Матеріали підготовлені в рамках програми національно-патріотичного виховання студентської молоді.

1. МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ
Наукова бібліотека
матеріали для проведення інформаційної години
до Дня українського козацтва
підготували: Шевердіна Л.К., Савельєва В.В.
Сєвєродонецьк
2015

2. В День Покрови Пресвятої Богородиці – 14 жовтня – відзначається День
Українського козацтва.
З цього приводу для студентів, що вивчають історію України, пропонуємо
матеріали до проведення інформаційної години.
Матеріали підготовлені в рамках програми національно-патріотичного виховання
студентської молоді.
Мета – нагадати користувачам про героїчні сторінки історії України, розширити
знання про історію славного українського козацтва, Запорозької Січі, гетьманів;
патріотичне виховання молоді.
Актуальність даної теми полягає в надзвичайному впливі козацтва на історію
України, на процес формування національної свідомості та української державності.
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА
Козацька доба – то є світла епоха,
Коли українці орлами літали.
Нікого вони не боялись нітрохи,
Від них вороги у бою відступали.
Неможливо знайти у минулому України якесь інше явище, яке б так глибоко і
різнопланово вплинуло на історичну долю всього українського народу.
Переконаність у надзвичайно важливій ролі козацтва в історії України — це одна з
тих небагатьох істин, яка не викликає сумніву у людей з різними, навіть
протилежними поглядами на політику, ідеологію та історію.
Історія українського козацтва багатогранна, як саме його життя.
Існує не одна правда і не одна легенда, як виникло козацтво - окремий незалежний
народ. Козацтво — це не лише суспільний стан з особливим способом життя, не
лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням
дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було
неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним
устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та
інститутами, культурою, фольклором. Козацтво — це надзвичайно широкий у своїх
вимірах і різноманітний у проявах світ — загадковий і заманливий. Він завжди
притягував до себе небайдужих і творчих людей.

3. Існує кілька основних теорій походження козацтва: «етнічних витоків»,
«уходницька», «захисна» і «соціальна». Згідно з теорією «етнічних витоків»,
козаки — це особлива група нащадків інших народів (хозар, черкесів, татар).
«Уходницька» теорія пов'язує появу козацтва з «уходом» населення в Придніпров'я
на промисли за рибою, сіллю, дикими кіньми тощо. Відповідно до «захисної» теорії,
козаки появились у зв'язку з необхідністю захистити південні кордони країни від
набігів татар. «Соціальна» теорія пов'язує виникнення козацтва з посиленням
політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту.
Виникнення козацтва спричинив комплекс причин та факторів, тому всі ці теорії слід
розглядати в комплексі.
Термін «козак» має тюркське походження. Вперше його появу фіксує Початкова
монгольська хроніка (1240 р.). Наприкінці наступного століття термін згадується в
латино-персидсько-кипчацькому рукописі - «Кодексі Куманікус» - та в додатку до
грецького збірника житій святих - «Синаксарі». 1492 р. датується перша згадка про
дії козаків-християн, які в гирлі Дніпра, під фортецею Тягинь, напали на турецьке
судно.
Наступним роком датується ще одна промовиста згадка про те, що черкаський
староста князь Богдан Глинський на чолі загону козаків здійснив штурм татарської
фортеці Езі (Очаків). Після цього повідомлення про присутність козаків-християн на
порубіжжі з мусульманським світом стають регулярними.
Важливим рубежем у ході формування козацтва стало виникнення та утвердження в
силі Кримського хан ату. Саме постійне зростання загрози з боку небезпечного
сусіди стимулює процеси консолідації козацтва.
Упродовж перших десятиліть XVI ст. відбувалося стрімке чисельне зростання
кількості козаків. Однак варто зауважити, в цей час термін «козак» означав не
стільки соціальний стан, скільки спосіб життя та рід занять.
Історію українського козацтва можна розділити на кілька періодів:
1) 1489-1591 pp. — утворення козацтва та його становлення;
2) 1591-1647 pp. — період посилення військово-політичної ролі козацтва,
перетворення його в окремий суспільний стан, центр національно-визвольного руху;
3) 1648-1664 pp. — участь в Національній революції та Визвольній війні
українського на роду, в якій козацтво було ядром руху, реалізатором державотворчих
функцій;
4) 1664-1709 pp. — боротьба за збереження незалежності Січі з Москвою,
Кримським ханством, Туреччиною;
5) 1709-1734 pp. — період існування запорожців за межами України;
6) 1734-1775 pp. — відновлення Січі, боротьба за її збереження та остаточна
ліквідація її царизмом.
Запорозька Січ. Постійна загроза військових нападів змушувала козаків
турбуватись, перш за все, про оборону. Як наслідок, виникали укріплення, які
називалися січчю (від слова «сікти» — рубати), тому що місце заселення обставляли
висіченими в лісі деревами. Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими
порогами, їх резиденція називалась Запорозькою Січчю. Термін «Запорозька Січ»
(«Запорізька Січ») вживався також у розумінні «військово-політична організація
козаків». Поряд з цим вживався термін «запорозький кіш», який означав керівництво
козаків, їх місцеперебування, табір.

4. Запорозька Січ — військовий і адміністративний центр запорозького козацтва, що
існував за порогами Дніпра із середини 16 ст. до 1775 року. Утворення Запорозької
Січі пов’язане з процесом формування українського козацтва і освоєння ним, раніше
спустошених татарами, українських земель між Дніпром і Південним Бугом.
Герб Війська Запорозького
Легендарним засновником Запорозької Січі вважається Дмитро Байда-
Вишневецький, який походив з княжого роду на Волині.
Він був черкаським та канівським старостою (намісником) великого князя
литовського на півдні України, воював з татарами. На початку 1550-х pp. побудував
замок на дніпровському острові Мала Хортиця для захисту від татарських набігів.
На цій підставі деякі історики і вважають його засновником Запорозької Січі. У
дійсності Січ виникла дещо раніше і на іншому дніпровському острові — Томаківці.
У 1563 р. князь Вишневецький потрапив у полон до татар, був переданий туркам і за
наказом султана страчений. Його діяльність оспівана в народній думі про козака
Байду.

