Конкурс проектів. Трофімюк О.М. Календар

1. 1
Гріє душу село, моє рідне село…
Настінний календар
2017 року

2. 2

3. 3
Історія села Петрівка Роменська в легендах та переказах
Кожномунайрідніша і наймиліша та сторона, де він народився, девперше почув
ніжну колискову, депобачив схід сонця ів замилуванні спостерігав зачервоними
загравами вечірніх сутінків. Для нас маленька батьківщина – це квітуче село
Петрівка – Роменськана славній Полтавщині , яке розташованеза 20 кілометрів
від районного центру. Житловий масив знаходиться серед квітучих просторів, у
долині річки Хорол та її правої притоки - Татарина.
На наше квітуче село неодноразово нападали вороги. Топтали родючі землі
орди кочівників. Майже триста років було воно під владою Хозарського
каганату. Згодом наша місцевість була підпорядкованаКиївськомукнязівству, а
потім – литовському правителю – Ольгерду. У цей час на наше поселення
нападав і хан Менглі – Гіреєм. У 1708 – 1709 роках тут зимували шведи. Про це
свідчать і великі кургани, які були у селі.
Наше рідне село згадується із назвою Петрівка в одному старому Апостолі (
Кієв – печ. 1695), де зазначалося, що в цій місцевості була побудована
Покровська церква.
Сучасне село – мальовнича частинка України із її давньою історією та
цікавою народнопоетичною творчістю. Не дивно, що петрівський край досить
пісенний. Наші пращури передавали із вуст в уста давні перлини народного
епосу. Ці вічні творіння відображалипрагнення односельчан, намагання їхстати
мудрішими, кращими, багатшими душею і ніжнішими серцем.
Скільки їх, легенд, ще не знайдено, не записано, не відтворено. Скільки їх
чекає своєї участі, щоб розкритися, щоб показати світові всю красу народного
фольклору. Якими мудрими, співучими були наші співгромадяни, що так гарно,
повчально, високо художньо відобразити навколишній світ у його
неперевершеній красі.
Ми вважаємо, що найдосконалішим творінням наших пращурів були переказита
легенди, що своїм корінням сягають у глибину віків

4. 4

5. 5
ПЕРЕКАЗ « ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА»
Наше село розташоване серед квітучої природи Полтавщини, у
долині річки Хорол. Стара назва Петрівка. За народним переказом,
жили два брати – Петро та Сергій. Багато працювали, мали великий
достаток. Всього у них було вдосталь.
Та ось помирає батько. Сини почали ділити спадщину та й
посварилися. Тоді молодший брат, щоб не бачити старшого, вирішив
перебратися жити за великий пагорб. Там він був за доброго господаря.
Люди згодом прозвали це село Сергіївка( так звали молодшого
брата).Ця назва трималася багато років. Згодом, після жовтневих подій
1917 року, село перейменували у Краснознаменку. Нещодавно йому
повернули стару назву – Сергіївка.
Старший брат Петро господарював на батьківських полях.
Невдовзі село почали називати за його йменням. Пізніше населений
пункт став входити до Роменського округу. І з того часу село дістало
офіційну назву Петрівка – Роменська. Воно існує понад 300 років.

6. 6

7. 7
ПЕРЕКАЗ « ПРИЧЕПИЛІВКА»
Кожне село хвалиться своїми вулицями. І назви у них бувають
часом такі дивні .Візьмемо для прикладу нашу місцевість. Яких вулиць
у нас тільки нема! А коли ще дізнаєшся про походження назви, то
зовсім спантеличений будеш. От тільки послухайте!
Є у нашому селі вулиця, яка має назву Дружба народів. Та
петрівчани називають її Причепилівка. Дивна назва. Правда ж ?
Давайте розпитаємо старожилів про її походження.
Колись давно, коли село тільки-но почали освоювати, управа
дозволила брати вільні землі неподалік від річки. Це була гарна
місцевість. Вона завжди вабила своїми краєвидами людей. Селяни
обрали зелений пагорб і почали зводити невеликі хатки – мазанки. Так
виникла вулиця .Першу її назву ніхто не може пригадати. Потім
дозволили людям будуватися ближче до річки, де були густі луки.
Навпроти вже збудованих хаток появлялися інші – чепурніші,
привабливіші. Вони ніби причепилися до основної вулиці.
Згодом вулиця дістала назву, яка і донині існує, - Дружби народів.
Проте стара назва так за багато років і не зникла. Більше того, стало
навіть парадоксально, що лише маленька частина петрівчан знає нову
назву, хоча їй уже років 80.Усі звикли говорити лише про
Причепилівку. Правда ж кумедно?

