Віртуальна виставка-портрет до 220-річчя від дня народження українського кобзаря «Гомер наш польовий, славетний Вересай" Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії – кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Тому під терміном «кобзарство» розуміємо митців, які грають на кобзах, бандурах, лірах, торбанах і, як правило, співають під їх супровід. Чернігівщина належала до важливих регіонів поширення кобзарства та лірництва в Україні. На цих землях існувала «чернігівська школа» кобзарства та лірництва. На цих землях жили Андрій Шут, Андрій Бешко, Андрій Гайденко, Іван Романенко, Павло Братиця, Савка Панченко, Терентій Пархоменко, Оврам Гребінь та інші. Серед історичних постатей та яскравих особистостей України ХІХ століття чільне місце займає Остап Вересай - кобзар, чиї думи про свободу та справедливість і сьогодні не втрачають своєї актуальності; людина, яка попри сліпоту з дитинства, сімдесят років поневірянь та переслідувань з боку жандармів, досягла значних результатів в народній епиці. Його постать, по праву, посіла гідне місце в історії України і заслуговує на увагу. У відділі мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей експонується книжково-інформаційна виставка «І ПРАДІДИ В СТРУНАХ БАНДУРИ ЖИВУТЬ…», яка надасть відповіді на питання «Що таке кобзарство? Хто такі кобзарі?», познайомить відвідувачів із прізвищами найбільш відомих кобзарів Чернігівської землі, біографією та творчістю Остапа Вересая. Запрошуємо всіх зацікавлених та поціновувачів кобзарського мистецтва завітати до відділу мистецтв!

1. КОБЗАРІ:
оберігачі фольклору
українців

2. Кобзарство – унікальне явище не
лише української, а і світової культури.
Його носії – кобзарі, впродовж століть
зберігали духовний генофонд народу,
будили в ньому національну
свідомість, передавали тисячолітню
мудрість, розкривали правду життя,
закликали до активності, згуртованості,
боротьби зі злом. Їх просвітницька
діяльність заборонялася, їх сотнями
нищили, прирікали на вимирання.
Разом зі знищенням кобзарів, нищився
і неоціненний духовний спадок України
– думи, історичні пісні, звичаї, мова,
знання древності та історії.
Тому під терміном «кобзарство» розуміємо митців, які грають на кобзах,
бандурах, лірах, торбанах і, як правило, співають під їх супровід. Якщо
говоримо про сучасне естрадно-концертне бандурне мистецтво, то вживаємо
термін – бандурництво чи сучасні бандуристи.

3. Кобзарі були творцями славнозвісних дум та історичних пісень, що
відображали найважливіші події життя українського народу впродовж
багатьох століть і закликали його на боротьбу проти поневолювачів. Героями
творів кобзарів ставали улюблені в народі історичні постаті: Самійло Кішка,
Байда, Маруся Богуславка, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний,
Петро Дорошенко, Іван Богун… У 1930-их роках було розгорнуто кампанію
боротьби проти українського націоналізму. Багато кобзарів були
заарештовані та й зникли безслід.

4. Історично склалися три
типи кобзарів.
Співці першого типу
виконують думи та пісні, не
вносячи у виконання
творчого елементу, тобто
співають і грають на кобзах
так, як вони навчилися від
своїх учителів.
Другий, найпоширеніший
тип — кобзарі-
імпровізатори, які щоразу
вносять у виконуваний твір
якісь зміни, що залежать
від їхнього таланту, а також
від умов і часу виконання
твору.
До третього типу
належать кобзарі-творці
власних пісенних творів.

5. Ставлення до кобзарів в народі було
особливим.
В українському фольклорі назавжди
закарбувався образ козака Мамая –
умілого воїна, бандуриста. Образ
Мамая – це втілення непоборності
українського народу.
Ще один тип кобзаря – сліпий дідусь, який
зберігає пам’ять багатьох поколінь і втілює в
собі мудрість українського народу.
Значну роль в розвитку дум, як жанру, який
оспівував хоробрість запорізьких козаків,
відіграли співочі братства, які об’єднували
кобзарів і лірників.

