальчук
Комп’ютерний набір Є. М. Кириєнкова

3. 3
О, очі мої гарячі,
Уста мої сірі, спраглі,
Що бачите тільки Сонце,
Щоб тільки кричати Правду!
О. Ольжич
Життєвий шлях
Олег Ольжич – велика постать в українському
громадсько-політичному житті, в Українській
поезії, в українській науці. Видатний археолог із
європейським ім’ям, він володів дев’ятьма
мовами. Його дослідження не втратили
актуальності і понині. Видатний поет – він сказав
нове слово в українській літературі. Видатний діяч
організації українських націоналістів, дійова особа
в побудові української держави в умовах
нацистської окупації території України.
21 липня 1907
року в Житомирі у
сім’ї українського
поета Олександра
Івановича Кандиби
і вчительки
французької мови
Віри Антонівни
Свадковської народився син. Батьки були
православні, хлопчика хрестили у храмі Святого
Успіння, дали ім’я Олег.

4. 4
Хлопчик зростав у
люблячій сім’ї, був
надзвичайно обдарованою
дитиною. З дитячих років чув
удома частіше поетичну мову
ніж прозову. Засинав під
ніжну батькову колискову. А
батько подарував йому біля
150 колискових, які згодом
читалися і співалися по всій
Україні. На четвертому році життя за допомогою
батька почав читати, вивчати іноземні мови. І, як і
батько, став поліглотом і знав їх не менше дев’яти.
Дитинство хлопчик провів у київському передмісті
Пущі-Водиці, де мати викладала французьку мову
у школі, а батько працював ветеринаром на
Дарницькій скотобійні, продовжуючи літературну
роботу. І лише у 1919 році, покінчивши, зрештою,
з ветеринарною роботою, цілком присвятив себе
поетичній творчості і на благо вимріяної
незалежної України.
У липні 1917 року Олександр Олесь гаряче
вітав проголошення Української Народної
Республіки. Під час зміни влади проводилися
арешти, розстрілювали тих, кого вважали за
ворогів, інакомислячих, інколи просто
підозрювали випадкових людей у ворожих
намірах. Це напряму зачепило і сім’ю Кандиб. У

5. 5
лютому 1918 року Олеся заарештували і він дивом
не потрапив під розстріл. Разом з відступаючими
петлюрівцями змушений був покинути територію
України і Олександр Олесь. А на родину чекала
тривала розлука. Олег вчиться у середній школі в
Пуща-Водиці, де викладає його мати та швидко
зростає, мужніє, починає орієнтуватися у ситуації,
яка склалася у його житті.
Участь батька у
державотворчому процесі
України, його вимушена
еміграція не сприяли
доброзичливому ставленні
більшовицького режиму
до матері і сина Кандиб.
Вони опинилися у
вимушеній ізоляції. Все це
вело до певного
усамітнення Олега. Своїми
переживаннями він ділиться з батьком, з яким
був цілком відвертим. Олег і на собі відчув, що
радянська влада принесе українцям голод і злидні.
Та він жив надією і сподіваннями, що часи
«панування ворогів» – це не вічне :
«Не зірвеш сонця, кат, з небес,
Не зірвеш з України стяга».

6. 6
Разом із тим, він спішить порадувати батька
своїми першими літературними спробами,
ділиться своїми мріями. А мріяв він ходити з
батьком, з яким перебував у розлуці, по музеях,
дивитися на статуї та картини і розмовляти,
розмовляти. Батько підбадьорює сина надією на
недалеку зустріч,
підтримує його мистецькі
поривання : «Не кидай
писати! З тебе вийдуть
люди!» Але сувора
дійсність диктує своє. За
відсутності батька Олег
взяв на себе функції
постачальника продуктів
сім’ї. тим не менш Олег
багато читає і пробує
писати власні твори. Спілкування з батьком стало
можливим тільки за допомогою листування.
Поет-лірик Олександр Олесь виховував сина
як майбутнього поета, у національно-
патріотичному дусі, він прагнув зробити
українську поезію зброєю. Рідне слово має стати
для ворога гострим, як меч, а для рідного краю –
сонцем. І синові, у якого виявилися рано творчі
здібності, він заповідає бути вірним своїй нації.