5. Культура, побут та традиції запорожців.
Були певні умови прийняття в козаки: потрібно було бути вільним і неодруженим,
уміти говорити української мовою (козацькою), сповідувати православну віру,
пройти певне навчання. Першою умовою часто нехтували, бо ж козаки приймали до
своїх лав і кріпаків. Щодо останньої умови, то кандидат у козаки по винен був
спочатку призвичаїтись до січових порядків, вивчити військові прийоми. Такі люди
називалися молодиками, новаками, джурами. Прийнятий у запорізькі козаки
записувався в один із 38 куренів, кількість яких була постійною. Часто при цьому він
отримував якесь прізвисько, що свідчило про його характер, зовнішність або
нагадувало про деякі обставини життя. Склад запорізького козацтва був
багатонаціональним, хоча переважали українці. Незважаючи на різноманітність
складу Січі, вона все ж таки мала об'єднуючі чинники, завдяки головним принципам
її життєдіяльності. Це — свобода, рівність, товариство, православна віра, відсутність
жінок, боротьба з ворогами, звільнення з полону християнських невільників і захист
пригноблених.
Сімейні козаки також допускалися в Запоріжжя, але вони не могли тут жити з
сім'ями. Вони поселялися в слободах, зимівниках і хуторах, займалися
вирощуванням зерна, худоби, торгівлею та промислами і тому називалися не
товаришами, а «посполитими», «зимовчаками». Але усі, січовики і зимовчаки,
називали себе «славним низовим військом Запорізьким» і товариством.
Ні знатність роду, ні станове походження, ні вік не мали на Січі особливого
значення. Цінувались перш за все особисті якості: хоробрість, розум, винахідливість.
У відносинах між козаками цінувався «стаж» перебування на Січі, а не вік — пере
вагу мав той, хто вступив до козаків раніше. Ті, що прийшли пізніше, називали його
«батьком», а він їх «синами». Ніякого певного часу перебування на Січі не
встановлювалося, кожен міг вийти з неї за власним бажанням. Тих, хто мав заслуги і
знач ний стаж, називали «лицарство» або «товариство». Товариство вирішувало
питання про війну і мир, розподіляло всі землі, ліси, угіддя, вибирало посадових
осіб, карало винних у злочинах; від імені товариства писались відповіді на послання
від різних держав та владних осіб, які присилалися на Січ.
У великій шані в козаків перебувало «побратимство», метою якого було допомагати
один одному.Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак
побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували
один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або
захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з
таємних причин їх непереможності. Повернувшись з походу,
козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та
гулянні вони старалися перевершити один одного. Але
вживати спиртне під час військових походів було
заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна
кара.
Запорожці любили послухати своїх кобзарів, нерідко самі
складали пісні і думи, бралися за кобзи, які були в них
улюбленим музичним інструментом.
Кобзар завжди був бажаним гостем у них, тому що він «про
долю співав». Крім того, кобзар у запорожців був зберігачем
козацьких переказів, автором «лицарських подвигів».

6. Кобза, за міркуваннями козаків, видумана самим Богом і його святими, тому й вона в
такій честі. Для одинокого запорожця, який мандрував степом і нерідко тижнями не
мав можливості ні до кого сказати слова, кобза була єдиною відрадою:
«Струни мої золотії, грайте ж мені стиха.
Нехай козак-нетяжище та забуде лихо».
Як відомо, козаки жили серед квітучої природи з чистим і свіжим повітрям. За
давнім звичаєм більшу частину року вони ходили у легкій одежі, без головних
уборів, часто босими і з оголеним торсом, що давало добрий ефект для
загартовування. Козаки вставали зі сходом сонця і зразу ж умивалися холодною
джерельною або річковою водою. Купалися запорожці не тільки влітку, а й восени, а
хто — так і всю зиму. Француз Н. де Бартеон, характеризуючи козаків, порівнював їх
з індіанцями: «Козаки — дужі, загартовані».
— Добуваючи скромну їжу, — говорить про запорожців їх сучасник, — полюванням
чи рибальством, запорожці нічим іншим не займалися, окрім зброї, і були рідкісним
прикладом поміркованості в усьому. Так, від лихоманки вони пили горілку із
попелом чи рушничним порохом, засипаючи в чарку вина пів-заряда пороху; для
загоєння ран прикладали до хворих місць розтерту зі слиною землю, а за відсутності
металевого посуду для приготування їжі використовували дерев'яні ковші;
підкидаючи безперервно один за одним у них нагріті на вогні камені, доки не
закипала вода у цьому посуді. Згідно з даними Д. Яворницького, у Запорізькій Січі
на стіл подавали такі страви: соломаху (густо зварене на воді житнє борошно чи
пшоно), щербу (рідко зварене на риб'ячій юшці борошно). Круту тетерю їли з
риб'ячою юшкою, жиром, молоком, водою. Мамалигу (тісто з проса чи кукурудзи)
їли з бринзою чи пастермою — висушеною на сонці бараниною. Ласували козаки й
м'ясом, зокрема свининою і дичиною. Якщо ж козаки, крім звичайної їжі, бажали
поласувати варениками, сирниками, гречаниками з часником, галушками, то для
цього вони складали артіль, збирали гроші, на них купували продовольство і
передавали його курінному кухарю. Крім названих страв, козаки їли також рубці,
свинину — «свинячу голову до хрону та локшину на переміну». Специфічною
козацькою їжею були загреби — коржі, які називалися так тому, що їх клали в
натоплену піч і загрібали попелом і гарячими вуглинами. До речі, Д. Яворницький
ніде не пише про якусь особливу любов запорожців до сала.
Стосовно приїжджих та гостей запорожці завжди були щедрими та приязними. «У
Запорожжі усякий бажаючий може зайти в курінь і їсти з ними без усіляких
розпитувань чи подяки за гостинність», — писав сучасник.
Поряд з гостинністю запорізькі козаки найвище цінували особливу чесність. «Хоча у
Січі, — пише католицький патер Кітович, — жили люди усілякого роду — утікачі та
відступники від усіх вір — але там панувала така чесність і така безпека, що ті, хто
приїжджав з товарами або за товарами, не боялися і волоска втратити зі своєї голови.
Можна було на вулиці залишити своє майно, не турбуючись, що його вкрадуть.
Усілякий злочин проти чиєїсь чесності, гостя чи січовика, негайно карається
смертю».
У козацькій пісні з цього приводу співалося:
«У нас над усе честь і слава, військова справа, —
Щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати».

