До уваги поціновувачів прекрасного відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей пропонує «Мистецький бібліо-календар. Лютий 2024 року», до якого увійшли матеріали про життя та творчість відомих митців – ювілярів цього місяця.

2. БАСОВ ЯКІВ
ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1914-2004) -
український художник. Заслужений
художник УРСР, Народний художник
України, лауреат державної премії
Криму, почесний громадянин міста
Алупка
Майбутній митець народився у
Сімферополі.
Художню освіту спочатку
здобув у рідному місті у студії
Миколи Самокиша.
Учасник Другої світової війни.
На цей час образотворчість
Басову довелося відкласти.
Пізніше художник пояснював:
«Під час війни я не зробив
жодного мазка – було
блюзнірсько писати, коли йде
війна. Адже я не уявляв собі
живопису іншого, крім сонця».
Після війни митець повернувся
до Криму.
Яків Басов помер 16 березня
2004 року в Алупці на 91-му
році життя.

3. Творчість Басова можна поділити
на дві рівноцінні частини.
До 60-х - це переважно мальовничі
роботи - визнаний майстер
образотворчого мистецтва більшу
перевагу віддавав акварелі. Друга
частина творчості художника – це
мистецтво, присвячене Криму.
Мистецтвознавці невипадково називають Якова Басова «поетом акварелі» і
«співаком Криму». Більшість його творів - це кримські краєвиди, море, гори,
рибальські судна, портрети кримчан, південні натюрморти. Усі вони немов
просякнуті сонцем і радісним сприйняттям навколишнього світу. Майстер
зізнавався: «Я – кримський художник. Жодних причин, пояснень, чому я так
подумав – просто Крим у мені, і я сам – Крим».
Понад півстоліття Яків Басов натхненно працював у своїй майстерні в місті
Алупка. 1997 року на основі колекції картин, подарованих місту, відкрито
Алупкинський музей живопису.

4. Серед робіт видатного майстра
кримського пейзажу є також і
далекі «північні» краєвиди. Всі
вони по-своєму яскраві, по-
справжньому живі, емоційно
відкриті глядачеві і дарують йому
справжню радість.
Понад 600 робіт були передані
художником різним музеям
Криму, понад 100 робіт
знаходяться в збірках 42 музеїв
України і за кордоном, та у
багатьох приватних колекціях
Басов – учасник персональних та
збірних виставок по всьому світу:
США, Німеччина, Австрія, Італія,
Іспанія, Бельгія, Норвегія,
Нідерланди, Канада, Японія,
Польща, Україна та інші країни.

5. ЯКОБ ЛЮДВІГ ФЕЛІКС
МЕНДЕЛЬСОН-БАРТОЛЬДІ
(1809-1847) - німецький
композитор, піаніст, диригент та
педагог. Один з найвизначніших
представників німецького
романтизму. Засновник художнього
напряму «Лейпцігська школа»
Композитор народився у Гамбурзі
(Німеччина) в родині банкіра
Абрагама Мендельсона. Батько з
матір’ю прийняли християнство, і
діти були хрещені під прізвищем
Мендельсон-Бартольді.
У 1812 році сім’я переїжджає до
Берліна.
Вже в дев’ять років Мендельсон
успішно виступив як піаніст, а
роком пізніше в Берліні відбувся
його вокальний дебют. До цього ж
часу належать перші серйозні
композиторські експерименти.
Композитор навчався в
Університеті Берліна.
Ще в Хоровій академії Фелікс
освоїв професію диригента і
здійснив постановку «Страстей за
Матвієм» (Йоганн Бах).

6. У 1833 році Фелікса Мендельсона
взяли на посаду диригента Рейнського
Музичного фестивалю в
Дюссельдорфі. Через 2 роки він почав
диригентську діяльність в Лейпцигу.
Фелікс Мендельсон в 1843 році
заснував Лейпцизьку Консерваторію
Музики. У Німеччині це був перший
навчальний закладу подібного роду.
Через рік композитор провів у Лондоні
5 філармонійних концертів.
Здоров’я композитора поступово
стало погіршуватися. Особливо його
вразила смерть сестри Фанні. З метою
оздоровитися він вирішив
відправитися до Швейцарії, але це не
допомогло. Повернувшись назад в
Лейпциг, у віці 38 років Фелікс
Мендельсон помер.

7. Композитор є автором 12 симфоній для оркестру, музики до п’єси
«Лорелея», до трагедії «Едіп», «Антігонa», комедії «Сон в літню ніч», що
включає найвідоміший твір Мендельсона «Весільний марш».
Велику популярність «Весільний марш» Мендельсона набув тільки після
смерті композитора: його виконали 25 січня 1858 року на весіллі
прусського принца Фрідріха ІІІ, який був племінником Фрідріха Вільгельма
IV, і англійської принцеси Вікторії Аделаїди Марії Луїзи, старшої дочки
королеви Вікторії. Марш обезсмертив ім'я Мендельсона: сьогодні
практично жодне весілля не обходиться без урочистого звучання його
мелодії.

