Download to read offline
![Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
Третє, закон, про який ідеться, повинен містити засіб захисту проти свавілля з
боку державних органів.
У Законі України “Про санкції” вказано, що пропозиції щодо скасування та
внесення змін до санкцій виносяться на розгляд РНБО Верховною Радою
України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Національним
банком України, Службою безпеки України. Указ Президента України, яким
затверджується рішення РНБО щодо накладання санкцій, відповідно до
частини 4 статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України може бути
оскаржений у Верховному Суді як суді першої інстанції.
Четверте, санкції повинні накладатися суворо персонально і на обмежений,
чітко визначений час.
У Законі України “Про санкції” сказано, що санкції щодо суб’єктів, які здійснюють
терористичну діяльність, є персональними санкціями, як і те, що рішення щодо
застосування санкцій повинно містити строк їх застосування, крім випадків
застосування санкцій, що призводять до припинення прав, та інших санкцій, які
за змістом не можуть застосовуватися тимчасово.
П'яте, накладання санкцій не може використовуватися для покарання, відплати
чи помсти.
У Законі України “Про санкції” сказано, що санкції можуть застосовуватися з
метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету й
територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також
запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних
інтересів громадян України, суспільства та держави.
Питання викликає практика ЄСПЛ щодо того, що, за загальним правилом, факт
застосування до особи санкцій не може бути піддано розголосу до того, як буде
розглянуто їхнє оскарження. Тоді як указ Президента України про затвердження
рішення РНБО про застосування санкцій підлягає обов'язковому опублікуванню
у встановлені строки. Скоріше за все, це питання повинно бути врегульовано
законом додатково.
Ураховуючи те, що санкції не є видом кримінального покарання або заходами
адміністративного стягнення, принцип “non bis in idem”, який означає, що особа
не може бути притягнута до юридичної відповідальності [одного виду] за одне й
те саме правопорушення двічі, у даному випадку не постраждає.](https://image.slidesharecdn.com/chomuzakolaboratsionizm-210412120839/85/Chomu-za-kolaboratsionizm-28-320.jpg)
Chomu za kolaboratsionizm
- 4. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 ДОНБАС СТАВ УКРАIНСЬКИМ 01 Що далі?
- 5. Ще восени 2020року українська влада заявляла, що має намір провести 31 березня вибори в ОРДЛО. Однак ці плани так і залишились на папері. Між тим, рано чи пізно Донбас знову стане українським. І постає питання: що буде далі? У владних кабінетах часто малюють оптимістичні картинки і роздають нездійсненні обіцянки щодо звільнення та реінтеграції ОРДЛО, намагаючись максимально уникати будь-якої конкретики. Адже насправді ми майже нічого не знаємо про Донбас. Чи будуть на Донбасі фільтраційні табори? Хто заслуговує на амністію? Скільки людей житиме на вільному Донбасі? І чи врятують економіку регіону вільні економічні зони? Саме на ці запитання ми спробували дати відповідь у цьому дослідженні. Перше і, можливо, найважливіше питання: скільки ж насправді людей живе в регіоні і скільки з них точно мають глибоко проросійські настрої? Шляхом адаптивної соціології ми з’ясували, що сьогодні близько 400 тис. осіб на Донбасі можна вважати носіями відверто антиукраїнських поглядів (докладніше про це у розділі 1). Оцінки того, скільки зараз людей живе в ОРДЛО, різняться: 1,6 млн за версією України, 3,7 млн за версією окупаційних адміністрацій, 2,8 млн – дані ООН. Однак населення регіону незмінно меншатиме через цілу низку факторів. За нашими підрахунками, на окупованих територіях до 2031 року залишиться максимум 2 млн осіб (детальніше про це у розділі 2). Наразі відсутнє й чітке розуміння того, як встановлювати на територіях ОРДЛО перехідний мир після повернення регіону до складу України. Досвід збройних конфліктів у світі доводить неефективність масового покарання колаборантів (цьому присвячено розділ 3), а заходи на зразок денацифікації теж навряд чи можна буде застосувати в українських реаліях (про це у розділі 4). Водночас міжнародний досвід засвідчує необхідність вирішення проблем на зразок появи партизанського підпілля і збройних протистоянь через переділ, зокрема, контрабандних потоків, що завжди процвітають на окупованих територіях. В подібних конфліктах є загроза появи підпільних армій, які тероризуватимуть мирне населення заради збереження чорних потоків. Чи готова наша правоохоронна система до цього - риторичне питання (подібні проблеми розглянуто у розділі 5). Контрабанда – одна з найбільших статей прибутків ОРДЛО, між тим економічна стратегія деокупації Донбасу, озвучена владою, наразі не містить жодних рішень щодо подолання цього явища. Натомість влада декларує створення на території регіону вільних економічних зон, які при детальному розгляді виглядають як роздача преференцій окремим представникам бізнесу. Заяви ж про створення на деокупованих територіях високотехнологічних виробництв не витримують жодної критики через відсутність для цього необхідної інфраструктури і – найголовніше – молодих креативних кадрів.
- 6. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 І головне питання: скільки грошей потрібно для того, аби Донбас знову став Україною? Українська влада відповіді на це не має. Цифра у $21 млрд, якою останнім часом послуговуються урядовці, при детальному розгляді виглядає значно заниженою. Її виведено на підставі досвіду відбудови Боснії і Герцеговини, що має меншу територію, аніж Донбас, менший масштаб зруйнованих промислових підприємств і не потерпає від екологічних проблем на зразок забруднення ґрунтових вод радіоактивними речовинами через підтоплення шахт. Беручи до уваги досвід подолання військових конфліктів в інших країнах, можна стверджувати, що російська агресія на Донбасі коштуватиме Україні загалом не менше $100 млрд. Цей же досвід свідчить, що без допомоги міжнародних донорів втілювати такі проекти практично нереально (докладно про це у розділі 6). Українська ж влада досі лише декларує наміри розпочати переговори із міжнародними інституціями щодо збору коштів на реінтеграцію регіону. Або, якщо бути точнішими, ми лише говоримо про наміри поговорити про наміри.
- 8. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 АДАПТИВНА СОЦIОЛОГIЯ. 02 скільки в ОРДЛО жителів з антиукраїнськими поглядами . Станіслав Асєєв, експерт з окупованої частини Донбасу
- 9. Однією з головнихпроблем побудови політики України стосовно ОРДЛО є відсутність будь-яких цифр, які б адекватно зображали ситуацію в окупації. Ця проблема зумовлена як відсутністю на території ОРДЛО політично неангажованих фахівців, так і специфікою встановленого там режиму. Специфіка ця полягає у повній відсутності свободи думки в окупаційних інформаційних ресурсах, тобто класичній тоталітарній системі, яка зневажає будь-яку критику та кидає “на підвал” місцевих мешканців просто за “лайки” у соціальних мережах, на кшталт групи “Донецк — это Украина”. Звичайно, сподіватись на відверту відповідь респондента на вулицях Донецька у разі питань “чи чекаєте ви на повернення під контроль української влади?”, або “громадянином якої держави ви себе вважаєте” - не доводиться. Атмосфера страху, встановлена так званим “МГБ”, не дозволяє об'єктивно опитувати мешканців ОРДЛО і на виїзді до підконтрольної території — скажімо, просто на блокпостах. Адже в цьому випадку психологія респондента знову буде повертатись до сформованої за 7 років окупації максими “хто господар — той і правий”, то ж будь-яка відповідь на користь України те ж була б сумнівною. Лише симпатії у бік Росії на підконтрольній території, або ж у бік України — в окупації, могли б вважатись щирими, адже давалися б всупереч навколишньому політичному середовищу. За таких обставин на більш-менш об'єктивну картину думок населення в ОРДЛО можна розраховувати, залучаючи лише адаптивну соціологію: тобто сухі цифри певних верств населення, які самі по собі вже “роблять вибір” на користь тієї чи іншої сторони. Перше питання - це загальна кількість людей в окупації на Донбасі. На нього майже неможливо дати об'єктивну відповідь, бо цифри неймовірно різняться. Так, за словами віце-прем'єра Олексія Резнікова, на травень 2020 року в ОРДЛО мешкало близько 1,6 млн осіб. При цьому у листопаді 2019 року так звані “ЛДНР” провели перепис місцевого населення із результатами: 2 млн 270 тис. у “ДНР” та 1,5 млн людей у “ЛНР”. Є дані й приблизних підрахунків ООН на 2019 рік з огляду на кількість споживання питної води на той самий 2019 рік — 2,8 млн осіб. Населення ОРДЛО
- 10. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Різниця між українськими даними та підрахунками окупантів — 2,2 млн, а між цифрами окупантів та ООН — у 900 тис. Україні як державі більш вигідна саме соціологія окупантів чи ООН, адже чим більше населення в ОРДЛО, тим менша частка в цій цифрі бойовиків так званих “корпусів”, або ж людей з російським громадянством, а отже — і з проросійськими поглядами. Але саме ці цифри найбільш невтішні для нашої держави навіть за оптимістичними підрахунками. Так, щодо чисельності так званих “1 та 2 Армійських Корпусів” (Донецьк та Луганськ відповідно), то, за даними керівника Головного управління міжнародного співробітництва та верифікації ЗСУ генерал-лейтенанта Леоніда Голопатюка, на липень 2020 року обидва “корпуси” нараховували 35 тис. осіб. Ці дані збігаються із даними українських спецслужб, які протягом всієї війни фіксують від 30 до 35 тисяч бойовиків 1 та 2 АК, залежно від року війни. Ці 35 тисяч осіб — певна константа тих, кого однозначно можна вважати щонайменше нелояльними, а скоріше — відкритими ворогами України, враховуючи структури, які ці люди наповнюють. Згідно з адаптивним підходом, цифру 35 тис. можна помножити щонайменше на 3-4 члени родини кожного з тих, хто наповнює “корпус”, адже, здебільшого, залишаючись на тій території, матері, батьки, дружини чи діти членів окупаційних військ підтримують своїх близьких. Та ж логіка діє і щодо інших структур колаборантів — так званих “МГБ”, “МВС”, “МЧС”, чий чисельний склад точно не відомий. Так, ще у 2015 році так зване “МВС ДНР” публічно відзвітувало про чисельність особового складу на рівні 8 тис. осіб. Але навіть якщо взяти цю цифру за константу та умовно прирівняти до неї й “МГБ” та “МЧС”, то виходить ще понад 20 тис. колаборантів на одну так звану “ДНР”, тоді як у так званій “ЛНР” цифри традиційно дещо нижче. Хоча автоматичне зрівняння всіх цих структур за чисельністю й дуже умовне (наприклад, “МГБ” може виявитись більш чисельним, аніж “МЧС ДНР”, бо має на балансі воєнізовані структури на кшталт “ССО МГБ” із важкою технікою та озброєнням), але навіть без урахувань політичного окупаційного складу — не силових “міністерств”, працівників “адміністрацій” всіх рівнів тощо — суто силові окупаційні структури ОРДЛО нараховують 60-70 тис. бойовиків та так званих “службовців” і цю цифру сміливо можна множити на 3-4 члени родини кожного з колаборантів, які — з огляду на “місце роботи” — сповідують відверто антиукраїнські погляди. Ще одна частина соціології, хоч і відносно невелика, стосується молодого покоління ОРДЛО, а саме — студентів із дипломами російського зразка. І хоча такий диплом не може бути автоматичним доказом проросійських поглядів (навчання в ОРДЛО може бути вибором “з найменшим супротивом”), але все ж вказує на втрачену можливість інтегрувати таких випускників — які в майбутньому виїжджають до Росії — в український соціум.
- 11. До недавнього часучастка таких студентів була відносно невеликою: за 2015 та 2020 роки у так званій “ДНР” (по ОРЛО даних немає) дипломи російського зразка отримали 2000 випускників на кожен рік відповідно. Ці цифри цілком можуть відповідати дійсності й однозначно будуть збільшуватись у майбутньому, адже тільки цього року РФ визнала дипломи ще одного з найбільших вузів в окупації — ДонНТУ, вже п'ятого за рахунком. Вагомою частиною адаптивної соціології по ОРДЛО є кількість загиблих місцевих бойовиків. Як і у випадку членів родин тих, хто наповнює “корпуси”, рідні загиблих — однозначно втрачені в ідеологічному сенсі для України люди, які вже ніколи не повернуться у ментальне поле нашої держави. Щодо конкретних цифр, то в цьому випадку вони однозначно будуть занижені, як і у будь-якій війні, особливо — з урахуванням інформаційної подачі в ОРДЛО. Але навіть за мінімальними підрахунками ООН, з боку місцевих бойовиків за 6 років війни (на липень 2020-го) втрати склали 5650 людей. Помножуючи цю цифру на 3-4 члени родини загиблого, отримуємо щонайменше 20 тисяч місцевого населення (хоча реальна цифра буде значно більшою), яке цілком зрозуміло може не просто мати проросійські погляди, а й ненавидіти Україну. Зрештою, тільки у 2015 році в одному зі своїх виступів О. Захарченко визнав 7 тисяч втрат серед бойовиків так званої “ДНР” (без урахування ОРЛО), що зі зрозумілої причини не увійшло в офіційні звіти ні ООН, ні в підрахунки в самій Росії. Нарешті, найбільш репрезентативною у сенсі проросійських поглядів буде та частина статистики, яка демонструє кількість місцевого населення, що отримало російське громадянство. Ця статистика є офіційною і ведеться міграційними службами у РФ, причому містить у собі і громадян України, які отримали таке громадянство з підконтрольної нам території Донецької та Луганської областей. І якщо паспортизацію так званими “республіканськими” паспортами дійсно можна назвати примусовою, то російське громадянство до недавнього часу було справою добровільною — тільки нещодавно бойовики заговорили про урізання у правах тих, хто в майбутньому буде мати лише український паспорт. Тож за офіційною статистикою тільки за 2020 рік загальна кількість російських паспортів, виданих громадянам України, склала 409 549. За даними керівника ГУ МВС РФ у Ростовській області Олега Агаркова, загальна кількість мешканців ОРДЛО з російськими паспортами становить 639 тисяч осіб на лютий 2021 року. Тоді як ще у січні цього року називалася цифра у 400 тисяч осіб, яка є більш реальною та корелюється із попередніми розрахунками особового складу “корпусів”, “міністерств”, “рад” різних рівнів, політичної окупаційної кон'юктури та членів їх родин та родин загиблих бойовиків.