7. Військо Запорізьке мало два поділи: військове і територіальне. У військовому було
38 куренів, а в територіальному — спочатку 5, а потім 8 паланок. Курені мали різні
назви — за ім'ям отаманів — їх засновників, за назвою місцевості, звідки вийшли їх
перші запорожці, або ж стану, з якого вони вийшли. Серед них: Іванівський,
Сергіївський, Канівський, Поповичський, Титарський, Корсунський, Уманський,
Полтавський тощо. 10 куренів складали 1/4 Січі, яка називалася пірією і мала свою
казну. Назва «курінь» походить від слова «курити», тобто «димити». Кожен курінь
зовні виглядав як казарма до 30 м. у довжину і 3,5 м. у ширину.
«Паланка» у перекладі з турецької означає «невелике укріплення». Це було
управління і сама територія. Паланки розташовувалися на площі, окружність якої
становила 1700 км. Паланкову старшину складали: полковник, осавул та писар.
Влада паланкового полковника була значною: він заміщав у своєму районі кошового
отамана і тому мав право страчувати злочинців. Його влада поширювалася і на тих,
хто проїжджав через паланку.
Військова організація Запорозької Січі була дуже чіткою. На чолі всього війська
стояв виборний гетьман, який офіційно називався старшим. Безпосередньо Січчю
керував кошовий отаман, який обирався на один рік, але міг бути переобраним.
Кошовому отаманові належала військова, адміністративна, судова і духовна влада. У
військовий час він був головнокомандувачем, вважався і зверхником запорізького
духівництва, а тому приймав і направляв духовних осіб у січову та паланкову
церкви. Кошовий отаман також затверджував вибраних на раді старшин, надавав
законної сили розподілу угідь, ділив воєнну здобич, військові доходи, грошове
утримання, приймав нових осіб у Січ, вступав у дипломатичні відносини із
сусідніми державами. Його влада обмежувалася звітом, часом і радою. Якщо
козаки були незадоволені діяльністю кошового отамана, то його могли
навіть стратити.Другою особою після кошового був суддя, який у своїй діяльності
керувався неписаним законом, якого зовсім не було в козаків, а переказами і
традиціями. Покарання в козаків присуджу вались в основному за кримінальні та
майнові злочини.
Суворі закони на Січі пояснювались такими причинами:
1) необхідно було припинити вияви аморальності, оскільки сюди приходили і люди
сумнівної моралі;
2) козаки вели постійні війни і для підтримки порядку у війську необхідні були
суворі закони.
Серед кримінальних злочинів найтяжчим вважалося вбивство козаком свого
товариша, непідкорення начальству, дезертирство, приведення на Січ жінок, пияцтво
під час військового походу. Покарання залежали від тяжкості злочину.
Практикувалися прив'язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за
неповагу до начальства), биття канчуками. Існувала і смертна кара, яка мала
здебільшого кваліфікований характер: закопування живим у землю (за вбивство
свого товариша), забивання киями біля ганебного стовпа.
Всіма письмовими справами керував військовий писар, роль якого часто була значно
більшою, ніж просте виконання канцелярських обов'язків. Він складав накази, писав
дипломатичні листи, рахував прибутки і витрати, був основним радником гетьмана
чи кошового отамана в справах політики, нерідко вирішуючи все на свій розсуд.

8. Зазвичай писарі приходили з Києво-Могилянського колегіуму (потім академії).
Звідси поширене використання в листах запорізьких козаків текстів зі святого
письма, а також висловів типу «с далека усмотреть перспективою своего ума».
Ознакою влади гетьмана була булава, кошового отамана — бунчук, судді — печатка,
писаря — каламар (срібна чорнильниця), полковника — пернач. Це називалось
клейнодами.
Помічниками гетьмана у військових справах були осаули, які стежили за порядком
між козаками в мирний час на Січі, а у військовий — у таборі; слідкували за
виконанням судових вироків; проводили розслідування злочинів. Знаком влади
осавула була дерев'яна палиця, скована з обох кінців срібними кільцями. Артилерією
та обозом відав обозний. Після запорозької військової старшини йшли курінні
отамани, які командували окремими підрозділами. Значну роль у житті козацтва
відігравали так звані діди, тобто колишні військові запорозькі старшини, які
залишили свої посади за віком, хворобою чи були переобрані. Завдяки своєму
досвіду вони суттєво впливали на вирішення різних питань, були носіями звичаїв
козаків, суворо слідкували за їх виконанням.
За військовою старшиною йшли військові служителі — довбиш, гармаш, товмач,
кантаржий, шафар. Довбиш за допомогою литавр скликав козаків на раду, гармаш
відав артилерією, товмач був перекладачем — повинен був знати іноземні мови,
кантаржий зберігав військові міри і терези, збирав податки на користь Війська з усіх
завезених на Січ товарів. Таку роботу виконували шафарі, але не в Січі, а на
головних переправах через річки. До військових служителів належали також
булавничий, бунчужний і хорунжий. Крім січової старшини, обирали
ще старшину для походів. Полки по 500 чол. очолювали полковники,
сотні — сотники. Козацький прапор був малинового кольору.
Вищою владою на Січі вважалася загальна військова рада (коло), що відбувалася в
певні дні обов'язково (наприклад, 1 січня кожного року для переобрання старшини),
а також за бажанням козацького товариства.
Військова майстерність козаків. Постійні заняття військовою справою шліфували
військову майстерність козаків. Основу
війська складала піхота, посилена артилерією.
Кіннота була менш чисельною. На озброєнні
були мушкети, пістолі, шаблі, келепа (бойові
молотки), лук і стріли.
Запорожці використовували для військових
операцій метод «рейдів», часто комбінованих з
партизанськими діями малих загонів, мали
добру розвідку. У битвах козаки віддавали
перевагу атакам з флангів і з тилу. З цією
метою вони розділяли все своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі,
другу посилали в тил, а третю й четверту — на обидва фланги. Запорожцям були
відомі досить складні бойові прийоми: лава або розгорнутий стрій; батовий або
тришеренговий при обороні; триангула, тобто трикутник; атака колонами. Для
оборони козаки використовували укріплений табір з возів з гарматами по кутах і