6. Мистецтву грі на бандурі зараз
приділяється більше уваги. У неї
з’явились нові можливості. На цьому
музичному інструменті виконуються
складні твори української і зарубіжної
класики.
Та не перевелись ще
кобзарі, які співають
старі й нові пісні. Зараз
знову звучить кобза,
ліра, бандура. В них
мудрість і душа народу.
Для нас їх зберегли
кобзарі.

7. Чернігівщина належала до
важливих регіонів поширення
кобзарства та лірництва в Україні.
На цих землях існувала
«чернігівська школа» кобзарства
та лірництва. На цих землях жили
Андрій Шут, Андрій Бешко,
Андрій Гайденко, Іван
Романенко, Павло Братиця,
Савка Панченко, Терентій
Пархоменко, Оврам Гребінь та
інші.
Інструменти, якими користувалися
чернігівські кобзарі, мало
відрізнялися від старосвітських
бандур кобзарів інших районів,
але завдяки способу тримання
бандури, технічні можливості
виконавців були відмінними. Це
вплинуло на інструментальний
супровід.

8. Чернігівські кобзарі:
Семен Зезуля,
Дем’ян Симоненко,
Петро Сіроштан,
Андрій Шут,
Петро Ткаченко.

9. до 220-річчя від дня народження
українського кобзаря, виконавця народних дум,
історичних, побутових, жартівливих та

10. Серед історичних постатей та яскравих особистостей України ХІХ століття
чільне місце займає Остап Вересай - кобзар, чиї думи про свободу та
справедливість і сьогодні не втрачають своєї актуальності; людина, яка попри
сліпоту з дитинства, сімдесят років поневірянь та переслідувань з боку
жандармів, досягла значних результатів в народній епиці. Його постать, по
праву, посіла гідне місце в історії України і заслуговує на увагу.
ОСТАП МИКИТОВИЧ ВЕРЕСАЙ
(повуличному — Радчишин)
народився 1803 року в селі
Калюжинці Прилуцького повіту
Полтавської губернії (нині
Прилуцького району
Чернігівської області) в сім’ї
кріпака. Батько Остапа був
незрячим і заробляв на життя
грою на скрипці, ніколи не падав
духом. Майстерно виконувані
Микитою Григоровичем на
скрипці народні мелодії з
дитинства запали в душу
Остапові.

11. У чотирирічному віці Остап теж
втратив зір і, щоб не сумувати й не
скиглити, весь вільний час
присвячував музиці й співам. Маючи
гарний голос (тенор) та досконалий
слух, Остап швидко опанував
кобзарське мистецтво.
Вибір на користь кобзи не випадковий, цьому сприяла зустріч Остапа на
ярмарку в Ромнах з Юхимом Андріяшівським, який став його першим
учителем, поводирем, наставником і другом. Їх дует мав на той час
шалений успіх на території сучасної Полтавщини (об’їздили Лубни,
Кременчук, Хорол, Лохвицю).
Після смерті Андріяшівського Остап деякий час навчався в кобзаря
Семена Кошового з села Голінки, після нього — у лірника Ничипора
Коляди, далі повернувся в Калюжинці й продовжив навчання самотужки. З
Калюжинець переїхав до села Сокиринці Прилуцького повіту.
Так, від одного кобзаря до іншого, торував шлях у науку Остап Вересай і
сам став кобзарем.

