документ

1. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
Житомирська область
Житомирський район
Денишівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
імені В.Г.Бондарчука
Всеукраїнський конкурс учнівської творчості
1

2. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
І. Про авторів…………………………………….…………….……….3
ІІ. Напишімо казку про Тараса
на листку конвалії дзвінкім………………………………….……..4
2.1. Золота надія………………………………………………………....5
2.2. Од молитов до життя………………………………………………7
2.3. Дорога Тараса………………………………………………………9
2.4. Передзвін зимової мелодії………………………………………..11
2.5. Я живу……………………………………………………………...13
2

3. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
Авторка роботи:
учениця 6 класу
Денишівської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів
імені В.Г.Бондарчука
Дата народження:.24.07.2000 р.
Місце проживання:
Житомирська область
Житомирський район,
с.Дениші, вул..Корольова,13.
Т.:0982015621.
Наставник із 2010 року:
Вербило
Лариса Василівна,
учитель української мови та
літератури, спеціаліст вищої
категорії, учитель-методист.
Адреса школи:
Житомирська область,
Житомирський район,
с.Дениші, вул.Садова 5.
Т.: (0412)49-21-30.
3

4. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
4

5. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
Котилось сонечко по небу, ласку в очі збирало, тепло – в долоньки, ніжність
у свої золоті вуста. Усміхнулось привітно молодиці, що край дороги плоскінь
вибирала, і проговорило:
- Багата ти, жінко! Ой, яка багата!
Жінка випростала спину, витерла піт із чола. Подумала: Катерино, казав тобі
чоловік, щоб ти пошкодувала себе, щоб не працювала до сьомого поту. Ось уже
щось увижається… Присіла, рукою до землі торкнулась. А по руці сонячний
зайчик. Та так лагідно, так ніжно гладить, шкодує натруджені жилаві руки. А далі:
- Катерино! Багата ти, ой, яка багата…
Катерина притримала долонею сонечко, що цілувало її зморшки, і вже не
дивувалась, не лякалась, не тривожилась, а тихо промовила:
- Я – кріпачка. І діти мої кріпаки. І вся родина. Нужденні…І голос так
затремтів. – Оце лише ти, сонечко, мене і потішиш, а ще дітки мої.
- Багата ти, ой, яка багата. Ти мати сина великого Пророка-поета на ймення
Тарас. Ти, Катерино, народиш його, коли Ярило поцілує Ладу, коли рястом
укриється земля, коли жайворонки сповістять про першу борозну. І син твій,
Катерино, розкаже усьому світові про край наш, Україну, уже вільну і щасливу, а
ще про тебе, його молоду і добру матір.
Сонечко поцілувало жінку, ковзнуло по її зморшках, висушило сльози і
намалювало у сизому небі колиску…
Так розповідали жінки, що поряд із Катрею плоскінь вибирали. Бачили, як
вона до неба усміхалась і сонечку дякувала.
А через деякий час так і сталось – народила Катерина четверту дитину –
сина Тараса, який і прославив нашу рідну землю.
5

6. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
6

7. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
7

8. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
Тихий вечір майже несподівано опустився на поля і ліси, селянські стріхи і
биті дороги. Сповив усе це сутінками і заховав у своїх обіймах. Лише зорі у
високості кліпали здивовано: мовляв, люди он як трудилися, стомилися, а не
сплять.
Із полотняного віконечка однієї хати – сірувато-тьмяний вогник. Блимає
несміливо великими печальними очима, запрошує заглянути крізь затуманені
шибки.
Раптом із широких дверей тих зір, що радісно блимали у нічному небі,
вийшла Царівна. Ні, вона не вийшла, а легко, ніби кружляючи у легкому вальсі,
випливла. Вся у шовках срібних, а на голові – сяйво.
Спустилась Царівна на землю, засвітила цвіркунам золоті лампадки у
травах, щоб не блукали, потішила калину весільним убранням, послухала солов’я,
зітхаючи біля верболозів, одягла різнобарв’ям пишних квітів левадне травозілля і
підтюпцем поспішила до хатини із полотняним віконечком. У руках несла квітку
калини, стебельце м’яти, жменьку жита. Легким туманцем заглянула у хатину.
Піч півнями розмальованими розгублено вклоняється, тільки півні ті голови свої
понагинали, не співають, не гукають ранок зустрічати, порожня діжа хлібом не
вчинена. Сумно, печально в хаті. Злидні кусаються. Материними долонями не
пахне, батьковим словом не тішить.
Злякалась Царівна, що запізнилась із подарунком хлопчикові, який
привидівся їй уві сні. Побачила його безпомічним і безпорадним. Окутала чистою
сорочкою його душу, поклала пучечок-подарунок біля нього: нашіптувала малому
сироті на вухо, щоб вітер послухав, щоб зорі побачив, щоб помріяв про відчинені
вікна великої і світлої хати і хрущів на вишнях, про чисту воду в криниці, щоб
намалював бандуру, на якій гратиме кобзар пісню сумноокій Україні, щоб написав
вірші про великий, нескорений народ український на листку конвалії…
Устигла, все зробила. М’ята так дзвінко пахне, як ніколи. І хлопчик
пробудився. А погляд у нього світлий і далекий. Жито згорнув у жменьку, до
серця підніс. Від споглядання такої картини журба злякалась, і Тарас не шукав її
більше у мороці своїх ясних очей.
Царівна, сидячи на порозі полотняного вікна Шевченкової хати, довго ще
нашіптувала благословення на Тарасове життя, на долю. А потім обезсиленим
птахом-молитвою, залишивши собі півсльози на сніданок, повернулась запізнілою
краплею світла у напіввідчинені двері тих зір, що несміливо кліпали великими,
зажуреними очима.
8

9. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
Розповідали старі люди, що в одному селі на Черкащині, де соняшники
своїми пишними чубами синь неба діставали, а в річці Дніпро жива вода текла,
жив хлопчина. Звали його Золоточубий Тарас.
І справді. Хто хоч раз бачив хлопчика, ніколи уже не міг забути його
пишного пшеничного волосся, глибоких, як криниця, чистих очей. З них
випромінювало світло. А те світло перетворювалось зразу на кольорові барви. Тих
кольорів дуже боялись пани. Змовились ці нелюди на землю ніч напустити – не
будуть люди бачити кольорів у темені. Гонили всіх до праці важкої, запрягали
людей у ярма, орали ними землю.
І настала для всіх темна ніч. Соняшники не діставали більше синього неба,
висох Дніпро, і вода його стала мертвою. Все навколо погоріло, люди подуріли,
ходили на панщину німі.
Зібрав Золоточубий Тарас таких хлопчаків, як сам, дав їм у руки палиці, а в
уста – живі слова і навчив: палицями бур’яни рубати, а живими словами - «вільна
Україна» - панів нищити.
Переказували старі люди: стільки тих молодців було, що земля цвіла, а
Золоточубий Тарас своїм глибоким поглядом і живим словом звільни усіх із ярма.
У кольорові барви одягнулась земля, знову своїми крислатими капелюхами
золоті соняшники дістали блакитного неба.
А пізніше переказували: виріс хлопчина і битим шляхом пішов за село, те,
що на Черкащині. І дорога його вела в небо. А над нею жовто-блакитний день
зустрічав і проводжав Золоточубого Тараса зі словами: «Ще не вмерла Україна!..».
9

10. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
10

11. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
Не за синіми морями, не за високими горами, а у поліському краї, де дубів
величава сила, де річки Тетерів скелясті береги, де лісів таємничі легенди, є село
Тригір’я.
Три гори зійшлись погомоніти між собою, розповісти давню легенду про
дуба-велетня, що береже сиву історію.
Заплутався вітер-пустун у мідному листі дуба, знесилився і вирішив
перебути до весни: нікуди не хотів летіти, нікого не волів турбувати. Задрімав під
тихий передзвін морозяно-сріблястих листочків. Пробудився від тихої сповіді
сивого чоловіка. Обійняв незнайомець великого дуба, припав губами до міцного
стовбура і плакав:
- Проїздом я, у Почаїв їду. Але чув про силу твою, дубе. Перед сповіддю у
Бога хочу, щоб і ти почув мене. Я знаю, могутній мій велетню, що і ти кохав…
горобину. А я без неї, моєї Ликери, не можу жити. Для мене вона - зимою – літо
тепле, росисте, весняний пролісок, достиглий колос, осіннє золото, бузкове небо,
туман, простелений у полі, вербичка, що схилилася околі. Ой дубе, дубе,, мій ти
брате.
Вітер боявсь поворухнутись, але слова цього чоловіка були таким зізнанням,
що хотілось його втішити, заспокоїти. Склавши тихо крильця, щоб не злякати
гостя, вітер присів чоловікові на плече.
- Ти хто-о-о? – прошумів.
- Тарас. Шевченко. Чув, друже? Той, що мучивсь, страждав, але не каявсь.
Ось, їду у Почаїв, поклонитись Господу, попросити родини, сім’ї, любові…
Думаю, що Бог мене почує. Везу рушника посвятити, із ним сватати Ликеру піду.
Зітхнув дуб, глибоко, тяжко. І від того зітхання вітер злякавсь. Зірвавсь,
загудів, закрутив. Вирвавсь рушник від сильного подиху, заплутавсь у важкому
дубовому гіллі. А Тарас догори руки здійняв, благаючи щастя-долі.
Посипались із рушника срібні ниточки, з яких не судилося зв’язати щасливе
життя закоханих. Відійшов Тарас від дуба, глянув на нього, самотнього, але
дужого, нескореного. З цієї миті знав: буде віку доживати сам.
Стоїть край тієї дороги, що веде до Почаєва через Тригір’я, велетенський
дуб. Каже моя бабуся, як зимового вечора підійти до дуба, глянути вгору на його
крислату крону, можна побачити срібно-білі ниточки Тарасового рушника, якого
Ликері хотів подарувати. А вітер переказує з листочка на листочок: «Не судилося-
я-я-я-я», і мідний передзвін зимової мелодії розносить пісню закоханого серця
Тараса.
11

12. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
Я спитала у свяченої вербички: «А що я знаю про Шевченка?», «А що ти
знаєш про Тараса?»
Вона нічого не відповіла мені, тільки листочки, загадково усміхнувшись,
привітні, по-святковому урочисті, читали по зелено-сяйливих цятках його
останній лист до мене.
Привіт!
До тебе, дівчинко-ромашечко, з найкращими побажаннями звертається твій
Тарас Григорович.
Моя маленька україночко! Через вітри часу доноситься до мене твій голос.
Він такий чистий і дзвінкий, такий щирий і привітний. Я знаю, що своїми віршами
запалив свічку віри у твоїй юній дитячій душі і не хочу її гасити. Бо відчуваю, що
ти і тільки ти розумієш мої думки. Моє послання до тебе швидше буде нагадувати
лист-прохання. А ще я хочу, щоб ти, українська квіточко, відчула усю глибину і
силу кожного мого слова. Я вірю тобі, вірю в те, що ти любиш рідну землю понад
усе, бо інакше припали б пилом при дорозі всі мої слова, сам зів’яв би полином на
сухому полі, згорів би від очей матері, що молодою у могилу нужда та праця
положила, котився б перекотиполем, не маючи місця вічного спочинку…
Але я живу, дякуючи тобі, твоєму прагненню говорити зі мною крізь гомін,
віяння і болі твого часу.
Я живу, дякуючи твоїй вірності, любові до рідного слова, української мови,
до славних наших звичаїв, до голубки нашої – історії. Бо слово любові не в’яне, не
старіє.
Юна моя україночко! Ти своїм бажанням знати про народ наш із моїх уст
продовжуєш мій день разом з вами на рідній землі. І очі мої дивляться на тебе і
твоїх рідних, на всіх дітей матері-України із думкою: «Тільки б не зреклися.., мої
рідні діти…».
Я поцілувала листочки свяченої вербички і попросила передати мереживо
мого листа Тарасові:
Я – маленька краплинка
Я – росинка цілюща
Я – промінчик від сонця
Я – зелена травинка
СПРАВЖНЯ Я УКРАЇНКА!
Зараз я – учениця
Бджілка я – трудівниця
12

13. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
Я у серці з тобою
Ти у мене у серці
ЦЕ ДОРОГА У ЗАВТРА!
Завтра буде майбутнє
У майбутньому – мрії
В мріях – щастя і доля
УКРАЇНИ ВЕЛИКЕ ПРОЗРІННЯ!
13

14. __________________________Напишімо казку про Тараса на листку конвалії
дзвінкім
14