9. валами. Для операцій на річках і морі Січ мала свій флот з чайок або байдаків (20 м.
у довжину, 4 м. у ширину, 4-6 гармат, швидкість 15 км/г). У поході брали участь 50-
300 таких чайок. Запорізька Січ була форпостом українських земель у боротьбі з
татарськими нападами. З 1450 р. до 1556 р. орда 86 разів нападала на Україну. У
відповідь козаки самі завдавали дошкульних ударів. У 1510 р. кримський хан наказав
навіть «замкнути» Дніпро залізним ланцюгом, але це не допомогло. Походи
запорожців проти татар і турок очолювали козацькі ватажки
Байда Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка.
Іван Підкова був родичем молдавського господаря (князя).
Його назвали так тому, що він міг гнути підкови. У 1577 р. він
захопив молдавський престол, але не зміг втримати його,
повернувся в Україну, де на вимогу турецького султана був
схоплений польською владою і страчений. Його подвиги
оспівано в народних думах, один зі своїх віршів йому
присвятив Т. Шевченко.
Ще одним героєм народних дум був запорізький гетьман
Самійло Кішка. Він був керівником багаточисленних походів
запорожців на Крим та Туреччину у 1567-1570 pp. Потрапив у
полон і відбув 20 років каторги на турецьких галерах.
Організував повстання, зміг звільнитися і знов стати
гетьманом, здійснив кілька походів у Молдову і Литву, де й
загинув у 1602 р.
Походи на Крим, у Молдавію показали, що козаки були значною військово-
політичною силою, тому польський уряд вирішив частину з них взяти на службу,
щоб використовувати для воєнних цілей і тримати під контролем. У 1572 р.
коронний гетьман Ю. Язловецький за указом польського короля Сигізмунда II взяв
на службу 300 козаків. їх прізвища заносили у спеціальні списки (реєстр), звідси їх
назва — «реєстрові козаки». У 1590 р. у реєстрі було вже 1000 чоловік.
Реєстрові козаки одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право
землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор,
литаври й інші інсигнії. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом; їм
передано у власність містечко Трахтемирів з Зарубським монастирем для
розміщення арсеналу і військового шпиталю. Реєстрові козаки дістали офіційну
назву Запорозького, або Низового війська.
Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати
за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана
Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського
козацтва виявилися марними.
Консолідаційний процес козаччини під кінець 16 ст. концентрувався навколо двох
різних осередків: Запорожської Січі на Низу і Трахтемирова. Січ стала вогнищем
незалежного козацтва, а Трахтемирів реєстрового, яке репрезентувало назагал
консервативні козацькі кола.

10. Характерними ознаками козацтва були відсутність кріпосництва, формальна
рівність між козаками. Фактично Запорізька Січ була козацькою республікою і стала
початковим етапом у формуванні української державності. Своєрідна за структурою
військово-адміністративна влада мала можливість виконувати різноманітні
внутрішні і зовнішні функції, властиві державному утворенню.
Неприборкана вольниця, козацтво в політичну і військову силу українського народу
почало перетворюватись у другій половині XVI століття, досягши свого розквіту за
часів славних отаманів Петра Сагайдачного та Івана Сірка.
Козаки ніколи не знали панщини, кріпацтва, були вільними людьми, єдиним
обов'язком яких вважався захист південних кордонів. Потреба в них для імперії
відпала, коли Росія вийшла до берегів Чорного моря і «гніздо самовілля», як
називала запорозьке козацтво імператриця Катерина II, за її наказом, наприкінці
травня 1775 року було зруйновано.
На території Запоріжжя збереглися деякі свідки тих давніх часів: залишки
козацьких укріплень на острові Хортиця, 800-річний запорізький дуб, та й назви
історичних місць острова нагадують про запорожців: балка «Січові ворота»,
«Козацька переправа».
Відродження козацтва почалося наприкінці 90-х років ХХ століття: у Запоріжжі
майже одночасно виникли такі організації, як «Козацьке братство», «Козацька
вольниця», «Козацький кіш».

11. ВІДОМІ ГЕТЬМАНИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ
Петро Конашевич–Сагайдачний
(1570-1622 рр.)
Над усіма гетьманами періоду до Богдана Хмельницького, як недосяжна вершина,
височить постать Петра Сагайдачного. Під його проводом козацтво оформилось в
могутню військову силу, запанувало на Чорному морі. Він очолив національно-
визвольну війну проти найбільшої держави тогочасного світу — султанської
Туреччини та її васала — Кримського ханства, увів козацтво в європейський
історичний процес.

12. Неодноразово обирався гетьманом Війська Запорозького (коли вперше — невідомо).
Як полководець П. Конашевич–Сагайдачний дотримувався новаторських для
тогочасної європейської воєнної думки та практики стратегічних і тактичних
настановлень. Сучасники високо оцінювали політичну та військову діяльність
гетьмана, наголошуючи на громадянському, рицарському служінні Петра
Конашевича–Сагайдачного християнському світові й Вітчизні.
Петро Сагайдачний був родом із Галичини, народився в родині священика. Змалку
навчався військової справи, був високоосвіченою, інтелігентною, глибоко релігійною
людиною. Особливо добре вмів стріляти з лука. На Запорозькій Січі мав величезний
авторитет. Його організаторські здібності добре проявилися в першу чергу у вишколі
запорожців та створенні регулярних частин війська. Залізна дисципліна, яку всіляко
підтримував Петро Сагайдачний, зробили свою справу досить швидко. Військо
стало якісно найкращим в Європі. Надзвичайну сміливість козаки тепер стали
поєднувати із тактичними та стратегічними факторами військового мистецтва.
Османська імперія страждала від походів Сагайдачного, особливо нападів з моря. В
1606 році відбулося взяття Варни з моря, і Запорозьке Військо проголосило Петра
Сагайдачного гетьманом України. У 1616 році відбувся історичний похід на Кафу,
турецьку твердиню в Криму з найбільшим в імперії ринком рабів. Річ Посполита
рахувалася з козаками вперше за довгу історію існування Січі. Сагайдачний
прихильно ставився до ідеї посилення України, однак поки-що у складі Польщі.
Адже початок ХVІ століття позначився продовженням агресивної зовнішньої
політики поляками та турками. Невдовзі після поразки поляків в битві під Москвою
у 1612 році з претензіями на царювання король Владислав оголосив новий похід на
схід. Сагайдачний відгукнувся, оскільки, ймовірніше всього, він розумів, що
протистояння з турками на півдні буде набагато простішим у випадку об’єднання
Москви і Варшави. У 1618 році Петро Сагайдачний підійшов до Москви, здобувши
попередньо ряд міст, і розпочав разом з поляками фінальний штурм, однак невдовзі
відмовився руйнувати столицю православного народу. Отримавши політичні
дивіденди, він сподівався на виконання Польщею обіцянок про вольності. Однак та
не дотримала слова, і Сагайдачний відмовився допомагати Варшаві. В битві під
Цецорою на території Молдавії проти турків у 1620 році шляхта була розгромлена, а
в наступному 1621 році 200 тисяч турецько-татарського війська підійшли до Хотина.
Без запорожців Річ Посполита виглядала приреченою. Король просив допомоги, і
український гетьман відвернув загрозу, таким чином врятувавши Європу від
поневолення. Турецька сила могла надовго захопити Річ Посполиту, а потім і сусідні
країни. А в першу чергу могла постраждати Україна. Важке протистояння давалося
взнаки і полякам, і козакам. Петро Сагайдачний проявив себе в цій війні як
неперевершений військовий стратег і тактик. На жаль, в одній із битв його було
поранено отруєною стрілою. Помер гетьман наступного року навесні.

