Григір Тютюнник. Письменник, чиє ім’я на літературній мапі України вже давно стало легендою. Адже жити і працювати в добу пізнього соцреалізму і не бути соцреалістом – таке вдавалося небагатьом письменникам. Григору Тютюннику вдалося.
Його невеликий літературний спадок уміщується в одному томі на 600 сторінок, проте цього цілком вистачило, аби залишитися в каноні української літератури ХХ століття.
Григір Тютюнник чув фальш за кілометр і був безжальний у ставленні до неї. Кажуть, що він мав колючий характер. Міг рубонути комусь із «начальственних» графоманів слова, які ті на свою адресу ніколи не чули. Але за зовнішньою грубуватістю колишнього моряка крилася вразлива, ніжна душа. «Незахищене серце», – сказав якось про нього старший брат Григорій. Ці слова будуть підтверджені життям і смертю Тютюнника-молодшого.
Пропонуємо детальніше познайомитись з життям і творчістю Григора Тютюнника.
2. Григір Михайлович
Тютюнник – український
письменник-прозаїк,
перекладач, педагог.
Представник покоління
шістдесятників.
Його твори вирізняються
колоритним зображенням
побуту сучасного села,
рідкісним знанням мови та
психології народу,
соковитим гумором.
3. Доля приготувала Григору багато випробувань, починаючи з
раннього дитинства. Голод тридцять третього не обминув і
Тютюнників-Хтудулів, як називали їх в селі: забрав старенького
дідуся, а півторарічний хлопчина перестав ходити, говорити, навіть
сміятися.
Народився Григір Тютюнник
5 грудня 1931 року в селі
Шалівка на Полтавщині.
Батько, Михайло Васильович,
«напівмужик,
напівінтелігент», як говорив
про нього письменник, косив,
теслював і нишком готувався
до вчительського вузу. Мати
полола, в’язала, поливала…
4. Коли Григору було шість років,
заарештували батька. Пам’ятав
він, як одного холодного
осіннього дня біг за возом, в
якому везли безневинного
тата.
З тих пір Григір його так і не бачив. Батькові суджено було
пройти всіма етапами «ворога народу», а в п’ятдесят
сьомому році прийшов папірець, у якому сповіщалося, що
Михайла Тютюнника реабілітовано посмертно. Усе своє
життя письменник з теплотою і ніжністю згадував його.
5. З мамою стосунки у хлопчика були
непрості. Тому після арешту батька його
забрав до себе батьків брат Филимон
Васильович, що проживав на Донеччині.
Дядько та його дружина, Наталя
Іванівна, прийняли Григора як рідну
дитину. Вони працювали в школі:
дядько – бухгалтер, а тітка – вчителька
української мови.
Під їх опікою почав майбутній письменник свою освіту.
Провчившись два тижні в українському першому класі (тут було
лише семеро учнів, через що клас розформували), Григір
продовжує навчання у першому російському класі.
6. Почалася Друга Світова війна. І знову голод. В автобіографії
письменник згадував: «Я їв тоді картопляну зав’язь, жолуді,
пробував конину». Дядько з перших днів війни пішов на фронт.
А в тітки, крім Григора, було своїх троє дітей, яким вона ледь
давала раду. Тому хлопчик вирішив повернутися до свого села,
на Полтавщину.
«Йшов пішки (війна кругом), маючи за плечима одинадцять
років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з
початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка і банка
меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав
старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко,
соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.
Ішов рівно два тижні…». Та лихо і тут переслідувало хлопчика.
Хату, в якій жили Тютюнники, зруйнувала бомба, і вони
опинилися в чужих людей.
7. За те, що порушив «закон про три роки», був засуджений на
чотири місяці. Коли Григір виходив з колонії, табірний бібліотекар
жалкував. «Тебе випускають? Ох, жаль, хороший читач був…».
Тепер при кожній нагоді йому згадували, що не лише батько в
нього ворог народу, а й він сам «тюряжник». Це тягарем лягло на
його зболену душу.
Потім було навчання в ремісничому
училищі, куди пішов Григір лише тому, що
там давали сяку-таку одежину і сімсот
грамів глевкого хліба на день. Цей хліб
допоміг вижити їм з мамою в сорок
сьомому році. Після училища треба було
відпрацювати три роки на заводі, але
хворий на туберкульоз легенів хлопець
повернувся до рідного села.
8. У 1951 р. Тютюнник пішов до армії,
служив у морфлоті радистом на
Далекому Сході.