8. ГАЙДАМАКА ДМИТРО АБРАМОВИЧ
(справжнє прізвище ВЕРТЕПОВ; 1864-
1936) — український актор, режисер і
антрепренер. Один з учнів та соратників
Марка Кропивницького
Батько Дмитра - Абрам Семенович
Вертепов був полтавським козаком,
полковником терського козачого війська.
Саме тому Абрам Семенович бачив свого
сина у майбутньому з козацькими
відзнаками і відправив його військовим
слухачем у москву. Та Дмитро там
недовчився і повернувся додому.
Дмитро встиг відслужити військову
службу, але приїзд до Владикавказу
українських акторів назавжди змінив його
долю.

9. У 1891 році Дмитро Вертепов вступив
до трупи М.Л. Кропивницького хористом.
Працював в ній до 1893 року та поїхав з
трупою Деркача у Францію.
Повернувшись з-за кордону Дмитро
Абрамович знову за пропозицією Марка
Лукича вступив до його трупи.
Працюючи з М.Л.Кропивницьким, він
став активним послідовником
режисерської системи майстра.
У 1896 році Дмитро Абрамович
Вертепов створив свою театральну
трупу разом із дружиною Юлією
Степанівною Шостаківською, однією з
кращих актрис того часу на Україні. В
театральному колі Дмитро Вертепов
став відомим як Гайдамака (з
Шевченка). Разом із трупою вони
успішно гастролювали Україною.

10. Дмитро Вертепов зберіг традиції театру
корифеїв та проніс їх через роки. Після
революції він організував 1-ий
Український «радянський театр» в
Єлисаветграді (місто Кропивницький).
Напевно, театр благополучно дожив би й
до наших днів, але мав нещастя
настільки сподобатися будьонівцям, що
ті, покидаючи місто, вирішили не
розлучатись з улюбленими акторами.
Голод і нездужання найменшої доньки Клавдії змусили сім’ю переїхати у
велике українське село Мала Виска, де Гайдамака організував народний
театр. Восени 1923 року Дмитро Абрамович з родиною від’їжджає з
Малої Виски до трупи М.М. Орловського. Гастролює майже всією
Україною, а згодом приїздить до Дніпропетровська. Тут Гайдамака став
головним режисером театру Музичної комедії ім. Т. Шевченка, де і
пропрацював до самої смерті. Помер Дмитро Вертепов-Гайдамака у
1936 році.

11. ЯРЕМЕНКО ГНАТ ГАВРИЛОВИЧ (1874-
1915) - український маляр і графік
В образотворчому мистецтві кін. ХІХ -
початку ХХ ст. творчість Гната
Гавриловича Яременка була явищем
помітним, цікавим і своєрідним, але
остаточно ще не вивченим до цього
часу.
Народився Г.Г. Яременко у Бахмачі
Конотопського повіту (нині містечко
Чернігівської області) у бідній козацькій
родині.
Батьки займались сільським господарством і ледве зводили кінці з кінцями.
Гнат був дванадцятою дитиною, і тому йому дозволялося більше, ніж
іншим дітям родини. Проявляючи потяг до малювання, хлопчик цікавився
книгами, його вражали ікони в домі батьків. Згодом, коли підріс, бажання
малювати стало ще більшим.

12. Яременко навчався у Київській школі
малювання, заснованій у 1875 р. випускником
Академії мистецтв М. Мурашком.
У 1895 році, закінчивши Київську школу
малювання, Гнат у складі найкращих учнів був
рекомендований на навчання до Петербурзької
Академії мистецтв. Склавши з успіхом іспити,
хлопець був зарахований до учбового закладу
лише вільним слухачем, бо не мав загальної
освіти. У 1897 році навчання було перервано за
відсутністю коштів. І тільки у грудні 1900 року
Рада Академії дозволила йому продовжити
здобувати освіту.
Провчився в Петербурзі Гнат Гаврилович до
1904 року.
За цей час він багато працював.

13. Після закінчення Академії мистецтв Г.
Яременко дістав запрошення на роботу в
Мінське комерційне училище. За дев’ять років
прожив Гнат Гаврилович у білоруському місті.
У 1913 р. повернувся на Україну і деякий час
працював викладачем графічних мистецтв у
Сумському комерційному училищі.
Постійні нестатки, непосильна праця підірвали
здоров’я художника.
Художник залишив після себе велику
спадщину. Із щоденника, який знаходиться в
Конотопському краєзнавчому музеї, відомо, що
ним було написано 144 роботи, 86 з них -
релігійного змісту.
Частину шедеврів нині можна побачити у
Чернігівському, Конотопському, Сумському
художніх музеях.