- 12. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Загалом можна виокремити наступні групи: Структури колаборантів з явно антиукраїнськими поглядами (“корпуси”, “міністерства”, політичний блок) — 60-70 тисяч осіб. З урахуванням членів їхніх родин — від 200 до 300 тисяч осіб. Молодь ОРДЛО, яка щорічно отримує дипломи російського зразка та інтегрується у російську соціальну систему — 2 тис. осіб тільки по ОРДО (по ОРЛО точних даних немає). Офіційна кількість загиблих місцевих бойовиків за звітом ООН на середину 2020 року — 5650 осіб. Помноживши цю цифру на 3-4 члени родини отримаємо щонайменше 20 тис. місцевого населення з радикально антиукраїнськими поглядами. Кількість населення ОРДЛО, яке отримали російське громадянство, за різними підрахунками становить від 400 тисяч осіб, що сумарно приблизно корелюється з наведеними даними у перших трьох пунктах. Кількість осіб з антиукраїнськими поглядами
- 13. Безперечно, ці цифрине враховують значну частину населення, яка не увійшла до означених груп і не належить до структур колаборантів чи так званого “державного” сектору. Однак навіть 400 тис. українських громадян із російськими паспортами — проблема для державної безпеки країни в майбутньому.
- 14. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 ДЕМОГРАФIЧНИЙ ПРОГНОЗ 03 Скільки людей залишиться на Донбасі Юрій Вишневський
- 15. Щоб мати наочнеуявлення про масштаб демографічних проблем в ОРДЛО, які доведеться розв’язувати після звільнення цих територій, спрогнозуємо кількість населення в ОРДЛО на момент деокупації, якщо цей момент настане у 2021, 2026 або 2031 році. Населення окупованих територій За даними Держстату України, на тій частині території Донецької та Луганської областей, яка наразі є окупованою, станом на 1 січня 2014 р. (тобто до окупації) проживало відповідно 2379 тис. і 1515 тис., сумарно — 3894 тис. осіб. Зрозуміло, що усі подальші оцінки і прогнози не можуть претендувати на високу точність. Тому будемо округляти їх до сотень тисяч людей. Отже, станом на початок 2014 р. на нинішній території ОРДЛО проживало 3,9 млн осіб. Відтоді чисельність населення ОРДЛО невпинно скорочується. Ми мусимо бути готові до того, що на момент звільнення цих територій кількість людей там ще значно зменшиться. Можна назвати три головні чинники депопуляції ОРДЛО в період з 2014 року і до майбутнього звільнення. Передусім, це міграційний відтік населення, спричинений окупацією. Другий чинник — це так зване природне скорочення населення. Окрім того, під час деокупації можна очікувати втечі певної частини населення ОРДЛО до Росії. Міграційний відтік внаслідок окупації Достовірних цифр, скільки населення виїхало з ОРДЛО, не існує. Окупаційна статистика враховує лише ті випадки, коли люди знімалися з реєстрації за місцем проживання. Здебільшого це вимушений крок, коли сім’я продає квартиру і виписується. Водночас там реєструються нові власники. У підсумку окупаційна статистика взагалі стверджує про міграційний приплив населення - до ОРДЛО начебто приїздить більше людей, ніж виїжджає звідти. І цей ефект, мовляв, значною мірою перекриває так зване природне скорочення.
- 16. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 «Держслужба статистики ДНР» і «держкомітет статистики ЛНР» говорять про 2,24 млн і 1,43 млн жителів окупованих Росією територій Донеччини і Луганщини. Сумарно це 3,67 млн, що лише на 0,22 млн менше від чисельності станом на початок 2014 р. Ці дані слід визнати явно завищеними передусім саме через неврахування реального міграційного відтоку. Переважна більшість тих, хто виїхав з ОРДЛО, не знімалися з реєстрації. Зазвичай хтось з членів сім’ї (старше покоління) залишається доглядати за житлом, або ж власники час від часу самі навідуються до своїх квартир чи довіряють ключі комусь із сусідів. Це практикується вже чималий час і може тривати ще багато років. З іншого боку, викликають великі сумніви ті мільйони біженців з ОРДЛО, про які заявляють різні джерела. Наприклад, у квітні 2017 р. офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова заявила, посилаючись на дані Федеральної міграційної служби РФ, що на території РФ знаходяться 2,3 млн громадян України, з яких понад 1 млн начебто складають біженці з Донбасу. Мінсоцполітики України повідомляє, що взято на облік 1,46 млн переселенців з тимчасово окупованих територій (з них лише 40 тис. з Криму, а решта — з ОРДЛО). Якщо відняти від даних окупаційної статистики той 1 млн, який, за словами Захарової, втік до Росії, та ті 1,42 млн, які начебто перемістилися в мирні регіони України, то залишиться 1,25 млн. Це явно занижене значення чисельності населення ОРДЛО. Враховуючи усі дослідження, які вже робилися на цю тему, реальну кількість тих, хто переїхав з ОРДЛО до Росії, мирних регіонів України чи до інших країн, можна оцінити в 0,7 млн. З них приблизно 0,5 млн залишили ОРДЛО протягом 2014-2015 рр., ще 0,2 млн — протягом наступних п’яти років. Зокрема, щороку залишають ОРДЛО чимало випускників шкіл. Продовжують виїжджати молоді люди та звільнені працівники підприємств, знищених окупантами. Якщо такі тенденції збережуться, то до 2026 року сумарний міграційний відтік може сягнути 0,9 млн, а до 2031 року — 1,1 млн осіб. Кількість переселенців
- 17. Природне скорочення населення Різницю міжкількістю народжених і кількістю померлих прийнято називати природним приростом населення. Якщо ця різниця від’ємна, її абсолютну величину називають також природним скороченням населення. Однак стосовно ОРДЛО вживати термін «природне скорочення населення» можна лише умовно. Адже в ОРДЛО сам факт окупації і його численні негативні наслідки є штучною (а не природною) причиною дуже суттєвого додаткового зростання смертності і скорочення народжуваності. Красномовним свідченням цього є дані «держслужби статистики ДНР» за 2020 рік, згідно з якими на окупованій частині Донеччини смертність майже у 4 рази перевищує народжуваність. Настільки поганого співвідношення немає ніде у світі. Це підтверджується і даними Держстату України, згідно з якими в усій Донецькій області (тобто сумарно на окупованій Росією та контрольованій Україною території) у 2020 році кількість померлих перевищила кількість народжених у 3,4 рази, в усій Луганській області — у 3,8 рази, тоді як у мирних регіонах України (без урахування окупованого Криму та напівокупованих Донеччини та Луганщини) — лише у 2 рази. Отже, чітко бачимо, що війна спричинила погіршення демографічних тенденцій на Донеччині та Луганщині. Причому особливо різке погіршення спостерігається саме на окупованій території. Смертність в ОРДЛО зростає через суттєве погіршення ситуації в медицині та екології на тлі стрімкого падіння рівня життя населення. Більшість лікарів, як державних і муніципальних, так і приватних медичних установ виїхали на контрольовану Україною територію. Зараз медустанови обслуговують в першу чергу або й виключно контингент окупаційних військ. При цьому значно погіршилося постачання аптек і медустанов ліками і медикаментами, які до того ж різко подорожчали. У свою чергу, лікарі, що залишились на окупованих територіях, підвищили розцінки на свої послуги у багато разів. І місцеві жителі нічого не можуть з цим вдіяти, оскільки конкуренція в медичній сфері наразі практично відсутня. Тож в умовах закриття багатьох промислових підприємств дедалі більша частина людей не здатна забезпечити собі необхідні ліки і медичне обслуговування, так само як і нормальне харчування. Водночас народжуваність падає, по-перше, через міграційний відтік молоді. А по-друге, через те, що та молодь, яка залишилася в ОРДЛО, не має впевненості у завтрашньому дні. Вона боїться створювати сім’ї і особливо боїться заводити дітей, бо не бачить для них позитивних перспектив.
- 18. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Виходячи з наявних даних, можна стверджувати, що на окупованих територіях внаслідок міграційного відтоку молоді і сімей з дітьми та падіння народжуваності частка дітей і молоді віком менше 20 років впала до 10% або ще нижче і є удвічі меншою, ніж у мирних регіонах України (20%). Тому можна прогнозувати, що протягом наступних десяти років зберігатимуться нинішні темпи вимирання населення ОРДЛО. Навіть за даними окупаційної статистики ці темпи складають майже 40 тис. осіб на рік (перевищення смертності над народжуваністю сумарно по окупованих територіях Донеччини та Луганщини). Отже, протягом 2014-2021 рр. цей чинник спричинив скорочення населення ОРДЛО на 0,3 млн осіб, до 2026 року цей негативний ефект сягне позначки 0,5 млн, а до 2031 року — 0,7 млн осіб. Міграційний відтік під час деокупації Щойно розпочнеться процес деокупації, якась частина населення ОРДЛО напевно вирішить втекти в Росію. Передусім це ті, хто приїхав з Росії протягом періоду окупації. Ці «прибульці» в нашому балансі не враховуються: скільки їх приїхало, стільки і втече. Але разом з ними втече і якась кількість осіб, що жили у ОРДЛО ще до російської окупації. Передусім це ті, хто обґрунтовано боятиметься потрапити до в’язниці за службу в окупаційній армії чи роботу в окупаційній адміністрації. Проте насправді ця кількість не може бути дуже великою. Зауважимо, що наразі в Україні лише 51 тис. в’язнів. Тож реальні терміни ув’язнення можуть загрожувати максимум кільком десяткам тисяч, але не сотням тисяч колаборантів. Решта підпадуть під амністію або відбудуться умовними термінами. Вимирання населення
- 19. Щороку населення ОРДЛОпомітно скорочуватиметься. В ньому зменшуватиметься частка дітей і молоді та зростатиме частка пенсіонерів. Розрахунки дозволяють оцінити чисельність жителів ОРДЛО після деокупації, якби деокупація відбулася зараз, у 2,8 млн осіб. Через п’ять років це буде лише 2,4 млн. А через 10 років — лише 2 млн осіб. Прогнозна кількість населення Якщо взяти до уваги усі три чинники, то отримаємо таку картину. Прогнозна кількість населення в ОРДЛО на момент деокупації, млн осіб Водночас можна очікувати, що якась частина мешканців ОРДЛО виїде до Росії з ідеологічних міркувань, через ненависть до України, підживлену тривалою антиукраїнською пропагандою. Разом увесь цей міграційний відтік колаборантів і україноненависників можна оцінити в сотню тисяч, тобто 0,1 млн осіб. Старше покоління україноненависників напевно нікуди не тікатиме, а залишиться плекати свою ненависть у своїх домівках в ОРДЛО.
- 20. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 ЧОМУ ЗА КОЛАБОРАЦIОНIЗМ В УКРАIНI НIКОГО НЕ ЗАСУДЯТЬ 04 Олександр Чебаненко
- 21. Історія кожної країни,яка зазнала окупації, унікальна. І випадок України — не виняток. Словосполучення “реінтеграція Донбасу” неодмінно викликає безліч питань. Надважливим є таке: як далі співіснувати з тими громадянами України, які вбивали, катували та здавали “на підвали” українських патріотів, працювали в окупаційних “органах влади”, публічно підтримували війну РФ проти України та створення “молодих республік”, привселюдно глумилися над українським прапором? Безкарність, з одного боку, створює ілюзію вседозволеності, з другого боку, формує комплекс жертви (на додачу до наявного в українців комплексу жертви голодомору, московсько-совєтського колоніалізму), що обов'язково потребуватиме відновлення справедливості та помсти. Отже, винні в злочинах у зв'язку з агресією та окупацією повинні нести відповідальність. Питання — хто, за які злочини та яку саме відповідальність? Колабораціонізм Одним із наріжних питань у зв'язку зі звільненням окупованих частин території України від окупації є питання відповідальності за колабораціонізм. Як сказав видатний вчений і філософ ХVII століття Рене Декарт, “уточніть значення слова, і ви позбавите світ від половини непорозумінь та помилок”. Багато дослідників під колабораціонізмом розуміють усвідомлене, добровільне та зумисне співробітництво (на противагу вимушеній праці) з ворогом у його інтересах і на шкоду своїй державі та її союзникам. Виділяють декілька видів колабораціонізму: воєнний, тобто сприяння ворогу зі зброєю в руках (включно зі службою у військових чи силових формуваннях), політичний (адміністративний) — співробітництво з ворогом в окупаційних органах влади, економічний — співробітництво з ворогом у будь-яких галузях економіки, культурний (духовний) — співробітництво з ворогом у духовній сфері для поширення серед населення вірнопідданських почуттів, підвищення психологічного настрою ворога та його представників та побутовий колабораціонізм — встановлення населенням дружніх відносин з ворогом (його представниками). І цей перелік не є вичерпним. У патріотичній частині нашого суспільства розповсюдженою є думка, що норма щодо відповідальності за колабораціонізм повинна увійти до Кримінального кодексу України, до того ж віднесена вона має бути до особливо тяжких злочинів. Наскільки це є виправданим?
- 22. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 У зв'язку з подібною постановою питання виникає потреба належної правової кваліфікації такого правопорушення як колабораціонізм. Виявляється, можна нарахувати близько 20 складів злочинів, які вже передбачені Кримінальним кодексом України, що тим чи іншим чином можуть мати ознаки колабораціонізму (співпраці з ворогом) громадян України в період збройної агресії РФ проти України та окупації частини її території. Перелік таких злочинів широкий: від дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, державної зради та диверсії до дезертирства, розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, та найманства. Відповідальність за ці злочини суттєво відрізняється: від позбавлення волі на строк у п’ятнадцять років до штрафу в приблизно 1,2 мільйонів гривень. На нашу думку, наявність у можливому складі злочину “колабораціонізм” великої кількості суміжних з іншими злочинами ознак може привести не тільки до значного ускладнення кваліфікації вчиненого діяння, а й до повного чи часткового уникнення особи від кримінальної відповідальності з огляду на ступінь тяжкості скоєного злочину. Наприклад, за конкуренції норм особи можуть пробувати “ховатися” за менш тяжким складом злочину, у даному випадку — за колабораціонізмом. Крім того, важливим фактором є те, що не можна притягувати особу до кримінальної відповідальності за злочин, який таким не був на момент скоєння відповідного діяння. Якщо ми зараз введемо кримінальну відповідальність за колабораціонізм, засудити за нього можна буде тільки після вступу в силу відповідної статті Кримінального кодексу (навіть враховуючи обставину, що такий злочин можна кваліфікувати як продовжуваний). Ураховуючи вказане, виділення колабораціонізму в окремий склад злочину та, відповідно, введення в Кримінальний кодекс України відповідної статті, не вбачається доцільним. Як було сказано раніше, перелік статей кримінального закону України для притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за різні форми “співпраці” з ворогом чи його представниками є широким і він повинен застосовуватись. Таким чином, саме за колабораціонізм в Україні нікого не засудять виключно тому, що статті з такою назвою не буде. Тим не менш, за фактичні прояви колабораціонізму, які мають ознаки злочинів, склад яких вже передбачений Кримінальним кодексом України, до кримінальної відповідальності особи повинні і будуть притягуватись.
