Recommended
Recommended
More Related Content
What's hot
What's hot (20)
Similar to Музичний бібліо-календар. І квартал 2023 року.
Similar to Музичний бібліо-календар. І квартал 2023 року. (20)
More from estet13
More from estet13 (20)
Музичний бібліо-календар. І квартал 2023 року.
- 2. Запитайте у різних людей про те, що значить музика для них, і отримаєте різні відповіді. Музика може бути засобом отримання насолоди, способом самовираження, хобі, справою всього життя... Відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей пропонує своїм читачам ознайомитися із деякими фактами із життя відомих українських та світових музикантів, композиторів, виконавців. Музика супроводжує усі напрями життя людини: її можна використовувати у вихованні, навчанні, лікуванні та навіть в управлінні державою. Музика є зрозумілою абсолютно всім, незалежно від статі, віку, раси, релігії тощо. Музику називають мовою звуків. Це засіб або спосіб передачі емоцій і почуттів. Це чудовий дар, подарований людству.
- 3. Серед видатних постатей української музичної культури др. пол. XX–поч. XXI ст. одне з першорядних місць належить АНАТОЛІЮ ЮРІЙОВИЧУ МОКРЕНКУ (1933-2020). Вірний син свого народу, син української землі, він віддав своє серце і розум справі, яку безмежно любив. Золотий баритон, легенда оперного співу – це все про Анатолія Юрійовича Мокренка, нашого славного земляка, уродженця селища Терни Недригайлівського району (нині Роменського району Сумської області), ім’я якого знають і шанують у всьому світі.
- 4. Анатолій Юрійович Мокренко народився 22 січня 1933 року в багатодітній сільській родині. У своїх спогадах він писав, що пройшов досить непростий і тернистий життєвий шлях. Хлопчиною пережив і війну, і окупацію, і розруху, і голод. Знав важку працю на землі. Водночас дуже любив співати, танцювати, читати й писати вірші. У своїх спогадах він згадував: «Змалечку душа моя повнилася по вінця маминою піснею, народною творчістю». Саме цей стан душі проніс Анатолій Мокренко крізь все життя та творчість. За роки сценічної діяльності Анатолій Мокренко успішно виступав на оперних сценах України, США, Франції, Німеччини, Англії, Іспанії, Швеції, Куби, Фінляндії, Канади, багатьох інших країн. У його репертуарі понад 40 провідних партій для баритона вітчизняної та закордонної оперної класики, сотні пісень і романсів, записи на радіо і телебаченні, окремо видані диски.
- 5. Анатолій Мокренко знімався в кінофільмах: «Тигролови» за романом І. Багряного, «Чорна рада», «Поет і княжна», «Богдан Хмельницький» та інших. Автор двох книжок та сотень публікацій. За мистецькі і творчі здобутки удостоєний звання народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка, орденів Дружби народів, Ярослава Мудрого, рівноапостольного Володимира Великого та багатьох інших. Для популяризації української пісні організував конкурси вокалістів в різних містах України. Анатолій Мокренко закінчив Київський політехнічний інститут, а згодом вечірнє відділення столичної консерваторії. Оперній сцені він віддав понад 50 років. На початку 90-х Мокренко був призначений директором Національної опери України і прослужив на цій посаді дев’ять років. Пішов із життя після тяжкої хвороби 24 березня 2020 року. Видатному українському баритону було 87 років...
- 6. МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ ДОНЕЦЬ (1883-1941), якого називали “українським Шаляпіним”, став жертвою більшовицького режиму – однією з мільйонів. Жорстоке вбивство цього таланта в підвалах НКВС свідчить, що для сталінської імперії не існувало жодних моральних меж. Загублений самородок, досконало володів 134-ма партіями басового репертуару. Голос його відзначався красивим тембром, широтою діапазону. Це був співак світового рівня. Михайло Іванович народився 23 січня 1883 року в Києві. Сім’я була бідною, дітей багато, тому малеча була привчена здобувати собі кусень хліба. Старші сестри няньчили малюків, хлопці працювали посильними у прикажчиків. Одного разу відомий меценат Олексій Грінченко почув переливчастий дитячий спів – це співав маленький наймит Мишко. Олексій Грінченко зібрав дитячий хор та уклав угоду з Київською оперою, і малеча своїми тоненькими голосами супроводжувала вистави. Відтоді Михайло поринув у захопливий світ мистецтва.