12. Кобзар Лабза (як почали називати Вересая) володів могутніми мистецькими
засобами впливу на слухача й намагався нести в народ лише високі етичні
норми і правила, вироблені українцями впродовж багатьох віків, дарувати
позитивні емоції, знаходити саме ті слова, яких від нього чекали.
У репертуарі співця були
думи: "Як три брати з
Азова втікали", "Невольники
на каторзі", "Буря на
Чорному морі", "Бідна вдова
і три сини", "Вітчим",
"Хведір безродний,
бездольний", "Сокіл і
соколя", "Сестра і брат",
"Івась Коновченко,
Вдовиченко"; сатиричні та
гумористичні пісні: "Щиголь",
"Дворянка", "Кисіль", "Хома і
Ярема", "Бугай" тощо, а
також багато жебранок,
побутових і танцювальних
пісень та творів релігійного
змісту.

13. Найбільшою популярністю
користувалася на той час дума
"Про правду й неправду".
Іван Франко підкреслював, що
ця пісня в тогочасному житті
набула великого соціального
звучання, і саме через неї
Остапові Вересаю доводилося
не раз зазнавати переслідувань
від жандармів.
"Як у ярмарку станеш її
співати, то пани й обійдуть,
вони її не люблять. Тепер
більше брехнею живуть. Зате
люди люблять цю пісню. Як
ходиш по селу та заспіваєш, то
много людей плачуть", -
розповідав кобзар художникові
Левові Жемчужнікову.
Жемчужніков Л.
Жебраки. Сліпий бандурист з
містечка Седнева. 1861

14. У вересні 1873 р. Остапа Вересая
запросили до Києва для участі в
позачерговому прилюдному
засіданні географічного
товариства. Розгорнуту
характеристику музичних
особливостей дум і пісень, які
виконував Вересай, дав у своєму
виступі Микола Лисенко. Видатний
український композитор вважав
кобзаря одним з відживаючих
виразників внутрішнього
естетичного життя народу, високо
оцінюючи його майстерність, силу
експресії, самобутність музичної
форми, "яка щодо оригінальності
не має суперників”. Виступ
талановитого музики став
справжньою подією.

15. Остап Вересай брав участь у концертах на
Археологічному з’їзді в Києві, співав разом із
хором під керівництвом Миколи Лисенка в
будинку Михайла Старицького, а в лютому-
березні 1875 р. - у Петербурзі на засіданні
етнографічного відділу географічного товариства,
Слов’янського благодійного комітету, у Музеї
етнографії та старожитностей, у Соляному
містечку, у Клубі художників на сніданку,
влаштованому на пошану пам'яті Т. Шевченка, у
Зимовому палаці - у переповненій залі понад 700
осіб слухали спів кобзаря Лабзи.

16. Дорогою додому після тріумфальних
концертів в Петербурзі Остап потрапив у
Прилуках до в'язниці за виконання своєї
найпопулярнішої соціально загостреної пісні
"Про правду й неправду". В той час майже в
усіх містечках Лівобережної України було
заборонено грати й співати.
Жандарми знали, який сильний вплив мав
на людей Остап Вересай. Тому майже кожен
виступ закінчувався його ув’язненням. Такі
арешти були не новиною для кобзаря, та
цього разу співця врятувала табакерка, яку
відтоді він називав жартівливо своїм
"пачпортом".
У своїх спогадах Вересай згадував: “Піду на
базар у Києві, граю, – аж тут поліцай…
Хоче забрати в участок. Я вийму
табакерку, а він читає на ній: «Кобзареві
Остапові Вересаєві од великих князів Сергія
і Павла Олександровичів 4 березня 1875 р».
Поліцай поверне табакерку і мовчки відійде:
“Не можна його прогнати, він має
табакерку з царською короною”.

17. Була в житті пісняра й
незабутня символічна
зустріч з Кобзарем -
"братом Тарасом".
Тарас Шевченко
відвідав старого
Остапа Вересая в
Сокиринцях і
подарував йому свій
"Кобзар",
власноручно
написавши: "Брату
Остапу від Т.
Шевченка".
Завдяки своєму таланту Остап Вересай збуджував у слухачів почуття поваги
до своєї історії, високі естетичні та патріотичні почуття. Це добре розуміли Т.
Шевченко, П. Куліш, І. Карпенко-Карий, М. Лисенко, О. Русов, П. Чубинський,
які пропагували творчість Вересая, опікувалися його долею. Іноземним
приїжджим, які слухали Остапа Вересая, українські пісні у його талановитому
виконанні відкрили досі незнану Україну, душу її народу, її історію.