- 23. Щодо можливої кількостіосіб, які можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, то, наприклад, після визволення Франції від німецької окупації до кримінальної відповідальності було притягнуто більше 120 тисяч осіб. Як не дивно, у повоєнній Франції вистачило ресурсів, у тому числі, слідчих та суддів для виконання такої роботи. Треба зазначити, що під ознаки кримінального правопорушення можуть не підпадати діяння громадян, які пасивно, без скоєння правопорушень, виконували чи виконують свої обов'язки, були примушені до співпраці з ворогом, перейшли на бік ворога через штучно створені ним умови, які становлять загрозу для життя людини чи навіть існування національної, етнічної чи релігійної групи (депортацію, репресії, голодомори, геноцид та інші). Такі дії можуть підпадати під ознаки стану крайньої необхідності, тобто, вимушеного заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення небезпеки, яка загрожує, якщо вона за цих обставин не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена. Крайня необхідність здебільшого виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності. Тобто, простий пожежник чи секретарка “мерії” Донецька, лікар або водій “міністра” ЛНР, якщо не скоїли діянь, які можуть бути кваліфіковані як кримінальні злочини, не несуть кримінальної відповідальності. Амністія та помилування Інформаційний простір України все частіше наповнюється меседжем щодо впровадження загальної амністії (або помилування) у зв'язку з війною на Донбасі. За загальним правилом, звільнення від відбування покарання вже засудженої до кримінальної відповідальності особи застосовує тільки суд. Амністія або помилування — виняткові несудові підстави для звільнення від кримінальної відповідальності особи або від покарання. ООН визнає важливість амністій у процесі врегулювання громадянських воєн та внутрідержавних конфліктів, що відображено в Керівних принципах ефективного посередництва 2012 року: “...не можуть схвалювати мирні угоди, що передбачають амністію за геноцид, злочини проти людяності, військові злочини або грубі порушення прав людини, а також за сексуальне й гендерне насильство. Амністії за інші категорії злочинів та політичні злочини, наприклад, зрада або заколот, можуть бути розглянуті, і їх навіть часто заохочують у ситуаціях неміжнародного збройного конфлікту”.
- 24. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Світовий досвід застосування масової амністії для вирішення збройних конфліктів у різних частинах світу має дві спільні ознаки: застосування виключно для подолання наслідків громадянських воєн та негативні результати. В якості виняткових випадків застосування масової амністії саме щодо міжнародних конфліктів часто вказуються амністії щодо учасників бойових дій на Балканах у 90-ті роки минулого століття та амністії, реалізовані під час збройних конфліктів у Південній Африці, коли члени Південноафриканських сил оборони були амністовані як за свої дії у Південній Африці, так і за участь у регіональних конфліктах на півдні Африки. Аналіз показує, що вказані конфлікти носили характер не міжнародних, а, фактично, внутрішніх або міжетнічних конфліктів. Тому, вочевидь, вони не можуть бути прикладом для України, адже в Україні з 2014 року йде війна, яку розв'язала й веде зовнішній агресор РФ. На справі ПАР більш докладно ми зупинимося пізніше. Тим не менш, прихильники необхідності застосування масової амністії (масового помилування) в Україні надають такі аргументи: велика кількість осіб, які можуть бути потенційно притягнуті до відповідальності (за інформацією правозахисників, тільки представників “силових” та “правоохоронних” структур на окупованих територіях, включно з Кримом і містом Севастополь, більше 60 тисяч, з яких майже 40 тисяч — на території так званих “ДНР” та “ЛНР”, за умови, що зараз у місцях позбавлення волі в Україні — вже близько 52 тисяч засуджених і “вільні місця” фактично відсутні); перенавантаженість слідчих, прокурорів та суддів (за інформацією правозахисників, середнє щорічне навантаження на слідчого поліції — від 80 до 200 проваджень, на прокурора – близько 350-600 проваджень, судді місцевого загального суду — близько 700 справ та матеріалів). Усі ці проблеми є вкрай важливими, застарілими та потребують великих витрат з державного бюджету. Тим не менш, ці питання (які міцно пов'язані із загальними проблемами правоохоронної та судової систем), як і питання кардинального поліпшення умов утримання в місцях позбавлення волі, повинні бути вирішені до початку деокупації. Наша держава повинна поставити ці задачі в якості пріоритетних, адже ставки є надто високими. За результатами цілого ряду соціологічних опитувань, українці не підтримують загальну амністію щодо війни на Донбасі, навпаки, існує сталий попит на справедливий суд. Таким чином, акти як амністії, так і помилування в Україні повинні носити індивідуальний характер та базуватися на нормах чинного українського законодавства, без залучення структур та осіб (в тому числі, іноземних), не передбачених Конституцією та законами України.
- 25. На нашу думку,необґрунтоване використання будь-яких інструментів, що мали застосування у випадках громадянських воєн, такі як акти масової (загальної) амністії (помилування) чи позасудового “прощення” для України, яка знаходиться в ситуації зовнішньої збройної агресії, є нерелевантним як з точки зору мети, форми та доцільності, так і з огляду на те, що це дуже ймовірний шлях не до “прощення” та “примирення”, а до реальної громадянської війни в Україні. Пропозиції Санкції як можливий інструмент захисту від колабораціонізму Кожна держава встановлює свої інструменти захисту від колабораціонізму. Пропонується розглянути варіант, щоб інструментом захисту нашої держави від проявів колабораціонізму були персональні санкції, що накладаються Рішенням РНБО та затверджуються Указом Президента. Санкції — це не вид покарання, а спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи, які накладаються без рішення (вироку) суду з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету й територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також відновлення порушених прав та для запобігання порушенню свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави. Важливою обставиною є те, що накладання санкцій не виключає притягнення винної особи до кримінальної відповідальності. Чинне українське законодавство дозволяє накладати санкції на громадян України, якщо вони здійснюють терористичну діяльність, яка охоплює планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів, підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об'єктів у терористичних цілях, організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само, як і участь у таких актах, вербування, озброєння, підготовку та використання терористів, пропаганду й поширення ідеології тероризму, проходження навчання тероризму, виїзд з України та в’їзд в Україну з терористичною метою, фінансування та інше сприяння тероризму. “ЛНР” і “ДНР” 27 січня 2015 року визнані в Україні терористичними організаціями. Таким чином, будь-яка діяльність з перерахованих вище у зв'язку з цими організаціями підпадає під ознаки здійснення терористичної діяльності.
- 26. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Ураховуючи світовий досвід реагування на прояви колабораціонізму, до переліку осіб, на яких, відповідно до запропонованого підходу, можуть бути накладені санкції за колабораціонізм, можна включити наступних: члени “урядів” та “органів управління” окупаційної влади; члени “силових структур” окупаційної влади; члени колабораціоністських “партій” та організацій; організатори економічних, політичних, освітніх або творчих подій/заходів на користь співпраці з окупаційною владою; керівники освітніх установ: навчальних закладів дошкільної, шкільної, позашкільної, спеціальної технічної, вищої освіти; особи, які займали керівні посади в засобах масової інформації за окупаційної влади, були їх власником, співвласником, акціонером, кінцевим бенефіціаром; особи, які в письмовій (зокрема, у мережі Інтернет) або в усній формі публічно вихваляли окупаційну владу, принижували українських патріотів, Україну, її союзників, державні українські символи; інші особи — з урахуванням мети накладання санкцій. Санкції накладаються відповідним рішенням РНБО, яке затверджується указом Президента України. Санкції можуть бути накладені на громадян України, що постійно проживають як на тимчасово окупованих територіях, так і на неокупованих територіях. Можливі види санкцій Чинне українське законодавство не встановлює обмеженого переліку такого роду санкцій. Виходячи з цілей введення, на нашу думку, в даному випадку санкції повинні бути встановлені для того, щоб максимально знизити або знищити існуючу загрозу від “русского мира”, а також убезпечити подібний “прихід руської весни” на наші землі в майбутньому. Таким чином, по-перше, доцільно було б запровадити обмеження щодо права голосувати на виборах і референдумах та бути обраними у виборні державні та муніципальні органи влади. По-друге — заборонити обіймати будь-які невиборні керівні посади в органах державної та муніципальної влади, а також право бути присяжним у суді.
- 27. По-третє — заборонитиобіймати керівні посади у засобах масової інформації, бути їх власником, співвласником, акціонером, кінцевим бенефіціаром тощо, заборонити доступ до працевлаштування в навчальних закладах дошкільної, шкільної, позашкільної, спеціальної професійно-технічної та вищої освіти. По-четверте, незважаючи на те, що церква в Україні формально відділена від держави, та враховуючи величезний вплив служителів культу на свідомість багатьох громадян, необхідна заборона на зайняття керівних посад у релігійних організаціях. Крім того, можуть бути запроваджені інші види санкцій — відповідно до вимог чинного законодавства та вказаних вище цілей. Вимоги щодо накладання санкцій Аналогія між санкціями та люстраційними заходами є очевидною. Для запобігання порушень прав людини при їх застосуванні, за відсутності рішення Конституційного Суду України щодо нашого люстраційного законодавства, яке очікується вже не перший рік, вважаємо, що можна використати практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо люстрації. Попередньою практикою ЄСПЛ встановлено, що застосування люстрації (в нашому випадку — накладання санкцій) є втручанням держави в ряд гарантованих прав, у першу чергу, в право на повагу до приватного життя особи. Таке втручання з боку держави допускається, але для цього повинен бути виконаний ряд умов. Перерахуємо основні та дамо короткі коментарі до них. Перше, втручання повинно бути здійснено відповідно до закону (тобто, правовою основою втручання повинен бути саме закон, а не указ президента, адміністративна практика тощо) та мати законну мету. Санкції застосовуються відповідно до Закону України “Про санкції” та мають законну мету захисту національної безпеки та громадської безпеки, захисту прав і свобод інших. Друге, закон, про який ідеться, повинен бути доступним і сформульованим з достатньою точністю, щоб особи, яких він стосується, могли передбачити міру несприятливих наслідків учинених ними дій усупереч його положенням. Закон України “Про санкції” був прийнятий 14 серпня 2014 року та у встановленому порядку був опублікований. Особи, яких він стосується, могли передбачити, що під час зайняття ними певною, а саме, терористичною, діяльністю, ознаки якої дані в Законі України “Про боротьбу з тероризмом” від 20 березня 2003 року, а офіційний текст якого теж є загальнодоступним, буде діяти закон, за яким до них будуть застосовані передбачені ним обмежувальні заходи (санкції).
- 28. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Третє, закон, про який ідеться, повинен містити засіб захисту проти свавілля з боку державних органів. У Законі України “Про санкції” вказано, що пропозиції щодо скасування та внесення змін до санкцій виносяться на розгляд РНБО Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, Службою безпеки України. Указ Президента України, яким затверджується рішення РНБО щодо накладання санкцій, відповідно до частини 4 статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України може бути оскаржений у Верховному Суді як суді першої інстанції. Четверте, санкції повинні накладатися суворо персонально і на обмежений, чітко визначений час. У Законі України “Про санкції” сказано, що санкції щодо суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність, є персональними санкціями, як і те, що рішення щодо застосування санкцій повинно містити строк їх застосування, крім випадків застосування санкцій, що призводять до припинення прав, та інших санкцій, які за змістом не можуть застосовуватися тимчасово. П'яте, накладання санкцій не може використовуватися для покарання, відплати чи помсти. У Законі України “Про санкції” сказано, що санкції можуть застосовуватися з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету й територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави. Питання викликає практика ЄСПЛ щодо того, що, за загальним правилом, факт застосування до особи санкцій не може бути піддано розголосу до того, як буде розглянуто їхнє оскарження. Тоді як указ Президента України про затвердження рішення РНБО про застосування санкцій підлягає обов'язковому опублікуванню у встановлені строки. Скоріше за все, це питання повинно бути врегульовано законом додатково. Ураховуючи те, що санкції не є видом кримінального покарання або заходами адміністративного стягнення, принцип “non bis in idem”, який означає, що особа не може бути притягнута до юридичної відповідальності [одного виду] за одне й те саме правопорушення двічі, у даному випадку не постраждає.
- 29. Санкції та правалюдини Часи сталінських депортацій чи каральної операції “Вісла” давно в минулому. У сучасних умовах є неприйнятним пропонувати поводження з колаборантами за прикладами часів Другої світової війни. Концентраційні та інші табори щодо таких осіб є незаконними та неконституційними. Відповідно до статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Відповідно до норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - “Конвенція”), нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше, ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані, як і ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю. Вказані права є абсолютними, тобто такими, які не можуть бути обмеженими законно. Крім того, відповідно до Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного життя, на свободу думки, совісті та релігії, на свободу вираження поглядів, на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами. Ці права не є абсолютними. Відповідно до Конвенції, допускається втручання (накладання обмежень) з боку держави щодо неабсолютних прав та свобод у тому випадку, якщо воно (втручання) здійснюється “згідно із законом”, має одну або кілька законних цілей, зазначених у Конвенції, а також є “необхідним у демократичному суспільстві” для досягнення вказаної цілі чи цілей. Втручання “згідно із законом” означає, що воно має бути передбачене законом, який має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам “доступності” та “передбачуваності”. Утручання має переслідувати законні цілі, перелік яких є вичерпним у Конвенції, і який включає інтереси громадської безпеки, охорону громадського порядку, здоров’я чи моралі, захист прав та свобод інших осіб. Обмеження повинно бути “необхідним у демократичному суспільстві”. При визначенні питання “необхідності в демократичному суспільстві” держави користуються свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом. “Необхідність втручання” передбачає, що воно відповідає нагальній соціальній необхідності, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети. В оцінці наявності такої необхідності держава (у даному випадку — Україна) користується певною свободою розсуду.