- 7. Після смерті батьків 14-річного сироту зарахували до військової школи медичних фельдшерів. По закінченню служби, займався самоосвітою, ходив на уроки вокалу до іменитих київських педагогів, брав участь у виставах драматичної трупи Бородая. У 1905-му Донець був прийнятий до Київської опери. Його успіх вже в перший рік був приголомшливий, тому Михайла запросили до Москви в приватний оперний театр Сергія Зиміна. У 1913 році Михайло повернувся на Батьківщину. Глядачі із захватом зустріли земляка. Виступи Донця були справжньою культурною подією Києва. На шпальтах газет раз-по-раз з’являлися справжні оди співакові. Але буремні події того часу завадили кар’єрі Михайла. Коли розпочалася Перша світова, Донець пішов служити фельдшером до київського шпиталю, часу на сцену майже не було.
- 8. Після Української революції Михайло став одним із засновників українського оперного театру. Він першим із оперних співаків удостоївся звання Заслуженого артиста республіки, а у 1930-му – Народного артиста України. Відтоді Донець став гастролювати від Львова до Уралу й аж на Далекий Схід. Записував грамплатівки з українськими народними піснями й операми українських композиторів. Та ще з кінця 1920-х років, коли почалися утиски української інтелігенції в СРСР, більшовицькі спецслужби почали готувати списки “потенційно ворожих” кадрів. До них потрапило й прізвище Донця. У середині літа 1941 року зникають будь-які згадки про Михайла Івановича. У вересні того ж року розстріляли всіх в’язнів. Дослідники вважають, що саме тоді обірвалося життя співака. Реабілітували оперного співака лише в 1989 році.
- 9. ОСТАП ЙОСИПОВИЧ НИЖАНКІВСЬКИЙ (1863-1919) був одним із тих фундаторів українського відродження, яких в Галичині називали «стрийська трійця»: Євген Олесницький, Олекса Бобикевич, Остап Нижанківський. Ім’я Остапа Нижанківського було б таке ж відоме, як і Миколи Лисенка, на якого він все життя рівнявся. Однак стрийському музиканту не вдалося здобути відповідну освіту. Його так і вважали завжди «музичним самородком» та «самоуком». Окрім того музику довелося відвести на задній план, коли Нижанківський з волі батька став священником. То була велика життєва драма цього композитора, про яку він з почуттям гумору сказав: «Продав фортепіано, купив корову і пасу». Навесні 1919 року Стрий зайняли польські військові. Отець Остап був впевнений, що йому та родині нічого не загрожує – за час війни тут не постраждав жоден поляк. Безпеку особисто гарантував староста міста Ян Потоцький. Однак 21 травня Нижанківського арештували, а наступного дня розстріляли без суду та слідства.
- 10. Остап Нижанківський - священник, композитор, диригент, член Української національної ради ЗУНР - народився 24 січня 1863 року в селі Малі Дідушичі на Львівщині в сім’ї священника. Потяг до музики в Остапа Нижанківського був змалку. Своїм кумиром вважав Миколу Лисенка. Навіть написав йому листа. Просив протекції, щоб навчатися композиції у Києві. Остапів батько, Осип, – парох у селі Великі Дідушичі біля Стрия – і слухати не хотів про захоплення сина. Він вважав таке заняття принизливим. Завадили й меркантильні міркування – у той час музиканти не мали сталого доходу. Юнак пішов навчатися до духовної семінарії у Львові. Аж після смерті батька 1911 року Остап знайшов відповідь на свого листа. Лисенко відписав, що радо прийме талановитого юнака й підтримає його у всьому.