14. Освіту здобував у Бердичівському ремісничому училищі та Жмеринській
залізничній профшколі. У 1932 році був направлений на навчання до
московського інституту залізничного транспорту.
Проте, у москві Віктор Іванов здав документи до Всеросійського державного
інституту кінематографії (ВДІК), який з відзнакою закінчив у 1936 році.
Кіномистецтву навчався у С. М. Ейзенштейна. У 1936–1942 рр. працював
асистентом режисера на кіностудії ім. О. П. Довженка. Після початку Другої
світової був евакуйований до Ашгабату, де випускав так звані бойові
кінозбірники.
ІВАНОВ ВІКТОР МИХАЙЛОВИЧ
(1909-1981) - український кінорежисер,
сценарист, письменник.
Віктор Іванов народився у м. Козятин
(Вінницька область) у родині військового
фельдшера та домогосподарки. Під час
епідемії холери у 1919 році батько, рятуючи
хворих, сам заразився і помер, лишивши
дружину з трьома дітьми. Щоб
прогодуватися, Віктор у 13 років
влаштовується працювати розсильним.

15. Відправки на фронт він таки добився, отримавши благословення від
Олександра Довженка. Війну пройшов командиром взводу
вогнеметників, воював під Сталінградом, форсував Дніпро, Букринський
плацдарм, першим «розписався» кулеметною чергою на воротах
кіностудії Довженка, коли звільняли Київ. Був двічі поранений, важко
контужений, комісований за станом здоров’я.
Але в роботі, як інваліду,
на Київській кіностудії
йому було відмовлено,
тому після закінчення
війни продовжував свою
режисерську діяльність на
кіностудіях поза Україною.
Лише в 1950 році він
повернувся до кіностудії
Довженка, де
пропрацював до самої
смерті.

16. На Київській кіностудії було знято його найвідоміші стрічки: «Шельменко-
денщик», «Сто тисяч», «Олекса Довбуш», «Бджоли і люди», «Ключі від
неба», «Непосиди», «Вулиця 13 тополь», «Веселі Жабокричі». І комедія «За
двома зайцями» (1962), яка побила всі рекорди касовості і зробила зірками
Маргариту Криніцину, Наталю Наум, Таїсію Литвиненко та інших акторів.
Також у фільмі знімалися відомі на той час актори Олег Борисов, Нонна
Копержинська, Микола Яковченко. В оригіналі фільм було знято українською
мовою.
Крім кінематографа, Віктор Іванов
захоплювався літературою, особливо
дитячою. З 1956 року – член Спілки
письменників України.
Попри талант, йому до кінця життя
довелося боротися з чиновницькою
бюрократією. Це позначалося на
здоров’ї: переживши два інфаркти,
Віктор Іванов помер у 1981 році.
Офіційне визнання прийшло уже після
смерті: у 1999 році режисерові було
присвоєно Державну премію імені
Довженка (посмертно).

17. П'єр Роде народився у місті Бордо у Франції.
З шести років почав займатися на скрипці у
місцевого музиканта Андре Жозефа Фовеля
(старшого). У віці 14 років його сім'я
переїхала до Парижа, де йому безкоштовно
давав уроки відомий італійський скрипаль
Джованні Баттіста Віотті, захоплений
талантом Роде.
В 1790 він вперше виступив на відкритому
концерті в Парижі, де отримав громадське
визнання. У тому ж році Роде почав
працювати в театрі Фейдо як
концертмейстер других скрипок.
У 1794 році музикант вперше вирушив на
гастролі, виступивши в Гамбурзі та Берліні.
Проте, на батьківщину музикант повернувся
лише в 1800 році.
П'ЄР РОДЕ (1774-1830) - французький скрипаль і композитор.

18. Роде був солістом Паризької опери, також служив солістом інструментальної
капели при дворі Наполеона I. У 1804-1809 роках П'єр жив на росії, як
придворний скрипаль. Але через важкий клімат Роде змушений переїхати
назад до Парижа, де його нові твори були сприйняті досить прохолодно.
Смаки парижан змінилися, і «класичний» стиль Роде перестав відповідати їх
запитам. Почалася епоха захоплення інструментальною віртуозністю –
епоха романтизму.
Невдача зломила Роде. Схоже, саме ці виступи нанесли йому непоправну
психічну травму. Від неї музикант так і не оправився до кінця життя. До 1811
року він грає лише в домашньому колі з давніми друзями – Байо і Ламаром.
У 1811 році музикант вирушив у турне
Німеччиною та Австрією. Проте виступи Роде
не мали колишнього успіху, через що скрипаль
на п'ятнадцять років порвав із мистецтвом.
Тільки 1828 року музикант дав концерт у
Парижі, який зазнав невдачі. Це призвело до
тяжкої хвороби, а потім до паралічу П'єра
Роде.
Після дворічної хвороби П’єр Роде помер у
містечку Шато де Бурбон біля Дамазона.