13. Богдан (Зиновій-Богдан) Михайлович Хмельницький
(бл. 1595–1657 рр.)
Богдан Хмельницький - український державний діяч, полководець, дипломат.
Гетьман України з 1648 р. Очолив повстання, яке поклало початок визвольній війні
українського народу. Засновник української козацької держави, організатор її
адміністративного управління.
Богдан Хмельницький походив з українців дрібно-шляхетського роду (гербу
«Масальський», а потім «Абданк»). Місце народження Хмельницького докладно
невідоме. В науковій літературі висловлювано різні думки про місце народження
Хмельницького; називали м. Жовкву, Суботів або Чигирин, Переяслав, з яким життя
Xмельницького особливо тісно пов'язане, тощо. Навчався в одній з Братських шкіл, а
також у єзуїтському колегіумі у Львові, де був учнем Ґонцеля Мокрського, доктора
теології, відомого письменника і проповідника. Xмельницький був добре обізнаний з
всесвітньою історією, в колеґії він дістав добре знання латинської мови, досконало
володів польскою мовою, а згодом навчився ще турецької, кримськотатарської і
французкої мови. Шкільна наука Хмельницького закінчилася перед 1620 р. Того ж
року він дістав перше «бойове хрищення»: у битві під Цецорою 1620, де загинув
його батько, Хмельницький попав у турецький полон і був два роки в Царгороді.
Від 1622 до 1637 немає певних відомостей про життя і діяльність Xмельницького.
Всі пізніші оповіді про його великі подвиги у війнах з татарами, турками, Москвою
(під час Смоленської війни 1632–1634) не мають документального підтвердження.
Безперечне лише те, що вже в 1620-их pp. Xмельницький зв'язався з Козаччиною, де
він служив, мабуть, у Чигиринському полку й брав участь у військових походах
козаків проти татар і поляків. Десь біля 1625–1627 pp. Xмельницький одружився з
Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава). Тоді ж він оселився на успадкованому
хуторі Суботові, біля Чигирина. 1637 бачимо Xмельницького серед вищої козацької
старшини. Він брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар —
підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637. Восени 1638 Xмельницький
був членом козацького посольства до короля Володислава IV. Є підстави вважати, що
він належав тоді до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння Війська
Запорізького з Польщею. Однак, дальший хід подій довів йому повну неможливість
згоди. Польська ординація 1638 скасувала автономію Війська Запорізького, й
поставила Козаччину в безпосередню залежність від польської військової влади на
Україні. Xмельницький втратив військове писарство (цей уряд був скасований) і став
одним з сотників Чигиринського полку. 1645 він, разом з козацьким загоном на 2 чи

14. більш як 20 тис. був на службі французького уряду й, мабуть, брав участь в облозі
Дюнкерка. Вже тоді був таким відомим козацьким ватажком, що Володислав IV,
готуючи військову коаліцію проти Туреччини (в складі Польщі, Венеції та інших
держав), вдався до нього по допомогу Війська Запорізького. Xмельницький був
одним з козацьких делеґатів, з якими Володислав обговорював у Варшаві, в квітні
1646, плани майбутньої війни. Усе це піднесло його авторитет на Україні та в
Польщі і за кордоном і створило йому широкі військові й політичні знайомства та
зв'язки.
В кінці грудня 1647 Xмельницький з невеличким (300 чи 500) загоном козаків
відправився на Запоріжжя, там його було обрано гетьманом, звідти на низ Дніпра.
Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на
велику національно-визвольну революцію, очолену Xмельницьким. Конфлікт з
Конецпольським і напади його аґентури на майно і родину Xмельницького були
тільки приводом для повстання його проти Польщі. Причини розриву з Польщею
були значно глибші й виступ і боротьба проти неї готувалися віддавна й не були
несподіванкою ані для українських кіл, ані для польського уряду та його
адміністрації на Україні. Дуже важливо, що, починаючи війну з Польщею,
Xмельницький заручився союзом з Туреччиною й Кримом, які дали йому політичну і
військову допомогу. Саме тому перемоги Xмельницького 1648 у битві під Жовтими
Водами, Корсунем і Пилявцями запалили всенародне повстання українського народу
проти польської адміністрації й польської шляхти та її аґентури на Україні. Саме тоді
було здійснено облогу Львова й Замостя, визволено з-під влади Польщі велику
територію України. Тріумфальний в'їзд Xмельницького в Київ і зустріч його на
Різдво 1648 як «пресвітлого володаря й князя Руси» свідчили, що початок нової
козацько-гетьманської держави був зроблений. Але цю державу треба було
боронити, розбудовувати й забезпечити їй визнання й належне місце в системі
європейських держав. Усе подальше життя Xмельницького було присвячене
досягненню цієї мети. Як фундатор і будівничий, оборонець і господар нової
української держави, Xмельницький виявив себе великим полководцем,
талановитим дипломатом і першорядним державним діячем.
Богдан Хмельницький був людиною міцного здоров'я, але останні роки часто хворів.
Він помер 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і був похований в
Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував. Але костей Хмельницького там зараз
нема. У 1664 році польський воєвода Степан Чернецький спалив Суботів і велів
викопати прах Хмельницького і викинути його з могили.

15. Іван Мазепа
(1639-1709 рр.)
Іван Мазепа - народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський
район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української
шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив
Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох
років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голандії, де здобув блискучу
європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав
кілька іноземних мов. І. Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно
тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період
характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією
соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.
На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700—1721), гетьман І. Мазепа в
союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом
ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був
вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях
незалежної держави.
Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-
гетьманської держави та її культури полягає у такому:
І.Державно-політична діяльність Івана Мазепи.
Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною
Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх
наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнувань
після державного перевороту у Московській державі 1689р.
Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у
«Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою,
підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з
монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.
З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема,
Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара. Прагнучи знайти опору серед
козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її
представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю
Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському
та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що
було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких

16. регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»). Вихований у
принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки
держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.
ІІ.Підтримка освіти та культури.
Усвідомлючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався
навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-
Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені
сучасними на той час бiблiотеками й рiдкими рукописами. Для розвитку культури
того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української
лiтератури, зокрема творiв Афанаciя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя
Двоєслова та багатьох iнших. Опосередковано діяльність Мазепи вiдбилася i на
розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-
мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII — на
початку XVIII ст. унiкального стилю — «мазепинського барокко». Крім того,
целеспрямована політика І. Мазепи призвела до загального відродження, яке
позначилося не лише на розвитковi уciх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї,
теологiї, суспільних та природничих наук.
ІІІ. Меценатська діяльність Івана Мазепи.
Коштом І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькicть
церковних споруд. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-
Печерська Лавра, Пустинно-Миколаєвський, Братський Богоявленський,
Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський,
Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський,
Петропавлiвський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський,
Любецький, кафедральнi собори у Києвi — Святої Софiї, Переяславi та Чернiговi,
церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та iншi. Крiм будiвництва нових, або перебудови
старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед
них iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей,
богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi
золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком.
Гетьман І. Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України.
Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патрiархатам,
найбільш відомим є срiбна плащениця, що зберiгається у вiвтарi грецького
православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i
використовується лише в особливо урочистих випадках. Iншим вiдомим дарунком
було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами для богослужбового
вжитку православних ciрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi
кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.
В цілому, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті І.
Мазепи, за 20 років свого гетьманування він на меценатські цілі витратив
щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.
Помер Іван Мазепа у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м. Бендери.
Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).

17. Северин Наливайко (невідомо-1597 р.)
Северин Наливайко народився в сім'ї ремісника. Після смерті батька, який загинув
від свавілля володаря містечка Гусятина, жив з матір'ю в місті Острозі, де вчився
його брат Дем'ян. Смерть батька відштовхнула Hаливайко від шляхти і змусила його
примкнути до козаків.
У 1594 році він з козацьким загоном ходив під Кілію і Бендери, в наступному році
здійснив вдалий набіг на Угорщину. Потім, оселившись в Острозі, він спершу,
користуючись заступництвом князя Острозького, здійснював напади на маєтки панів
і духовних осіб, ворожих православ'ю, а потім підняв відкрите повстання.
Ополчення Наливайко швидко збільшувалася: звідусіль збиралися загони російських
холопів, які втекли від утисків панів. Наливайко напав на місто Луцьк, де були
прихильники і слуги єпископа Кирила Терлецького, найбільш відомого діяча унії.
Винищуючи шляхтичів, ксьондзів та відщепенців православ'я, Наливайко з Волині
рушив до Білорусії, де пограбував Могильов. З Річиці Наливайко послав лист до
короля Сигізмунда III з проханням відвести козакам вільну землю між річками Бугом
і Дністром нижче Брацлава, за що козаки зобов'яжуться допомагати Речі Посполитій
у війнах з сусідніми країнами. Повстання брало небезпечні для королівства розміри.
Король змушений був викликати військо з Молдавії і доручив коронному гетьману
Жолкевському придушити заколот, що охопив Білорусію і південні воєводства.
Наливайко пішов на південь, де піднялося також повстання під проводом обраного
нереєстровими козаками в гетьмани Лободи, і під Трипіллям він з'єднався з
останнім, причому головне начальство над козацькими силами перейшло до Лободи.
З огляду на те, що польські війська все посилювалися, козакам довелося відступити
на лівий берег Дніпра. У травні 1596 вони були обложені ворогом поблизу міста
Лубни, на урочищі Солониці. Козаки відгородилася возами в чотири ряди і більше
двох тижнів витримували облогу поляків, які оточили табір з трьох сторін (з
четвертого боку було болото). Почалася нестача їжі і води, настали внутрішні
чвари.
7 (17) липня 1595 козаки зрадили Наливайка та інших начальників Жолкевському,
думаючи тим врятувати своє життя. Наливайко відправили до Варшави, де йому
після дворічного ув'язнення і тортур відрубали голову.
Ім'я С. Наливайка не раз згадується в творах Тараса Шевченка, Рилєєва (поема
«Наливайко»). Український письменник Іван Ле написав історичний роман
«Наливайко».

18. СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО
Сучасне українське козацтво — система самодіяльних об’єднань громадян
України, створених із метою відродження традиційних козацьких цінностей.
У 1991р. відбулося об'єднання всіх цих організацій у
загальноукраїнську самодіяльну організацію Українське
козацтво. Першим гетьманом став В'ячеслав Чорновіл.
Організація зареєстрована Міністерством юстиції
України 17.03.1992.
З цього часу процес створення місцевих козацьких
організацій активізувався — вони створювалися в
районних центрах, містах і містечках
України.
З 7 серпня 1996 р. згідно зі змінами
до Статуту, сучасне Українське
козацтво стає «міжнародною, добровільною, незалежною,
добродійною всеукраїнською оборонно-спортивною,
національно-патріотичною організацією». На початку 2000
років ця органація нараховуваля 150–160 тис. членів.
У 2006 р. створена Народна Академія Українського козацтва.
Працює Науково-дослідний інститут козацтва.
Координацію з владними структурами на найвищому рівні
здійснює Українське козацтво при Президентові України.
Водночас, гостра політична боротьба в Україні позначилася і на новітньому
козацькому середовищі, свідченням чого стало створення Союзу козаків України та
низки інших регіональних товариств, які не увійшли до складу об'єднаного
Українського козацтва.
Становленню козацького руху сприяли укази Президента України:
• «Про відродження історико-культурних та господарських традицій
Українського козацтва» (№ 14/95 від 04.01.1995 р.),
• «Про день Українського козацтва» (№966/99 від 07.08.1999 р.),
• «Про Координаційну раду з питань розвитку Українського козацтва» (№ 1283/99
від 06.10.1999 р.),
• «Про Положення про Координаційну Раду з питань розвитку Українського
козацтва» (№ 1610/99 від 22.12.1999 р.),
• «Про Національну програму відродження та розвитку Українського козацтва на
2002-2005 рр.» (№ 1092/2001 від 15.11.2001 р.),
• «Про Раду Українського козацтва» (№ 916/20054 від 4.06/2005р.),
• «Про заходи з підтримки розвитку Українського козацтва» (№ 378/2007 від
4.05.2007р.).
Сучасне Українське козацтво не є окремою козацькою організацією, а являє
собою Всеукраїнський козацький рух. Представниками цього руху є нащадки
козацьких родів, окремі громадяни, які вважають себе козаками, та козацькі
громадські організації, які відстоюють національну козацьку ідею, сприяють захисту
політичних, економічних, культурних та історичних досягнень українського народу,
беруть участь у забезпеченні духовного розвитку, фізичного здоров'я та високої
моральності українського суспільства, використовуючи набутки багатьох поколінь
своїх попередників.