- 11. Урешті-решт під тиском батька Нижанківський став священником. Проте від мрії стати музикантом не відмовився. Керував хоровим товариством "Львівський Боян". Коли дізнався, що в чоловічій вчительській семінарії у Львові з’явилася вакансія викладача музики, екстерном закінчив Празьку консерваторію. До того ж отець Нижанківський створив українську молочарню кооперації в Галичині – «Маслосоюз». Він любив повторювати: «Для розвою краю я міняю диригентську паличку на молочарську кружлівку…» Нижанківський – автор популярних донині хорових творів («Гуляли», «З окрушків» на слова Юрія Федьковича, «В’язанка слов’янських гімнів» та сольних пісень на вірші Т. Шевченка — «Вітер в гаю нагинає», «Минули літа», «Наша дума, наша пісня», для голосу з фортепіано «Не видавай мене заміж», «І молилася я», «Пісня вечірня», «О не забудь», «В гаю зеленім»), сольних ансамблів на слова українських поетів, багатьох хорових творів, обробок народних пісень (збірка «Українсько-русинські народні пісні», 1907). Автор колядок «Бог ся рождає», «У Віфлеємі тайна явилась велика», «Во Віфлеємі нині новина».
- 12. Український композитор ЮЛІЙ СЕРГІЙОВИЧ МЕЙТУС (1903–1997) є одним із фундаторів української модерної опери і автором 17 різних за жанром опер та 300 романсів. Упродовж своєї майже 60-річної творчої кар’єри митець долучився до розбудови театру «Березіль», створення української та туркменської національної опери, написав першу в історії українського музичного мистецтва сюїту на українські народні теми для симфонічного оркестру та музику до 14 кінофільмів. Разом з тим, митець був змушений працювати в умовах жорстких політико-ідеологічних обмежень радянської доби, що позначилося на деяких його творах.
- 13. Юрій (чи, як його називали в родині і скрізь - Юлій) Мейтус народився 28 січня 1903 року в Єлисаветграді (нині Кропивницький) у сім’ї відомого лікаря Сергія Мейтуса, де всі любили музику. Батько був великим поціновувачем опери, відвідував усі оперні прем’єри. Мати хлопчика добре грала на роялі, щовечора виконувала для рідних музичні твори. З раннього дитинства Юлій навчався грі на фортепіано, а його сестра – на скрипці. Перший концерт відбувся, коли хлопцеві виповнилося 11 років: він акомпанував гімназійному хорові, який виконував твори М.Лисенка та українські народні пісні. А за рік юний музикант виступив у сольному концерті – в залі міського Громадського зібрання. Виконав кілька фортепіанних п’єс Й.Брамса, Ф.Шопена, Е.Гріга.
- 14. Юлій Мейтус написав музику до опер «Ярослав Мудрий», «Украдене щастя», «Гайдамаки», «Лейлі і Меджнун» та багатьох інших; понад 300 романсів – на слова Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, П.Тичини, В.Сосюри, А.Малишка, Д.Павличка; музику до фільмів і популярного естрадного ревю «Алло на хвилі 477». Він співпрацював із театром Леся Курбаса «Березіль» і був добре знайомий з Олександром Довженком. Мейтус створив та очолив перший український джаз-бенд. Його творчість була відзначена Шевченківською премією в галузі музичного мистецтва. Помер Юлій Сергійович Мейтус 2 квітня 1997 року в Києві, похований на Байковому кладовищі. 1985 року в рідному місті композитора відкрили музей, де зібрано понад 200 експонатів. Серед них – рукописи, світлини, ноти, листи, книги, особисті речі митця.