- 30. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до неабсолютних прав та свобод, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти. Будь-яке непропорційне втручання не буде вважатися “необхідним у демократичному суспільстві”. Факторами, які впливають на оцінку ступеня пропорційності втручання є, в першу чергу, природа та суворість покарання. При цьому, за зловживання громадянами неабсолютними правами і свободами ЄСПЛ, у ряді випадків, допускає застосування навіть заходів кримінального покарання з боку державних органів як гарантів громадського порядку. Практика ЄСПЛ не заперечує й інших видів впливу з боку держави у випадку зловживань щодо неабсолютних прав та свобод. Підсумовуючи, запропоноване застосування санкцій не суперечить ані чинному українському законодавству, ані Конвенції, ані практиці ЄСПЛ. Вони не відносяться ні до заходів кримінально-правового впливу, ні до видів адміністративної відповідальності (які ЄСПЛ часто ставить в один ряд — через аналогічні можливі обмеження прав і свобод). Санкції, як було вказано раніше, це не вид покарання, а спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи. Головна мета їх застосування — не покарання, а обмеження негативного впливу на суспільний інтерес. “Перехідне правосуддя” Розгортаючи тему звільнення окупованих територій, важко уникнути того, що сьогодні в Україні наполегливо пропонують імплементувати формат “правосуддя перехідного періоду” (синонімічно використовуються “перехідне правосуддя”, “транзитне правосуддя”). Як сказав Вацлав Гавел у своїй промові на врученні Премії миру німецьких книгарів, “перед усіма важливими подіями реального світу і добрими, і страхітливими — обов'язково спершу розігруються прелюдії у сфері слів”. Що вкладається в поняття “перехідне правосуддя”? Часто можна зустріти пояснення, що “перехідне правосуддя — це сукупність судових і несудових процесів, котрі вирішують масштабні порушення прав людини, що сталися протягом військового конфлікту, це не лише робота правоохоронних органів або суворе правосуддя у його юридичному контексті, а й суспільні правила та норми, головна мета яких – не тільки встановлення фактичного сталого миру, а й правила, за якими люди житимуть після завершення збройного конфлікту”.
- 31. Елементами “перехідного правосуддя”зазвичай називають: в умовах корумпованої судової системи — офіційне й публічне проголошення правди про перебіг подій збройного конфлікту, про роль політичного, військового керівництва держави, правоохоронних органів та судової влади; офіційне й публічне визнання жертв задля їх психологічного відновлення; прощення злочинців; амністія; відшкодування шкоди жертвам збройного конфлікту; притягнення осіб, винних у вчиненні тяжких злочинів, до відповідальності; заходи для унеможливлення повторення збройного конфлікту. “Комісії правди”, які були застосовані в багатьох країнах на африканському і південноамериканському континентах (наприклад, у Конго, Перу, Індонезії, Ліберії, Гані, Гренаді, Чилі, Південно-Африканській Республіці) називають основним елементом “перехідного правосуддя” та актом “національного примирення”. Чи здатні несудові та неправові процедури “виправити масштабні порушення прав людини”? Найбільш ефективною прихильники формату “перехідного правосуддя” називають Комісію “перехідного правосуддя”, що діяла в Південно-Африканській Республіці з 1995 по 2002 роки після 46 років апартеїду. Тому більш детально зупинимося на даному кейсі “перехідного правосуддя” . Роботи “Комісії правди” як політико-правового процесу, який передбачав використання в тому числі неправових заходів для встановлення істини, полягала у встановленні індивідів, що скоїли під час збройного конфлікту діяння, які мали ознаки злочинів, реалізації “правосуддя” щодо таких осіб, встановлювання розміру компенсацій моральних та матеріальних збитків. Метою амністії як складової “перехідного правосуддя” було примусити осіб, які скоїли вказані діяння (через страх судового переслідування), оприлюднити інформацію про це й таким чином публічно затаврувати їх, адже з печаткою злочинця їм доведеться існувати до кінця своїх днів. Достатньо було визнати провину й надати достатні аргументи політичної вмотивованості скоєних убивств, катувань, незаконних ув'язнень політичними мотивами — й амністія була забезпечена без задоволення моральної потреби жертв злочинів навіть почути слова вибачення чи каяття. Такий підхід викликає закономірний подив, адже прощення тих, хто скоїв тяжкі злочини, ніколи не є дорогою до злагоди, що й показують сьогоднішні події в ПАР (та в інших місцях, де були аналогічні спроби). Яким чином “перехідне правосуддя” задовільняє жертв шляхом публічного їх вислуховування, якщо злочинця очікувала амністія не те що без покарання, а навіть без вибачення й покаяння?
- 32. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Навіть з точки зору моральної компенсації, такий підхід не міг очікувати на моральну згоду жертв. Чому архіви щодо роботи “Комісії правди та примирення” в Південно- Африканській Республіці є закритими для істориків? Наголосимо ще раз: найбільш вдалим декларується застосування процедури “перехідного правосуддя” в ПАР, перше слухання якого відбувалося під слоганом “Вилікуємо наше минуле”. Якщо це так, то постає питання: чому в цьому процесі майже не були задіяні фахові історики, тим паче незалежні, і чому архіви з матеріалами роботи “Комісії правди та примирення” недоступні для істориків? Хто, як не історики, мали б зіграти ключову роль у дослідженні трагічних минулих подій, поясненні цих подій та їх причин? Чому цей процес був відданий на відкуп міжнародним організаціям, які в кінцевому результаті не несуть відповідальності за наслідки реалізації процедури “перехідного правосуддя”? Саме за таких обставин, не будучи залученими до самого процесу роботи Комісії і не маючи доступу до архівів після закінчення роботи Комісії, історики світу намагалися дати відповідь на питання “Вдалося Комісії правди та примирення помирити громадян ПАР?” Рафаель Фербуйст, історик з бельгійського університету Гента, проаналізував дослідження істориків на тему роботи Комісії правди та примирення в ПАР і дійшов до висновку: серед істориків трапляються поодинокі, хто позитивно освітлює роботу Комісії, але переважна більшість одностайна в своєму критичному вердикті щодо епістемологічного, етичного, методологічного та змістовного критеріїв у роботі Комісії, а також у наголошенні на небезпечних наслідках “перехідного правосуддя” в постапартеїдний період. Результатом роботи “перехідного правосуддя” стали небезпечні інтерпретації історії боротьби південноафриканського народу проти апартеїду. Особливе занепокоєння істориків викликав підхід Комісії віднайти “правду” не на основі справедливості й передбачуваності, а на основі моралі, що є особистою категорією, але не є категорією, якою оперує держава. Концепція “моральної правди” замість правової концепції “істини і справедливості” у форматі “перехідного правосуддя” Закони держав древніх часів майже ніяк не корелювали з мораллю. Але європейське природне право в його греко-римській традиції базує закон на прийнятому в даному суспільстві моральному підґрунті. У сучасній суспільній уяві закон і мораль поєднуються таким чином, що закон для того й існує, щоб підтримувати й пропагувати моральність членів суспільства і захищати моральні засади громади.
- 33. Спробуйте насадити громадізакон, який не відповідає моральним переконанням його членів — цей закон буде не дієздатним. Якби мораль дозволяла людству пробачати злочинців, то держави вже б давно позбавилися б пенітенціарної системи. Підміняти закон мораллю недопустимо, адже “мораль” все ж залишається суспільною оцінкою вчинків індивіда і ніхто в суспільстві не правомочний карати порушника норм моралі — окрім, як осудом, – а держава оперує категорією “права” і лише держава компетентна карати, включно з позбавленням волі, стягувати відшкодування збитків жертві правопорушення. У нашому випадку, відповідно до статті 3 Конституції України, “утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”. Ураховуючи вищенаведене, слід звернути увагу на висновок істориків щодо наслідків “перехідного правосуддя” в ПАР, результатом якого стало плекання відчуття обурення й роздратованості з боку жертв, коли злочинці не понесли покарання в результаті амністії. Реабілітація після травматичного досвіду не може бути відірвана від локального соціокультурного контексту та особливостей національної соціопсихології та має надаватися фаховими психотерапевтами, а не заміщатися квазітерапевтичними актами у вигляді публічних слухань. Заслуговує на увагу застереження фахівця з міжнародного гуманітарного права Присцилли Хайнер щодо того факту, що переживання травматичного досвіду є культурнозалежним і не можна нав'язувати будь-який “масовий” підхід у переживанні травми на рівні нації без урахування власної соціокультурної традиції, вирішальним має бути місцевий контекст. Дослідження психологами форм здійснення “перехідного правосуддя” демонструє, що головне задеклароване завдання “перехідного правосуддя”– дати виговоритися жертвам публічно, що ніби повинно привести до моральної компенсації жертвам за їхні страждання, не приносить обіцяного терапевтичного ефекту, адже у форматі “перехідного правосуддя” кожній жертві відводиться бодай кілька хвилин на публічну розповідь, що більше походить на участь у шоу, і в подальшому жертви та свідки не отримують ніякої психологічної підтримки. Такий підхід суперечить медичній практиці, згідно з якою надати жертві травматичного досвіду можливість його пережити є реальним лише в клінічних умовах протягом довготривалого часу, коли жертва має можливість висловлювати свої посттравматичні переживання не суспільству загалом, а фаховому психотерапевту в процесі глибокої і кропіткої роботи з ним.
- 34. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Наслідки “перехідного правосуддя” в ПАР Які ж наслідки роботи Комісії правди та примирення, у складі якої працювало триста фахівців, бюджет якої складав 18 мільйонів доларів на рік, робота якої була підкріплена масивним медіа-супроводом і яка була наділена широким спектром делегованих правоохоронних повноважень: від виклику на допит свідків, збирання доказів до обшуків житла? Під час розгляду звіту Комісії правди та примирення в Парламенті ПАР, віце- президент ПАР Табо Мбекі оголосив, що звіт Комісії лише криміналізував боротьбу народу ПАР за визволення, що призвело до неухвалення Парламентом рекомендацій Комісії. Опитування , проведені в ПАР у 2015 році, показують зростаюче незадоволення населення розвитком країни: 64% населення впевнені, що країна рухається у неправильному напрямку (проти 46% у 2011 році), удвоє погіршився показник негативного сприйняття економічного становища країни порівняно з 2004 роком — роком завершення роботи Комісії “перехідного правосуддя” – і склав більше 50% опитаних, а це означає, що сподівання людей не здійснилися. Взагалі це опитування продемонструвало, що, якщо під час роботи Комісії і ще два роки по завершенню її роботи, громадяни ПАР перебували в оптимістичному настрої щодо майбутнього країни, то з 2006 року і по сьогодні незадоволення зростає. Шокуючим є те, що чверть респондентів вважають, що з часів апартеїду 1994 року нічого не змінилося, а 38% – що стало лише гірше, ніж за часів апартеїду. Невтішні результати. Чому перехідне правосуддя — не для України Усі країни, в яких було запроваджене “перехідне правосуддя”, знаходилися в стані громадянської війни або її завершили. Як було вказано раніше, у Рекомендаціях ООН “перехідне правосуддя” – для внутрішніх конфліктів. По-перше, як уже неодноразово зауважувалось, в Україні відсутній громадянський конфлікт, а має місце агресивна війна, яку розв'язала та веде проти України РФ. По-друге, Україна сама здатна вести розслідування та притягати до відповідальності за злочини у зв'язку з війною. Тільки на тимчасово окупованій території Луганської області упродовж 2020 року зареєстровано 20 кримінальних проваджень за фактами порушення законів та звичаїв війни. Судом визнано винними в порушенні законів та звичаїв війни та засуджено 4 осіб до строків від 10 років до 10,5 років позбавлення волі.
- 35. По-третє, недоречно інелогічно пропонувати Україні брати за взірець будь-які історичні кейси, які є невдалими та не відповідають принципу аналогії. Брати за взірець кейси з громадянською війною протирічить наявній ситуації в Україні, яка має зовнішню збройну агресію, і автоматично означає лити воду на млин російської пропаганди, яка транслює “методички” про “наявність в Україні внутрішнього конфлікту та визвольної боротьби Донбасу за незалежність від київської хунти”. Отже, враховуючи, що інструменти “перехідного правосуддя” пропонується застосовувати там, де наявний громадянський конфлікт, де констатується наявність корумпованого керівництва держави, корумпованих правоохоронних органів та корумпованої і не незалежної судової влади, де карні органи не хочуть чи не можуть розслідувати скоєні в умовах громадянського протистояння злочини, за наявності держави-агресора, що окупувала наші землі, напрошується питання: чи не заганяють нас автоматично в парадигму “громадянської війни”, що, в тому числі, транслюється ворогом, сором'язливо “забуваючи” про наявність зовнішньої агресії “ихтамнетов” і про те, що “актом внутрішнього примирення” окупанта не виженеш і окуповані землі не звільниш? З юридичної точки зору, Україна не несе відповідальності за війну, розв'язану РФ, а, наприклад, грошова допомога і грошова компенсація особам, постраждалим унаслідок війни з боку України має бути компенсована винним у розв'язання війни проти нашої країни — державою-агресором. У разі ж імплементації “перехідного правосуддя” вся відповідальність за трагічні події на Донбасі і провина за війну буде фактично покладена на Україну. Держава, яка адаптує в себе “перехідне правосуддя”, автоматично розписується в тому, що вона недодержава, що її політичне, воєнне керівництво, правоохоронні та судові органи недієздатні, що така держава неспроможна захистити безпекові, правоохоронні, майнові права своїх громадян, а насамперед — право на життя і здоров'я. Юридичний компонент “перехідного правосуддя” і його відповідності принципам права До найважливіших ознак кримінального покарання за злочин можна віднести те, що воно є заходом примусу, застосовується від імені держави, система і види покарань чітко визначені в законі, покарання застосовується лише за вироком суду та тільки до особи, визнаної судом винною у вчиненні злочину, полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.