7. 7
Поезія батька спонукала Олега до
самостійної поетичної
творчості. Між ними
виникали суперечки,
доходило до того, що
вони навіть не
розмовляли, а
спілкувалися за
допомогою листів і
записок. А мати, як і
батько, виховувала Олега, як сина українського
народу. Батьки Олега Кандиби товаришували із
сім’єю батька української археології, дослідника
пам’яток трипільської культури і в майбутньому
автора першого закону УНР про охорону пам’яток
історії, культури і мистецтва Миколи
Біляшківського. Вони не раз виїжджали на Княжу
Гору під Києвом у відшуканні археологічних
скарбів. Спроба заглянути у далеке минуле своїх
предків полонила Олега на все життя. Із часом
змусила всерйоз замислитися над історією
створення української держави.
Отже життя Олега Ольжича було визначене
саме сімейним вихованням. А воно полягало у
тому, що його життєвий шлях визначався у дусі
любові до поневоленої Батьківщини, до її історії і
боротьби за незалежність.

8. 8
Відсутність батька, який жив в еміграції,
створювала певні труднощі для родини. До таких
людей радянська влада придивлялася з особливою
пильністю, вони постійно перебували в небезпеці.
Олександр Олесь прагну усіма засобами дістати
дозвіл на виїзд сім’ї за кордон. І тільки на початку
1923 року через Міжнародний Червоний Хрест
домігся їхнього виїзду із країни. Сім’я Кандиб
обирає Чехословаччину місцем свого перебування.
Олег Ольжич прожив в Україні лише перші
шістнадцять років, але встиг стати свідком
великих та драматичних подій. Із переїздом до
Праги почалася нова смуга у житті юнака. У ті
роки на території Чехословаччини знайшли
притулок багато учасників визвольних змагань за
незалежність України.
Зарубіжний період життя Олега Ольжича був
не тільки яскравим, а й трагічним. Для того щоб
закінчити середню освіту та отримати можливість
вступити до університету, юнак вступив у Празі на
натуральні курси Українського громадського
комітету. 1924 року він успішно склав іспит на
атестат зрілості, закінчивши курси з відзнакою. Це
давало право стати вільним слухачем будь-якого
вишу. Олег обрав філософський факультет
Карлового університету і одночасно записався на
літературно-історичний відділ Українського

9. 9
педагогічного університету імені Михайла
Драгоманова. Трохи пізніше Олег Ольжич почав
студіювати історію та археологію в Українському
вільному університеті
Праги. У 1926 році юнак із
вільного слухача
перетворився на
справжнього студента.
Роки проведені в
університетах – 1924-1929.
Закінчивши навчання Олег
Ольжич присвятив себе
науковій роботі.
Пріоритетними темами дослідник визначив
теми пов’язані з українською археологією та
мистецтвом. Розпочав самостійну археологічну
діяльність. За дорученням археологічного відділу
Національного музею у Празі брав участь в
археологічних відрядженнях, проводив розкопки.
На Буковині в районі села Шининці разом із
іншими науковцями відшукав неолітичне
поселення з його господарським знаряддям,
керамікою та іншими речами, які стали значеним
здобутком тих розкопок, а науковий звіт,
написаний Олегом Ольжичем про ту поїздку
поставив його в ряд молодих передових знавців
археології у світі.

10. 10
Вражає масштаб його археологічної
діяльності – від Європи до Америки, а праця на
місцях розкопок принесла йому ім’я відомого
спеціаліста зі слов’янської археології. У 1929 році
він успішно захистив дисертацію на тему
«Неолітична мальована кераміка Галичини» за яку
філософський факультет Карлового університету
присудив йому докторський ступінь. Виходять
його наукові праці, а монографія видана 1937 року
висунула Олега Ольжича в лави провідних
слов’янських учених-археологів того часу. Його
запросили читати лекції у Гарвардському
університеті, працював експертом в
американських музеях, дбав про організацію
українського наукового життя за кордоном.
Археологія займала важливе місце у житті
Олега Ольжича. Він визнавав, що це була його
«перша муза», якій він віддав «найкращі почуття
своєї молодості». Ольжич опублікував 29
наукових праць, виголосив 15 наукових доповідей
на міжнародних наукових конференціях.
У 1937 році у Лейпцигу виходить книга Олега
Кандиби «Старша група розписної кераміки
Галичини». Тепер уже український археолог Олег
Кандиба входить до числа найбільш шанованих
європейських учених і дослідників старовини.
Археолог Кандиба був визнаним авторитетом

