2. Якось одного чудового осіннього дня на небі засяяло сонечко. Воно усміхалося,
дарувало всім гарний настрій і гладило по голівках своїми лагідними промінчиками всіх
звіряток.
Побачила те все Осінь. Розсердилася на сонечко за те, що воно було таким ніжним
і добрим з усіма. Махнула рукою, і здійнявся такий сильний вітер. Враз дерева
загойдались, листя почало облітати з дерев. Всі жучки, комахи, черв’ячки почали ховатися
в свої хатки. Здійнялась буря, на небі
з’явились темні, важкі, сірі хмари і почався сильний дощ. Надворі стало холодно, а всім
мешканцям лісу сумно від того, що зникло сонечко. Маленьке зайченятко встигло
сховатися від дощу під пеньком. Вже за мить було зовсім мокрим і трусилося від холоду.
Але зайчик Вухань був дуже сміливим. Він вийшов зі своєї схованки і підійшов до Осені,
яка стояла задоволена з того , що змогла всім звірятам зіпсувати настрій. Вуханчик боязко
промовив :
- Тітонько Осене, благаю Вас, поверніть Сонечко на небо! Я так змерз, моя шубка
зовсім промокла, і я можу захворіти.
3. - Ох ти який! Змерз, кажеш? – почала зухвало говорити Осінь. – То що, може ти
не любиш мою пору року? Відповідай!
- Що Ви, тітонько, я дуже люблю Осінь! Адже восени на городах так багато капусти,
якою я полюбляю ласувати. А ще багато моркви, буряків, яблучок. Це дуже гарна і
красива пора року.
- Отож-бо, зайчику, запам’ятай, що Осінь – найкраща пора року з усіх!
- Звичайно, запам’ятаю, тітонько. Але дуже вже хочеться тепла. Допоможіть, будь
ласка, його повернути.
- Добре, Вуханю, виконаю твоє прохання. Але ти повинен мені щось за це
подарувати.
- А що саме?
- Ну, хоча б твою сіреньку мокру шубку. Згода? Тоді я поверну на небо не лише
Сонечко, а навіть Веселку. І дозволю на деякий час запанувати пізньому бабиному
Літу.
- Авжеж, Осене, я згоден віддати тобі свою шубку, але за умови, що бабине Літо
триватиме хоча б два тижні, - відповіло маленьке Зайченя. Адже воно знало, що на
його сіренька шубка взимку зміниться на біленьку. Тому так з легкістю погодилось
на пропозицію Осені.
- Добре, зайчику, - сказала Осінь і махнула рукавом.
Відразу на небі з’явилась Веселка і засяяло Сонечко.
Зайчик зрадів і побіг до лісу сповістити своїм друзям таку гарну новину.
А на узліссі тим часом позліталися комахи і птахи, збіглися лисиці, повилазили жуки, і
навіть кріт виліз із-під
Землі.
4. Всі були веселими, задоволеними з того, що омріяне тепло повернулося. Лише
хмаринка на небі сумувала, що ніхто не хотів з нею дружити.
Тоді Сонечко промовило:
- Хмаринко, не сумуй, я буду з тобою дружити! Коли ти матимеш багато водички
у собі, поклич мене. Я зігрію водичку, і твій дощик стане тепленьким. Тоді всі
звірятка будуть купатися під дощиком і пританцьовувати.
З тих пір Сонечко і Хмаринка стали нерозлучними друзями. І завжди ходять
разом.