- 36. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Імплементація формату “перехідного правосуддя” порушить суспільний договір і Конституцію, втрутившись у роботу національних правоохоронної та судової систем, адже держава має виключне право на переслідування і засудження злочинців. Відповідно до Конституції України (стаття 124), “правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається”. Аналогічна норма — в статті 5 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”. Викликають великий сумнів відповідність концепції “перехідного правосуддя” вимогам щодо “розгляду судової справи компетентним, незалежним, безстороннім і ефективним судом з дотриманням розумних строків та вимог щодо справедливості”. А це, як ми пам'ятаємо, ключові вимоги Загальної декларації прав людини та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а вони — базові умови нашої Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. У всіх цих угодах Україна є стороною, а їх умови зобов'язалась виконувати та забезпечувати. Чи готові ми запроваджувати в себе формат “перехідного правосуддя”, що не відповідає не тільки змісту Угоди про асоціацію, а й умовам базових міжнародних угод щодо прав людини? Апологети “перехідного правосуддя” не приховують, що головне завдання реалізації “перехідного правосуддя” – не відновлення справедливості, а морально-політичне визначення винних та увага до жертв, яка ніби дає можливість з'ясувати “правду”, а точніше, характер і причини трагічних подій. У цьому світлі нав'язування Україні імплементувати “перехідне правосуддя” більш ніж сумнівне, адже причина нинішньої війни відома — збройна агресія РФ проти України. Для відновлення справедливості Україна має всі можливості реалізувати і кримінальне переслідування, і люстрацію, і компенсації жертвам, і реприватизацію, і реабілітацію жертв. Прихильники “перехідного правосуддя” фактично підтверджують, що “правда” як мета процедури “перехідного правосуддя” необхідна задля того, щоб шляхом допитів жертв та свідків з'ясувати інформацію, яка під час війни є засекреченою для загалу, в тому числі, які накази віддавало керівництво держави та її збройні сили і силови структури, а також правомірність цих наказів та рішень судової влади. Нагадаємо, що під час війни діє таке поняття як імунітет комбатантів, і тільки злочинний наказ тягне за собою відповідальність як тих, хто давав злочинний наказ, так і тих, хто його виконував.
- 37. Згадуючи результати Комісіїправди і примирення в ПАР, не хотілося б, щоб результатом роботи подібного квазісудового органу в Україні стала криміналізація спротиву українського народу проти антинародного режиму та проти війни й колонізації з боку РФ. Незважаючи на те, що агресивна війна, розв'язана РФ проти України, ще не завершена, а окуповані РФ території України ще не звільнені, нам треба зараз думати про їх деокупацію та про те, як ми будемо далі жити з нашими громадянами, які жили на цих територіях під час окупації. На нашу думку, недопустимою є як пропозиції всіх і все забути та пробачити, так і оголосити зрадниками та колоборантами всіх, хто був змушений виживати під ворогом. Як відповідальність, так і амністія, повинні застосовуватися виключно індивідуально та тільки відповідно до Конституції України та українських законів. Не треба остаточно знищувати Конституцію та державу тільки тому, що ми або не вміли використовувати інструменти, які вони давали, або вони не достатньо ефективно служать нашим реаліям. Якщо це так, треба їх змінювати, а не руйнувати. Інакше ми ризикуємо піти шляхом не просто остаточного беззаконня. В наших умовах, умовах збройної агресії з боку РФ, це шлях до справжньої громадянської війни в Україні, що є неприпустимим.
- 38. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 ЯКЕ ''ПОДОЛАННЯ МИНУЛОГО'' 05 підходить для української реінтеграції ОРДЛО Олег Поліщук Олександр Чебаненко
- 39. Україну та українцівще довгий час буде турбувати пошук відповідей на питання щодо “травматичного минулого”. На додачу до питань у зв'язку з московсько-совєтським колоніалізмом додаються запити, які стали актуальними через агресивну війну, яку з 2014 року веде РФ проти України. Який шлях можуть обрати Україна та українці? Який є іноземний досвід в цьому надважливому питанні? Давайте проаналізуємо. Чистки по-французьки Почнемо із того досвіду, який мають різні країни Європи після падіння «Третього рейху». І тут денацифікація всіх окупаційних зон Німеччини, включно із радянською, а також Австрії, виглядає досить мирно, порівняно із стихійними проявами деокупації тієї ж Франції, де широко застосовувалося насильство у переслідуванні місцевих колаборантів. Із моменту висадки союзників у Нормандії в червні 1944 року до повного звільнення французьких земель від нацистів у грудні 1944 року в країні відбулося, за офіційними даними, понад 6 тисяч страт за підозрою у співробітництві з окупантами, а після – ще близько 4 тис. Неофіційно окремі французькі чиновники оцінювали кількість страчених до 100 тис. осіб. Це не кажучи про покарання десятків тисяч француженок за так звану «горизонтальну колаборацію» – романтичні або сексуальні стосунки із німцями. Цим жінкам публічно голили голови, гнали вулицями у нижній білизні, обливали смолою, били та всіляко принижували, іноді незважаючи навіть на те, чи вступали вони у стосунки добровільно, вимушено або взагалі примусово. Та, що найголовніше, найбільш відверті колаборанти зуміли уникнути покарання, а то й очолили відповідні екзекуційні команди. Втім, такий період «дикої чистки» (фр. épuration sauvage) тривав недовго, і тимчасовий уряд Французької республіки на чолі із Шарлем де Голлем зумів приборкати народну стихію та перевести її у правове русло. Так почалася «юридична чистка» (фр. épuration légale): судові процеси в основному проводились з 1944 року по 1949 рік, а деякі розгляди в судах розтягнулися на десятиліття. Загалом було розслідувано близько 300 тис. справ, більшість з яких закрили без обвинувачення. Офіційні суди Франції засудили до смертної кари 6763 людини (заочно 3910) за державну зраду та інші схожі правопорушення, але фактично було здійснено лише 791 страту. У тому числі стратили ключового діяча уряду Віші П'єра Лаваля та «главу міліції» Джозефа Дарнана. Натомість до самого засновника колаборантського режиму Віші, маршала Філіппа Петена, смертна кара не була застосована через його похилий вік – він отримав довічне ув’язнення і помер у 1951 році не у тюремній камері, а у лікарні.
- 40. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Набагато більш поширеною для тих французів, які співпрацювали з німецькими окупантами, cтали обмеження громадянських прав в межах практики dégradation nationale. У результаті майже 100 тис. осіб втратили право голосу та можливість бути обраними, були позбавлені військових звань та керівних посад не лише у державних органах, а й у юридичних фірмах, банках, закладах освіти, пресі, профспілках і багатьох приватних компаніях, їм також заборонялося зберігати зброю. Крім цього, суд міг конфіскувати майно засуджених або його частину та призупинити їм виплату пенсій. Цей здебільшого тимчасовий комплекс заходів (у 1951 році та у 1953 році були ухвалені два закони про амністію щодо фактів співробітництва громадян Франції з окупаційною німецькою владою) – єдиний із французької післявоєнної політики щодо колаборантів, вартий того чи іншого наслідування в деокупаційних реаліях ОРДЛО. Адже повторення «диких чисток» по-французьки в сучасному цивілізованому світі неможливе в принципі. Натомість суто правовий формат «подолання минулого» у кінці 1940-х років був більш якісним в процесі денацифікації самої Німеччини. Денацифікація по-німецьки Очищення німецького післявоєнного суспільства від впливів нацистської ідеології від самого початку не було ініціативою власне німців. Необхідність денацифікації всієї території колишнього «Третього рейху» ухвалили на Потсдамській конференції у серпні 1945 року лідери трьох країн антигітлерівської коаліції – Великої Британії, СРСР та США, які також встановили нові кордони в Європі та визначили зони окупації (в Німеччині та Австрії почали діяти чотири таких зони – американська, британська, радянська та французька). Денацифікаційні заходи на початковому етапі втілювали в життя за рішенням союзницької чотиристоронньої Контрольної ради спільно з місцевими комісіями. Головним викликом для союзників-переможців у Другій світовій війні було визначити коло осіб і найбільш критичні сфери, які підлягають денацифікації. Адже в усіх окупаційних зонах налічувалося приблизно 8,5 млн членів НСДАП та ще приблизно 40 млн перебували в Німецькому робітничому фронті, студентському, доцентському і жіночому союзах, Гітлерюґенді, Юнґфольку та інших організаціях, безпосередньо пов’язаних із націонал-соціалістами. Крім того, з владою Гітлера активно співпрацювали багато промисловців та підприємців, значна частина яких масово використовувала примусову працю. У жовтні 1946 року союзницька Контрольна рада видала директиву №38 «Арешт та покарання військових злочинців, нацистів і мілітаристів; інтернування, контроль та нагляд за потенційно небезпечними німцями», ввівши санкції щодо чотирьох категорій функціонерів режиму, співробітників каральних і військових органів, членів НСДАП тощо.
- 41. А саме: головнихзлочинців; злочинців (представників цих двох категорій ув’язнювали або інтернували на термін до десяти років із конфіскацією майна та подальшим обмеженням у правах включно із виборчими й правом на пенсію); другорядних злочинців (проти них застосовували випробувальний термін на два-три роки, впродовж якого їх обмежували в правах); послідовників (під цю категорію, зрозуміло, підпадало найбільше). Від останніх вимагалася періодична явка в поліцію за місцем проживання, їм не дозволялося залишати окупаційну зону або Німеччину без дозволу, їх відправляли у відставку або переводили на нижчу посаду. Послідовників нацистів також змушували виплатити одноразовий чи кількаразовий внесок в рахунок репарацій, вони не могли виставляти свою кандидатуру на будь-яких виборах, але їм самим дозволялося голосувати. Якщо ж доводилося, що такі послідовники були не лише просто формальними, а й «активно чинили опір націонал-соціалістичної тиранії в міру своїх сил, терплячи внаслідок цього невигоди», то вони потрапляли під повну реабілітацію із припиненням щодо них любих санкцій. Впродовж 1945 – 1949 років через трибунали союзників пройшли приблизно 10 тисяч колишніх активних гітлерівців. Лідирувала в цьому процесі американська зона окупації – загалом у 545 судах військовим командуванням США було розібрано понад 900 тис. справ. Американці також змушували в рамках денацифікації буквально всіх чиновників та посадовців, у тому числі приватних підприємств, заповнювати спеціальні анкети про своє минуле в нацистській Німеччині із понад 130-ти пунктів. За результатами цього анкетування його учасники або звільняли свої крісла, або зберігали посади із висновком про відсутність доказів нацистської діяльності чи навіть про наявність свідчень антигітлерівської діяльності. Застосований в американській зоні окупації досвід денацифікації стали широко наслідувати як в британській і французькій зонах, так і в радянській. Водночас британці та французи у порівнянні з американцями дещо звузили перелік осіб, які підлягали обов’язковій перевірці, приділяючи основну увагу освітній галузі, сферам державного управління та судочинства. Там же, де хазяйнували сталіністи, тобто на території майбутньої НДР, нові органи правосуддя, поліції, освіти й управління майже повністю складалися з комуністів та інших політично «надійних». Щоправда, кадрова криза таки вдалася в знаки, відтак вже у лютому 1948 року радянська адміністрація оголосила про закінчення денацифікації, а номінальних членів НСДАП реабілітували та відновили у громадянських правах. Було також амністовано багатьох активних нацистів й навіть деяких винних у вчиненні тяжких злочинів, колишнім же націонал-соціалістам дозволили створити «свою» партію, при чому саме під тією назвою, яку запропонував Сталін: Націонал- демократична партія Німеччини. Зрештою, почалася Холодна війна, внаслідок чого програма денацифікації виявилася значною мірою згорнутою як на східних, так і на західних німецьких теренах, де під процедуру амністії потрапила молодь, особи, що мали «тяжкі соціальні обставини», а також колишні військовополонені.
- 42. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Втім, німецьке суспільство зрозуміло головне – неприйнятність нацистської ідеології з її расовою політикою, зовнішньою експансією та тоталітарними методами управління суспільством. Для цього ті ж американці у Західній Німеччині проводили примусове ознайомлення населення із злочинами нацизму та навіть змушували німців розкопувати масові поховання жертв гітлерівського режиму. Тож зі зміною поколінь у 1960-х у ФРН почався процес осмислення німцями своєї колективної вини за дії нацистів, і виник сам термін «подолання минулого» (нім. Vergangenheitsbewältigung), що стало ключовою частиною національної та культурної самоідентифікації сучасних німців. У підсумку, засуджені або навіть формально усунуті з колишніх посад нацистські функціонери, й за умови подальшої амністії, так і не змогли повернути собі колишній вплив. Тим не менш, після початку “Холодної війни” проблема денацифікації як в східних, так і в західних німецьких землях відійшла на другий план. На відміну від ФРН, у Східній Німеччині ці питання часто просто замовчувались. Результати помітні й тепер. Основне розповсюдження ідеї неонацизму мають саме в східних землях Німеччини. Корейський приклад: як із визволителя стати ворогом У цілому, використання багатьох денацифікаційних практик в умовах майбутньої української реінтеграції ОРДЛО не викликатиме серйозних заперечень ані всередині нашої країни, ані за її межами – скрізь це сприйматиметься практично як всім зрозуміла норма. Ба більше, денацифікація з її виключно правовими підходами до політичних чисток була покладена в основу люстрації в Польщі, Румунії, Чехії, Угорщині та країнах Балтії після падіння там комуністичних режимів. До речі, є в Україні хоч і недосконалий, але власний люстраційний досвід минулих років, що також в цьому контексті важливо. А ось що наслідувати навряд чи варто, так це американські деокупаційні методи, застосовані в Кореї після поразки у Другій світовій союзниці нацистської Німеччини – Японії, які призвели до того, що у 1945 -1948 роках корейці ставилися до США не як до визволителів від японських окупантів, а як до чергових завойовників своєї країни. Причиною такої реакції стали дії командуючого американським 24-м армійським корпусом генерал-лейтенанта Джона Ходжа, котрий де-факто очолив американський військовий уряд в Кореї. Не маючи чітких планів, що саме робити в своїй новій управлінській іпостасі, Ходж на початку сперся на наявні японські адміністративні структури включно із японським губернатором Абе (подейкували, що американський генерал взагалі
- 43. не міг розрізнитияпонців від корейців, стверджуючи, що «всі вони зліплені з одного тіста»). Паралельно великої ваги при адміністрації американців, де ніхто не володів корейською мовою, набула окрема каста перекладачів- корейців, котрі у власних меркантильних інтересах використовували свої знання англійської, відверто маніпулюючи далекими від місцевої специфіки, а то й часом геть безпорадними американськими військовими. За кілька місяців такої практики хитань і фактичної легалізації старих японських окупантів під новою вивіскою «розбудови демократії» та великої хвилі протестів місцевого населення, яке вимагало створення повноцінної корейської державності, на особистому літаку «некоронованого імператора Японії» американського генерала Дугласа Макартура прибув в Сеул вже суто корейський політик антияпонського спрямування – колишній голова тимчасового уряду Кореї в китайському Шанхаї у 1919 – 1925 роках Лі Синман. Проте дуже швидко останній увійшов у жорсткий конфлікт із Ходжем, почалися масові страйки, до того ж ситуацію ускладнювали як глибока економічна криза на межі голоду, так і спроби північнокорейських комуністів на чолі з Кім Ір Сеном за підтримки СРСР розповсюдити свій вплив на весь Корейський півострів. Лише завдяки особистим контактам Лі Синмана із президентом США Гаррі Труменом безпосередньо у Вашингтоні той зумів на тлі напруження американсько-радянських відносин доказати свою необхідність, і у серпні 1948 року в якості першого президента Південної Кореї прийняв владу з рук американського військового уряду (залишався на цій посаді до 1960 року, коли пішов у відставку в результаті корейської Квітневої революції). На цьому корейські експерименти США імені генерала Ходжа, нарешті, завершилися, американські війська були виведені з півострова, але ненадовго. У 1950 році досі віртуальна Холодна війна наповнилася реальним змістом саме у Кореї, де в результаті бойових дій за участю південнокорейських сил і військ ООН під командуванням вищезгаданого Макартура з одного боку та армії КНДР з іншого, підтриманої радянською авіацією і сотнями тисяч «китайських народних добровольців», загинули, за різними оцінками, від двох до п’яти мільйонів осіб. Не можна сказати, що ця трирічна кривава бійня, яка надовго розділила корейський народ по 38-й паралелі, була наслідком лише невдалих дій окремих американських військово-цивільних адміністраторів у нетривалу міжвоєнну п’ятирічку (з вересня 1945 року до червня 1950 року) – жорстокі умови створила тодішня геополітика. Проте історія могла піти іншим шляхом, якби не очевидні управлінські провали в Кореї генерала Ходжа і компанії. Зрештою, використання цього короткого недолугого корейського досвіду США із ставкою на тамтешні адміністративні структури вчорашніх окупантів-японців стало би в сучасних умовах ОРДЛО відвертим подарунком для нинішнього хазяїна Кремля. Адже Путін всі роки російської окупації частини українського Донбасу не втомлюється лізти зі шкіри, аби хоч в якомусь вигляді легимітизувати існуючі російські окупаційні адміністрації в Донецьку та Луганську.
