2. Смерть пам’яті – це смерть душі
(епіграф )
Історія будь-якого народу містить
періоди, дати, які є вирішальними і
доленосними в його житті. Ми повинні
пам’ятати і не забувати трагічні
сторінки історії України. Адже, хто не
знає минулого, той не вартий
майбутнього.
3. Минуле століття пронеслося над Україною трьома
голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947років.
Такої страшної трагедії, яку пережив український
народ у 30-х роках, не зазнав, мабуть, жоден народ
в історії людства.
4. Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу,
таких жахливих трагедій, як голодомор 1932 - 33років.
Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам’ять
про всіх невинно закатованих під більшовицькою
владою.
Пам’ять про тих, хто не дожив,
Пам’ять про тих, хто недолюбив,
Пам’ять про живих і ненароджених.
5. Згадуючи одного – пам’ятаймо про мільйони. Ми впевнені –
Україна пам’ятає. То ж давайте разом звернемося до нашої
історії і вийдемо після цього духовно чистішими,
мудрішими.
6. Нехай у мільйонах маленьких вогників згорить
страшний спадок голодомору.
Нехай у цьому полум’ї згинуть нещирі частинки
душі кожного з нас. І буде шлях у майбутнє прямим
і світлим.
Ми хочемо, щоб про це ніколи й ніхто не забував!
Ніхто не має права про це забути!
Схилімо голови в скорботі перед невинно
убієнними.
8. Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна,
знищення здорової народної моралі, втрата
ідеалів, занепад культури, рідної мови,
традицій.
Пекло, створене в Україні на початку 30-х років
ХХ століття, не можна ні з чим порівняти ні у
вітчизняній, ні у світовій історії.
9. Законом від 7 серпня 1932року заборонялося
збирати колоски на полі навіть перед їх
заорюванням. За збирання колосків звинувачений
«карається не нижче п’ятьох років ув’язнення в
далеких таборах з конфіскацією майна, аж до
найвищої міри покарання (розстрілу)».
Це страшний закон «П'ять колосків».
10. Голод охопив усю Україну, та голодне лихоліття найбільше
вразило дітей Третина всіх померлих від голоду – діти. Вони
виявились найменш захищеними, не брали участь у
колгоспному виробництві, а відтак, не отримували рятівних
100-300 г хліба на працюючого
11. Весна…А над селом нависла чорна хмара. Діти не
бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені
калачиком, великий живіт, між ними голова
велика, похилена лицем до землі, а обличчя
майже немає, самі зуби зверху.
Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад –
вперед, скільки сидить – стільки гойдається, і
безконечно одна пісня на півголосом: їсти, їсти,
їсти…Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від
батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти
12. Тут постає ряд запитань: Чому виник страшний голод? Чи
не можна було його уникнути? Адже дані свідчать, що в
деякі роки врожаї були меншими, і набагато, ніж у 1932-
1933роках.
Та відповіді на поставлені питання жорстокі, але прості:
Голод був заздалегідь спланований державою в особі
Й.Сталіна та його вірних «однодумців». Це був акт
геноциду проти українсько народу.
13. Хай же пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих,
дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення
власної держави, на власній землі!
Ми закликаємо вас сьогодні згадати у ваших молитвах усіх
тих, хто страждав і помер під час великого Голодомору
14. Світ мав би розколотися навпіл, сонце перестати світити, Земля
перевернутися від того, що це було на Землі. Але світ не
розколовся. Земля не перевернулася. Вона обертається, як їй і
належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами й
надіями. Ми — єдині спадкоємці всього, що було.
Пам’ятайте…Поважайте…Шануйте…
Ви!!! Саме ви, майбутнє нашої держави!!! Ніколи не допустіть
повторення…
15. На старому цвинтарі була побудована каплиця. Спочатку
людей, які вмирали звозили в каплицю і складали, як дрова,
хто в одежі, а з кого й здирали. Коли збиралось чимало
мерців – копали яму і скидали туди мертвих як попало. Хто
був багатший, того замотували в рядно. Коли ще мертві
лежали в каплиці, туди приходили ще живі молоді люди і
обрізали м’ясо. Житель села Марчук Федько був обрізаний,
лише одна голова валялась.
Спогади Власюк Соньки
Максимівни. 1910р. н.