- 15. ПАВЛО АНАНІЙОВИЧ ДВОРСЬКИЙ (1953) - український естрадний співак (тенор) і композитор - народився в мальовничому селі Ленківці Кельменецького району Чернівецької області в селянській родині. Навчався Павло Дворський в музичній школі в райцентрі Кельменці Чернівецької області. 1976 року закінчив музичне училище в Чернівцях, 1994 - Львівську консерваторію. У 1976- 2005 роках – соліст Чернівецької філармонії. З 2005 року розпочав самостійну сольну кар’єру. У його концертному репертуарі як співака і композитора понад 120 творів. Професійно грає на акордеоні,баяні, губній гармошці, дримбі, трубі, баяні. Павло Дворський - майстер спорту України з настільного тенісу (2003 року). Брав участь у турнірах в Україні, Росії, Молдові, Естонії.
- 16. У 1976 році його запросили до популярного вокально-інструментального ансамблю "Смерічка", художнім керівником якого був Левко Дудківський. У репертуарі цього колективу з’явилися перші пісні Дворського – "Стожари" та "Маки для сина". Його незабутні «Стожари» облетіли всю Україну і стали улюбленим народним шлягером. Велику роль у творчому становленні артиста відіграли зустріч і знайомство з Володимиром Івасюком. Він мріяв стати оперним співаком, але задушевні мелодії славетного композитора заполонили його душу. З успіхом Павло Дворський презентував чарівну українську пісню в Лаосі, Індії, Австралії, Канаді, США, Італії, Німеччині, Румунії, Австрії, Франції, Польщі. Першим з українських митців виступив на українсько- американському фестивалі в Нью-Джерсі на сцені знаменитого Медісон Гарден Стейт.
- 17. Артист має більше 40 років досвіду на професійній сцені. У 1990 році Дворському присвоїли звання заслуженого артиста України, а в 1994-му – народного. Незабутніми в пам’яті шанувальників українського виконавця залишилися концертні програми в Національному палаці мистецтв «Україна», в Національній Львівській опері, творчі звіти перед земляками. Побачили світ численні аудіо-альбоми та компакт-диски. У мистецькій колекції обдарованого Майстра багато нагород і відзнак: нагороджений орденом "За заслуги", "Рицарським Хрестом Слави", рицарським орденом архистратига Михаїла української діаспори Канади та США, медаллю "За громадську мужність" Української спілки України. Митець мріє про нові пісенні програми, запис альбому пісень у супроводі симфонічного оркестру. Девіз народного артиста: «Не зупинятися!». Павло Дворський щасливий, що пісенні родинні традиції продовжують сини Павло і В’ячеслав. Останніми роками виступає з синами перед бійцями ЗСУ, допомагає їм.
- 18. ТАРАС МИХАЙЛОВИЧ МИКИША (1913-1958) - піаніст-віртуоз, композитор, педагог - народився в артистичній співочій родині, де поважалася лисенківська традиція. Він рано виявив музичні здібності і почав навчатися в Києві у композитора Пилипа Козицького та грі на фортепіано у Віри Сімховичової. Батько Тараса - видатний співак (героїчний тенор) Михайло Микиша був запрошений у 1923 році на роботу до московського Большого театру. Тарас переїхав з батьками до Москви і там продовжив навчання. 1927 року батько домігся дозволу відправити свого сина у супроводі матері на навчання до Відня. Відмінність умов демократичної Австрії порівняно з тоталітарним режимом СРСР була надто очевидною, і молодий Микиша вирішив робити артистичну кар’єру в Європі. Однак йому і його матері довелось відчути шалений політичний тиск з боку радянських органів, і це врешті-решт змусило музиканта відмовитися від радянського громадянства. Завершив він музичну освіту у Відні 1927-1935 рр.