Після демобілізації закінчив вечірню
школу, працював токарем у
Щотовському вагонному депо і
навчався у Харківському університеті
на філологічному факультеті.
У 1958 р. Григір познайомився
з майбутньою дружиною
Людмилою, яка навчалась на
відділенні української філології,
а Григір вчився на відділенні
російської філології.
В них народилося двоє синів –
Михайло і Василь.
9. Починав писати Григір Михайлович
російською мовою, оскільки понад
двадцять років перебував у
російськомовному середовищі.
Українською мовою почав писати після смерті свого брата по
батькові Григорія Тютюнника – відомого письменника, у якого
Григір пройшов першу школу літературного навчання і який мав
досить великий і благотворний вплив на його творчість.
А коли прочитав словник Грінченка, з українською мовою
більше не розлучався.
Ще під час навчання у вузі Тютюнник
пише перші твори про дітей. Свою
першу новелу «В сумерки» написав
російською мовою і надрукував її в
журналі «Крестьянка» у 1961 р.
10. Після завершення навчання в
університеті Тютюнник виїхав на
Донбас, учителював у вечірній школі.
1963 року письменник перебрався до
Києва, працював у редакції газети
«Літературна Україна», в сценарній
майстерні Київської кіностудії
ім. О. Довженка, у видавництвах
«Радянський письменник», «Молодь»,
«Дніпро», «Веселка».
1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника «Зав’язь».
Пізніше побачили світ збірники новел «Батьківські пороги»
(1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжки для дітей
«Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко»
(1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).
11. За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979)
Григорові Тютюннику присуджено республіканську
літературну премію ім. Лесі Українки 1980 р.
У 1970-ті роки з’являються у пресі –
республіканській («Вітчизна», «Дніпро»,
«Ранок») та всесоюзній («Дружба
народов», «Сельская молодежь»,
«Студенческий меридиан») нові твори
Григора Тютюнника.
У Таллінні виходить збірка його оповідань
естонською мовою (1974).
Журнал «Сельская молодежь» у 1979 р.
повідомляє, що його нагороджено
медаллю «Золоте перо» — за багаторічне
творче співробітництво.
12. У «застійні» 1970-ті роки цензура дедалі частіше «ріже»
Тютюнникові тексти, а з 1974 р. його занесли до списку
неблагонадійних і заборонили друкувати. У відчаї він кинув:
«Так я ж написав тільки напівправду життя – і мене
викидають із літератури. А якби я написав усю правду,
то що – мене вбити треба?».
13. Його оповідання й новели аж ніяк не
підходили під стандарти «соціалістичного
реалізму», далекі від ілюстрування
партійних гасел, від нав'язуваного
літературі фальшивого оптимізму.
Саме за те, що він не хотів писати як усі,
Григора Тютюнника постійно
переслідували служителі правлячої
ідеології.
Його порятунком було те, що він не торкався політики, не
використовував публіцистичних засобів соціального аналізу
актуальних сільських проблем, не прагнув когось викрити, щось
засудити. Зрештою, це тоді було практично неможливо.
В останні місяці життя письменник працював над повістю
«Житіє Артема Безвіконного».
14. Григір Тютюнник усе своє життя
жив з натугою. Так, тяжко
переживав, коли його твори
препарувала цензура. До цього
додалися ще й сімейні незгоди.
Він був повністю відданий
літературі, тому й нехтував
матеріальними благами.
На цьому ґрунті виникали
конфлікти з дружиною. У певний
момент усе це зійшлося в одну
точку.
15. Не будучи в змозі в усій
повноті реалізувати свій
талант в атмосфері
чиновницького диктату
над літературою,
6 березня 1980 року
Григір Тютюнник покінчив
життя самогубством.
Було йому всього сорок дев'ять років.
Передсмертну записку забрали кагебісти. Дружина Людмила
запам’ятала лише приблизне: «Мучте вже когось іншого. Все,
що я написав, спаліть».
Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві.
16. У 1984 р. з'явився двотомник його творів.
1989 р. його творчість була посмертно відзначена
Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
За своє коротке життя у літературі Григір Тютюнник написав
кількісно небагато: чотири десятки оповідань і новел, п’ять
повістей, кілька нарисів, рецензій, есе, а також спогади про
брата Григорія Тютюнника, кіносценарій за його романом
«Вир».
Але за вагомістю й рівнем художнього осмислення дійсності
його спадщина перевищує деякі багатотомники внаслідок
своєї величезної ідейно-емоційної насиченості.
