Chomu za kolaboratsionizm nikogo ne zasudat

4. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
ДОНБАС СТАВ
УКРАIНСЬКИМ
01 Що далі?

5. Ще восени 2020 року українська влада заявляла, що має намір провести 31
березня вибори в ОРДЛО. Однак ці плани так і залишились на папері. Між тим,
рано чи пізно Донбас знову стане українським. І постає питання: що буде далі?
У владних кабінетах часто малюють оптимістичні картинки і роздають
нездійсненні обіцянки щодо звільнення та реінтеграції ОРДЛО, намагаючись
максимально уникати будь-якої конкретики. Адже насправді ми майже нічого не
знаємо про Донбас. Чи будуть на Донбасі фільтраційні табори? Хто заслуговує
на амністію? Скільки людей житиме на вільному Донбасі? І чи врятують
економіку регіону вільні економічні зони? Саме на ці запитання ми спробували
дати відповідь у цьому дослідженні.
Перше і, можливо, найважливіше питання: скільки ж насправді людей
живе в регіоні і скільки з них точно мають глибоко проросійські настрої?
Шляхом адаптивної соціології ми з’ясували, що сьогодні близько 400 тис.
осіб на Донбасі можна вважати носіями відверто антиукраїнських поглядів
(докладніше про це у розділі 1).
Оцінки того, скільки зараз людей живе в ОРДЛО, різняться: 1,6 млн за версією
України, 3,7 млн за версією окупаційних адміністрацій, 2,8 млн – дані ООН.
Однак населення регіону незмінно меншатиме через цілу низку факторів. За
нашими підрахунками, на окупованих територіях до 2031 року залишиться
максимум 2 млн осіб (детальніше про це у розділі 2).
Наразі відсутнє й чітке розуміння того, як встановлювати на територіях ОРДЛО
перехідний мир після повернення регіону до складу України. Досвід збройних
конфліктів у світі доводить неефективність масового покарання колаборантів
(цьому присвячено розділ 3), а заходи на зразок денацифікації теж навряд чи
можна буде застосувати в українських реаліях (про це у розділі 4).
Водночас міжнародний досвід засвідчує необхідність вирішення проблем на
зразок появи партизанського підпілля і збройних протистоянь через переділ,
зокрема, контрабандних потоків, що завжди процвітають на окупованих
територіях. В подібних конфліктах є загроза появи підпільних армій, які
тероризуватимуть мирне населення заради збереження чорних потоків. Чи
готова наша правоохоронна система до цього - риторичне питання (подібні
проблеми розглянуто у розділі 5).
Контрабанда – одна з найбільших статей прибутків ОРДЛО, між тим економічна
стратегія деокупації Донбасу, озвучена владою, наразі не містить жодних
рішень щодо подолання цього явища. Натомість влада декларує створення
на території регіону вільних економічних зон, які при детальному розгляді
виглядають як роздача преференцій окремим представникам бізнесу. Заяви ж
про створення на деокупованих територіях високотехнологічних виробництв
не витримують жодної критики через відсутність для цього необхідної
інфраструктури і – найголовніше – молодих креативних кадрів.

6. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
І головне питання: скільки грошей потрібно для того, аби Донбас знову
став Україною? Українська влада відповіді на це не має. Цифра у $21 млрд,
якою останнім часом послуговуються урядовці, при детальному розгляді
виглядає значно заниженою. Її виведено на підставі досвіду відбудови Боснії
і Герцеговини, що має меншу територію, аніж Донбас, менший масштаб
зруйнованих промислових підприємств і не потерпає від екологічних проблем
на зразок забруднення ґрунтових вод радіоактивними речовинами через
підтоплення шахт. Беручи до уваги досвід подолання військових конфліктів
в інших країнах, можна стверджувати, що російська агресія на Донбасі
коштуватиме Україні загалом не менше $100 млрд. Цей же досвід свідчить,
що без допомоги міжнародних донорів втілювати такі проекти практично
нереально (докладно про це у розділі 6).
Українська ж влада досі лише декларує наміри розпочати переговори із
міжнародними інституціями щодо збору коштів на реінтеграцію регіону. Або,
якщо бути точнішими, ми лише говоримо про наміри поговорити про наміри.

8. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
АДАПТИВНА
СОЦIОЛОГIЯ.
02
скільки в ОРДЛО жителів з
антиукраїнськими поглядами
.
Станіслав Асєєв, експерт з окупованої частини Донбасу

9. Однією з головних проблем побудови політики України стосовно ОРДЛО є
відсутність будь-яких цифр, які б адекватно зображали ситуацію в окупації.
Ця проблема зумовлена як відсутністю на території ОРДЛО політично
неангажованих фахівців, так і специфікою встановленого там режиму.
Специфіка ця полягає у повній відсутності свободи думки в окупаційних
інформаційних ресурсах, тобто класичній тоталітарній системі, яка зневажає
будь-яку критику та кидає “на підвал” місцевих мешканців просто за “лайки”
у соціальних мережах, на кшталт групи “Донецк — это Украина”. Звичайно,
сподіватись на відверту відповідь респондента на вулицях Донецька у разі
питань “чи чекаєте ви на повернення під контроль української влади?”, або
“громадянином якої держави ви себе вважаєте” - не доводиться.
Атмосфера страху, встановлена так званим “МГБ”, не дозволяє об'єктивно
опитувати мешканців ОРДЛО і на виїзді до підконтрольної території — скажімо,
просто на блокпостах. Адже в цьому випадку психологія респондента
знову буде повертатись до сформованої за 7 років окупації максими “хто
господар — той і правий”, то ж будь-яка відповідь на користь України те ж була
б сумнівною. Лише симпатії у бік Росії на підконтрольній території, або ж у бік
України — в окупації, могли б вважатись щирими, адже давалися б всупереч
навколишньому політичному середовищу.
За таких обставин на більш-менш об'єктивну картину думок населення в
ОРДЛО можна розраховувати, залучаючи лише адаптивну соціологію: тобто
сухі цифри певних верств населення, які самі по собі вже “роблять вибір” на
користь тієї чи іншої сторони.
Перше питання - це загальна кількість людей в окупації на Донбасі. На нього
майже неможливо дати об'єктивну відповідь, бо цифри неймовірно різняться.
Так, за словами віце-прем'єра Олексія Резнікова, на травень 2020 року в
ОРДЛО мешкало близько 1,6 млн осіб. При цьому у листопаді 2019 року так
звані “ЛДНР” провели перепис місцевого населення із результатами:
2 млн 270 тис. у “ДНР” та 1,5 млн людей у “ЛНР”. Є дані й приблизних підрахунків
ООН на 2019 рік з огляду на кількість споживання питної води на той самий 2019
рік — 2,8 млн осіб.
Населення ОРДЛО

10. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
Різниця між українськими даними та підрахунками окупантів — 2,2 млн, а між
цифрами окупантів та ООН — у 900 тис. Україні як державі більш вигідна саме
соціологія окупантів чи ООН, адже чим більше населення в ОРДЛО, тим менша
частка в цій цифрі бойовиків так званих “корпусів”, або ж людей з російським
громадянством, а отже — і з проросійськими поглядами. Але саме ці цифри
найбільш невтішні для нашої держави навіть за оптимістичними підрахунками.
Так, щодо чисельності так званих “1 та 2 Армійських Корпусів” (Донецьк
та Луганськ відповідно), то, за даними керівника Головного управління
міжнародного співробітництва та верифікації ЗСУ генерал-лейтенанта Леоніда
Голопатюка, на липень 2020 року обидва “корпуси” нараховували 35 тис. осіб.
Ці дані збігаються із даними українських спецслужб, які протягом всієї війни
фіксують від 30 до 35 тисяч бойовиків 1 та 2 АК, залежно від року війни.
Ці 35 тисяч осіб — певна константа тих, кого однозначно можна вважати
щонайменше нелояльними, а скоріше — відкритими ворогами України,
враховуючи структури, які ці люди наповнюють. Згідно з адаптивним підходом,
цифру 35 тис. можна помножити щонайменше на 3-4 члени родини кожного з
тих, хто наповнює “корпус”, адже, здебільшого, залишаючись на тій території,
матері, батьки, дружини чи діти членів окупаційних військ підтримують своїх
близьких.
Та ж логіка діє і щодо інших структур колаборантів — так званих “МГБ”, “МВС”,
“МЧС”, чий чисельний склад точно не відомий. Так, ще у 2015 році так зване
“МВС ДНР” публічно відзвітувало про чисельність особового складу на рівні
8 тис. осіб. Але навіть якщо взяти цю цифру за константу та умовно прирівняти
до неї й “МГБ” та “МЧС”, то виходить ще понад 20 тис. колаборантів на одну так
звану “ДНР”, тоді як у так званій “ЛНР” цифри традиційно дещо нижче.
Хоча автоматичне зрівняння всіх цих структур за чисельністю й дуже умовне
(наприклад, “МГБ” може виявитись більш чисельним, аніж “МЧС ДНР”, бо має
на балансі воєнізовані структури на кшталт “ССО МГБ” із важкою технікою
та озброєнням), але навіть без урахувань політичного окупаційного складу —
не силових “міністерств”, працівників “адміністрацій” всіх рівнів тощо — суто
силові окупаційні структури ОРДЛО нараховують 60-70 тис. бойовиків та так
званих “службовців” і цю цифру сміливо можна множити на 3-4 члени родини
кожного з колаборантів, які — з огляду на “місце роботи” — сповідують відверто
антиукраїнські погляди.
Ще одна частина соціології, хоч і відносно невелика, стосується молодого
покоління ОРДЛО, а саме — студентів із дипломами російського зразка. І хоча
такий диплом не може бути автоматичним доказом проросійських поглядів
(навчання в ОРДЛО може бути вибором “з найменшим супротивом”), але
все ж вказує на втрачену можливість інтегрувати таких випускників — які в
майбутньому виїжджають до Росії — в український соціум.

11. До недавнього часу частка таких студентів була відносно невеликою: за 2015
та 2020 роки у так званій “ДНР” (по ОРЛО даних немає) дипломи російського
зразка отримали 2000 випускників на кожен рік відповідно. Ці цифри цілком
можуть відповідати дійсності й однозначно будуть збільшуватись у майбутньому,
адже тільки цього року РФ визнала дипломи ще одного з найбільших вузів в
окупації — ДонНТУ, вже п'ятого за рахунком.
Вагомою частиною адаптивної соціології по ОРДЛО є кількість загиблих
місцевих бойовиків. Як і у випадку членів родин тих, хто наповнює “корпуси”,
рідні загиблих — однозначно втрачені в ідеологічному сенсі для України
люди, які вже ніколи не повернуться у ментальне поле нашої держави. Щодо
конкретних цифр, то в цьому випадку вони однозначно будуть занижені, як і у
будь-якій війні, особливо — з урахуванням інформаційної подачі в ОРДЛО. Але
навіть за мінімальними підрахунками ООН, з боку місцевих бойовиків за 6 років
війни (на липень 2020-го) втрати склали 5650 людей. Помножуючи цю цифру
на 3-4 члени родини загиблого, отримуємо щонайменше 20 тисяч місцевого
населення (хоча реальна цифра буде значно більшою), яке цілком зрозуміло
може не просто мати проросійські погляди, а й ненавидіти Україну. Зрештою,
тільки у 2015 році в одному зі своїх виступів О. Захарченко визнав 7 тисяч втрат
серед бойовиків так званої “ДНР” (без урахування ОРЛО), що зі зрозумілої
причини не увійшло в офіційні звіти ні ООН, ні в підрахунки в самій Росії.
Нарешті, найбільш репрезентативною у сенсі проросійських поглядів буде
та частина статистики, яка демонструє кількість місцевого населення, що
отримало російське громадянство. Ця статистика є офіційною і ведеться
міграційними службами у РФ, причому містить у собі і громадян України, які
отримали таке громадянство з підконтрольної нам території Донецької та
Луганської областей. І якщо паспортизацію так званими “республіканськими”
паспортами дійсно можна назвати примусовою, то російське громадянство до
недавнього часу було справою добровільною — тільки нещодавно бойовики
заговорили про урізання у правах тих, хто в майбутньому буде мати лише
український паспорт.
Тож за офіційною статистикою тільки за 2020 рік загальна кількість російських
паспортів, виданих громадянам України, склала 409 549. За даними керівника
ГУ МВС РФ у Ростовській області Олега Агаркова, загальна кількість мешканців
ОРДЛО з російськими паспортами становить 639 тисяч осіб на лютий 2021 року.
Тоді як ще у січні цього року називалася цифра у 400 тисяч осіб, яка є більш
реальною та корелюється із попередніми розрахунками особового складу
“корпусів”, “міністерств”, “рад” різних рівнів, політичної окупаційної кон'юктури та
членів їх родин та родин загиблих бойовиків.

12. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
Загалом можна виокремити наступні групи:
Структури колаборантів з явно антиукраїнськими поглядами (“корпуси”,
“міністерства”, політичний блок) — 60-70 тисяч осіб. З урахуванням членів
їхніх родин — від 200 до 300 тисяч осіб.
Молодь ОРДЛО, яка щорічно отримує дипломи російського зразка та
інтегрується у російську соціальну систему — 2 тис. осіб тільки по ОРДО
(по ОРЛО точних даних немає).
Офіційна кількість загиблих місцевих бойовиків за звітом ООН на
середину 2020 року — 5650 осіб. Помноживши цю цифру на 3-4 члени
родини отримаємо щонайменше 20 тис. місцевого населення з
радикально антиукраїнськими поглядами.
Кількість населення ОРДЛО, яке отримали російське громадянство,
за різними підрахунками становить від 400 тисяч осіб, що сумарно
приблизно корелюється з наведеними даними у перших трьох пунктах.
Кількість осіб з антиукраїнськими поглядами

13. Безперечно, ці цифри не враховують значну частину населення, яка не
увійшла до означених груп і не належить до структур колаборантів чи так
званого “державного” сектору. Однак навіть 400 тис. українських громадян
із російськими паспортами — проблема для державної безпеки країни в
майбутньому.

14. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
ДЕМОГРАФIЧНИЙ
ПРОГНОЗ
03
Скільки людей залишиться на
Донбасі
Юрій Вишневський

15. Щоб мати наочне уявлення про масштаб демографічних проблем в ОРДЛО, які
доведеться розв’язувати після звільнення цих територій, спрогнозуємо кількість
населення в ОРДЛО на момент деокупації, якщо цей момент настане у 2021,
2026 або 2031 році.
Населення окупованих територій
За даними Держстату України, на тій частині території Донецької та Луганської
областей, яка наразі є окупованою, станом на 1 січня 2014 р. (тобто до окупації)
проживало відповідно 2379 тис. і 1515 тис., сумарно — 3894 тис. осіб.
Зрозуміло, що усі подальші оцінки і прогнози не можуть претендувати на високу
точність. Тому будемо округляти їх до сотень тисяч людей.
Отже, станом на початок 2014 р. на нинішній території ОРДЛО проживало
3,9 млн осіб. Відтоді чисельність населення ОРДЛО невпинно скорочується. Ми
мусимо бути готові до того, що на момент звільнення цих територій кількість
людей там ще значно зменшиться.
Можна назвати три головні чинники депопуляції ОРДЛО в період з 2014 року
і до майбутнього звільнення. Передусім, це міграційний відтік населення,
спричинений окупацією. Другий чинник — це так зване природне скорочення
населення. Окрім того, під час деокупації можна очікувати втечі певної частини
населення ОРДЛО до Росії.
Міграційний відтік внаслідок окупації
Достовірних цифр, скільки населення виїхало з ОРДЛО, не існує. Окупаційна
статистика враховує лише ті випадки, коли люди знімалися з реєстрації
за місцем проживання. Здебільшого це вимушений крок, коли сім’я продає
квартиру і виписується. Водночас там реєструються нові власники. У підсумку
окупаційна статистика взагалі стверджує про міграційний приплив населення -
до ОРДЛО начебто приїздить більше людей, ніж виїжджає звідти. І цей ефект,
мовляв, значною мірою перекриває так зване природне скорочення.

16. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
«Держслужба статистики ДНР» і «держкомітет статистики ЛНР» говорять про
2,24 млн і 1,43 млн жителів окупованих Росією територій Донеччини і Луганщини.
Сумарно це 3,67 млн, що лише на 0,22 млн менше від чисельності станом на
початок 2014 р. Ці дані слід визнати явно завищеними передусім саме через
неврахування реального міграційного відтоку. Переважна більшість тих, хто
виїхав з ОРДЛО, не знімалися з реєстрації. Зазвичай хтось з членів сім’ї (старше
покоління) залишається доглядати за житлом, або ж власники час від часу
самі навідуються до своїх квартир чи довіряють ключі комусь із сусідів. Це
практикується вже чималий час і може тривати ще багато років.
З іншого боку, викликають великі сумніви ті мільйони біженців з ОРДЛО, про які
заявляють різні джерела. Наприклад, у квітні 2017 р. офіційний представник МЗС
Росії Марія Захарова заявила, посилаючись на дані Федеральної міграційної
служби РФ, що на території РФ знаходяться 2,3 млн громадян України, з яких
понад 1 млн начебто складають біженці з Донбасу. Мінсоцполітики України
повідомляє, що взято на облік 1,46 млн переселенців з тимчасово окупованих
територій (з них лише 40 тис. з Криму, а решта — з ОРДЛО). Якщо відняти від
даних окупаційної статистики той 1 млн, який, за словами Захарової, втік до Росії,
та ті 1,42 млн, які начебто перемістилися в мирні регіони України, то залишиться
1,25 млн. Це явно занижене значення чисельності населення ОРДЛО.
Враховуючи усі дослідження, які вже робилися на цю тему, реальну кількість тих,
хто переїхав з ОРДЛО до Росії, мирних регіонів України чи до інших країн, можна
оцінити в 0,7 млн. З них приблизно 0,5 млн залишили ОРДЛО протягом 2014-2015
рр., ще 0,2 млн — протягом наступних п’яти років.
Зокрема, щороку залишають ОРДЛО чимало випускників шкіл. Продовжують
виїжджати молоді люди та звільнені працівники підприємств, знищених
окупантами. Якщо такі тенденції збережуться, то до 2026 року сумарний
міграційний відтік може сягнути 0,9 млн, а до 2031 року — 1,1 млн осіб.
Кількість переселенців