- 44. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Універсальної формули очищення всіх сфер життєдіяльності від наслідків тоталітарного окупаційного режиму немає Під час майбутньої деокупації нині захоплених Росією окремих районів Донецької та Луганської областей України однією з найглобальніших постане проблема очищення буквально всіх сфер життєдіяльності від наслідків відверто злочинного режиму, де-факто встановленого країною-агресором в ОРДЛО з весни 2014 року. Та й реінтегрувати доведеться геть не порожні території, а людей, котрі на них зараз проживають під шаленим тиском агресивної ідеології «русского мира», яка домінує буквально всюди – і в місцевих жорстко пропагандистських ЗМІ, і в квазіполітичній діяльності тутешніх колаборантів та окупаційних репресивних органів, і в сфері освіти та культури, і навіть у звичайній соціально-економічній площині. Однак єдиної формули подолання проблем минулого немає, а його прикладів безліч. Починаючи від зовсім неуніверсальної політики денацифікації в європейських країнах після поразки гітлерівської Німеччини у Другій світовій війні й закінчуючи схожими процесами в Азії внаслідок краху японського імперіалізму. Є також кілька азійських та африканських прикладів у пошуку точок дотику після падіння вже окремих постколоніальних режимів кінця XX століття. Приміром, Південна Африка і дотепер намагається примирити частини свого суспільства, хоча практика апартеїду припинена в ПАР майже 30 років тому. А у сучасній Камбоджі досі гикається кривава хода Пол Пота у 1970-х роках, яка в своєму апогеї тривала всього якусь п’ятирічку. Проте подібні зразки «подолання минулого», як і занурення іспанцями голови в пісок після смерті каудільйо Франко та половинчасті постдиктаторські заходи у кількох країнах Латинської Америки, є все ж таки переважно виходом із внутрішніх конфліктів, а не спричинених зовнішньою військовою агресією. Висновок Історія свідчить, що будь-які спроби нав'язати людям сценарій пам'ятевої амнезії “забыть и простить” – а такі пропозиції часто-густо можна почути і від тих, у чиєму патріотизмі нема сумніву — будь-які спроби політичних та неурядових інституцій “під соусом” забезпечення загальнонаціонального спокою примусити людей викреслити символи минувшини з пам'яті, не визнавати своїх героїв в підручниках, не шанувати їх в музеях, назвах вулиць та пам'ятниках, не віддавати належне тим, хто боровся спочатку проти антинародного режиму і проти збройної зовнішньої агресії, тим самим не засуджуючи катів наших в'язнів-патріотів і посібників поневолення нашої землі, не стираючи символи тоталітаризму та диктатури в назвах вулиць і в якості пам'ятників
- 45. з громадських місць— такі штучні спроби примусити суспільство до “пакту мовчання” призводять лише до формування “підпільної” або “контрабандної пам'яті”, висловлюючись в термінах соціологів та політологів, яка нестиме тягар несправедливості і передаватиме його нащадкам, буде причиною прихованої злоби в суспільстві. Подібна сплюндрована пам'ять, що під приводом “не ятрити ран”, викинута на узбіччя як стара шина, обов'язково колись буде вишвирнута знов на дорогу і потрапить під колеса історії нашої країни, спричинивши вибух. Крім того, будь-які карколомні для розвитку суспільства і держави соціально- політичні події, які не віддзеркалилися в літературі, освіті і мистецтві, будь- яка непокараність злочинців, будь-яка невідновлена справедливість, будь- яке затягування розслідування трагічних подій у Криму та на окупованому Донбасі, будь-яка спроба закрити або ускладнити доступ до історичних архівів, призведуть лише до того, що ці події стануть інструментом шантажу в руках нечистоплотних політиканів. А вони задля “вигідної” позиції на електоральній арені вибудовують собі кар'єри, живлячи розбіжності і роздмухуючи їх до катастрофічних масштабів, спотворюючи історичні події, експлуатуючи ті чи інші історичні образи чи суперечки певних регіонів, етнічних та інших груп населення. Пропонуємо почути поради французького соціолога та директора Паризького інституту політичних студій Жоржа Мінка – не зробити європейських помилок у реалізації заходів з “примирення”, а саме – не допустити перетворення цих заходів на політичне змагання в тавруванні, дискредитації опонентів, заангажованому перегляді історичних матеріалів, використанні “пам’яті, якій заважають, через пам’ять, якою маніпулюють, до пам’яті вимушеної”. Тим не менш, при повній просякнутості культурно-соціальної, освітньої та медійної галузей російською імперською, сталіністскою пропагандою та в умовах колосального сповторення минулих та сучасних історичних подій згідно путінського бачення світу, повна денацифікація ОРДЛО, яке і в умовах реінтеграції з Україною не позбудеться присутності російських ЗМІ та пропагандистів в соціальних мережах, неможлива без денацифікації, десталінізації та депутінізації РФ.
- 46. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 ВУЛИЧНI ВIЙНИ ТА ПАРТИЗАНСЬКЕ ПIДПIЛЛЯ 06 досвід конфлікту в Сирії Ілія Куса
- 47. Попри укладення мирнихдомовленостей і міжнародне втручання, реінтеграція південних регіонів Сирії все ще перебуває на межі провалу. Активна військова фаза конфлікту у Сирії завершилася ще наприкінці 2018 року, коли урядові війська ліквідували найбільші анклави антиурядових сил навколо столиці та в інших регіонах, за винятком північного заходу країни, де зберігається потужний вплив Туреччини. З того часу великі бойові дії у Сирії не велися, і конфлікт звузився до обмежених військових операцій, нетривалих зіткнень на лініях розмежування на півночі та терактів, які час від часу здійснюють терористи “Ісламської держави” та інших екстремістських угруповань, які пішли у глибоке підпілля. Починаючи з 2018-2019 років можна говорити про післявоєнну фазу сирійського конфлікту — початок процесів, які вже визначають не перебіг війни, а постконфліктний мир. Створення Астанинського та Сочинського формату переговорів під приводом Ірану, Туреччини та РФ призвели до квазізамороження конфлікту там, де частина території Сирії все ще непідконтрольна центральній владі. Наприкінці 2019 року запрацювала довгоочікувана Сирійська конституційна комісія (СКК) у Женеві — політичний орган, до якого увійшли представники як сирійського уряду, так і опозиції, який має напрацювати нові поправки в Конституцію Сирії і у такий спосіб вивести ситуацію у русло політичного врегулювання. Найбільш цікавим та важливим для вивчення процесом останніх років у цьому контексті стала реінтеграція територій, які сирійська влада повернула собі після 7 років війни. Це особливо актуально для України, яка в якийсь момент також стикнеться із необхідністю займатися політичною реінтеграцією, деконфліктингом та запровадженням механізмів поступового повернення територій під контроль центрального уряду. У випадку Сирії, цей досвід важливий для прогнозування вірогідних проблем, із якими стикається будь-яка країна, що виходить зі стану конфлікту та починає займатися миром. Мирні угоди: широка амністія і Росія як гарант безпеки Проблеми реінтеграції у Сирії найяскравіше проявилися у південних регіонах країни — провінціях Дараа, Кунейтра та Ас-Суейда. Антиурядові анклави на цих територіях існували протягом майже 8 років з початку війни. Їх було ліквідовано в результаті наступальної операції “Базальт”, яку урядові війська провели з 18 червня по 31 липня 2018 року. На відміну від інших регіонів на півночі (Алеппо та Ідліб), сході (Дейр-аз-Зор, Хомс) та центрі (Дамаск, Хама, Хомс), Південну Сирію повернули під контроль уряду відносно мирним шляхом і без великих людських втрат внаслідок багатосторонніх домовленостей і політичного компромісу за участю ключових зовнішніх гравців, що впливали на ситуацію у Південній Сирії, — Йорданії, Ізраїлю, Туреччини, Росії, Ірану, Катару та США.
- 48. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Умови мирних домовленостей між бойовиками та урядом були наступними: Бойовики антиурядових угруповань (окрім визнаних терористичними на рівні ООН коаліції “Тахрір аш-Шям” та “Ісламської держави”) складають зброю і здаються; Сирійська влада гарантує проведення широкої амністії, окрім у “злочинах проти осіб”, тобто у вже відкритих кримінальних справах за позовами цивільних осіб; Державні комунальні служби повертаються на ці території, і відновлюють нормальне функціонування міст, селищ і містечок, відповідають за реконструкцію постраждалих від війни районів; Бойовики антиурядових угруповань мають вибір: залишитися на цих територіях жити як цивільні (це стосується лише місцевих жителів за погодженням із місцевою громадою), але під наглядом спецслужб, обіцяють не брати до рук зброю знову; увійти до лав проурядового ополчення/сил самооборони, яке буде створене на цих територіях; сісти на автобуси (які надасть уряд) і виїхати на інші непідконтрольні уряду території (в основному, на півночі у провінції Ідліб) самим або разом із родинами. сирійська влада розпочинає процес “національного примирення” — поступове повернення на ці території державних органів влади і одночасно запуск діалогів між представниками центрального уряду та колишніми вже бойовиками (за посередництва місцевих авторитетів і впливових активістів, релігійних, громадських діячів) у межах спеціально створених “комітетів з національного примирення”; Росія виступає основним гарантом безпеки та стабільності на цих територіях, російська військова поліція зобов’язана допомагати підтримувати громадський порядок та виступати посередниками у випадку виникнення суперечок; сирійська влада зобов’язується не проводити масових депортацій та арештів тих, кого вона підозрює в участі у бойових діях на боці антиурядових сил у 2011-2018 роках, а також не вводити свої війська у великі міста та селища без згоди місцевої громади.
- 49. Реалії реінтеграції: партизани івійна за контрабандні потоки Проблеми із реінтеграцією територій у південній Сирії розпочалися практично одразу після підписання угод. Урядові війська зіштовхнулись із терористичним підпіллям, яке розгорнуло проти них партизанську війну. Вже у кінці липня 2018 року, тобто через кілька днів після мирних угод, бойовики “Ісламської держави” у підпіллі здійснили скоординований напад на західну частину провінції Ас- Суейда, вбивши 258 осіб. Попри власні втрати (63 бойовики були вбиті), їм вдалося взяти у заручники близько сотні цивільних. Сирійській армії довелося проводити повноцінну АТО, яка тривала аж до початку осені, і завершилася штурмом схованки терористів у регіоні Аль-Сафа та звільненням заручників. Окрім бойовиків “ІД”, партизанську війну проти уряду розпочали і колишні бойовики з інших угруповань, які не змирилися із поразкою і відмовилися йти на домовленості з владою. Справжнього миру ці території до сьогодні так і не побачили. Напади бойовиків змушували сирійські війська час від часу проводити каральні силові акції та обмежені АТО, що викликало негативну реакцію місцевого населення, частина якого вбачало у цьому спробу влади зачистити інакомислячих силовим шляхом у порушення досягнутих угод. Зобов’язаність сирійського уряду не вводити війська у великі міста також стала предметом гострої суперечки. Офіційний Дамаск почав все частіше порушувати ці домовленості і вимагати дозволу розгорнути свої блокпости у містах, заявляючи, що антиурядове підпілля користується мінімальною присутністю військових і поліції, аби звідти організовувати напади на армійців і переховуватися за спинами цивільних. У відповідь, бойовики та частина населення звинувачували центральну владу у спробі порушити домовленості та підім’яти ці райони під себе під приводом боротьби із тероризмом. Впродовж трьох років лише посередництво РФ дозволяло уникати повномасштабних сутичок і розпаду домовленостей 2018 року. Питання амністії та національного примирення просуваються дуже повільно та надзвичайно складно. Передусім, через взаємну недовіру між сторонами, яка зберігається до сьогоднішнього дня. З кінця травня по липень 2019 року по всьому регіону проходили стихійні мітинги та акції протесту, частина з яких була організована колишніми бойовиками. Їхня мета: схилити уряд до більших поступок у питаннях розширення амністії та звільнення в’язнів — їхніх колег, які все таки були заарештовані та ув’язнені за кримінальними справами. Сирійська влада не хоче йти на поступки, оскільки вважає, що це виглядатиме слабкістю та може слугувати поганим прецедентом для інших регіонів, у яких уряд намагається повернутися і де все ще триває діалог з колишніми бойовиками. Інша значна проблема, яка виникла у післявоєнний період на півдні Сирії, — внутрішні кримінальні та політичні конфлікти, переважною мірою у провінції Дараа.