8. 8

9. 9
ПЕРЕКАЗ «ЗАГРЕБЕЛЛЯ»
Цікаве, на нашу думку, і походження назви – Загребелля.
Дуже давно, коли люди почали опановувати все нові і нові землі, на
досить мальовничій території оселився багатий чоловік. І не просто
багатий, а ще й великий умілець.
От і вирішив він одного разу скликати людей, щоб поговорити про
те, чим може допомогти їм річка – широка, повноводна. Зібралася
громада, почала вирішувати: що і де саме побудувати. Зійшлися на
тому, що потрібна гребля. Річка щовесни дуже розливається і часто
підтоплює не тільки огороди, ниви , а й часто шкодить селянські хати,
хліви. Від цього страждають і люди, і худоба.
Було вирішено побудувати греблю. Зібралося багато народу. А
скільки підвод понаїхало, а скільки вправних майстрів понаходило! І
закипіла робота. Через місяць уже красувалася гребля.
Гребля ніби умовно поділила село на дві половини. Другу , ту, яка
залишилася за греблею, так і назвали Загребелля. Ця назва , на диво,
одразу прижилася - і вже понад три століття залишається незмінною.
А від греблі і сліду не залишилося. І де вона стояла? Невідомо.

10. 10

11. 11
ЛЕГЕНДА « ЛЮБОВИНА»
Розказують старі люди, що колись дуже давно-давно, під час набігів татар, у
полон потрапила молода красуня. Гарна врода, тонкий стан, пишна руса коса,
зелені очі вподобав юнак-басурмен. Щохвилини він думав про гарну дівочу
красу, бо вперше у світі побачив такі прекрасні очі. Ці погляди помічала і юна
бранка. І вирішив тодітатарин утекти темної липневої ночіразом із полонянкою.
Пізно вночі, коли усі спали міцним сном, а варта дрімала біля вогнища, юний
яничар викрав дівчину, і вони кинулися тікати квітучим луком, щоб швидше
заховатися у густомусосновому лісі. Бігли і бігли, залишаючи за собою маленькі
крапельки крові від злих колючок і гострих стебел дикої трави. Та вороги не
дрімали, вони кинулися за втікачами. І рано-вранці, коли молоде сонечко
виглянуло на благодатну землю, татари схопили молодят. Оскаженілі від люті й
ненависті, вонипосікли шаблями втікачів, а потім повернулися назад. Неподалік
від цього місця жив самотній немолодий чоловік. Він усе те бачив і чув. Коли
ворогів не стало видно, пішов він на те страшне місце. Те , що побачив чоловік,
дуже його вразило: за своє довге життя він подібного не зустрічав. На зеленій
руті-траві , серед польовихквітів, лежали порубаніюні тіла. Дівчину незвичайної
вроди та молодого яничара було порубано із великою жорстокістю . Довга руса
коса, заплетена блакитною стрічкою, лежала серед густої червоної крові, яка
стікала з обох посічених тіл. Чоловік зрозумів, що це – закохані, і таку страшну
кару вони отримали за свої почуття . Ще такого не було, щоб за українку-
полонянку віддав життя яничар, ворог. Чоловік поховав молодих за своїми
християнськими звичаями і все примовляв: « Бачиш, яка вона любов иная». Із
того часу це місце почали люди називати «Любовина». Навесні луки
покривалися зеленим килимом соковитої трави і п’янили пахощами гарних
квітів. Молодь дуже любила відвідувати ці місця, бо говорили, що тут усі мрії та
побажання збуваються. До Любовини приходили закохані пари, щоб ніколи у
житті не розлучатися. Сюдивпершенапобачення кликав парубокдівчину. Івона
завжди приходила із заплетеною блакитною стрічкою косою. Цілий вечір
закохані говорилипро свої почуття. І наміри їхні були чистими і святими, бо тут
лицемірити, говорити неправду було осудним.