16. Спогади Власюк Соньки Максимівни.
1910р. н.
В нашій сім’ї помер брат Антін й мати. Хто ходив на роботу в
колгосп і виконував норму, то давали пайок ( муку). Головою
колгоспу був Краснодемський. В селі було багато військових, які
допомагали ділити пайки. Тоді брали стакан муки, кришили бур’ян
(чорнобиль), ось такою була їжа.Врожай того року був гарний. Наша
сім’я накосила багато гречки, пшениці, але все забрали під
заготівлю. Були в селі активісти, які ходили по селі і забирали в
людей все, що було. Хто не віддавав – били, садили на діжку,
визивали в сільраду. Валили хати, били в хаті ікони. Коли ж хто
ходив на поле перед жнивами і рвав колоски, того дуже карали,
віддавали в тюрму. Замно Сизін був бригадиром, охлялих людей
ставив чистити клєвер, щоб люди змогли щоб люди змогли взяти
насіння і щось з нього спекти.Для старих людей і для дітей був
інтернат.( приют).
- Жінка Вашеці Юрка Прохоровича – Вашеця Текля, з ішими жінками
пішла в с. Тхорівку вимінювати дерть. По дорозі зайшла в с.
Антонів в чиюсь клуню і знесилена впала. Взяли її на підводу, щоб
завести додому, але по дорозі вона померла.
17. Родилась в багатодітній сім’ї – 3 сини, 2 дочки, 21 серпня
1914 року. Батьки працювали на різних роботах. 1932 рік
був врожайним роком, але все вивозили. Залишилось
просо, гречка, але й те пізніше забрали. Якщо в хатах хтось
щось приберіг, то приходили і все забирали. Очолював це
Федь. Хоч я була і мала, але так як і всі люди ходила в
Антонів постільки там голоду такого не було, і вимінювала
та деякі речі, хліб, муку та все інше. Дехто з людей не мав
сили повернутися назад додому і на Пустосі вмирали.
Збирали їсти лободу, кропиву, акацію. Мій батько Прохір,
за золото яке дала тітка, купив корову і тоді нам стало жити
краще. Ми також підтримували бабу Соломію, в якої
померло троє дітей, одна вона залишилась.
18. А також коли в неї вже не було сил, то мій батько
попросив Іщука Петра, який став головою і дбав про
людей які працювали, варили їм їсти щоб той дав щось і
бабі Соломії. Він відгукнувся давши їй 10 кілограмів
потерухи, з якої її варили затірку і таким чином вона
вижила. Баба Ярина була дуже квола і коли приїхав
Півень збирати людей на цвинтар, вона дуже просилась
«дайте кусочок хліба, я з’їм і буду жити». Він не
послухав, завіз її на цвинтар і вкинув у велику яму
прикинувши мертвими. Очнулася, десь взялися сили і
вилізлі з ями, ї ще років 30 прожила. Жила сім’я Яміцьких
в яких дочка жила в Києві. Одного разу приїхавши з
Києва пішла до подружки, де її зарізали і з’їли, оскільки
ця сім’я, як говорили по селу, їла людей під час голоду.
19. Народилась 20 січня 1920 року.
Коли був голод, я була малою, в сім’ї
було троє дівчат, батьки працювали
в колгоспі. Вижили за рахунок того,
що батько ловив рибу, їли дерть,
збирали гнилу картоплю, з мелясу
варили чай. В лісі збирали пшінку, а
також їли слимаки сирими. Ноги
отікали. Одного разу батько знайшов
мішок пшениці в березі, хтось
сховав, це було для нас великою
підтримкою. А також весною коли
цвіла акація, ми її сушили і терли в
макітрі і робили млинці. Ось таким
чином ми залишись живими.
20.
21. 26 листопада о 16 годині у вікнах своїх осель засвітити
свічки пам’яті за жертвами українського народу. Це знак
нашої скорботи. Це святий вогник, який зігріє душі загиблих.
Це світло очищення задля нашого майбутнього. Прийміть
до себе в душу краплю світла, тепла, добра, любові, адже
тільки любов’ю до ближнього свого ми подолаємо зло.
Голодомор – сумна і страшна сторінка української історії.
Вшануймо пам’ять мільйонів синів і доньок України,
мільйонів невинних людей - наших земляків, без жалю