11. 11
серед наукових кіл Європи і Америки. Його
дослідження старожитностей трипільської
археологічної культури здобули світове значення.
Художня спадщина
Як поет Олег Ольжич заявив себе з початку
30-х років, працюючи у львівських періодичних
виданнях «Літературно-науковий вістник»,
«Вістник», «Обрії», «Напередодні»; празьких –
«Студентський вісник» і «Пробоєм». А в кінці 30-х
років він уже редагує часопис «Самостійна
думка», який перетворив на орган Проводу
Українських націоналістів. В його творчому
доробку три збірки поезій та
публіцистичні праці.
Перша збірка поезій
з’явилася 1935 року у Львові
під назвою «Рінь». В ній
Ольжич намагається віднайти
історичні основи буття
української нації, джерела її
нескореності й войовничості.
Головні персонажі віршів –
гали, анти, готи, як ідеал хоробрості та
благородства, шляхетності та мужності.

12. 12
Друга прижиттєва збірка
«Вежі» побачила світ у Празі
1940 року. Ця збірка з’явилася
після драматичних подій 1938-
1939 років у Закарпатській
Україні. В цій збірці на повний
голос відчувається гаряче
дихання сучасності, атмосфера
тривоги й готовності до
боротьби. Помітне місце у
збірці посідала поема-хроніка
«Городок. 1932», де йшлося про
суворе життя українських
підпільників.
Друга частина «Веж»
складає цикл «Незнаному
воякові» – естетизована
політична програма українського
підпілля тих літ. В ній Ольжич
закликає не примирятися з принизливим
животінням раба, запалює до героїзму.
Третя збірка – «Підзамче» –
була опублікована вже після
смерті поета, у 1946 році, хоч
автор устиг її відредагувати та
підготувати до друку. Ця
посмертна збірка засвідчила

13. 13
високу культуру його громадянського і
поетичного мислення, схильність до
філософського осмислення історії в контексті
сучасності. Вірш «Гігантоманія» утверджує
неминучість перемоги у національно-визвольних
змаганнях і торжество життя, коли «блискучий
меч, рівний і прямий» розітне «напруженість
пітьми».
Лірика Ольжича – це сповідь воїна,
відкритого і чесного в бою, який чітко усвідомлює,
що тільки цінного власного життя він прокладає
шлях до свободи. Ольжич-поет показав у своїх
творах високе громадянське покликання
мистецтва, героїзм, мужність і самопожертву тих,
хто став у ряди борців за волю України.
Громадсько-політичний діяч
В національно-визвольну боротьбу Олег Ольжич
включився ще за студентських років. Вирішальне
значення для його подальшої долі як діяча
національно-визвольного руху мала зустріч з
Євгеном Коновальцем, який у молодому вченому
та видатному поету побачив людину, яка добре
розуміла значення духовного фактору у
визвольно-революційному процесі державного
відродження українського народу.

14. 14
Перший конгрес українських націоналістів
проходив у Львові в
1929 році. На конгресі
була створена
Організація
українських
націоналістів (ОУН).
Від перших днів
створення ОУН, склавши присягу, Ольжич стає її
членом. І називаючи її «військом незримим
поневоленої нації», одразу ж стає провідним
діячем.
Псевдонім «Ольжич» змінюється підпільним
прізвиськом «Кардаш». У 1936 році в Римі
Ольжич зустрічається з головою Проводу ОУН
Євгеном Коновальцем. Це була історична зустріч,
на якій Голова Проводу українських націоналістів
пропонує Ольжичу створити і очолити «Культурну
референтуру ОУН», а в 1937 році став її першим
референтом.
Ольжич визначив і сформулював ідейно-
теоретичні основи діяльності референтури у
публіцистичному нарисі «В авангарді героїчної
боротьби». Діяльність цього підрозділу ОУН була
спрямована на утвердження української
національної свідомості, ідеї соборності