12. 12

13. 13
ЛЕГЕНДА «ЯВІР»
Старі люди кажуть, що колись давно у нашій місцевості не було біля берегів
річки Хорол явору. А одного разу рано-вранці прокинулись люди, погнали до
річки худобинку напувати, глядь – а всюди, попід берегом, проросла дивна,
незвичайна рослина. Підійшли, вирвали – а пахощі! Так і розносяться навкруги.
Швиденько нарвали такого пахучого зілля – і мерщій додому. Поклали на
долівку – і враз хата наповнилася дивним ароматом. Селяни дивувалися: звідки
така рослина взялася?
У нашому селі жив багатий чоловік. Ніхто вже і не пам’ятав, звідки він
прийшов. Однак той селянин був небідний та ще й мав чималий клапоть доброї
землі. Була у нього одна-єдинадонька. Красуня!Таких і світ не бачив. Прийшла
пора – і дівчина стала на виданні. Батько придивився їй і нареченого, гарного та
багатого . Однак серце доньки належало іншому . Він не був багатим, не мав
достатньо землі. Та мав гарну вроду і ніжне, любляче серце. Щиро покохав він
горду юну красуню і щовечора чекав її біля швидкої річки.
Дізнався про це багатий наречений і вирішив позбутися суперника . Він
вистежив закоханих, дочекався, поки парубок залишиться один, а потім
підібрався і встромив ножа у гарячесерце суперника . Бездиханне тіло скинув у
швидкоплинну, глибоку річку, а потім побрів додому.
Вранці на тому місці, поблизу води, разом із сходом сонечка появилися
гострі, мов шабельки, довгі листки. Невдовзі побачили і доньку багатого
чоловіка. Вона сиділа на березі, торкалася руками стебел і про щось тихо
розмовляла. Раптом зеленісписики-стебелькиповернулися до неї іпрошепотіли:
« Я тут, я завжди із тобою. Вір». Люди, що проходили мимо, зупинялися і ,
зачаровані цим видовищем, прислухалися. До них вітер доносив лише окремі
слова: « Я…вір. Я…вір. Я…вір». Із того часу люди і нарекли цю дивовижну
рослину явором.
Щороку, на Трійцю, прикрашають наші односельці свої домівки цим
чудодійним зіллям і вірять, що воно має магічну силу, захищаючи родину від
злих сил та чорних заздрісних думок.

14. 14

15. 15
ПЕРЕКАЗ «ДЕМИДОВЕ»
Люди розповідають, що раніше на окраїні села, де протікала
невеличка річечка, почав будуватися дід Демид. Старий був
працьовитим, умів зробити із простого дерева цілі витвори мистецтва.
У нього був син, якого теж звали Демидом. Він поселився поруч і
почав господарювати окремо від батька. Обидва були вправними
майстрами – тож і хати їхні виділялися особливою красою та
приваблювали односельчан. Дивись: хтось іде просто подивитися, а
комусь потрібно витесати віконниці, іншому – порадитися у
будівництві. З усіма дружно жили Демиди.
Прізвища їхнього ніхто ніколи не питав. Так і прозвали люди те
місце, де жили вони одним словом « Демидове». Сюди дуже часто
приходили відпочити, бо річечка була чиста і вода у ній так і
просвічувалася на сонці. Риба водилася. А поруч була криниця.
Подорожні, які йшли із Ручок чи Березової Луки, спинялися,
напивалися досхочу, дякували гостинним господарям і крокували
своїм шляхом.
Спливло багато літ. Однак ця назва не зітерлася із пам’яті петрівчан.
Так і нині говорять про чарівний куточок села, де низько схилилися
зелені верби і свої віття купають у блакитній воді. Так і залишилося
Демидове. І , мабуть, це на багато поколінь вперед.

