"Тіні забутих предків" - це культовий український художній фільм режисера Сергія Параджанова, який був знятий 1964 року. Картина є екранізацією однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Головні ролі в фільмі зіграли Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова та Тетяна Бестаєва. Фільм є перлиною українського кінематографу, кінокритики називають його фільмом-всесвітом, початком українського поетичного кіно 1960-х років.

1. Цікаві факти про фільм
Сергія Параджанова

2. "Тіні забутих предків" - це культовий
український художній фільм режисера Сергія
Параджанова, який був знятий 1964 року.
Картина є екранізацією однойменної повісті
Михайла Коцюбинського.
Головні ролі в фільмі зіграли Іван
Миколайчук, Лариса Кадочникова та Тетяна
Бестаєва.
Фільм є перлиною українського
кінематографу, кінокритики називають його
фільмом-всесвітом, початком українського
поетичного кіно 1960-х років.

3. "Тіні забутих предків" - екранізація
однойменної повісті Михайла
Коцюбинського.
Сценарій фільму був затверджений у
грудні 1962 року, на засіданні
художньої ради Київської кіностудії ім.
О. Довженка з нагоди святкування
сторіччя від дня народження
Коцюбинського. Сценаристами "Тіней"
виступили Іван Чендей, відомий тоді
як упорядник закарпатських казок, та
Сергій Параджанов, режисер
Київської кіностудії.

4. Для Івана Миколайчука головна
чоловіча роль у "Тінях…" стала
першою в кінематографі.
Про його проби Сергій Параджанов
пізніше згадував так: "Він зачарував
нас. Юний, страшенно схвильований,
він світився дивовижним світлом.
Така чистота, така пристрасність,
така емоційність вихлюпували з
нього, що ми були приголомшені,
забули про все, навіть про те, що вже
затверджено іншого актора…"

5. "Створити для фільму геніальну
музику" - саме таке завдання поставив
режисер перед композитором
Мирославом Скориком, якому на той
час було 26 років. Окрім авторської,
фільм насичений і народною музикою в
автентичному виконанні. Композитор
згадував, що гуцульських музик навіть
возили до Києва, щоб зробити запис у
павільйоні, адже отримати правильне
звучання просто неба було дуже важко.
Утім нелегко було розмістити десять
трембіт у пасажирський салон літака,
але Параджанов зробив це успішно.

6. На час знімального процесу
режисеру запропонували
поселитися в готелі. Однак
такий варіант Сергій
Йосипович відхилив. Натомість
поселився серед гуцулів.
Вивчав їхні звичаї і побут.
Місцеві жителі дарували
Параджанову вишиванки,
ікони, та частували банушем.
А він їм віддячував київськими
тортами та вчив готувати
долму (голубці із виноградного
листя).

7. Одного разу кілька днів режисер
жив по сусідству зі знаменитою
бабцею. Ніхто не знав, скільки їй
років, казали, що більше сотні.
Параджанов познайомився з нею
та подарував французькі парфуми,
а вона розповіла, як ходила з
Іваном Франком збирати гриби.

8. Режисер ходив на
весілля та похорони,
вивчав побут і вирушав
до місцевого музею
народного костюма.
Також за зніманнями
спостерігали місцеві
жителі, щоб постановка
мала автентичний
вигляд, проте були
моменти, які режисер
все ж додавав «від
себе».

9. В одній коломийці Сергій
Параджанов почув алегорію на
нерівний шлюб – чоловік захомутав
наречену у ярмо. У своєму фільмі
режисер буквально здійснив обряд
ярма над героями - Іваном та
Палагною. Це обурило гуцулів, які
боялись ганьби через неіснуючий в
них обряд. Сам режисер пояснював
суть епізоду так: Іван одружується на
Палагні, свідомо знаючи, що їм обом
доведеться тягнути ярмо власного
шлюбу. Ця сцена стала однією із
найнезвичайніших у фільмі.

10. Під час зйомок у Карпатах
Параджанов багато конфліктував із
оператором фільму Юрієм
Іллєнком. Останній після чергової
сварки навіть викликав режисера
на дуель. Були вибрані час дуелі,
відстань і зброя – гуцульські пістолі.
Обоє прийшли в назначений час із
секундантами, втім дуель не
відбулася. Щоб потрапити до місця
поєдинку, треба було перейти через
річку Черемош. Проте злива
напередодні зірвала міст.

11. Всесвітнє визнання стрічки – це
плід мольфарських чар. Принаймні
на це натякнув останній відомий
мольфар (так гуцули називають
людину, наділену надприродними
здібностями) Михайло Нечай. Він
жив у селі Верхній Ясенів на Івано-
Франківщині та у 1960-х роках
консультував Сергія Параджанова з
приводу гуцульської самобутності
та історії краю.

12. Крім сюжету, оригінальних ракурсів та
акторської гри, є в ньому ще одна
важлива складова - костюми.
Відповідала за них художниця з
костюмів Лідія Байкова.
Актори у фільмі були ошатно одягнені
в будь-якій сцені. Особливу увагу
варто звернути на надзвичайні
вишиванки головних героїнь - вони
складні, вишити зі смаком, мають
вуставки. Поєднували їх із
кептариками. Усі костюми були
автентичними.

