Василь Михайлович Селезінка (14 жовтня 1933, с. Іспас Горішній Івано-Франківської області — 11 листопада 2017, м. Чернівці) — актор, письменник, журналіст, театральний і телевізійний режисер, театральний критик, музикант, педагог, краєзнавець, громадсько-культурний діяч. Член Спілки журналістів України (1973), Заслужений діяч мистецтв України (2005). У 2023 р. Василю Михайловичу виповнилося би 90 років. Пропонуємо дізнатися цікаві факти про його життєвий та творчий шлях.

1. 1
ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ДІТЕЙ
умовне інтерв’ю з краєзнавцем
Василем Селезінкою з нагоди його 90-річчя
Чернівці 2023

2. 2
УДК 821.161.2(477.85)
Т 51
Той, що любов’ю місто огортав : умовне інтерв’ю з краєзнавцем Василем
Селезінкою з нагоди його 90-річчя / Чернівецька обл. б-ка для дітей ; уклад.
Н. Кадюк. – Чернівці. – 2023. – 12 с.
Відповідальна за випуск А. Біла
Укладач Н. Кадюк
Редактор П. Рудая
Технічний редактор, дизайн Т. Дудчак
Чернівецька ОБД
Зам. № 11

3. 3
Серед славної плеяди буковинських краєзнавців постать режисера,
журналіста, літератора Василя Селезінки виокремлюється яскравим
подвижництвом. Всі пам’ятають його популярну в народі програму «Сяйво»
та авторську програму «Місто моєї любові». Це – сенс його життя, що
вклався в сім десятків літ творчої діяльності.
Дуже тепло відізвався про найрізноманітніші грані творчої діяльності
Василя Селезінки письменник Володимир Михайловський: «…У творчості
Василя Селезінки (і в цьому чи не найвища притягальна сила його письма)
домінує висока спостережливість і небайдужість до світу, в якому живемо,
глибока обізнаність нашої вельми складної історії, на дорозі якої ще надто
багато спраглості… І він … копає з фанатичною затятістю глибокі криниці
для спраглих навіть на запущених крутосхилах потривожених років, коли
відчуває, що десь там, у глибині, б’ється цілюще джерело, що може
прислужитися нашій духовності…».
Він заслуговує нашої пам’яті і пошанівку. У жовтні йому виповнилося
б 90 років. Ми пам’ятаємо незабутні моменти спілкування з ним у бібліотеці,
в театрі, на вулицях міста – це дорогоцінні хвилини, наповнені такою щирою
любов’ю до людей, що зустрічалися на його шляху, до міста, в якому ми
живемо, до його неповторності, які неможливо забути. Нам всім, хто
цікавиться історією Чернівців, дуже не вистачає цих зустрічей.
І тому спробуймо поспілкуватися з цією унікальною людиною шляхом
проведення умовного інтерв’ю, уявивши його серед нас у всій його
красномовності та безмежній любові до всього того, чому він присвятив усе
своє життя.
– Шановний Василю Михайловичу, чи знаєте Ви коріння вашого
роду?
– Мій рід по батькові із запорозьких козаків, котрі колись чомусь
приїхали з Кубані і оселились на Покутті. Ще й досі збереглось навіть
прізвисько – Отаманів. Щоправда, вже з гуцульським відтінком – Ватаманів.
Де й коли був отаманом мій прадід? Не знаю. По другій, маминій лінії, як
каже родинна легенда, з опришків. Назвали мене на честь діда Василя, якого
я ніколи не бачив, оскільки він пішов на першу світову війну, коли моїй мамі
було всього два місяці. Три брати, як соколи, впали, не вернулися з тієї
першої світової, а прабаба моя (їх мати) не вірила, кажуть, все чекала-
виглядала, сидячи на перелазі та плачучи навіть у люті морози, аж поки не
простудилася і вмерла, залишивши при дорозі камінний хрест, як свій