16. 16

17. 17
ПЕРЕКАЗ «СТУПКИ»
Невелика частина нашого села, що клином врізається в ліс, має
назву Ступки. Нинішня молодь завжди цікавиться походженням
різних назв. Тому повідаємо допитливим цікаву історію Ступок.
Давним-давно, коли перші переселенці почали будуватися поблизу
лісу, пан вирішив зробити млин. Річка була поруч, та ще глибока й
повноводна. От і гарне місце! Побудував пан млин – аж любо було
глянути! Почав народ сходитися , щоб перемолоти збіжжя.
Найбільше привозили селяни на підводах просо. Кожного року
родило його дуже багато. Яка смачна із пшона каша! У кожній родині
майже щодня господиня варила діткам таку кашку.
У млині була велика дерев’яна ступа. Саме у неї засипали просо.
Довго його товкли у ступі, аж поки не очищалася кожна пшонинка.
Тому, коли прямували до млина і везли просо, то говорили: « Їдемо
у Ступки». Усі розуміли: мова йде про млин із великою ступою. Отак
і залишилася назва. Млина, звичайно, немає. Навіть і місця , де він
побудований, ніхто правильно вказати не може.

18. 18

19. 19
ПЕРЕКАЗ « РЕП’ЯХІВКА»
Здавна, згадують люди, був на околиці села , поблизувеликого лісу, багатий
чоловік. Чого тільки в нього не було! Якого добравін тільки не зажив! І волики
були, та все сивенькі, добірні, гарної породи.А тих корівок! Кругом достатком
так і дихало.
Було у того господаря аж три доньки, та все дівки, та все на виданні. І гарні
собою, і роботящі, і батькам діти послушні. Потрібно дівчат заміж віддавати.
Пройшла пилипівка, закінчився піст. Стали чекати старостів. А у того
господаряпо всьому подвір’юрослиреп’яхи. Якраз під кінець літа вони
достигалиі завдавали шкоди не тільки членам родини, а й усім, хто заходив на
подвір’я або навіть йшов мимо. Причіплялися до одягу, до взуття і тяглися по
всьомуселу. Що тільки не робив дядько:і виривав, і зрізував, й окіском
відтинав « шибеникам» голови. Та все даремно!Росливони на славу!
Парубки уподобалидівчат. Приходять до них увечері на побачення, а потім
повертаються під ранокі , крий Боже, усі в реп’яхах. Батьки кричать, матері
лають господаря, що ніяк не виведе реп’яхи. І перестали ходити хлопці, бо
дівчат гарних було у селі багато.
І засумували доньки, бо були, дійсно, вродливимиі працьовитими. Дівочий
вік короткий – незчуєшся , коли і пролетять найкращі літа. Бачив батько смуток
своїхкровиночокі вирішив позбутися отих нав’язливихреп’яхів за будь – яку
ціну.
Покликав він усю родину, попросив допомогиу сусідів - і всі вони разом
повиривали із корінням реп’яхи, потім скинули у багаття. Вогонь ураз
спопелив дощенту все бадилля - і сліду не залишилося.
Тієї осені справив батько аж три весілля. Дівчата були такі щасливі.
Проходиличаси, реп’яхів і близько вже не було, однак, коли хтось ішов у
сторонудядька, то говорив : « Піду на Реп’яхівку». Так і прижилася назва, хоч
часу спливло так багато…

20. 20

21. 21
Переказ про вулицю Покровську
Діялося це досить давно. Старожилирозповідають, що ще за гетьманування у
Гадячі Івана Брюховецького унашому селі пролягаланевеличка вулиця. Стояло
там десь із десяток хатинок ( тепер тут розташована сільська бібліотека). Усі –
чепурненькі, побілені, із вишневими садочками. А біля першої хатинки
красувалася рублена криниця. (До речі, вона і нині знаходиться натому ж місці).
Часто заходили сюди подорожні. І всі зупинялися попити чудодійної водиці.
Одного разу, саме перед святом Покрови, восени, забрів із далеких мандрів
чужий чоловік. Дуже уподобав він нашу місцевість. І так захотілося йому
залишитися, що він почав прохати місцевих жителів узяти до себе на постій. А
чоловікбув військовий. І знав усього багацько.Почав вінповчатиселянусіляким
премудростям. Ті уважно дослухалися до кожного його слова. А поради він
давав досить доречні. На цьому кутку стали і хліба кращі родити, і худібка
перестала хиріти. Почали на цю вулицю приходити люди. І всі – за порадою. І
нікого не обділив чоловік. А у цього чоловіка були дві ікони. Їх завжди бачили
люди, що приходили. Із часом почали говорити: « Іду на Покровську». І всі
розуміли, що прямують до цього чоловіка. А чому « Покровську»? Так ікона
Божої Матері стояла біля образів. Та ще й дерев’яну маленьку зробив із дощок
сосни.
Згодом вулиця сталаназиватися по-іншому, бо це були давні часи. Проходили
роки, змінювалися формації. І ось знову вулиці повернули її колишню назву –
Покровська. Нинішнє найменування пов’язано із тим, що саме на цій вулицібула
збудована церква Покрови Богородиці.( Старе приміщення початкової школи).
Наразі йдедо завершення будівництво нової церкви, якутак чекають прихожани.
І красуватися їй на вулиці Покровській!