19. Роде успадкував стиль свого відомого вчителя -
Джованні Баттіста Віотті, надавши йому більше
м'якості та ніжного почуття. Широко
використовував портаменто. Разом із Родольфом
Крейцером та П'єром Байо Роде брав участь у
написанні знаменитої скрипкової «Школи
Паризької консерваторії» , яка стала класичним
посібником для навчання.
Музикант також виконував камерну музику, але
основу його репертуару було сформовано
концертами вчителя, які стали прообразом його
власних концертів.
Всього П'єр Роде написав 13 концертів для скрипки та безліч інших творів
для цього інструменту. Незважаючи на те, що композитор вплинув на
розвиток романтичних концертів, його твори в даний час виконуються
досить рідко.
Незважаючи на порівняно короткий період творчого розквіту, виконавська
діяльність Роде залишила глибокий слід у французькому і світовому
музичному мистецтві.

20. ФЛАЕРТІ, РОБЕРТ ДЖОЗЕФ
(1884-1951) - канадсько-
американський кінодокументаліст,
режисер, родоначальник
документального кіно. За
походженням - ірландець
Роберт Джозеф Флаерті народився в Айрон-Маунтін, штат Мічіган. Коли
його батьки переїхали до північної частини Онтаріо, батько, гірський
інженер, часто брав Роберта в експедиції, де хлопчик жив серед
старателів, мисливців, індіанців. Він успішно закінчив Мічиганський
гірничий коледж. Потім навчався у Вищому канадському коледжі в Торонто.
У 1910 році Флаерті відправився в експедицію на північ Канади. У районі
затоки Хадсона він уперше зустрівся із ескімосами. Їхній побут, поведінка,
звичаї, одяг вразили молодого шукача. З цього моменту він постійно їздить
в експедиції на Північ, а в 1913 році бере з собою кінокамеру. Роберт
прожив із ескімосами п'ятнадцять місяців у 1920–1921 роках у районі порту
Гурон (Гудзонова затока), знімаючи фільм, героєм якого став ескімос Нанук.

21. Закінчивши свій перший повнометражний фільм, Флаерті довго не міг знайти
покупця. Лише з 1922 року фільм «Нанук з Півночі» розпочав свою подорож
екранами світу. Фільм демонструвався в Лондоні та Парижі, справив
сенсацію у Німеччині, Італії та скандинавських країнах. Успіх у публіки
виявився настільки значним, що у всьому світі з'явилися солодощі та
шоколадне морозиво «Нанук» (Європа), «Ескімо» (срср, Франція),
«Ескімопай» (США, Великобританія).
Величезний успіх «Нанука з Півночі» визначив розвиток документального
кіно у всьому світі та вплинув на кінематографістів усіх країн.
На жаль, Нанук не дізнався про свою світову славу - він загинув з голоду в
крижаній пустелі незадовго до прем'єри фільму.

22. Після величезного
міжнародного успіху «Нанука з
Півночі» Флаерті було
запрошено до «Парамаунту».
Студія фінансувала експедицію
на один із островів у південній
частині Тихого океану. На
острові він із родиною провів
близько двох років (1923–1924).
Та створив фільм "Моана"
(відомий під назвою "Моана
Південних морів").
1932 року Флаерті разом із дружиною
оселився на одному з Аранських
островів. Про цей суворий край,
розташований біля берегів Ірландії, про
самовіддану боротьбу людей з морем,
вітрами та безплідністю землі режисер
розповів у своєму фільмі «Людина з
Арана», який отримав першу премію на
Міжнародному кінофестивалі у Венеції
(1934). Для Флаерті робота над цією
картиною знаменувала набуття пори
творчого розквіту.

23. 1935 року Флаерті вирушає до південної Індії, де
разом із Золтаном Кордою знімає ігрову картину
«Маленький погонич слонів» за мотивами новели
Кіплінга. У 1939 році подружжя Флаерті повернулося
з далеких мандрівок до Нью-Йорка. З початком ІІ
світової війни у США змінилася політична ситуація. І
коли Флаерті у 1941 році закінчив фільм «Земля»,
урядові органи дозволили показати його лише один
раз у Музеї сучасного мистецтва.
Фільм «Луїзіанська історія» (1948) знімався на замовлення нафтової
компанії. Режисеру було надано повну свободу вибору місця зйомки та
сюжету картини. Комунікабельний, привабливий, добрий, Флаерті був
уособленням чистоти, чесності та шляхетності, уособленням тих якостей, які
він все життя шукав і знаходив у своїх героях.
У січні 1951 року Гільдія кіносценаристів влаштувала у нью-йоркському
Музеї сучасного мистецтва ретроспективу фільмів Флаерті. Друзі багатьох
країн світу надіслали йому вітальні телеграми.
Флаерті сповнений всіляких планів: зняти фільм на Гавайських островах,
вирушити у подорож навколо світу. Але 23 липня 1951 року Роберта Флаерті
не стало.