- 50. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Після ліквідації антиурядового анклаву на півдні Сирії, який за роки став “чорною дірою” для контрабанди усього, що можна собі уявити, у регіоні спалахнули розборки між колишніми учасниками цих “бізнес-процесів” - як бойовиків антиурядових угруповань, так і сирійських спецслужб та місцевих органів влади і бізнесменів. Це призвело до цілої хвилі замовних убивств, пограбувань, підпалів, терактів, викрадень, внаслідок чого загинули десятки урядових чиновників, поліцейських, офіцерів спецслужб та військових, командирів бойовиків, які замирилися з урядом, старійшин племен і кланів, підприємців, міських авторитетів і активістів. Так, у другій половині 2019 року у провінції Дараа фіксували 72 вбивства, переважно людей, пов’язаних із урядом і комітетами з примирення. У лютому 2020 року 39 людей були вбиті, більшість х них була пов’язана з колишніми бойовиками. Третього вересня 2020 року невідомі застрелили одного з колишніх командирів бойовиків з угруповання “Шабаб ас-Сунна”, який пішов на амністію і увійшов до лав новостворених сил самооборони, Мухаммеда аль-Масрі. Після цього вбивства його колеги розгорнули блокпости на трасах, щоб спіймати злочинців, і це викликало конфлікт із регулярними військами, які не хотіли бачити поблизу себе колишніх бойовиків. За один лише жовтень 2020 року правозахисні організації зафіксували 37 убивств, включаючи 11 цивільних та 26 членів колишніх антиурядових угруповань. Наприкінці місяця невідомі застрелили вже представників урядових структур — офіцерів спецслужб Мухаммеда Хамдана та Хасана Зуабі. Також був убитий член комітету з національного примирення, колишній бойовик Адгам Акрад, а пізніше внаслідок теракту загинув голова однієї з місцевих міськрад Абдель-Салям Хаймад. Зовнішній чинник: Сирія між Росією, Іраном та Туреччиною Нестабільність та постійна політична турбулентність на цих територіях загострила конкуренцію і поміж зовнішніх сил, які зберегли вплив на півдні Сирії, головним чином між Іраном та Росією. Зокрема, проіранськи налаштоване сирійське офіцерство у Збройних силах виступає за збільшення силових операцій у регіоні та не довіряє колишнім бойовикам, що увійшли до створених під егідою РФ нових добровольно-штурмових бригад. Останні ж, об’єднані у П’ятий корпус, вважають проіранських сирійців ворогами, і не хочуть з ними співпрацювати. На цьому тлі загострюється боротьба й інших силових структур, переважно через недостатньо комунікацію між ними з боку Дамаска, — між спецслужбістами та армійцями, між військовою розвідкою та розвідкою ВПС, між МВС і місцевими ополченцями, між проіранською 4-ю дивізією та проросійським П’ятим корпусом тощо.
- 51. Весь 2020 рікпройшов під знаком регулярних антитерористичних рейдів, взаємних нападів та вбивств. У лютому 2020 року сирійська армія здійснила масштабну операцію проти партизанів у місті Санамайн у провінції Дараа, яка завершилася капітуляцією бойовиків і їхнім вивезенням на північ Сирії під гарантії Туреччини, з якою вони були пов’язані. У березні 2020 року бойовики здійснили низку нападів на блокпости військових та місцеві органи влади. У селищі Аль-Курайя виникли збройні сутички між різними племенами провінцій Дараа та Ас-Суейда, що завершилися втручанням російських посередників. У травні 2020 року група жителів міста Тафас у провінції Дараа вийшла на акції протесту проти присутності сирійських урядових військ поблизу населеного пункту. Військові розгорнули свої сили у передмісті у відповідь на вбивство дев’яти своїх солдатів - їх застрелив колишній командир бойовиків з кількома товаришами, які звинуватили уряд у загибелі їхніх родичів і не погодилися замиритися із владою в Дамаску. Місцеві жителі виступили проти проведення у їхньому місті АТО, а військові вимагають від них видачі злочинця. Такі ситуації на півдні Сирії стали ледь не щоденними, і відображають усю складність реінтеграції територій. Ситуація на півдні досі не покращується. За один лише січень сирійська армія провела дві АТО у відповідь на хвилю нападів на свої блокпости, урядових чиновників та патрулі. Антиурядове підпілля влаштовує саботажі, обстрілює військових із РПГ та кулеметів, закладає вибухівку біля трас, нападає на поліцейських, викрадає цивільних та полює на офіцерів розвідки. Зі свого боку, сирійські урядові війська проводять облави, масові арешти, заходять у міста та зачищають мікрорайони, розгортають все більше блокпостів та КПП, обмежуючи рух транспорту. Все це викликає серйозну соціальну фрустрацію у населення, і розвалює мирні домовленості 2018 року, які мали призвести до миру та поступового загоєння травм. Провал реінтеграції Південної Сирії загрожує подальшою дестабілізацією країни та гальмуванням мирного процесу. Більше того, якщо реінтеграція півдня виявиться неможливою, це означатиме, що або відновляться бойові дії, або сирійській владі доведеться піти на ще більші політичні поступки колишнім бойовикам у питаннях місцевого самоврядування, амністії, звільнення ув’язнених та економічної підтримки. В умовах вкрай сильного санкційного тиску Заходу, економічне відновлення Сирії перебуває у підвішеному стані, а провал реінтеграції територій разом із неможливістю забезпечити фінансову стабільність та економічну передбачуваність регіонів може призвести до відновлення конфлікту та нового соціального вибуху.
- 52. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Без комунікації і з підпіллям: основні проблеми реінтеграції Серед основних проблем, з якими стикнулася сирійська влада у питаннях реінтеграції південних регіонів країни, можна виокремити наступні: Провал у комунікації із місцевим населенням та у боротьбі з фейками щодо інтерпретації мирних угод і гарантій. Уряду не вистачає інформаційних ресурсів для захоплення контролю над медіапростором, який довгий час був відрізаний від національного, а повноцінної інформаційної політики поки що немає; Активізація антиурядового підпілля, боротьба з яким переростає у надскладну контрпартизанську війну, яку неможливо проводити без шкоди для мирного населення, особливо в умовах щільної міської забудови в агломерації Дараа, де переховуються бойовики; Вакуум безпеки через розмивання монополії держави на насильство. Створення квазі-підконтрольних загонів народного ополчення, що мають власне керівництво, свої принципи та погляди на ситуацію і не до кінця замирилися з урядом, ставить під сумнів реальну політичну владу центру у південних регіонах і провокує конкуренцію; Перерозподіл фінансових потоків та політичного впливу між колишніми учасниками нелегальних схем збагачення, які існували по обидві сторони фронту у 2011-2018 роках; Зовнішньополітичне втручання у ситуацію попри досягнуті домовленості. Іран підтримує лояльну частину сирійських військ на противагу бригадам колишніх бойовиків, які були зібрані та створені під егідою Росії відповідно до мирних угод 2018 року. Ізраїль тисне на Росію і завдає обмежених авіаударів по південній Сирії, сигналізуючи про недопущення посилення іранського впливу на півдні, а частина антиурядового підпілля все ще має контакти із спецслужбами інших держав; Наявність агресивного терористичного підпілля “Ісламської держави”, інтерес якої — роздмухувати хаос і зривати перемир’я, вбиваючи членів комітетів з примирення та полюючи на колишніх бойовиків при неможливості уряду гарантувати їхню безпеку; Непопулярність теми національного примирення серед населення, яке сприймає амністію, створення сил самооборони доволі неоднозначно, і провал реінтеграції ще більше поляризує політичну думку з цього приводу.
- 54. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 ВIЙНА ТА ВIДБУДОВА. 05 скільки коштуватиме Донбас Михайло Орлюк .
- 55. Українська влада, готуючистратегію реінтеграції Донбасу, не має розрахунків, скільки Україна вже втратила внаслідок окупації регіону, і скільки ще має витратити на його повернення. Озвучені видатки базуються на досвіді Боснії і Герцеговини, площа якої менша, аніж територія Донбасу, а промислові потужності значно скромніші. Збитки і видатки: скільки грошей потрібно Донбасу Центр економічної стратегії за останніми наявними статистичними даними оцінив втрати України областей внаслідок окупації частини Донецької та Луганської щонайменше в $51 млрд за 2014-2018 роки. Зокрема, лише в 2018 році втрати оцінюються в $13,5 млрд. Якщо припустити, що за останні два роки ця сума була не меншою, то з початку російської агресії на Донбасі втрати України можуть сягнути $78 млрд. Втрати внаслідок окупації та видатки на відновлення
- 56. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 І це мінімальна сума збитків, яких вже зазнала Україна. Адже розрахунки включають лише недовироблену додану вартість – вони не враховують втрати активів, а також вплив економічної кризи, викликаної військовою агресією РФ, на інші регіони. Одним з перших завдань України після повернення Донбасу стане відновлення зруйнованої внаслідок бойових дій і окупації інфраструктури. Скільки коштів на це буде потрібно, з урахуванням окупованих територій, підрахувати неможливо. Очевидно, що відновлення потребуватиме практично все – від доріг і водогонів до залізничних шляхів і аеропортів. Віце-прем'єр Олексій Резніков озвучував оцінку витрат на відновлення Донбасу на рівні $21 млрд. Для порівняння, це в 4 рази перевищує видатки державного бюджету у 2021 році на медицину в усіх регіонах країни або в 5 разів – на освіту. Варто зазначити, що це не розрахунки уряду (їх немає, або, принаймні, вони не оприлюднені), а оцінка Віденського інституту міжнародних економічних досліджень. Аналітики інституту підрахували, що витрати на відновлення регіону можуть становити $21,7 млрд за 14 років. Автори дослідження вказують, що така сума є надто великою для українських платників податків, а спроби стягнути кошти за руйнування Донбасу безпосередньо з Росії видаються примарними. Крім того, дослідники Віденського інституту наголошують, що названа сума у підсумку, вірогідно, зросте. Адже оцінити цілий ряд майбутніх видатків неможливо через нестачу достовірної інформації щодо становища окупованих територій, зокрема, на охорону здоров’я чи безпеку навколишнього середовища. Наприклад, відомо про ризик потрапляння радіоактивних елементів в горизонти питної води через затоплення шахти “Юнком”, де за радянських часів відбувся ядерний вибух, дані про який досі засекречені Росією. Мільярди для відновлення регіону Україні доведеться позичати. Жоден приватний інвестор навіть теоретично не оплатить відновлення ключової інфраструктури, зруйнованих доріг, ліній електропередач та систем водопостачання. Виходячи з наявних розрахунків втрат економіки внаслідок окупації частини Донбасу та мінімальних витрат на відновлення регіону мінімальна оцінка вартості розв’язаного Росією конфлікту для України перевищить $100 млрд. Проаналізувавши втрати та видатки інших країн, що зазнавали збройних конфліктів впродовж останніх кількох десятиліть, можна дійти висновку, що $21 млрд на відбудову Донбасу – доволі оптимістична цифра.
- 57. Збитки та видаткина відновлення
- 58. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Так, для своїх розрахунків видатків на реінтеграцію Донбасу аналітики Віденського інституту використали досвід подолання наслідків війни у Боснії та Герцеговини в 1995-2007 роках. Програма відновлення БіГ фінансувалася переважно за рахунок міжнародної донорської допомоги на загальну суму близько $5,1 млрд. Ця програма також включала реструктуризацію державного боргу та списання його частини. Загалом внесок країн-донорів у відновлення країни за деякими оцінками склав $14 млрд. Лише через десятиліття країна змогла залучати кредитні кошти міжнародних фінансових організації та отримати значний притік прямих інвестицій. Щоправда, для цього країна у 2002-2004 роках під контролем міжнародних спеціалістів провела судову реформу, перепризначивши за результатами конкурсів всіх суддів і прокурорів. Крім того, активне фінансування проектів в БіГ завдяки географічному розташуванню невеликої країни з населенням 3,2 млн мешканців продовжує Євросоюз. Сусідня Хорватія оцінила збитки внаслідок війни у $37 млрд. Однак через звинувачення у злочинах проти людяності під час воєнних дій щедрої міжнародної допомоги на відновлення країна не отримала. Тож, до прикладу, програму відновлення житла у Хорватії фінансували за рахунок власних коштів держави, причому це відновлення часто супроводжувалось корупційними скандалами. Значно більший Ірак оцінював вартість відновлення постраждалих від війни з ІДІЛ регіонів у $100 млрд. Однак, наприклад, США одразу відмовились від прямого фінансування країни, скільки коштів у підсумку вдалося залучити, невідомо. МВФ оцінював збитки інфраструктурі та майну внаслідок війни з ІДІЛ в близько $46 млрд, зауваживши, що залучення значних інвестицій у відновлення Ірану ускладнює слабкість державного управління та корупція. Ці ж проблеми характерні і для України. Остання оцінка збитків Сирії внаслідок збройного конфлікту, підготована під егідою ООН, сягає $442 млрд, в тому числі прямі збитки від фізичного знищення капіталу становлять мінімум $117,7 млрд. Варто зауважити, що розрахунки видатків на реінтеграцію Донбасу не включають поточні соціальні видатки, які неминуче виникнуть у державному бюджеті одразу після початку реінтеграції. Вже зараз Україна виплачує пенсії для близько півмільйона жителів окупованих територій Донбасу, водночас жодних податкових надходжень звідти не отримує. Наразі ці виплати оцінюються в 36-42 млрд грн на рік. Очевидно, після відновлення контролю над непідконтрольними територіями ця сума зросте. Для відновлення повною мірою всіх соціальних виплат доведеться використовувати “документи” окупаційних адміністрацій, достовірність яких буде неможливо перевірити. Водночас пропозиції партії влади узаконити посередників для соціальних виплат взагалі можуть зробити зростання виплат неконтрольованим.