- 19. Від початку 1930-х років Тарас Микиша виступає та бере участь у міжнародних виконавських конкурсах. В 1933 році великий резонанс здобув виступ молодого, ще невідомого піаніста на Міжнародному конкурсі ім. Ф.Ліста в Будапешті. Микиша отримав другу премію, але слухачі й преса вважали його гідним найвищої нагороди. Того ж року піаніст взяв участь у Міжнародному конкурсі віденської Академії музики, де змагалося 250 учасників. У 1935 р. Микиша виграв першу премію у Міжнародному конкурсі піаністів фірми Безендорфер. Фортепіано, отримане як нагорода на цьому конкурсі, було з піаністом до останніх його днів. Успіхи на конкурсах відкрили Тарасу Микиші шлях до концертування в європейських країнах. Він з великим успіхом гастролював в Австрії, Угорщині, Чехії, Нідерландах, Швеції, Румунії... Роки періоду Другої світової війни провів з дружиною в Австрії.
- 20. В 1946 році переїхав до Парижа, а потім - до Південної Америки, де поселився в Буенос-Айресі і прийняв арґентинське громадянство. В Арґентині Микиша концертував менше, зосередившись на композиторській творчості та педагогіці. 1958 року він раптово помер від інсульту. Похований у Буенос- Айресі. Твори Тараса Микиші не видавалися. Його рукописний архів залишився в Арґентині і поки що недоступний дослідникам. Не збереглося також звукозаписів його гри. Щодо композиторської творчості Микиши, то ним створена чисельна кількість творів для фортепіано з оркестром, скрипкою, фортепіанного тріо та соло, солоспіви на слова Т.Шевченка, композиції для мішаного хору.
- 21. ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ БАРВІНСЬКИЙ (1888-1963) є визначним представником української музичної культури XX століття. В її історію він увійшов як композитор, піаніст, музичний критик, педагог, диригент, організатор музичного життя. Радянська влада спочатку використала його популярне ім’я у своїх інтересах, а потім піддала митця ув’язненню та прирекла до забуття на багато-багато років. Василь Олександрович народився 20 лютого 1888 року у Тернополі. Рід Барвінських славився відомими діячами культури. Прадід Василя – Мартин – був ректором Львівського університету в 1837-1838 навчальному році (у ті часи ректорів обирали тільки на рік), один із дядьків був письменником, інший – засновником львівського авторитетного видання “Діло”. Батько – Олександр Барвінський – видатний освітянин, який окрім впровадження української мови в школах, займався укладанням підручників з історії, літератури тощо. А ще захищав інтереси галичан в австрійському парламенті.
- 22. Василько змалечку кохався в літературі та музиці. Його мати, бачачи хист сина до музики, стала навчати його основам цього виду мистецтва. Подальшу професійну освіту Василь здобув у Львівській консерваторії. Потім поїхав до Праги для продовження музичної освіти. Там він став студентом філософського факультету, ходив на лекції відомих чеських митців. Одним із таких був Вітезслав Новак – видатний композитор і педагог. Саме він заохотив молодого Барвінського до вивчення української пісні, а також написання своїх творів. У 1915 році Василь повернувся до Львова й обійняв посаду директора та професора Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка. Окрім викладацької діяльності був художнім керівником хорового товариства “Боян”, виступав із концертами. У той час були написані кантати до творів Тараса Шевченка. У 1930-ті роки Василь Олександрович упорядкував збірку народних пісень для фортепіано. До неї увійшло 38 композицій. Приблизно тоді ж вийшли ще збірки колядок і щедрівок, а також дитячі п’єси.
- 23. Після Другої світової війни все змінилося. Композитора зарахували до “буржуазних націоналістів” і на початку 1948 року заарештували разом із дружиною. Під тиском “емгебісти” змусили його підписати згоду на знищення своїх творів, які перебували у рукописах і ще не були оприлюднені. Після чого ув’язнили на 10 років у далекій і холодній Мордовії. Тільки 1958-го Василь Барвінський вийшов на свободу й повернувся до Львова. Решту життя він присвятив спробам відновити по пам’яті свої знищені твори, які спецслужбісти спалили просто на подвір’ї Львівської консерваторії. 9 червня 1963-го Василь Барвінський пішов із життя, знесилений тривалим ув’язненням. Реабілітації він так і не дочекався – це сталося тільки в 1964 році. Але його ім’я фактично залишалося викресленим із української музики до горбачовської Перебудови. Лише з 1988-го про Барвінського знову стали писати та друкувати його твори.