15. 15
української нації, поширення знань про історію та
визвольні змагання українського народу.
23 травня 1938 року в Роттердамі загинув
полковник Євгеній Коновалець, якого знищили за
допомогою вибухового пристрою. Виконуючи
доручення покійного, Олег Ольжич розбудовує
Культурну Референтуру ОУН, яка під його
керівництвом розгорнула бурхливу ідеологічну,
освітню, видавничу, пропагандистську діяльність.
Видавалися газети і журнали з інформацією як з
України так і з усього світу. Досліджувався стан
культури в УРСР. Олег Ольжич зумів зібрати
довкола Культурної Референтури обдарованих
літераторів, журналістів, митців, науковців.
Вплив Культурної Референтури був доволі
значний. Наслідки були помітними і за межами
України. Також Олег Ольжич був засновником
Карпатської України та вів справи ще молодої тоді
держави. А це означало добування зброї для
організації самооборони, запобігання диверсіям,
організація опору всім, хто зазіхав на Карпатську
Україну. А це були гострі і загрозливі інциденти з
поляками на півночі та мадярами на півдні.
15 березня 1939 року Угорщина висунула
територіальні претензії до Карпатської України і
стотисячна угорська армія вдерлась у країну. На
заклик Мельника і за участі Ольжича захищати

16. 16
автономію прибуло 15 тисяч ОУНівців. Після
розгрому оборонців Карпатської України на
заклик Ольжича розпочинається партизанська
боротьба у Карпатах. В угорській неволі опинився
Олег Ольжич і Улас Самчук. Врятувалися дивом. З
початком Другої світової війни Олег Ольжич
разом з товаришами ніс народові правду про те,
що творити Українську державу потрібно тільки
власними силами. На той час в ОУН відбувся
розкол, члени організації по різному бачили
здійснення спільної мети.
22 червня 1941 року німецькі війська
розпочали наступ на схід. До України рушили й
похідні групи ОУН, які планували організувати
українське життя на звільнених від радянської
влади територіях, але Гітлер бачив Україну як
майбутню годувальницю «третього рейху»,
окупант не був зацікавлений у тому, щоб дати
свободу захопленим територіям та її людям. І
оунівцям довелося побачити це на власні очі. Олег
Ольжич уклав та відредагував збірник свідчень і
матеріалів про трагедію Карпатської України під
назвою «Карпатська Україна в боротьбі».
На той час в ОУН відбувся розкол, члени
організації по-різному бачили шляхи здійснення
спільної мети. Було створено дві ОУН : ОУН
(бандерівська) і ОУН (мельниківська). За

17. 17
Ольжичем розкол ОУН «це глибока рана в нашій
національній організації, і поки вона не загоїться,
нація не стане здоровою». Олег Ольжич був
членом ОУН (м). їм пощастило утвердитися в
Житомирі, Києві, Фастові та розвернути там
широку культурно-просвітницьку діяльність. У
Житомирі побачила світ газета «Українське
слово», важливою для містян була інформація про
злочини сталінського режиму в передвоєнні роки,
друкувалися також матеріали з української історії.
Після переїзду до Києва Олег Ольжич та його
друзі одразу взялися за організацію громадсько-
політичного життя українців. Була заснована за
короткий час Спілка українських письменників на
чолі з Оленою Телігою, юнацьке товариство «Січ»,
виходив часопис «Литаври» планували видати нові
підручники, відновити театр, кіностудію,
кооперацію, банки.
Німецькі окупанти зрозуміли до яких
небажаних наслідків може призвести ця політика і
рішуче почала придушувати національне життя в
окупованих регіонах, винищувати свідомих
українців. У Київ на зміну військовій владі,
прибула цивільна на ім’я гестапо. Розстріли,
арешти, катування стали страшним щоденним
явищем. Було заборонено діяльність УНР,
заарештовано редакцію «Українського слова» та
національно свідомих українців, почалися