24. АЛЬБЕРТІ, ЛЕОН-БАТТІСТА (1404-
1472) - італійський архітектор, учений,
письменник-гуманіст, художник, музикант,
брав активну участь у спорудженні церков,
палаців (Флоренція, Ріміні, Мантуа).
Представник раннього Відродження. Писав
латинською та італійською мовами
Походив зі знатної родини політичних вигнанців з Флоренції. Навчався
спершу в м. Падуї, потім у Болонському університеті, де 1428 року отримав
ступінь доктора канонічного права. З 1428 року періодично мешкав у м.
Флоренції, де став учнем Ф. Брунеллескі, родоначальника архітектурної
стилістики раннього Відродження. Досліджував архітектурні пам’ятки
античного Риму. Протягом 1432–1464 рр. був службовцем папської курії в м.
Римі та паралельно займався теорією архітектури, живопису, скульптури,
музики, криптографії, математикою, письменницькою працею та
архітектурною практикою.

25. Біографія Альберті відома як історія
першого архітектора, який заперечував
доцільність використання класичних
порядків під час епохи Ренесансу. Його
церковні роботи включають екстер’єри
церков Сан-Франческо в Ріміні (початок
покладено в 1451 р.), Сан-Андре в
Мантуа (виконано в 1470 р.), а також
частково фасад церкви Санта-Марія
Новела у Флоренції (1458-1470 рр.).
На фасаді палацу Руччелаї у Флоренції
(1452-1470 рр.) Альберті розташував
класичні елементи архітектури ярусами,
злегка наклавши ряди один на інший. Так
архітектор надав будівлі схожість з
римським Колізеєм.

26. Автор теоретичних трактатів: «Про живопис», «Про статую».
Був прихильником розвитку прози народною італійською мовою. Серед
літературних творів Альберті: комедія «Філодокс», сатиричний роман-
трактат «Мом», збірка байок і алегорій «Застільні бесіди», присвячені
проблемам етики й виховання трактати «Про родину»,
«Першосвященник», «Теодженіо» тощо.
Леон Баттіста
Альберті написав
кілька трактатів,
пов’язаних з
мистецтвом. Його
трактат «10 книг про
архітектуру»
написаний в 1450 році,
став першою
друкованою книгою та
найвпливовішою
роботою з архітектури
доби Відродження.

27. МІКЕЛАНДЖЕЛО ДІ ФРАНЧЕСКО ДІ НЕРІ ДІ МІНІАТО ДЕЛЬ
СЕРА І ЛОДОВІКО ДІ ЛЕОНАРДО ДІ БУОНАРРОТІ СІМОНІ
(відомий як МІКЕЛАНДЖЕЛО або МІКЕЛЯНДЖЕЛО; 1475-1564) —
італійський скульптор, художник, архітектор, поет та інженер. Його твори
вважалися найвищими досягненнями мистецтва Відродження ще за
життя самого майстра.
Коли він був зовсім маленьким, його мама
захворіла, тому за малюком доглядала родина
каменярів. Пізніше Мікеланджело говорив, що
навчився створювати кам'яні скульптури саме
завдяки цим людям.
Дитинство Мікеланджело пройшло у Флоренції.
У 13 років він став учнем художника, але
найбільше любив займатися скульптурою. Крім
того, художник робив розтини, щоб подивитися,
як влаштовані м'язи людини. Ці знання
допомогли йому висікати з каменя фігури, дуже
схожі на живих людей.

28. У 26 років Мікеланджело взявся
за роботу знаменитої статуї
Давида. Через три роки статуя
була готова. У 1504 році на
площі його рідного міста
Флоренції була встановлена
п'ятиметрова скульптура
«Давида», зроблена ним як
образ бійця за свободу.
Цікавий факт, що скульптура «Пієта»
— єдина робота, підписана
художником. Він випадково
підслухав розмову про те, ніби цю
скульптуру створив інший художник.
Тієї ж ночі майстер прокрався до
творіння і вигравіював на ньому своє
ім'я.

29. У 1508 році Мікеланджело
розпочав розпис стелі
Сикстинської капели в
Римі. Розпис зайняв цілих
чотири роки. Працював
Мікеланджело без
помічників.
Працюючи під стелею, він
не роззувався місяцями,
навіть спав у взутті! Від
надмірного напруження і
перевтоми його очі майже
перестали бачити.
Під час розпису стін і стель Мікеланджело застосовував так звану техніку
фрески — живопис на сирій штукатурці. Штукатурка швидко вбирала в себе
фарби. Щоб домогтися бажаних результатів, митцю доводилося працювати
дуже поспішно.