- 24. АНДРЕС СЕГОВІЯ ТОРРЕС, МАРКІЗ ДЕ САЛОБРЕНЬЯ (1893-1987) - всесвітньо відомий іспанський гітарист і педагог, батько сучасної академічної гітари, володар Греммі 1958 року за кращий запис сольної академічної музики. Один з небагатьох музикантів, в грі якого критики не могли виявити жодного недоліку. У дитинстві Андреса Сеговію вчили грати на скрипці, віолончелі і фортепіано, але він загорівся зовсім не престижним на той час інструментом – гітарою. Всі свої творчі сили він присвятив тому, щоб довести, що гітара повинна вивчатися в консерваторіях, що вона може звучати не менш гідно, ніж скрипка і фортепіано, що її місце не тільки на вечірках, але і в великих концертних залах.
- 25. Андрес Сеговія Торрес народився 21 лютого 1893 року в місті Лінарес, розташованому в одній з автономних областей Іспанії, Андалусії. Проживши з батьками два роки, його перевели у Вільякарільйо під опіку бездітних дядька і тітки, Едуардо та Марії. Коли Андресу було десять, його дядько та тітка переїхали до Гранади, де він здобув формальну освіту. Також придбав свою першу гітару, коли мешкав у Гранаді. У віці 16 років Андрес Сеговія вперше виступив публічно в Centro Artistico у Гранаді у 1909 році. За кілька років він дав свій перший професійний концерт у Мадриді. Більшість виконаних композицій були творами Франсіско Таррегі, а деякі з них були власними гітарними транскрипціями І. С. Баха. Протягом наступних кількох років він грав на багатьох концертах: у Мадриді, Паризькій консерваторії, Барселоні.
- 26. Андрес Сеговія Торрес, маркіз де Салобренья помер 2 червня 1987 від серцевого нападу в Мадриді, Іспанія. Він похований у Casa Museo de Linares в Андалусії. Більшість музичних експертів вважає, що Андрес Сеговія Торрес зміг остаточно підкорити Іспанію своєю музикою, коли йому виповнилося 22 роки. Саме до цього часу, завдяки його зусиллям вдалося відродити гітару. Ще зовсім молодим Андрес Сеговія почав гастролювати по країнах світу: Південна Америка, США, Європа, Австралія, Азія... Загалом він виступив з концертами в 70-ти країнах світу. Він не тільки дарував людям радість і насолоду. Одночасно Сеговія популяризував класичну іспанську гітару, впливав на музичну освітню політику різних країн. Завдяки йому в багатьох консерваторіях і музичних школах світу були введені класи гітари.
- 27. ЕНРІКО КАРУЗО (1873-1921) – італійський співак, ім'я якого відомо в усіх куточках планети. Його пісні і чарівний вокал являють собою зразок вищого музичного мистецтва. Саме тому його композиції легко перейщли межі країн і континентів, прославивши ім'я великого італійця на багато десятків років. Енріко Карузо народився 25 лютого 1873 року в родині звичайнісінького автомеханіка. Батьки майбутнього співака - Анна Марія і Марчелло Карузо - жили досить бідно. Своєму улюбленому синові вони завжди бажали найкращого, а тому повністю підтримали його в той момент, коли він заявив, що хотів би вчитися музиці. Із ранніх років Енріко Карузо співав у церковному хорі. Однак через деякий час співак почав виконувати церковні композиції прямо на центральних вулицях Неаполя. Таким чином, він довгий час заробляв гроші для покращення тяжкого становища в сім'ї. Один з таких концертів став доленосним: талановитого юнака помітив і запросив на прослуховування педагог школи вокалу Гульєльмо Верджін.