4. 4
скам’янілий біль. Скільки б разів на день я не йшов попри той хрест, чемно
знімав шапчину перед ним, кланявся дідові і скромно читав його ім’я –
Василь. Вже забілено стерті на ньому імена, але хрест уцілів в лихі часи
сатанинського нищення. Він і досі стоїть, а я побожно знімаю перед ним
шапку.
З іменем діда Василя ріс я у збудованій ним таки справді «смерековій
хаті» (привезеній десь з гір), крізь вікно її я вперше побачив сині гори
Карпати, в ній вперше почув сумні мамині пісні про ту війну, що забрала в
мене діда Василя й діда Івана. То ж я ніколи не почувався на цій предківській
землі перекотиполем, а чув у собі пульсування козацько-опришківської крові.
– Кілька слів про ваших батьків.
– Народився я в родині селянина-
бідняка. Батько мій залишився сиротою в
шість років, бо дід Іван загинув під час
першої світової війни в Конюхах під
Львовом. Тож сирота, він вже в 13 років
власними руками зробив собі ткацький
верстат, склав його в хаті, вирізав на ньому
дату і в 14 років почав ткати для людей
полотно, скатерті, заробляючи собі на
прожиття.
Мати залишилась сиротою у два місяці, дід Василь зложив свою голову
у Златій Празі. Навіть фотографії по ньому не лишилось. Вона ніколи не
бачила свого тата, не знає, як він виглядав, але він їй снився все життя.
Ось такі мої батьки. Вони завжди покладались тільки на свої роботящі
руки. Вони обоє завжди працювали, ні в кого нічого не просили. Вони навіть
пенсії нормальної не мали, хоч працювали все життя страшенно: мама, як
колгоспна рабиня, не одержуючи за ту працю жодної копійки, лишень
трудодні, а тато безплатно в сибірських норах добував вугілля. Ось так
працювали мої батьки, а кажуть, ніби радянська влада дала мені освіту
безплатно.
Мама продала свої ще дівочі корали та натуральне французьке
намисто, запаску, ткану із золотою ниткою, вишивані сорочки, щоб я міг
заплатити 500 карбованців за право навчатись в інституті, щоб мав за що
поїхати і жити в Києві. Ось моя мати вишила мені цю сорочку – вона

5. 5
вишивала донедавна впродовж 80 років. Це для мене не просто так собі,
декорація. Це – мамина душа, моя душа і велике мистецтво мого народу.
Тому ношу її з особливим відчуттям гордості.
– Яку роль зіграли вчителі у вашому становленні як людини, як
актора ?
– В житті мені пощастило на вчителів, починаючи від сільських дідів-
мудреців, колишніх січових стрільців, які розповідали мені малому трагічну
історію України не по писаному, а з власного пережиття, бо всі вони
перейшли через страхітливий чотирикутник смерті.
Була в січових стрільцях і моя вчителька Марія Антонівна Янович. В
історію Української Галицької Армії вона ввійшла, як Нуся Лозинська. Так її
називали стрільці з легкої руки Івана Франка. Це він так жартома називав її.
Вона була другом його синів – організаторів Українських січових стрільців.
А далі УПА писала вже історію на моїх очах.
Взагалі, мені в житті пощастило на вчителів.
Згадую російського дворянина, мого професора
Костянтина Павловича Хохлова, який у Київському
театральному інституті вчив мене любити свою
українську мову, свій народ. Добрий, чуйний єврей
Елькіс Григорій Якович вчив мене фехтуванню
спортивному і сценічному.
– Василю Михайловичу, коли відкрилося
ваше театральне обдарування?
– Мене з дитинства уже тягнуло на сцену. У першому класі на сцені
прочитав Шевченкове «Учітеся, брати мої». З четвертого класу почав
«ходити в царі» – тобто ходити з різдвяним вертепом, в якому постійно грав
роль гендляра. У п’ятому класі написав п’єсу «Украдений син» і віддав
своєму вчителеві, який шукав п’єсу для сільського драмгуртка. Я вигадав, що
це не мій твір. Сказав, що переписав у родича з якоїсь книги без обкладинки.
Повірили. А виставу професійного театру вперше побачив у Коломиї у
восьмому класі.
– Скільки ви віддали років професійному театрові?