30. Мікеланджело був ще й чудовим архітектором. Він завершив будівництво
найбільшого у світі собору Святого Петра у Римі.
Одна з чудових робіт Мікеланджело — гробниця папи Юлія II. Її
прикрашають красиві мармурові статуї. Одна з них — велична постать
біблійного мудреця Мойсея і статуї двох полонених юнаків. Мікеланджело
Буонарроті у свої неперевершені роботи вносив мужність, красу і силу
людини. Своїм мистецтвом, стверджуючи свободу і людську красу, він довів
свою щиру любов до людей.

31. РЕВУЦЬКИЙ ЛЕВКО
МИКОЛАЙОВИЧ (1889-1977) –
український композитор, педагог,
піаніст, музично-громадський діяч,
один з найвидатніших музичних
діячів ХХ століття. Він залишив по
собі не лише творчу спадщину, але
й численних учнів.
Зростаючи у творчій атмосфері, Левко Ревуцький дуже рано виявив
музичний талант. З п’яти років навчався грі на фортепіано. Хлопчина мав
абсолютний слух , за що його жартома називали «камертоном». 1903 року
юнак вступив до київської гімназії,а через рік – до новоствореної музичної
школи Л. Лисенка.
Трагічним став для Левка 1906 рік – раптово помер батько, а згодом
мама. За порадою старшого брата Дмитра юнак вступає до Київського
університету на юридичний факультет та одночасно у музичне училище
РМТ. З 1913 року навчається у Київській консерваторії у Р. Глієра, під
керівництвом якого пише свої твори: сонату h-moll, Перший концерт, три
прелюдії, Першу симфонію.

32. Перша світова війна змінила плани
Л.Ревуцького. Він достроково складає випускні
іспити і його забирають на фронт.
Після демобілізації Л.Ревуцький живе і працює в
Києві, Іржавці, Прилуках, але не полишає
композиції – створює обробки народних пісень,
кантату-поему «Хустина» на сл. Т. Шевченка та
інші.
Лише в 1924 році Л.Ревуцькому вдається
переїхати з родиною до Києва і зайняти посаду
викладача музично-теоретичних предметів у
Київській консерваторії. За декілька років
композитор написав фортепіанні прелюдії,
романси, хори, масові пісні та твори для дітей.
Найвизначнішим твором композитора у 20-х
роках була Друга симфонія. Симфонію визнали
як перший національний твір у цьому жанрі.
Свій Другий фортепіанний концерт Л.Ревуцький
писав протягом шести років (1928-1934) і назвав
його «Поемою змагання».

33. У повоєнні роки Л.Ревуцький створив лише кілька творів, і один з них – «Ода
пісні» - присвятив своєму брату Дмитру. В 50-х роках композитор редагував
твори свого вчителя М.Лисенка, зокрема, з М.Рильським і Б.Лятошинським
оновив оригінальний музичний текст опери «Тарас Бульба», дописав ряд
сцен та увертюру, яка стала за словами музикознавця В.Кузик «Музичним
титулом України».
Майже 40 років свого життя Л.Ревуцький віддав педагогічній діяльності. У
його класі навчалося понад 50 композиторів: А.Філіпенко, брати Майбороди,
М.Дремлюга, В.Кирейко, Л.Грабовський та інші.
В роки ІІ світової війни
композитор з родиною
перебував у Ташкенті.
Рукописи багатьох його
творів були втрачені у
1942 році. Тож
Л.Ревуцькому довелося
поновлювати їх.

34. НІЛУС ПЕТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1869-1943) - художник, художній
критик, письменник
Народився в селі Бушени Подільської губернії.
Про дитячі та юнацькі роки Нілусу відомостей
вкрай мало.
До Одеси родина переїхала 1876 року, а вже
наступного року хлопчика віддали до
реального училища Св. Петра та Павла. Проте
у шостому класі Нілус залишив училище та
вступив до Одеської малювальної школи.
У 1889 році, відразу після закінчення
малювальної школи, Нілус поїхав до Санкт-
Петербурга, в Академію мистецтв, але
незабаром пішов звідти і почав працювати
самостійно. Після повернення до Одеси Нілус
активно включився до місцевого художнього
життя.

35. З 1893 року він – член Товариства
південноруських художників, учасник багатьох
виставок з 1890 по 1919 рр. та один із авторів
статуту товариства 1894 року. Один із
організаторів створеного у 1897 році Одеського
літературно-артистичного товариства. Брав
участь у виданому товариством збірнику "Наші
вечори" (1903). У 1905 разом із А.М. Федоровим
видавав сатиричний журнал “Дзвін”.
Літературна діяльність Нілуса - протягом
багатьох років він активно співпрацював у
одеських газетах та журналах. Написав одну із
передмов (серед інших авторів – В.В.
Кандинський , М.К. Гершенфельд, М.М.
Симонович) до каталогу весняної виставки
1914 року в Одесі.
1915 року, з 12 червня по 10 серпня, у залах
Одеського літературно-артистичного клубу
відбулася велика ретроспективна виставка
художника.