- 28. Незабаром Енріко почав серйозно займатися музикою з відомим педагогом і диригентом Вінченцо Ломбарді, який організовував дебютні концерти молодого виконавця в ресторанах і барах Неаполя. Поступово до Енріко прийшла популярність. Його концерти завжди відвідувала велика кількість людей, а після виступів відомі представники італійської культури пропонували співакові співпрацю. Про Енріко Карузо, біографія якого схожа на неймовірний зліт, заговорили, коли 24-річний талант виконав O sole Mio - партію Енцо з опери «Джоконда». Цей тріумфальний успіх слугував початком першого в житті закордонного турне. У 1900 році Карузо вперше виступив в Мілані, на сцені легендарного театру Ла Скала. Виступи з його участю проходили з неймовірним успіхом, але по-справжньому неповторними і чарівними концерти Енріко Карузо стали в Метрополітен-опера (місто Нью-Йорк). Виступивши тут вперше в 1903 році, італійський тенор майже на два десятки років став провідним солістом відомого нью-йоркського театру.
- 29. Життя Карузо не було безхмарним. Під час однієї з вистав стався вибух у театрі, була також спроба пограбування його маєтку, вимагання 50 000 доларів. З боку преси відбувалися постійні нападки у вигляді розгромних статей. Помер Енріко Карузо 2 серпня 1921 роки. Причиною смерті виявився гнійний плеврит. Поховали відомого оперного співака в Неаполі. В пам'ять про нього на замовлення американських лікарень, притулків та інтернатів, яким співак неодноразово надавав допомогу, була виготовлена спеціальна свічка великих розмірів. Щороку її запалюють перед образом святої Мадонни, і тільки через 500 років цей восковий велетень догорить до кінця. Карузо залишив після себе близько семи мільйонів (божевільні на ті часи гроші), маєтки в Америці та Італії, кілька будинків в Європі і Сполучених Штатах, колекцію антикваріату і рідкісних монет, велику кількість дорогих костюмів. Але найдорожче, що залишилося після всесвітньо відомого співака, - це творча спадщина, яка стала еталоном для багатьох поколінь.
- 30. ТАРАС ГАРИНАЛЬДОВИЧ ПЕТРИНЕНКО (1953) – Народний артист України, Заслужений діяч мистецтв України, співак, поет, композитор, син видатної оперної співачки Діани Петриненко. Тарас Петриненко народився 10 березня 1953 року. Батьки, називаючи сина цим ім’ям (бо народився в день Тараса, що в перекладі означає “бунтівник”), неначе прирікли його на вічні випробування, бо самі були такими – українськими громадянами, патріотами. Тарас з раннього дитинства відчув на собі “переваги” імперського соціалізму, коли його батькам, відомим в Україні людям, інтелігентам, дорікали тим, що їхній син носив таке ім’я і розмовляв “нє русскім язиком”.
- 31. Свій шлях на саму вершину української естради Тарас Петриненко починав з танцмайданчика, де на початку 1969 року заспівав ансамбль «Еней», складений з учнів спеціальної музичної школи ім. Лисенка. В ньому Тарас грав на клавішних та співав. Через рік «Еней» дебютував на телебаченні і майже два роки був безперечним лідером української рок-музики. В кінці 1971 року Петриненко створив новий ВІА «Дзвони», та через три роки знову об’єднався з друзями з «Енея». Новостворений ВІА «Візерунки шляхів» на початку 1975 року записали на «Мелодії» платівку-гігант. Відразу ж ансамбль запросили до Укрконцерту, де під вивіскою «Гроно» він проіснував майже рік. Після служби в армії Петриненко недовго керував знаменитою «Мрією», та після того, як їм заборонили виконувати власні пісні (зокрема такий шедевр як «Пісня про пісню»), він певний час виступав у складі ВІА “Чарівні гітари”, а потім переїхав до Росії.