- 59. Крім того, постанепитання оплати російського газу. Зараз він постачається на окуповані території фактично безкоштовно, що дозволяє підтримувати роботу решток промисловості та відносно низькі тарифи на “комуналку”. Підвищити їх одразу не вийде, тож прямо чи опосередковано зростуть видатки на субсидії, до того ж у регіоні з найнижчим рівнем оплати комунальних платежів (65% у Донецькій та 63% у Луганській областях). В 2015-2019 роках “Газпром” направив на ці території 12 млрд кубометрів газу на суму близько $3 млрд. Російський монополіст вже намагався вимагати оплати цього об’єму від “Нафтогазу”, однак Стокгольмський арбітраж визнав цю вимогу неправомірною. Відновлення Донбасу: що пропонує влада? Окрім того, що немає чіткої суми, необхідної для реінтеграції Донбасу, не визначені і джерела фінансування таких програм. Вже кілька років обговорюється ідея створення донорського Фонду відновлення Донбасу. Про його створення президент Володимир Зеленський оголосив у жовтні 2019 року на інвестиційному форумі в Маріуполі, закликавши міжнародних партнерів почати “фандрайзинг для відновлення та реінтеграції Донбасу”. Однак з того часу, окрім підписання низки меморандумів, про прогрес в роботі цього фонду не повідомлялося. Новішою ідеєю стала пропозиція про створення на Донбасі вільної економічної зони. Питання створення ВЕЗ на Донбасі навіть було винесено на ініційоване Зеленським “всеукраїнське опитування”. Однак, навіть за підрахунками партії президента, стало єдиним з п'яти, що не здобуло підтримки, значно поступившись пропозиції легалізувати канабіс з медичною метою. За задумом президента, вільна економічна зона спочатку має бути створена на підконтрольній території Донецької та Луганської областей, а згодом – поширена і на звільнені території регіону. За словами Зеленського, вона передбачатиме податкові та митні преференції, страхування військово- політичних ризиків для інвесторів, а також арбітраж за міжнародними стандартами. Детальніша інформація щодо планів створення ВЕЗ на Донбасі, як і будь-які економічні розрахунки щодо цього питання, наразі в публічному доступі відсутні. Водночас уже на етапі розгляду ідеї підходи серед самих представників влади різняться. В Офісі президента метою створення ВЕЗ називають залучення іноземних інвестицій, збільшення експорту товарів і послуг, впровадження нових технологій.
- 60. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Водночас затверджена урядом Концепція економічного розвитку Донецької та Луганської областей вже передбачає підтримку для існуючих промислових підприємств, стимулювання виробництва продукції для потреб місцевого населення (наприклад, будівельних матеріалів, харчової та легкої промисловості), а також сприяння створенню виробничих потужностей зарубіжних компаній для насичення продукцією внутрішнього ринку. Таким чином, у підсумку пільги отримають як діючі підприємства регіону, так і виробники товарів для внутрішнього ринку на території вільної економічної зони, на відміну від їх конкурентів з інших областей. Уряд також декларує плани створення інноваційних парків, розвитку нових високотехнологічних виробництв, зокрема комп’ютерно-інтегрованих, формування центрів інноваційного розвитку та наукових досліджень. Однак у цьому ж документі констатує високі темпи депопуляції та старіння населення Донецької та Луганської областей і визнає, що значна частина найбільш активних, креативних і самодостатніх громадян працездатного віку вже виїхала з регіону. Таким чином, лишається незрозумілим, як планується створювати на Донбасі “інноваційно активні підприємства з V-VI технологічним укладами”, що передбачають розвиток нано- і біотехнологій. Адже на всій іншій території України, куди вже виїхала найбільш “активна та креативна” частина мешканців Донбасу, питома вага таких виробництв заледве сягає 4%. Не кажучи вже про те, що приклади створення “Силіконової долини” на території з нестабільною безпековою ситуацією, де ще нещодавно велися бойові дії, а її розмінування триватиме десятки років, невідомі. Між тим запропонована владою схема ідеально підходить для місцевих фінансово-промислових груп, які отримають пільги і державні інвестиції в інфраструктуру. Історія СЕЗ в Україні: як це було Вільні економічні зони з наданням пільг для бізнесу, який натомість мав інвестувати в розвиток виробництва, в Україні вже існували. І досвід цей радше негативний. Відповідний закон було ухвалено ще у 1992 році, однак створення ВЕЗ активізувалося після 1998 року, коли завдяки запровадженню партійних списків на виборах до парламенту потрапила велика кількість підприємців. Найбільшою вільною економічною зоною стала ВЕЗ “Донецьк”. Про її “ефективність” свідчить те, що за наявними підрахунками одержані податкові пільги резидентами цієї зони за роки її існування перевищили надходження в держбюджет в 16 разів.
- 61. При цьому залученняіноземних інвесторів не відбулось. За тодішніми оцінками Міністерства економіки, за час існування ВЕЗ та ТПР щороку відбувалося зниження частки іноземних інвестицій в їх загальному обсязі. Якщо в 2000 році частка прямих іноземних інвестицій в ВЕЗ складала 46%, то до 2005 року цей показник знизився до 8,8%. При цьому головними “іноземними інвесторами” стали офшорні компанії українських фінансово-промислових груп. Із 626 підприємств, які працювали сукупно у ВЕЗ і запроваджених разом з ними територіях пріоритетного розвитку (ТПР), лише 4 повністю виконували узяті на себе інвестиційні зобов'язання. Діяльність ВЕЗ в Україні У підсумку більшість пільг для ВЕЗ була скасована у 2005 році. Тодішній міністр фінансів Віктор Пинзеник пояснював, що території з пільговим режимом оподаткування фактично використовувались для ухилення від податків великим українським бізнесом. Гарантії щодо внесення інвестицій резидентами вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку біли виконані менш, ніж на третину. При цьому компанії декларували прибуткову діяльність, але інвестувати ці кошти в розвиток не поспішали.
- 62. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 Водночас замість розвитку експорту і залучення нових технологій ВЕЗ стали джерелом імпорту в Україну різноманітних товарів з уникненням сплати мита, фактично – прихованої контрабанди. Зокрема, у 2004 році через вільні економічні зони в країну без сплати податків надходив маже увесь імпорт м’яса, елітних автомобілів та інших товарів з мінімальною переробкою, або і зовсім без неї. Хто виграє від ВЕЗ на Донбасі Послідовним лобістом відновлення пільгового податкового режиму для окремих територій був двічі екс-прем'єр та колишній президент Віктор Янукович. Скасування податкових пільг для вільних економічних зон також особисто критикував найбагатший український олігарх Рінат Ахметов. Саме Ахметов зараз контролює найбільші підприємства в Донецькій області. Більше того, за останні роки він активно скуповував бізнес своїх менш успішних колег в регіоні. Після відновлення контролю над окупованими територіями, олігарху також мають повернути підприємства, реквізовані бойовиками. Проти скасування ВЕЗ на Донбасі виступав ще один колишній представник “Партії регіонів” Борис Колєсніков. Зараз він є власником розташованого в Донецькій області найбільшого виробника свинини в Україні. Ще до ініціативи про створення ВЕЗ на Донбасі від Володимира Зеленського, лобістом створення вільних економічних зон також намагався стати власник заснованої в Донецькій області горілчаної компанії "Олімп" Павло Климець, поки не був затриманий в Москві у 2019 році за підозрою в намаганні підкупити російських чиновників, щоб повернути контроль над своїми активами в окупованому Криму. Окремо варто зазначити, що власники діючих великих підприємств Донбасу навряд чи будуть зацікавлені у створенні нових підприємств з великою кількістю робочих місць. Вже зараз металургійні заводи “Метінвесту” зіткнулися з відтоком працівників. Компанія вже прогнозує нестачу близько 10 тисяч робітників до 2025 року і навряд чи планує конкурувати за робочі руки з гіпотетичними іноземними інвесторами. Звісно, є ще “мономіста”, економіка яких сконцентрована навколо збиткових державних шахт, які потребують усе більших дотацій з держбюджету. Уряд вже анонсував плани щодо їх поступового закриття. Однак будь-яких конкретних планів щодо створення нового виробництва на цих територіях і перекваліфікації колишніх шахтарів, навіть якщо вони самі цього захочуть, поки немає.
- 63. Чорна діра вдержбюджеті та контрабанда Метою створення вільних економічних зон є залучення інвестицій, нових технологій, збільшення експорту та створення робочих місць. Однак жодна з цих цілей в часи роботи ВЕЗ в Україні на рубежі XX та XXI століть повною мірою досягнута не була. Колишній міністр фінансів Віктор Пинзеник констатував, що із закриттям ВЕЗ у 2005 році інвестиції в економіку навпаки зросли. Водночас вдалося збільшити доходи держбюджету, який тільки від податкових пільг для ВЕЗ на той час втрачав близько $2,5 млрд щорічно. В розвинених країнах та країнах, що розвиваються, створення вільної економічної зони зазвичай має сприяти розвитку конкретної перспективної галузі. Однак наразі оголошено про створення на Донбасі пільгового режиму за територіальним принципом, що більше нагадує принцип роботи офшорних територій. Нова вільна економічна зона на Донбасі, згідно з планами влади, діятиме принаймні до 2050 року. Будь-яких економічних розрахунків щодо впливу впровадження податкових і митних пільг в цілому регіоні немає. Однак, навіть якщо офіційна мета їх впровадження буде досягнута в далекому майбутньому, вірогідність втрат надходжень бюджету в перші роки дуже висока. До того ж, при створенні ВЕЗ на Донбасі планується перенаправити частину податкових надходжень, які все ж сплачуватимуть підприємства регіону, з державного в місцеві бюджети. Отже, обрана місцева влада зможе використовувати їх на власний розсуд. Водночас заплановане урядом відновлення інфраструктури, капітальний ремонт автомобільних доріг і залізничного сполучення, систем водопостачання регіону, відновлення енергетичної та газопостачальної інфраструктури, повітряного сполучення так чи інакше одразу ляже на державний бюджет. Який наповнюватиметься за рахунок податків підприємств та жителів інших регіонів. Навіть гіпотетичні кредити на максимально сприятливих умовах міжнародні фінансові установи на строк 30 років не надають, тож їх однак доведеться повертати за рахунок податків, зібраних з платників інших регіонів. А керівники інших регіонів захочуть своїх ВЕЗ. Очільник Офісу президента Андрій Єрмак вже анонсував створення ще однієї пільгової зони на Заході України, а голова Закарпатської ОДА Олексій Петров одразу запропонував впровадити її саме у своїй області, відновивши досвід вільної економічної зони, який тут був у 2002-2004 роках. До слова, саме в ці роки через ВЕЗ на Закарпатті в Україну без сплати мит і податків імпортувалася половина “Майбахів”. Крім того, створення преференційних режимів для підприємців передбачає певну мету і зобов’язання з боку інвесторів. Без достатнього контролю будь-яка пільга створюватиме простір для зловживань.
- 64. Чому за колабораціонізмв Україні нікого не засудять? Донбас 2021 В Китаї, чий приклад часто наводять лобісти створення вільних економічних зон, їх діяльність дедалі суворіше регулюється. Наприклад, влада країни докладає зусиль для того, щоб створені на початку 90-х років минулого століття з метою розвитку торгівлі і експорту «Особливі митні райони» на узбережжі не використовувалися для ухилення від оподаткування та імпорту товарів без сплати митних платежів. Водночас, яким чином має бути влаштований контроль імпорту товарів через ВЕЗ на Донбасі, поки ніхто не може пояснити. Навряд чи створення митного контролю по всій довжині адміністративного розмежування Донецької та Луганської областей замість КПП на лінії фронту виглядає ефективним заходом. При тому, що нелегальні потоки товарів з окупованими територіями продовжувалися навіть під час активних бойових дій, незважаючи на озброєні блокпости та мінні поля. З окупованих територій традиційно йде потік найбільш вигідних контрабандних підакцизних товарів, а зворотньо прямують дешевші продукти харчування та ліки. Натомість навіть задекларована обіцянка створення на Донбасі філій міжнародних арбітражів лише підкреслює неспроможність влади виконувати свої функції. Але навіть створивши окремі суди, звідки взятися новим співробітникам контролюючих органів в регіоні після його деокупації? Найімовірніше, в тих самих кабінетах лишаться “перевірені та досвідчені” кадри “Министерства доходов и сборов ДНР”. Очевидно, що успішно співпрацювати з місцевими кадрами зможе такий само місцевий бізнес, який вже має кількадесятилітній досвід роботи з ними. Наприклад, навіть до окупації частини Донецької і Луганської областей влада фактично не могла припинити виробництво і збут в інших регіонах контрафактних сигарет без сплати податків виробництва фабрики “Хамадей”, що знаходилася під контролем оточення тодішньої влади. З того часу акциз на тютюн і алкогольні напої в Україні виріс в рази, як і прибутковість такого нелегального бізнесу, а на території ЛДНР зараз працює вже три тютюнові фабрики. Крім того, згідно з планом уряду, на території ВЕЗ буде відбуватися виробництво тих же товарів, що і в інших регіонах України, однак без сплати частини податків. Таким чином виробники таких же товарів в інших регіонах, сплачуючи податки в повній мірі, не зможуть конкурувати з тими, хто їх не платить. Це може спричинити зниження виробництва і, як наслідок, зменшення надходжень коштів в державний бюджет, який водночас матиме фінансувати відновлення вільного від податків Донбасу, замість інших видатків.
- 65. Як вирішити економічніпроблеми регіону Головна проблема економічної реінтеграції Донбасу полягає у тому, що наразі влада не озвучує суму, необхідну для повернення регіону, а також джерела фінансування цих проектів. Навіть найбільш оптимістичні сценарії відбудови регіону вимагатимуть коштів, яких у України немає. Натомість повідомлень про роботу з міжнародними донорами у цьому напрямку наразі немає. Зважаючи на те, як складаються стосунки України, зокрема, з МВФ, очікувати на швидку і позитивну реакцію щодо виділення коштів на реінтеграцію Донбасу не доводиться. Плановане же українською владою створення ВЕЗ на Донбасі наразі виглядає як надання преференцій окремим фінансово-промисловим групам. Окрім того, заяви про притік інвестицій на деокупований Донбас виглядають занадто оптимістичними, оскільки виробничий потенціал регіону практично зруйновано, а створення високотехнологічного виробництва зіштовхнеться з низкою проблем, головна з яких – кадрова. Тож будь- які стратегії реінтеграції Донбасу, проголошувані представниками влади, вимагають фахової публічної дискусії за участі як економістів, так і представників бізнесу та міжнародних інституцій.
- 68. uifuture.org Ukrainian Institute forthe Future 6, Pamvy Beryndy Lane, Kyiv