18. 18
розстріли. Це примусило Олега Ольжича видати
наказ усім розконспірованим членам ОУН
покинути столицю. Сам же Олег Ольжич виїхав з
Києва наприкінці лютого 1942 року. Решту часу
жив на нелегальному становищі у Львові і
продовжував підпільну діяльність.
На початку 1944 року радянська армія
витіснила німців із захоплених земель, що для
України означало подальшу російську окупацію.
Німці почали масові арешти оунівців. За грати
потрапив і голова ОУН(м) Андрій Мельник.
Широка нелегальна діяльність у щоденній
праці українського революційного підпілля
принесли Олегу Ольжичу глибоке визнання за
організаторські здібності та політичну діяльність.
Тому в тих умовах він став головою організації та
взявся розробляти методи діяльності ОУН після
повернення більшовиків. У той час він багато
зробив для налагодження роботи організації в
нових складних умовах. У квітні 1944 року брав
активну участь в об’єднанні Всеукраїнської
національної ради.
Проте бути на свободі йому лишалося
недовго. За досить загадкових обставин Олега
Ольжича гестапо заарештувало у Львові та
переправило спочатку до Берліна, а згодом до
табору Заксенхаузен. Там на той час перебувало

19. 19
багато діячів українського національного руху. В
останні дні життя Олега Ольжича жорстоко
допитували та піддавали нелюдським тортурам.
Відомі імена гестапівської трійки – Вольфа,
Шульца та Вірзінга, – яка допитувала та катувала
Ольжича. Вони тягали його на допити вдень і
вночі, вибиваючи з нього показання. У протоколі
останнього допиту Ольжича олівцем, який ледь
тримали опухлі пальці, було написано : «Ні про
своїх друзів, ні про свою працю в ОУН я говорити
не буду».
10 червня 1944 року після чергових допитів
митець помер. Так на тридцять сьомому році
обірвалося життя видатного сина України та
полум’яного патріота Олега Олександровича
Кандиби. 16 червня 1944 року о 16 годині
католицький єпископ Владислав Гораль із
Любліна відслужив у своїй камері заупокійну
службу Божу за Олега Ольжича. Заздалегідь про
це повідомив інших в'язнів, які в той день разом з
ним молилися за упокій душі героя.
Тіло Олега Ольжича німці спалили у
крематорії. Андрій Мельник відчайдушно
домагався, щоб прах Ольжича передали йому для
захоронення. Однак, попри обіцянку це зробити,
комендант "Заксенхаузена" Кайдель не дотримав
слова. Прах Олега Ольжича, як і прах інших

20. 20
в'язнів, відвезли на одну з німецьких фабрик з
виробництва мила. Олег Ольжич своїм героїчним
життям та жертовною смертю вказав майбутнім
поколінням шлях, яким треба йти до волі, до
розбудови держави.
Вшанування пам’яті
Анотаційна дошка
Олегові Ольжичу
на будинку № 8 на
вулиці Ольжича у
Києві

21. 21
Меморіальна дошка в Києві
на будинку № 15 на вул.
Гетьмана Павла
Скоропадського, де у 1941—
1942 роках жив Олег
Ольжич
Меморіальна дошка у
Львові на будинку № 32 на
вулиці Личаківській
Житомирська
обласна
універсальна
наукова бібліотека
імені Олега
Ольжича

22. 22
Пам'ятник
Олегові
Ольжичу на розі
вулиць Ольжича
та Перемоги в
місті Житомир.
Пам'ятник, який
відкрито
наприкінці 2017
року у сквері. Це перший пам'ятник в Україні.
Меморіальна
дошка у
Житомирі на
вулиці Ольжича

23. 23
Пам'ятка про хрещення
Олега Ольжича
(Кандиби) в Свято-
Успенській церкві
Житомира
Пам'ятна монета
на честь Олега
Ольжича
100 років від дня
народження.
Поштовий конверт
України, (2007 рік)

24. 24
Твори Олега Ольжича:
1. Дороговказ : поезії / О. Теліга, О. Ольжич. –
Київ : Фундація ім. О. Ольжича :
Видавництво ім. О. Теліги, 1994. – 46 с. : іл.
2. Ольжич, О. Вибрані твори / Олег Ольжич ;
упоряд. О. Зінкевич ; передм. Є. Сверстюка. –
Київ : Смолоскип, 2009. – 664 с. : фотоіл.,
портр.
3. Ольжич, О. Дух руїни : по сторінках історії /
Олег Ольжич ; [вступ. сл. Осипа Зінкевича] ;
післямова Івана Дзюби. – Київ : Смолоскип,
2007. – 49 с. : портр.
4. Ольжич, О. Незнаному Воякові : заповідане
живим / О. Ольжич ; [упоряд., післям. і прим.
Л. Череватенка]. – Київ : Фундація імені
О. Ольжича, 1994. – 432 с.
5. Ольжич, О. Рудько (Життєпис одного півня) :
оповідання : [для старшого дошкільного та
молодшого шкільного віку] / Олег Ольжич ;
за ред. Ростислава Радишевського ; худож.
Анатолій Фролов. – Київ : Веселка, 2006. –
32 с. : іл.