6. 6
Якщо не рахувати років навчання в
театральному інституті, то 10, з них сім
працював у Рівненському обласному
муздрамтеатрі. Працюючи у Чернівцях
головним режисером телебачення, з 1994
року впродовж трьох роківза
сумісництвом був ще й художнім
керівником Чернівецького обласного
муздрамтеатру ім. Ольги Кобилянської. За
порадою письменника Михайла Івасюка (батька автора «Червоної рути»)
поставив тоді на сцені зовсім забуту, ні, радше невідому п’єсу «Лови на
ловців» замовчуваного тоді українського письменника-класика Сильвестра
Яричевського, палкого просвітянина, завзятого організатора «Січей» на
Буковині. Для вистави наспівав диригентові 17 музичних номерів і зробив
музичну трагікомедію. Ця вистава йшла з великим успіхом, про що писав
журнал «Театр і кіно». Саму п’єсу взяв з двотомника, який 1977 року був
надрукований українською мовою у Бухаресті, бо в Україні твори
Яричевського були і досі не видані.
– Що вас більше вабить: театр чи журналістика?
– І одне, і друге, бо писав я, грав і ставив вистави з юних літ. Я понад
10 років керував літературним народним театром Будинку естетики та
дозвілля Чернівців, для якого написав понад 10 п’єс та композицій. Крім
театрального інституту, я закінчив ще й факультет журналістики Львівського
держуніверситету ім. Івана Франка. Коли стало можливим, почав писати про
січових стрільців та авторів їх пісень.
Вдалося інсценізувати останній великий замовчуваний твір Ольги
Кобилянської «Апостол черні». Усе це я потім зібрав у
книжці, епіграфом до якої взяв слова О. Кобилянської
«Згадуйте предків своїх, щоб історія перед вами не
згасла, золотої нитки не згубіть». Моя книжка так і
називається – «Золотої нитки не згубіть».
Як редактор відділу художніх і пізнавальних програм
веду авторську телепрограму «Місто моєї любові». А в
книзі «Світло Цецинської гори» я розповів про
Чернівецьке телебачення. Видав також книгу прозових
та рифмованих фрашок-придибашок «Грабовий масаж».

7. 7
Окреме видання становлять мої драматичні твори. Два з них – повість
Леопольда фон Захера-Мазоха «Дон Жуан з Коломиї» та казку «Пес Бровко і
вовк Братко» – інсценізував у Коломийському драмтеатрі.
– Що це за унікальна книга «Місто моєї любові» вашого авторства?
– Це збірка телевізійних сценаріїв моєї
авторської програми з одноіменною назвою. Тут
кожна передача стала окремим розділом книги. А
мова в книзі йде про історію європейського міста
Чернівці від часів його зародження до наших днів,
про історію виникнення площ, вулиць, про окремі
архітектурні шедеври. Якщо ви не знаєте
української мови щоб її прочитати і проглянете
лише ілюстрації (їх тут понад 200) – а це
переважно історичні фотографії, малюнки, то
побачите, як наше місто росло, змінювалося,
утверджувалося.
У багатьох випадках ви побачите місто, якого вже нема. Круглий
фонтан, наприклад пам’ятають лише чернівчани старшого віку, бо на тому
місці стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку. На інших фотографіях ви
помітите, що й фонтану там колись не було, а стояли одноповерхові
будиночки з крамничками, які згоріли у вогні Другої світової війни.
– А що то за магія з цифрою сім?
– А ви уважно послухайте: якщо
станете на Центральній площі Чернівців,
то можете порахувати, що від неї
відходить сім вулиць. На цій площі було
колись сім готелів, 7 різних держав
вивішували свої прапори на шпилі ратуші
а в центрі стояло на площі 7 різних пам’ятників і пам’ятних знаків. Цікаво,
що 7 ділянок землі мусили викупити у приватних власників, щоб створити
цю площу. Вона, як і всі Чернівці, знаходиться в 7-бальній сейсмічній зоні.
Навіть урядовий наказ про те, що Центральна площа Чернівців є історико-
архітектурним пам’ятником всеукраїнського значення, мав номер 700. За той
час, коли Австрія володіла Чернівцями (з 1774 по 1918 рік) змінилося сім
австрійських цісарів.