- 32. Згодом повернувся в Україну. В 1986 році Петриненко разом з гітаристом Ігорем Шабловським та співачкою Тетяною Горобець відроджує «Гроно». Спочатку репертуар дублював «Маки», та з’явилися «Україна», «Пісня про пісню», і досить швидко Петриненко став лідером української пісні. В 1999 році за особливий внесок у розвиток національної культури і мистецтва та вагомі творчі здобутки, солісту-вокалісту концертно-творчої організації «Київщина» Тарасу Петриненку присвоєне звання Народного артиста України. В 2003 році лейбл “Атлантик” зарахував Тараса Петриненка до когорти рок- музикантів і видав збірник його пісень в серії «Рок-легенди України». Восени 2004 року Тарас Петриненко брав активну участь у Помаранчевій революції, де на Майдані Незалежності неодноразово виконував свої пісні. На музиці Тараса Петриненка виросло не одне покоління, а його пісні набули слави народних хітів. За більш як 40-річну творчу діяльність здається, досяг всього. Його люблять і в Україні, і за її межами. Патріотична особистість Тараса Петриненка прагне понад усе лише одного — щоб нарешті українська культура, музика, пісня здобули гідне місце насамперед у своїй державі.
- 33. МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ ЛИТВИН (1943-2020) - відомий український кобзар, композитор, письменник, журналіст, Заслужений артист України, перший голова Спілки кобзарів України, лауреат Республіканської премії ім. І. Нечуя- Левицького, лауреат премії фонду Т. Г. Шевченка, співзасновник Стрітівської школи кобзарського мистецтва, відмінник освіти України - народився 4 березня 1943 року в с. Федорівка Новоукраїнського (нині Добровеличківського) р-ну Кіровоградської області. Талановитий митець, він все життя боровся за національне відродження України, був заарештований за участь у напівлегальній націоналістичній організації (м. Тернопіль) та звинувачений у проведенні «антирадянської пропаганди». Як кобзар виступав у всіх областях України, у Польщі, Словаччині, Литві, США. У його репертуарі були думи, козацькі, стрілецькі та пісні на слова українських поетів, власні твори.
- 34. У репертуарі Миколи Литвина понад 250 пісень, 170 з них – власні мелодії на слова українських класиків та сучасних поетів: "Дума про матір" на сл. Б. Олійника, "Народе мій" (Вступ до поеми "Мойсей" Івана Франка), "Чародійна кобзо" на сл. А. Литвина, "Посланіє" на сл. Т. Шевченка, "Рятуйте, люди пісню" "на сл. П. Перебийноса. Але переважали давні українські народні пісні, серед них: "Ой не пугай пугаченьку", "Про Супруна", "Про Морозенка", лемківська пісня "Будь здрава землице", "Гей браття, опришки", уривок із Слова про Ігорів похід — "Стогін Русі" та багато інших. У 1993 році Тернопільська обласна рада встановила стипендію імені М. Литвина для студентів-бандуристів, які навчаються у Тернопільському музичному училищі та студентів- тернопільців, котрі студіюють гру на бандурі у вишах України.
- 35. На повну потужність Литвин проявив себе у 1980-90-х роках, на зламі епох. Знімався як кобзар у фільмах «Назар Стодоля» за п’єсою Т.Шевченка, «Страшна помста» за творами М.Гоголя, у фільмі про Василя Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна» Станіслава Чернілевського (1992), грав кобзаря у виставі театру ім. І. Франка «Здавалося б, одне лиш слово…». 1987 року вийшла друком збірка оповідань і повістей «Зорі на дні криниці», 1988 – збірка поезій «Вітряки», 1990 – збірка повістей «Гей, лети, павутино!». Опублікував у книжках, журналах і газетах низку статей про українських кобзарів, про композиторів Веделя, Січинського, Леонтовича. У жовтні 1990 року кобзар підтримував піснею голодуючих студентів під час Студентської революції на граніті. Перед референдумом про незалежність 1991 року об’їздив з бандурою майже всю Україну. Звучала його пісня і в Польщі, Словаччині, Німеччині, Франції, Литві, США. Відтворював думи, творив нові пісні, як-от «Не вір Москві, бо буде зрада!» на слова Г. Петрука-Попика. Його пісні революційні, вони закликають до боротьби.