25. 25
6. Ольжич, О. [Українська історична
свідомість] ; [Дух Руїни] / Олег Ольжич ; [за
заг. ред. Л. Івшиної ; упоряд. І. Сюндюков,
М. Томак, Н. Тисячна]. – Київ : ПрАТ
«Українська прес-група», 2013. – 48 с. :
портр.
7. Ольжич, О. Цитаделя духа : [повне зібрання
творів поета, уривки із спогадів і праць про
нього] / О. Ольжич ; [впоряд., переднє слово
й прим. М. Неврлого]. – Братислава :
Словацьке педагогічне видавництво ;
Пряшев : Відділ української літератури ;
Лондон : Фундація ім. Олега Ольжича,
1991. – 244 с. : фотоіл., портр.
8. Ольжич, О. Із циклу «Камінь» : [поезії] / Олег
Ольжич // Слабошпицький М. 25
українських поетів на вигнанні. – Київ :
Ярославів Вал : Журнал "Київ", 2012. –
С. 311-322.
Про Олега Ольжича:
9. Жулинський, М. Олег Ольжич. Покликаний
Україною / Микола Жулинський //

26. 26
Українська література : творці і твори :
учням, абітурієнтам, студентам, учителям. –
Київ : Либідь, 2011. – С. 670-683.
10.Жулинський, М. Покликаний Україною :
Олег Ольжич / Микола Жулинський //
Жулинський М. Слово на сторожі нації :
літературно-критичні твори. – Київ : Укр.
письменник, 2015. – С. 60-74.
11. Жулинський, М. «…Смерть як найвищий
вінок». Життя і смерть Олега Ольжича /
Микола Жулинський // Жулинський М.
Слово на сторожі нації : літературно-
критичні твори. – Київ : Укр. письменник,
2015. – С. 56-57.
12. Коломієць, Р. Г. Олег Ольжич /
Р. Г. Коломієць ; [худ.-оформ.
Є. В. Вдовиченко]. – Харків : ЛА «Час
читати», 2021. – 128 с. : портр.
13. Лобачова, Л. Земляк – Ольжич / Людмила
Лобачова // Голос України. – 2023. – 19
серпня (№ 166). – С. 8.
14. Лук’яненко, О. Вшанування пам’яті
відомого поета : про відкриття Пам’ятної

27. 27
таблички українському поету Олегу Ольжичу
у Новограді-Волинському / Оксана
Лук’яненко // Голос України. – 2021. – 2
лютого (№ 18). – С. 9.
15. Олег Ольжич (1907-1944) // Історія
української літератури ХХ століття : у 2 кн.
Кн. 2 : Друга половина ХХ століття / за ред.
В. Г. Дончика. – Київ : Либідь. – 1998. –
С. 65-67.
16. Сарма-Соколовський, М. Герой нескореного
покоління : до 110-річчя від дня народження
Олега Ольжича (1907-1944) / М. Сарма-
Соколовський // Календар знаменних і
пам’ятних дат. – 2017. – № 3. – С. 40.
17. Слабошпицький, М. Ольжич. Ностальгія за
перемогами / М. Слабошпицький //
Слабошпицький М. 25 українських поетів на
вигнанні. – Київ : Ярославів Вал : Журнал
«Київ», 2012. – С. 294-310 : портр.
18. Сидоренко, Б. Поет з крицевим характером :
про батька й сина Ольжичів / Борис
Сидоренко // Голос України. – 2022. – 20
січня (№ 10). – С. 15.

28. 28
19. Шаповал, Ю. Олег Ольжич : розповідь про
поета, політичного діяча, археолога й
публіциста / Юрій Шаповал // Мить історії :
366 мініатюр про людей і подій. – Київ :
Парлам. вид-во, 2019. – С. 209.