22. 22

23. 23
ЛЕГЕНДА « ШИПШИНА»
Спустилася на землю у строкатому вбранні красуня – осінь. Причепурилася
сама- і давайгосподарюватинавколо. Взялапензликатай подалася до лісу. Коли
поверталася, то помітила великий кущ, непривітний, холодний, злий.
Наблизилася до нього красуня і давай розфарбовувати. Потім помилувалася
своєю працею і побігла до садочків.
Підбігли діти до куща, тягнуться маленькими рученятами до жовтогарячих
плодів. Зірвали, покуштували – і давай плакати та все спльовувати. А воно у
ротику шевелиться, лоскоче. Побігли діти до дорослих, розказують їм про свою
біду. А сивочолі дідусі тільки усміхаються, бо і вони колись смакували тими
плодами…
Колись давно у село прийшов набожний чоловік. Він був добрий, ніколи не
кричав ні на людей, ні на тварин.
А в одному селі жила лиха жінка. Подейкували , що вона було ворожбиткою.
Не сподобався їй чоловік, бо завжди стояв за правду. От і вирішила вона його
позбутися. Накликала злих чорних духів, щоб ті забрали у нього зір. Прилетіли
вони пізно вночі, коли чоловік спав, і давай нашіптувати йому різні поганські
думки. Проте чоловік не полишив своїх молитов. Що робити? Забрали вони у
нього зір. Вії зробили такими довгими, що не міг святий навіть їх підняти.
Тодіпокликав чоловік до себелюдей. Ті почаливідрізати здоровеннівії. Але
із кожним рухом ножа він втрачав силу. І коли остання віїнка була підстрижена,
чоловік упав. Раптом його не стало, а на тому місці виріс здоровенний кущ.
Навесні він зацвітає ніжним рожевим квітом, а восени радує всіх смачними
стиглими плодами. Тільки вони мають одну прикрість – усередині надто багато
пуху. Говорять , що то вії отого святогочоловіка, який не здався злій темній силі,
а перетворився на цілющий кущ. Його смачні та корисні ягоди допомагають
людям зміцнити здоров’я.
Отака цікава легенда про чудовий кущ – шипшину!

24. 24

25. 25
ПЕРЕКАЗ « ЦИГАНСЬКА ГОРА»
Діялося це давно. Розповідають, що одного весняного дня у село
приїхали цигани. Наші односельчани не дуже хотіли пускати до села,
бо добре знали їх злодійкуватість. Цигани вирішили розпочати нове
осіле життя. Тоді громада виділила їм пагорб. Вони залюбки там
розмістилися. Завели господарство, почали обробляти землю. Їхні
жінки продавали різний крам. Таких речей у селі на той час не було.
Охочих купити щось новеньке побільшало. Люди почали ходити на
гору до циган. Жваво велася торгівля. У циган можна було придбати
усе необхідне і водночас за багато менші кошти.
Пагорб, де обжилися цигани, став більш велелюдним. Було цікаво
спостерігати за тим, як цигани підковували коней, як з ними
поводилися, як їздили верхи. Дівчата бігали до жінок, які вміли гадати
на картах. Ті радо приймали бажаючих дізнатися свою долю, адже за
неї щедро платили.
Часом цигани наймалися до окремих багатих господарів на роботу.
Так і залишилися вони у нашому селі на довгий час. Люди звикли до
того, що цю гору почали називати « Циганською».