13. Також акторки носять багато
прикрас: пацьорки, коралі, зґарди
та дукачі з австрійських чи
польських монет. Волосся також
прикрашене яскравими хустками.
В одному з моментів також
особливу увагу Параджанов
приділив взуттю. На цьому кадрі
добре видно постоли та в’язані
капці (шкарпетки).

14. На жаль, більшу частину
костюмів із фільму розікрали в
роки перебудови. Багато
вбрань опинилися у приватних
колекціях української діаспори
Канади. Адже, як й інші речі
фільму, кіностудія костюми не
шила - їх придбали в Карпатах,
тож деяке вбрання акторів
значно старіше самого фільму.

15. Через пишність оздоблення, церковні
зйомки були сприйняті на студії як
релігійна пропаганда. Коли ж авторам
фільму не дозволили включити ці сцени
до фільму, було вирішено побудувати
бутафорну церкву на Кіностудії ім. О.
Довженка. Владні утиски, як і
очікувалося, вплинули на кінцевий
результат, і церковний інтер'єр вийшов
занадто скупим та невишуканим, як для
Гуцульщини. Тому справжню церкву
Різдва Пресвятої Богородиці у
Криворівні глядач стрічки може
побачити лише ззовні.

16. Прощання Марічки з Іваном за
сюжетом відбувається влітку: актори
мали бути легко вдягнутими, хоча вже
була середина жовтня, та грати під
дощем – тобто крижаною водою, яку
лили на них згори.
Лариса Кадочникова згадує, як Іван
Миколайчук побачив, наскільки
холодно було акторці, та вдягнув не
неї свій капелюх, щоб захистити
голову від води. Сама ж знімальна
команда для підтримки акторів
роздяглася під час зйомок.

17. У радянські часи на фільм не
дозволялося пускати дітей віком
до 16 років, адже сама сцена з
оголеною Палагною була вже
сенсацією для радянського
кінематографу. Глядачі
реагували палко, але
здебільшого негативно, що
сильно обурювало
Параджанова. Гуцули ж, які на
час прем'єри були ще дітьми,
згадують: на сам показ їх через
вікові обмеження не пускали,
тому фільм вони змогли
подивитися не одразу.

18. Стрічка "Тіні забутих предків"
вийшла у прокат українською
мовою без російського
дублювання. Дивом вдалося
вмовити керівництво студії
зберегти гуцульську говірку,
що лунає у фільмі. Режисер
піклувався про автентичність
зображення, тому не міг
дозволити собі відступів від
правил.

19. 4 вересня 1965 року у київському
кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра
фільму “Тіні забутих предків”. Під час
показу здійнявся протест проти
арештів української інтелігенції. Іван
Дзюба, активний учасник акції
протесту, згадував, що побоювався
сварки із Параджановим за зірвану
прем’єру. Утім режисер не лише не
образився, а й підтримав протест,
оскільки і сам був людиною
позасистемною, із величезною жагою
до свободи.

20. "Тіні забутих предків" отримали 39
міжнародних нагород, 28 призів на
кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у
двадцять одній країні. Параджанову
надсилали свої вітання Фелліні,
Антоніоні, Куросава, а польський
режисер Анджей Вайда став перед
Параджановим на коліна й поцілував
руку, дякуючи за цей шедевр.
У результаті фестивальний успіх зробив
впізнаваними у всьому світі не лише
режисера, але й оператора Юрія
Іллєнка, композитора Мирослава
Скорика та актора Івана Миколайчука.

21. В міжнародному прокаті фільм був
відомим під назвою «Дикі коні вогню»
(англ. Wild Horses of Fire), у Франції -
«Вогняні коні» (франц. «Les Chevaux
de Feu»).
У французькому прокаті виявилося, що
оригінальну назву стрічки майже
неможливо перекласти французькою –
вона втрачає весь сенс. Мистецьке
рішення з червоними конями
привернуло особливу увагу західних
кінокритиків, і, як наслідок, було
основою для нової назви. Це стало
неабияким здивуванням для творців
фільму.

22. У 1965 році «Тіні забутих
предків» отримали нагороди
на Міжнародному
кінофестивалі у Мар-дель-
Платі в Аргентині.
Коли Сергій Параджанов
дізнався про це, то радісно
відреагував: «Мені можна
квиток лише в одну
сторону!» Фраза швидко
дійшла до керівництва і
режисер не отримав жодного
квитка.

23. З 19 травня 2022 року в
кінотеатральний прокат вийшла
відреставрована екранізація
однойменної повісті Михайла
Коцюбинського - художній фільм "Тіні
забутих предків" режисера Сергія
Параджанова. Реконструкцією "Тіней
забутих предків" займалась зокрема й
команда Довженко-Центру.
Реконструкція та реставрація – це різні
моменти. У випадку "Тіней забутих
предків" мова йде про реставрацію –
відновлювалася якість самого
зображення, його колористичні
властивості, якість звуку.

24. Сергій Параджанов захоплювався творчістю
Михайла Коцюбинського, тож для
екранізації його повісті не міг нехтувати
правдоподібністю. Саме тому зйомки
відбувалися у Криворівні – селі, в якому
український письменник написав свій твір.
Популярність "Тіней забутих предків"
відкрила доступ Сергію Параджанову
фактично до будь-якого зі світових
кінофестивалів, але партійне керівництво
швидко закрило цю можливість...