36. У переломному 1917 році Нілус знову у
центрі подій: його було обрано головою
освіченої в Одесі Спілки художників,
скульпторів та архітекторів, був у числі
реорганізаторів художнього училища,
продовжував брати участь у виставках.
Плакати, його газетні публікації, несумісні з
ідеологією більшовизму, все це призвело
до неминучості від'їзду художника з рідної
Одеси за кордон.
У грудні 1919 року Нілус емігрував, у
перші роки жив у Східній Європі.
Влаштував персональні виставки у Софії,
Відні, Загребі, Бухаресті та Белграді. З
початку 1924 року оселився у Парижі.
Багато виставлявся, брав участь у
паризьких салонах, провів кілька
персональних виставок. У 1974-1975 рр. у
Парижі пройшли меморіальні виставки
художника.

37. Вікторія Гресь народилася в місті
Байконур (Казахстан) у родині
військового. У центрі світової
космонавтики сімейство Гресь прожило
рівно 16 років. Після того, як Вікторія
закінчила з червоним дипломом
факультет прикладного мистецтва у
московській текстильній академії, вона
тривалий час проживала в Ужгороді.
У європеїзованому місті Гресь
працювала в різних театрах
художником-костюмером, зокрема 1987-
1991 рр. у Закарпатському музично-
драматичному театрі.
Згодом Вікторія вирішила спробувати
себе як модний дизайнер. Її перший
показ відбувся в Ужгороді 1995 року. На
той момент дебютна колекція Гресь
складалася із 35 моделей одягу.
ГРЕСЬ ВІКТОРІЯ ЮРІЇВНА
(1964) - українська дизайнерка
та художниця по костюмах

38. Офіційний початок її творчого шляху – 1997 рік. Вже 1998 року Вікторія
відкрила свій перший бутік у Києві. З того часу модний український
дизайнер двічі на рік дивувала столичних та світових модниць новими
колекціями. У модельєра є три лінії: одяг та аксесуари прет-а-порте під
торговою маркою Victoria Gres by GRES, Victoria Gres DENIM та Victoria
Gres Couture.
Вікторію надихає минуле. При створенні своїх колекцій вона використовує
виключно натуральні тканини, такі як шерсть, льон та шовк, на яких
самостійно створює химерні принти. Колекції Гресь характеризують жіночні
сукні, в яких переважає мереживо та шовк, також дизайнеру чудово
вдаються пальта.

39. • 2000 року дизайнер зареєструвала свій
бренд Victoria Gres.
• 2003 року Вікторія Гресь представила
свою колекцію в США та Канаді. У 2005
році дизайнер стала регулярним
учасником Russian Fashion Week в
Москві.
• 2006 року Вікторія Гресь випустила лінію
джинсового одягу Gres DENIM.
• 2008 року українська модельєрка
створила 12 костюмів для світових
гастролей співачки Джанет Джексон.
• У 2009 році Вікторія розпочала
співпрацю з роздрібною мережею
Yellow&Blue.
• У червні 2014 року до інавгурації
президента Вікторія Гресь створила
вбрання для першої леді Марини
Порошенко.
• У 2017 році Вікторія почала проводити
самостійні покази в період тижнем моди.

40. КАЗИМИР МАЛЕВИЧ (1879-
1935) - художник-авангардист та
теоретик мистецтва,
основоположник супрематизму,
автор однієї із найвідоміших картин
ХХ ст. «Чорний квадрат»
У родині Малевичів, що мали
польське коріння, було
чотирнадцятеро дітей. Батько,
який працював на цукрозаводі,
мріяв аби син став цукроваром.
Тому вороже поставився до
захоплення малюванням. Мати ж,
навпаки, підтримала Казимира
Малевича. Саме вона купила
йому професійні пензлі та фарби.
Перше знайомство хлопця з
художниками сталося у містечку
Білопіллі Харківської губернії.
Попри те, що Малевич, виконуючи
волю батька закінчив агрономічне
училище, згодом пішов навчатися
малюванню до Київської
художньої школи Миколи
Мурашка.

41. Малевич майже десять років прожив у Курську, де одружився та працював на
Курсько-Московській залізниці. Він не полишав малювати й організував
гурток з малювання.
1905 року Малевич здійснив першу невдалу спробу вступити до
Московського училища живопису, скульптури та архітектури.
«Кубофутуристичний» напрям у творчості Малевича припав на початок
Першої світової війни. 1913 року він оформлював постановку футуристичної
опери «Перемога над Сонцем». На театральній сцені вперше було
представлено «Чорний квадрат», створений Малевичем як декорація до
спектаклю. Це був початок супрематизму (найвищого етапу у мистецтві).