17. Природне скорочення
населення
Різницю між кількістю народжених і кількістю померлих прийнято називати
природним приростом населення. Якщо ця різниця від’ємна, її абсолютну
величину називають також природним скороченням населення. Однак стосовно
ОРДЛО вживати термін «природне скорочення населення» можна лише умовно.
Адже в ОРДЛО сам факт окупації і його численні негативні наслідки є штучною
(а не природною) причиною дуже суттєвого додаткового зростання смертності і
скорочення народжуваності.
Красномовним свідченням цього є дані «держслужби статистики ДНР» за 2020
рік, згідно з якими на окупованій частині Донеччини смертність майже у 4 рази
перевищує народжуваність. Настільки поганого співвідношення немає ніде у
світі.
Це підтверджується і даними Держстату України, згідно з якими в усій Донецькій
області (тобто сумарно на окупованій Росією та контрольованій Україною
території) у 2020 році кількість померлих перевищила кількість народжених
у 3,4 рази, в усій Луганській області — у 3,8 рази, тоді як у мирних регіонах
України (без урахування окупованого Криму та напівокупованих Донеччини та
Луганщини) — лише у 2 рази.
Отже, чітко бачимо, що війна спричинила погіршення демографічних
тенденцій на Донеччині та Луганщині. Причому особливо різке погіршення
спостерігається саме на окупованій території.
Смертність в ОРДЛО зростає через суттєве погіршення ситуації в медицині
та екології на тлі стрімкого падіння рівня життя населення. Більшість лікарів,
як державних і муніципальних, так і приватних медичних установ виїхали
на контрольовану Україною територію. Зараз медустанови обслуговують в
першу чергу або й виключно контингент окупаційних військ. При цьому значно
погіршилося постачання аптек і медустанов ліками і медикаментами, які до
того ж різко подорожчали. У свою чергу, лікарі, що залишились на окупованих
територіях, підвищили розцінки на свої послуги у багато разів. І місцеві жителі
нічого не можуть з цим вдіяти, оскільки конкуренція в медичній сфері наразі
практично відсутня. Тож в умовах закриття багатьох промислових підприємств
дедалі більша частина людей не здатна забезпечити собі необхідні ліки і
медичне обслуговування, так само як і нормальне харчування.
Водночас народжуваність падає, по-перше, через міграційний відтік молоді. А
по-друге, через те, що та молодь, яка залишилася в ОРДЛО, не має впевненості
у завтрашньому дні. Вона боїться створювати сім’ї і особливо боїться заводити
дітей, бо не бачить для них позитивних перспектив.

18. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
Виходячи з наявних даних, можна стверджувати, що на окупованих територіях
внаслідок міграційного відтоку молоді і сімей з дітьми та падіння народжуваності
частка дітей і молоді віком менше 20 років впала до 10% або ще нижче і є удвічі
меншою, ніж у мирних регіонах України (20%).
Тому можна прогнозувати, що протягом наступних десяти років зберігатимуться
нинішні темпи вимирання населення ОРДЛО. Навіть за даними окупаційної
статистики ці темпи складають майже 40 тис. осіб на рік (перевищення
смертності над народжуваністю сумарно по окупованих територіях Донеччини
та Луганщини). Отже, протягом 2014-2021 рр. цей чинник спричинив скорочення
населення ОРДЛО на 0,3 млн осіб, до 2026 року цей негативний ефект сягне
позначки 0,5 млн, а до 2031 року — 0,7 млн осіб.
Міграційний відтік під час деокупації
Щойно розпочнеться процес деокупації, якась частина населення ОРДЛО
напевно вирішить втекти в Росію. Передусім це ті, хто приїхав з Росії протягом
періоду окупації. Ці «прибульці» в нашому балансі не враховуються: скільки
їх приїхало, стільки і втече. Але разом з ними втече і якась кількість осіб, що
жили у ОРДЛО ще до російської окупації. Передусім це ті, хто обґрунтовано
боятиметься потрапити до в’язниці за службу в окупаційній армії чи роботу
в окупаційній адміністрації. Проте насправді ця кількість не може бути дуже
великою. Зауважимо, що наразі в Україні лише 51 тис. в’язнів. Тож реальні
терміни ув’язнення можуть загрожувати максимум кільком десяткам тисяч, але
не сотням тисяч колаборантів. Решта підпадуть під амністію або відбудуться
умовними термінами.
Вимирання населення