8. 8
Коли вийдете з римо-католицького костела, де є 7 вівтарів, і глянете в
північному напрямку, то побачите на роздоріжжі дивний будинок-корабель.
Це символ Чернівців. Наше місто не раз порівнювали з кораблем, на борту
якого мирно пливуть по хвилях буденного житя люди різних
національностей, різних вірувань. Пливуть завжди в мирі й злагоді. Чернівці
– це міні-Європа, це мрія-Європи. Наше мирне місто-корабель, на гербі якого
завжди зображали широко, гостинно відчинені ворота, постійно тримає курс
між Сходом і Заходом, як взірець толерантності. Про все це йде мова в цій
книжці.
– Де джерела Вашої любові до народної пісні, колядки, щедрівки?
– Ніхто ще не підрахував та й не порахує ніколи, стільки ж тих пісень у
нас, з яких ми росли, в яких купалися, колисалися у свята і в будні. Ті
святощі, радощі й жалі дитинства вколисалися в мою душу так, що лишилися
в ній назавше. Будучи малим, я вслухався в чарівні слова колядок і чув, ніби
я вже й не хлопчина, котрий сидить за комином на теплій печі, застеленій
верітчиною, а вельможний та пишний князь чи красень-королевич. Забував я
і про свій скарб – заколядовані грошенята, що раховані-перераховані лежать
на комині… І тільки згодом, з роками збагнув, що найдорожче не гроші,
дорожче всякого срібла-золота ота предвічна, рідна коляда, оте єднання душ,
поколінь, той опоетизований храм твого народу, зайшовши в який, сам стаєш
сяючим і відчуваєш у душі своїй святість ангела різдвяного.
Навіть тоді, коли було небезпечно згадувати Різдво та Святого Василя,
ми тихо колядували і щедрували вдома, вертаючись у чари дитинства, до
дідів і прадідів наших. І в тому була моя сила, моя фортеця.
– А як ви повернули на телеекран колядки і щедрівки?
– Ще з весни 1967 року була на Чернівецькому ТБ
телепрограма «Сяйво», яку глядачі пам’ятають і
згадують добрим словом і досі. За 13 років
існування жодного разу не зірвалась і не була
перенесена на інший день. Листів-відгуків на
кожну передачу надходило тисяча-півтора. Я їх всі
перечитував і кожної наступної передачі робив
огляд пошти «Сяйва». Тоді телевізорів було
обмаль, до однієї хати збирались цілі вулиці, кутки,
щоб дивитись на ангельськи гарного Івана Миколайчука, послухати авторів
«Червоної рути» – Володимира Івасюка, «Черемшини» – Василя

9. 9
Михайлюка, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Софію Ротару сприймали
як рідних, запрошували в гості.
А наприкінці 1977 року художньому керівникові Буковинського
ансамблю пісні й танцю Андрію Кушніренку я допоміг зробити сценарій
виступу на фестивалі в Москві, який включав колядки та щедрівки та показав
фрагменти того виступу на «Сяйві». Заборонити мене це зробити не
наважився ніхто, бо ж виступ планувавсяу самій Москві.
– Що для вас найбільш значиме у житті?
Була одна вельможна пані у моєму житті. Пані й нещасна наймичка
одночасно. Ім’я її – Україна. Я вчився любові до неї найперше від мами, тата
і від Шевченка. Це не для красного слівця сказано, це справді так. Кожне
слово Кобзаря болісно озивалося в моєму серці. Я завжди пам’ятав і
пам’ятаю Шевченкове:
Свою Україну любіть!
Любіть її во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть!
«Время люте» для України припало і на все моє життя, то ж я любив
Україну і не зрікався її, свого роду-народу, його мови ніколи. То не штука
любити в добрі та щасті, справжня любов та, що в біді. А «время люте» для
України не минуло ще й сьогодні. Я люблю Україну безмежно і тому можу
зрозуміти, чому поляк любить все польське, румун – все румунське, француз
– все французьке.
– Дякуємо вам за розповідь, Василю Михайловичу. Хай сяйво вашої
душі приносить усім радість!