19. ОСВІЧЕНІ ЖІНКИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ
Козацьку демократичну республіку започаткувало козацьке воїнство, яке
сформувалося на протидію польсько-литовському та турецько-кримському
поневоленню. Український народ створив Запорізьку Січ як військовий, а в
подальшому - політичний центр України. Цей осередок свободи розповсюджував
демократичні засади на поневоленій Україні. Кожна родина мала козака за взірець у
вихованні своїх дітей. Волелюбний дух козацтва сприяв відродженню традицій
стародавньої жіночої вольності амазонок та позначався на вихованні не лише
хлопчиків, а й дівчаток. Адже залишившись без господаря, який пішов до війська,
родина мала з чого жити. Самостійне життя та господарювання періодично
підкріплювало рівноправність жінки з чоловіком. Українки мали право виступати в
суді, чого на той час не було в жодній з європейських країн. Жінка могла самохіть
обирати нареченого, звичайним явищем було розірвати шлюб з ініціативи жінки.
Такий статус жінки зумовив і отримання нею освіти. Численні документи свідчать,
що українське жіноцтво було поспіль письменне.
Подорожуючи через Україну з Греції до Московії, Павло Алепський записав у
щоденнику «... по всій козацькій землі дивний та гарний факт спостерігали ми: всі
вони, за малим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють
читати і знають порядок служб церковних та церковні співи В країні козаків дітей
більше, ніж трави, і всі вміють читати , навіть сироти. Священики навчають сиріт і
не дають їм тинятися неуками по вулицях». Як відомо, жінок на Січ не допускали.
Але козак, повернувшись додому, де порядкувала його дружина, поважав її, радився
з нею, приставав на її рішення. Шануючи гідність жінки, козацтво поширювало її
інтереси, підносило їх до інтересів народу й Батьківщини. В середовищі української
аристократії жінки брали участь у підписанні найважливіших державних угод.
Збереглися документи за підписами дружин гетьманів
України. Зокрема, адміністративні документи дружини
Богдана Хмельницького Ганни Золотаренко виказують її
освіченість, розуміння тогочасних проблем України. Вона
була спільницею і помічницею гетьмана. Він же цілковито
довіряв їй та шанував її. Збереглися на документах підписи
дружин інших гетьманів та козацької старшини, а саме:
Петра Конашевича-Сагайдачного та Данила Виговського.
Освічені та добре виховані жінки вміли гідно приймати
послів і спілкуватися з ними. І це були не лише гетьманші, а
й наприклад, дружина полковника Семена Палія - керівника
визвольного руху на Правобережній Україні. Права й повага до жінки, матері роду,
виявлялися в тому, що її підписи стояли з підписами чоловіків А в разі втрати
чоловіка підпис його дружини важив більше, ніж підписи дорослих синів. При
укладенні цивільних угод підпис матері ставився першим, що засвідчує її право
очолювати родину.
Освіченість та юридичні права жінки, з одного боку, визначалися її статусом у
родині, з іншого - підсилювали значення і обов'язки Берегині роду. Світло і тепло
родинного вогнища, яке жевріло під впливом душі жінки - господині й матері,
природно втілювало ідеали народної педагогіки у вихованні малих дітей. Основними
з цих ідеалів є: взаємоповага, любов до праці, гідність, патріотизм, самостійність,

20. волелюбство. Жінки з освічених верств українського суспільства були активними
просвітительками. Прикладів того чимало. Так, Олена Горностаєва з родини князів
Чорторийських була фундатором Пересопницького монастиря, де зберігалося
знамените Пересопницьке Євангеліє, написане живою українською мовою, Ганна
Гойська заснувала Почаївський монастир, де була друкарня.
Духовність, освіченість, культура, витонченість, самостійність, волелюбність
допомагали українській жінці здобувати любов і пошану, зберігати гідність навіть за
межами Батьківщини, в різних краях, куди вони потрапляли як бранки та невільниці.
Винятковим прикладом патріотизму слугує життя Насті
Лісовської, доньки священика з Рогатина, яку в 1520 р. татари
вивезли і продали до гарему. П'ятнадцятирічна дівчина
полонила свого володаря не лише променистими карими
очима, а й гнучким розумом, духовністю, вмінням знайти
добру мудру пораду. Султан пишався дружиною, бо вона, як
правило, супроводжувала його на прийомах, виставках,
банкетах. Європейських послів вона вражала знанням
латинської мови. Роксолана пояснювала, що в кожному
українському селі є школа, якою опікується священик або
колишній писар війська Запорозького. Вони вчать дітей
церковнослов’янській та латинській мовам. В оточенні
Роксолани були обдаровані поети, малярі, будівничі, філософи, народні любомудри,
співці, які поширювали ідеї людяності, добра та справедливості. Писала вірші і сама
Роксолана. Скінчилось життя Роксолани порівняно рано - на 54 році. Роксолана -
єдина жінка з безлічі дружин 36 султанів Туреччини, якій Сулейман наказав
збудувати величний мавзолей, гідний самого султана. За всю історію імперій це
єдина жінка-українка, яка похована з великою пишністю.
В надзвичайно важливий час - бути чи не бути Україні державою, час
історичного вибору гетьмана Мазепи - поряд з цією
неординарною особистістю постає дівочий образ прекрасної і
сильної духом патріотки Мотрі - доньки генерального судді
Кочубея. Своєю вродою, освіченістю, вихованням,
непересічними міркуваннями про долю України юна Мотря
заполонила серце 60-річного гетьмана. Гетьмана Мазепу вона
шанувала як царя України. Очевидно, начитаність Мотрі
імпонувала навіть високо освіченому гетьманові. Він
досконало володів польською, латинською, італійською,
німецькою, французькою, татарською мовами. Був
композитором і поетом. Любив відвідувати Київську академію,
мав найкращі зарубіжні та вітчизняні видання Чимало з своїх
особистих коштів він призначає на заснування шкіл, друкарень. За часів Мазепи
розквітає Києво-Могилянська академія. У гетьманському маєтку Мотря почувалася
гідною його уваги. Чимало читала в багатій бібліотеці Мазепи. Переглядала
гетьманові листи і універсали. Довідалася про багато їй до того невідомих
політичних подій та акцій.
Козацька доба залишила велику фольклорну спадщину, де значне місце посідає
образ жінки.

21. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО В ДАТАХ
Перша половина ХУ ст. - Перші згадки про українських козаків в історичних
джерелах.
Початок ХУІ ст. - Виникнення Запорозької Січі.
1550 - Обрання Дмитра Вишневецького (Байди), нащадка волинських удільних
князів Гедиміновичів, старостою черкаським і канівським.
1572 - Утворення козацького реєстрового війська (реєстр 300 козаків).
1591-1596 рр. - Козацькі повстання під проводом К.Косинського, С.Наливайка,
Г.Лободи, М.Шаули.
1600-1602 рр. - Гетьманство Самійла Кішки. Реєстровці в союзі з поляками
брали участь у походах в Молдавію та Лівонію.
1606-1607 рр. - Участь українського козацтва у Селянській війні в Росії під
проводом Івана Болотникова.
1611-16І2 рр. - Війна Польщі з Росією. Участь козаків на боці Польщі.
1616-1622 рр. - Гетьманство Петра Конашевича-Сагайдачного. Створення
українського регулярного війська.
1621 - Хотинська війна між Польщею і Туреччиною. Розгром турецької армії.
Основна заслуга в цьому українського козацтва на чолі з П.Сагайдачним.
1623-1628 рр. - Гетьманство Михайла Дорошенка.
1630-1631 рр. - Козацьке повстання під проводом Тараса Федоровича
(Трясила).
Січень 1648 р. - Козацьке повстання під проводом Б.Хмельницького у
Запорозькій Січі. Початок Визвольної війни.
5-6 травня 1648 р. - Перемога козацького війська під Жовтими Водами.
16 травня 1648 р. - Розгром козацькими військами головних польських сил під
Корсунем. Україну звільнено від польського війська.
Січень 1649 р. - перше українське посольство Б.Хмельницького до Москви,
очолюване полковником С.Мужиловським, уповноваженим вести переговори про
військову і дипломатичну підтримку.
Травень 1649 р. - Договір між Б. Хмельницьким і турецьким султаном.
Вересень 1650 р. - Договір про союз України з Молдавією.
16-30 червня 1651 р. - Бої під Берестечком - героїчна і трагічна сторінка в
історії українського народу.
Вересень 1651р. - Бої між козацькими і польсько-литовськими військами під
Білою Церквою. Поразка Б.Хмельницького.
Жовтень 1651 р. - Пропозиція Туреччини війську Запорозькому перейти у її
підданство. Б.Хмельницький відхилив цю пропозицію, водночас він намагався
заручитися підтримкою султана.
8 січня 1654 р. - Переяславська рада. Прийняття рішення про військовий і
політичний союз України і Росії.
1654-1667 рр. - Російсько-польська війна. Участь у ній української армії на
боці Росії.

22. Січень 1657 р. - Угода Б.Хмельницького із Шведським королем Карлом XII і
Семигородським правителем Ракоцієм про спільні дії проти Польщі
6 серпня 1657 р. - Смерть Богдана Хмельницького.
1657-1659 рр. - Гетьманування і Виговського.
1658-1659 рр. - Війна України з Росією Спроба гетьмана І.Виговського
розірвати союз з Росією, який перетворився в агресивне нехтування державності
України.
Квітень-червень 1659 р. - облога царськими військами Конотопа. Українська
армія вщент розгромила агресора.
1659-1663 рр. - Гетьманство Юрія Хмельницького.
1660 р. - Договір Гетьмана Ю.Хмельницького з Польським урядом про перехід
України під протекторат Польщі.
1663-1668 рр. - Гетьманство І.Брюховецького на Лівобережжі.
1665-1665 рр. - Гетьманство П.Тетері на Правобережжі,
1665-1676 рр. - Гетьманство П.Дорошенка на Правобережжі. Прагнув
відновити незалежну українську державу, включаючи предковічні українські землі
на заході (Львів, Галич, Перемишль).
1668-1672 рр. - Гетьманство Д.Многогрішного на Лівобережжі. Виступав
проти імперської, гнобительської політики Росії. Прагнув до незалежності України.
Червень 1670 - Успішний похід запорожців під проводом І.Сірка на турецьку
фортецю Очаків.
1672-1687 рр. - Гетьманство І.Самойловича на Лівобережжі.
1686-1699 рр. - Російсько-турецька війна. Українське козацтво брало активну
участь на боці Росії.
1687-1708 рр. - Гетьманство І.Мазепи.
1707 р. - Договір І.Мазепи і шведського короля Карла ХІІ, спрямований на
звільнення України від опіки Росії.
1708 р. (листопад) - Зруйнування російськими військами на чолі з
О.Меншиковим Батурина. Жорстоке знищення росіянами мирного населення.
27 червня 1709 р. - Полтавська битва.
5 квітня 1710 р. - Схвалення першої Конституції України Пилипа Орлика.
10 листопада 1764 р. - Ліквідація Гетьманства на Лівобережжі України.
З серпня 1775 р. - Маніфест Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі. У
межах турецьких володінь понад 5 тис. запорожців створили Задунайську Січ.

23. ПРИСЛІВ’Я ПРО КОЗАЦТВО ТА КОЗАКІВ
• Без гетьмана військо гине
• Бог не без милості, козак не без долі (щастя)
• Гетьман знає, що в нас нічого немає
• Де байрак, там і козак
• Де два козаки, там три гетьмани
• Де козак, там і слава
• Дівчина родиться, а козак на коня садовиться
• До булави треба голови
• Добрий козак баче, де отаман скаче
• Дожились козаки — нема ні хліба, ні габаки
• За наше жито та ще нас бито
• За честь голова гине
• Козак з бідою, як риба з водою
• Козак з Дону – козак зроду
• Козак не боїться ні тучі, ні грому
• Козак оженився, наче упився
• Козак хороший, та нема грошей
• Козак у дорозі, а надія в Бозі
• Козаки, як діти: хоч багато — поїдять, хоч трохи — наїдяться
• Козакові воєвода – велика невгода
• Козацькому роду нема переводу
• Місяць — козаче сонце

24. • На козаку й рогожа пригожа
• Не журися, козаче, нехай ворог плаче!
• Не той козак, що за водою пливе, а той, що проти води
• Не той козак, що поборов, а той, що вивернувся
• Не той козак, хто боїться собак
• От тобі хомут і дуга – тобі я більше не слуга
• Птиця з птицею не наб’ється, а козак з дівчиною не наживеться (мусить покинути)
• Сам загинай, а братчика виручай
• Сніп з бородою, а козак з молодою
• Степ та воля — козацька доля
• Терпи козаче, отаманом будеш
• Терпи, козаче, горе — будеш пити мед
• Терпи, хлопче, козаком будеш
• Три пани, два отамани, а один підданий
• Хіба ж душа моя з лопуцька і не бажа того, що й людська?
• Хліб та вода – то козацька їда
• Хоч і спина гола, аби своя воля
• Хто любить піч, тому ворог Січ
• Чоловік без волі, як кінь на припоні
• Щирий козак ззаду не нападає
• Що нам холод, коли козак молод!
• Язик, як шабля, а шабля, як язик
• Як є хліб і вода – козаку не біда
• У козака життя коротке, а слава вічна