18. Майстерність Остапа Вересая
прислужилася йому і в
особистому житті. Після
навчання Вересай надумав
оженитися.
Перша наречена втекла з-під
вінця. За вінчання з другою піп
правив нечувану суму — 6
рублів. Із третьої спроби
одружився й мав дочку Мотрю.
Овдовівши, Вересай віддав
дочку за теслю Аврама. Зять
виявився п’яницею, проте мав
милість при панському дворі.
Через сварку із ним, Вересая
ледь не закували в "бики" —
кайдани, прикріплені до стіни,
тому кобзар мусив покинути
хату й тікати із села "походом на
ярмарок".

19. Через деякий час потрапив до села
Сокиринці, яке належало поміщикам
Ґалаґанам. Тут жила вдова Пріська
Сенчук. Знав її ще дівчиною — бувала
на вечорницях, де він грав. Співуха й
танцюристка Пріська ще тоді припала
йому до душі. Тепер довідався, що
вийшла заміж, швидко овдовіла,
залишилася зі сліпою донькою й
малим сином. Став Вересай її сватати,
"щоб було кому доглядать". Після
семи років сватання таки погодилася
вийти за Вересая, щоб "де-небудь,
бува, у шинку не вбили". Повінчалися
за четвертак. На зиму Вересай збирав
8 пудів хліба (пуд — 16 кг) та 8 мірок
сухарів (мірка дорівнювала 16–25 кг).
Дружина розповідала, що був він
ощадливим, навіть скупим, і гульнути
не любив. Подружжя проживало
переважно у селі Сокиринці
Прилуцького повіту.

20. Попри всі умовляння друзів-
фольклористів, старий кобзар
довго не наважувався стати
майстром, передавати свою
майстерність молодим. Тільки
на схилі життя Остап
Микитович взяв до себе учнів:
Василя Бублика з Никонівки,
Ярохтея та Данила Янгола з
Березівки, Антона Негрія з
Калюжинців, які майже всі рано
повмирали, але згодом "школа”
поповнилася, кобзарське
мистецтво не загинуло, не
припинилася традиція.

21. Помер народний співець у квітні
1890 року. Проводжали його в
останню путь усім селом, укривши
могилу живими квітами й
поставивши скромний дубовий
хрест з написом "Остап Вересай.
87 лет от роду”. Шлях до цього
дорогого для українців місця ніколи
не забувався. "Останній співець ко-
зацької минувшості України",
ставши легендою за життя,
залишився навіки на рідній землі.

22. На знак великої народної любові та з нагоди 150-річчя від дня
народження Остапа Вересая 21 червня 1953 року в Сокиринцях
відбулися урочистості, на яких виступив Максим Рильський. У травні
1959 року було відкрито музей Вересая, а 1978 року — пам’ятник,
створений скульптором І. Коломійцем.

23. З 1988 року на батьківщині кобзаря
проходив Всеукраїнський фестиваль
кобзарського мистецтва
«ВЕРЕСАЄВЕ СВЯТО», який є
продовженням кращих традицій
українського кобзарства.

24. У відділі мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей
експонується книжково-інформаційна виставка
«І ПРАДІДИ В СТРУНАХ БАНДУРИ ЖИВУТЬ…»,
яка надасть відповіді на питання «Що таке кобзарство? Хто такі кобзарі?»,
познайомить відвідувачів із прізвищами найбільш відомих кобзарів
Чернігівської землі, біографією та творчістю Остапа Вересая.
Запрошуємо всіх зацікавлених та поціновувачів кобзарського мистецтва
завітати до відділу мистецтв!