10. 10
Бібліографія
«... Найчарівнішій квіточці моєї душі, найяскравішій зіронці мого
неба...» : [про книжку Василя Селезінки «За четвертою стіною»] //
Відродження. – 2014. – 9 січня. – С. 16.
Антонюк М. Василь Селезінка: «Думав - захворів, а з’ясувалося -
закохався...» : [життєвий і творчий шлях режисера-постановника,
письменника-краєзнавця Василя Селезінки] / Маріанна Антонюк // Версії. –
2013. – 21-27 листопада.– С. 10-14.
Василь Селезінка : [літературно-мистецький діалог під назвою : «Місто
любові»] // Літературно-мистецька Буковиніана. – Чернівці : Букрек, 2003. –
С. 85-101. – Бібліогр. : с. 100-101.
Василь Селезінка : біобібліографічний покажчик / Чернівецька ОУНБ ім.
М. Івасюка; муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського // Василь Селезінка
: біобібліографічний покажчик. – Чернівці : Буковина, 2008. – 128 с.
Василь Селезінка : журналіст, режисер, театральний критик : 85 років
від дня народження // Пам'ятаймо! Знаменні та пам'ятні дати Буковини в 2018
році : бібліографічний покажчик. – Чернівці, 2017.– С. 123-124. – Бібліогр. : с.
124.
Довгань О. Г. Із джерел літератури і мистецтва Буковини : [добірка
сценаріїв] / Оксана Довгань // Чернівці : Видавничий дім «Букрек», 2008. –
264 с.
Довгий В. Не стало засновника Чернівецького телебачення : [на 85-му
році життя відійшов у вічність письменник, актор Василь Селезінка] / Василь
Довгий // Буковина. – 2017.–№ 47, 17 листоп. – С. 4.
Літературно-мистецька Буковиніана : [творчий шлях В. Селезінки] //
Літературно-мистецька Буковиніана. – Чернівці : Букрек, 2003. – 104с. –
Бібліографія в кожному розділі.
Михайловський В. Почуття серця у висвіті бібліографії : [вступна стаття
до біобібліографічного покажчика] / Володимир Михайловський // Василь
Селезінка : біобібліографічний покажчик. – Чернівці : Буковина, 2008. – С. 3-
6.

11. 11
Рябий В. Невтомне сяйво Василя зі Спаса : [вступна стаття до
біобібліогафічного покажчика] / Василь Рябий // Василь Селезінка :
біобібліографічний покажчик. – Чернівці : Буковина, 2008. – С. 7-11.
Селезінка В. У Росії зовсім інші погляди, ніж в Україні : уривки з
розповіді Василя Селезінки «Декамерон старого актора» / Василь Селезінка //
Відродження. – 2014. – 10 квіт. – № 15. – С. 6.
Селезінка Василь // Видатні діячі культури та мистецтв Буковини :
бібліографічний довідник. – Чернівці : Книги-ХХI, 2010. – Вип. 1. – С. 165-
167. – Бібліогр. : с. 166-167.
Селезінка Василь : журналіст, режисер, актор, театральний критик,
громадський та культурний діяч : 80 років від дня народження //
Пам’ятаймо! Знаменні та пам’ятні дати Буковини в 2013 році. – Чернівці,
2013. – С. 214-216. – Бібліогр. : с. 215-216.
Стеф’юк І. «За четвертою стіною» Василя Селезінки : [з нагоди 80-ї
річниці актора, журналіста, краєзнавця відбулась презентація його книги «За
четвертою стіною»] / Іванна Стеф’юк // Чернівці. – 2013. – 7 листоп.– С. 5.

12. 12
58000, м. Чернівці, вул. Шевченка, 29,
тел. (0372)52-21-23, 52-60-41
http://bukovinchiki.cv.ua
http://children29.blogspot.com
e-mail: childlibbuk@ukr.net