42. З 1918 року колір зникає у живописі
Малевича. З’являється картина
«Білий квадрат на білому фоні».
За радянської влади його двічі
заарештовували, 1933 року його
мистецтво оголосили поза законом:
радянський тоталітарний режим
визнав його роботи "шкідливими" й
забороняв творити.
У творчості Малевича була
відображена тематика Голодомору
1932-33 року.
Все життя Казимир Малевич
підкреслював, що його художнє
бачення світу сформувало
українське село. Він часто писав
листи українською, надихався
мотивами української народної
творчості, вважав себе українцем й
усім серцем любив Київ.

43. КЛОД СОТЕ
(1924-2000) - французький
кінорежисер і сценарист
Як режисер дебютував у 1955 році комедією «Добрий день, посмішко». На
початку 1960-х рр. Соте звертається до детективних сюжетів у фільмах «Зваж
на всі ризики» (1960) за участю Ліно Вентури та Жана-Поля Бельмондо й
«Дати дуба» (1965), які були високо оцінені критикою і глядачем. Починаючи з
фільму «Життєві дрібниці» (1970), Клод Соте став відомий як тонкий,
спостережливий і глибокий дослідник характерів французької буржуазії.
Клод Соте народився у Монружі
(департамент О-де-Сен, Франція) в сім'ї
бізнесмена. Навчався у Вищій школі
декоративних мистецтв, працював
музичним критиком і педагогом. У 1946
закінчив Вищий інститут кінематографії.
Стажувався у Клода Отан-Лара на
зйомках стрічки «Займися Амелією» та
у низки інших режисерів. Працював
продюсером і сценаристом для
французького телебачення.

44. Фільм «Життєві дрібниці»
(1970), з ентузіазмом
прийнятий на Каннському
фестивалі, приніс Соте
міжнародну популярність, а
також позначив новий виток
у кар'єрі Ромі Шнайдер.
Співпраця Соте і Шнайдер
продовжилася у фільмах
«Макс і бляхарі», «Сезар і
Розалі»; за роль у фільмі
«Проста історія»,
номінованому на «Оскар» як
найкращий іноземний фільм,
Шнайдер отримала премію
«Сезар» як найкраща
акторка.

45. У 1993 за фільм «Крижане серце» Соте отримав Срібного лева на
Венеційському кінофестивалі і премію «Сезар» як найкращий
режисер. Цю ж премію він отримав через три роки за свій останній
фільм «Неллі та пан Арно».
Помер Клод Соте від раку у Парижі на 77-му році життя. Похований
на цвинтарі Монпарнас.

46. ЮЛІУШ ЗАРЕМБСЬКИЙ
(1854-1885) - польський та
український піаніст і композитор
Юліуш Зарембський народився у Житомирі в польській родині. Батьки його
походили із середньої шляхти, були прикладом чиновної інтелігенції. Батько
служив у Житомирській міській управі. Юліуш отримав від матері, музично
обдарованої людини, перші уроки гри на фортепіано. Помітивши його
здібності, А. Зарембська звернулась до Л. Руцинської – талановитої польської
піаністки, композитора і педагога, що проживала на той час у Житомирі. Це
вона навчала, виховувала юного піаніста, заклала фундамент віртуозної
майстерності.

47. Музична кар’єра Ю. Зарембського склалася
надзвичайно швидко. У 1867 році Юліуш вступив до
другого класу Житомирської першої чоловічої
гімназії. З дев’яти років він брав участь у міських
публічних концертах, а в шістнадцять написав
перші фортепіанні п’єси та дві п’єси на слова А.
Міцкевича, у яких поряд із польськими звучали
наспівні українські інтонації.
У 1876 році Юліуш Зарембський здійснив турне по
Європі й побував у Варшаві, Парижі та інших великих
містах, де його концерти пройшли з тріумфальним
успіхом. У 26 років став професором Королівської
консерваторії в Брюсселі. Перед ним стелився широкий
шлях визнання і слави. Однак численні подорожі і
концерти підірвали здоров’я композитора. Він захворів
на туберкульоз і помер у Житомирі. За заповітом серце
композитора поховано на території кафедрального
костелу Святої Софії, а тіло – на римо-католицькому
цвинтарі.

48. В Житомирі є майдан, якому надано ім’я Зарембського. У 1997 році в місті
було засновано хор імені Юліуша Зарембського, який популяризує творчість
композитора.
Музична спадщина композитора Юліуша Зарембського нараховує багато
віртуозних фортепіанних творів. В різних дослідженнях вказані розбіжні дані
про загальну кількість творів – від 30 до 70.
Безліч музикантів в різних країнах включають твори Ю. Зарембського до свого
репертуару. Записи концертів, ноти можна знайти в Інтернеті. Творчість
композитора стала фундаментом для формування музичної освіти не лише в
дитячих музичних школах, а й у вищих навчальних закладах. Багато
музикознавців, краєзнавців досліджують матеріали про життя та творчість
Юліуша Зарембського, ім’я якого стоїть поряд із найвидатнішими музикантами
світової культури XIX століття.