19. Щороку населення ОРДЛО помітно скорочуватиметься. В ньому
зменшуватиметься частка дітей і молоді та зростатиме частка пенсіонерів.
Розрахунки дозволяють оцінити чисельність жителів ОРДЛО після деокупації,
якби деокупація відбулася зараз, у 2,8 млн осіб. Через п’ять років це буде лише
2,4 млн. А через 10 років — лише 2 млн осіб.
Прогнозна кількість населення
Якщо взяти до уваги усі три чинники, то отримаємо таку картину.
Прогнозна кількість населення в ОРДЛО на момент деокупації, млн осіб
Водночас можна очікувати, що якась частина мешканців ОРДЛО виїде до Росії
з ідеологічних міркувань, через ненависть до України, підживлену тривалою
антиукраїнською пропагандою. Разом увесь цей міграційний відтік колаборантів
і україноненависників можна оцінити в сотню тисяч, тобто
0,1 млн осіб. Старше покоління україноненависників напевно нікуди не тікатиме,
а залишиться плекати свою ненависть у своїх домівках в ОРДЛО.

20. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
ЧОМУ ЗА
КОЛАБОРАЦIОНIЗМ
В УКРАIНI НIКОГО
НЕ ЗАСУДЯТЬ
04
Олександр Чебаненко

21. Історія кожної країни, яка зазнала окупації, унікальна. І випадок України — не
виняток.
Словосполучення “реінтеграція Донбасу” неодмінно викликає безліч питань.
Надважливим є таке: як далі співіснувати з тими громадянами України, які
вбивали, катували та здавали “на підвали” українських патріотів, працювали
в окупаційних “органах влади”, публічно підтримували війну РФ проти України
та створення “молодих республік”, привселюдно глумилися над українським
прапором?
Безкарність, з одного боку, створює ілюзію вседозволеності, з другого боку,
формує комплекс жертви (на додачу до наявного в українців комплексу
жертви голодомору, московсько-совєтського колоніалізму), що обов'язково
потребуватиме відновлення справедливості та помсти.
Отже, винні в злочинах у зв'язку з агресією та окупацією повинні нести
відповідальність. Питання — хто, за які злочини та яку саме відповідальність?
Колабораціонізм
Одним із наріжних питань у зв'язку зі звільненням окупованих частин території
України від окупації є питання відповідальності за колабораціонізм.
Як сказав видатний вчений і філософ ХVII століття Рене Декарт, “уточніть
значення слова, і ви позбавите світ від половини непорозумінь та помилок”.
Багато дослідників під колабораціонізмом розуміють усвідомлене, добровільне
та зумисне співробітництво (на противагу вимушеній праці) з ворогом у його
інтересах і на шкоду своїй державі та її союзникам.
Виділяють декілька видів колабораціонізму: воєнний, тобто сприяння ворогу
зі зброєю в руках (включно зі службою у військових чи силових формуваннях),
політичний (адміністративний) — співробітництво з ворогом в окупаційних
органах влади, економічний — співробітництво з ворогом у будь-яких галузях
економіки, культурний (духовний) — співробітництво з ворогом у духовній
сфері для поширення серед населення вірнопідданських почуттів, підвищення
психологічного настрою ворога та його представників та побутовий
колабораціонізм — встановлення населенням дружніх відносин з ворогом (його
представниками). І цей перелік не є вичерпним.
У патріотичній частині нашого суспільства розповсюдженою є думка, що норма
щодо відповідальності за колабораціонізм повинна увійти до Кримінального
кодексу України, до того ж віднесена вона має бути до особливо тяжких злочинів.
Наскільки це є виправданим?

22. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
У зв'язку з подібною постановою питання виникає потреба належної правової
кваліфікації такого правопорушення як колабораціонізм.
Виявляється, можна нарахувати близько 20 складів злочинів, які вже передбачені
Кримінальним кодексом України, що тим чи іншим чином можуть мати ознаки
колабораціонізму (співпраці з ворогом) громадян України в період збройної
агресії РФ проти України та окупації частини її території.
Перелік таких злочинів широкий: від дій, спрямованих на насильницьку зміну
чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади,
посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, державної
зради та диверсії до дезертирства, розголошення відомостей військового
характеру, що становлять державну таємницю, та найманства.
Відповідальність за ці злочини суттєво відрізняється: від позбавлення волі на
строк у п’ятнадцять років до штрафу в приблизно 1,2 мільйонів гривень.
На нашу думку, наявність у можливому складі злочину “колабораціонізм”
великої кількості суміжних з іншими злочинами ознак може привести не тільки
до значного ускладнення кваліфікації вчиненого діяння, а й до повного чи
часткового уникнення особи від кримінальної відповідальності з огляду на
ступінь тяжкості скоєного злочину. Наприклад, за конкуренції норм особи можуть
пробувати “ховатися” за менш тяжким складом злочину, у даному випадку — за
колабораціонізмом.
Крім того, важливим фактором є те, що не можна притягувати особу до
кримінальної відповідальності за злочин, який таким не був на момент скоєння
відповідного діяння.
Якщо ми зараз введемо кримінальну відповідальність за колабораціонізм,
засудити за нього можна буде тільки після вступу в силу відповідної статті
Кримінального кодексу (навіть враховуючи обставину, що такий злочин можна
кваліфікувати як продовжуваний).
Ураховуючи вказане, виділення колабораціонізму в окремий склад злочину
та, відповідно, введення в Кримінальний кодекс України відповідної статті, не
вбачається доцільним.
Як було сказано раніше, перелік статей кримінального закону України для
притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за різні форми
“співпраці” з ворогом чи його представниками є широким і він повинен
застосовуватись.
Таким чином, саме за колабораціонізм в Україні нікого не засудять виключно
тому, що статті з такою назвою не буде. Тим не менш, за фактичні прояви
колабораціонізму, які мають ознаки злочинів, склад яких вже передбачений
Кримінальним кодексом України, до кримінальної відповідальності особи повинні
і будуть притягуватись.

23. Щодо можливої кількості осіб, які можуть бути притягнуті до кримінальної
відповідальності, то, наприклад, після визволення Франції від німецької окупації
до кримінальної відповідальності було притягнуто більше 120 тисяч осіб. Як не
дивно, у повоєнній Франції вистачило ресурсів, у тому числі, слідчих та суддів
для виконання такої роботи.
Треба зазначити, що під ознаки кримінального правопорушення можуть
не підпадати діяння громадян, які пасивно, без скоєння правопорушень,
виконували чи виконують свої обов'язки, були примушені до співпраці з ворогом,
перейшли на бік ворога через штучно створені ним умови, які становлять
загрозу для життя людини чи навіть існування національної, етнічної чи релігійної
групи (депортацію, репресії, голодомори, геноцид та інші).
Такі дії можуть підпадати під ознаки стану крайньої необхідності, тобто,
вимушеного заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою
усунення небезпеки, яка загрожує, якщо вона за цих обставин не могла бути
усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш
значною, ніж шкода відвернена.
Крайня необхідність здебільшого виключає притягнення особи до кримінальної
відповідальності.
Тобто, простий пожежник чи секретарка “мерії” Донецька, лікар або водій
“міністра” ЛНР, якщо не скоїли діянь, які можуть бути кваліфіковані як кримінальні
злочини, не несуть кримінальної відповідальності.
Амністія та помилування
Інформаційний простір України все частіше наповнюється меседжем щодо
впровадження загальної амністії (або помилування) у зв'язку з війною на Донбасі.
За загальним правилом, звільнення від відбування покарання вже засудженої
до кримінальної відповідальності особи застосовує тільки суд. Амністія або
помилування — виняткові несудові підстави для звільнення від кримінальної
відповідальності особи або від покарання.
ООН визнає важливість амністій у процесі врегулювання громадянських
воєн та внутрідержавних конфліктів, що відображено в Керівних принципах
ефективного посередництва 2012 року: “...не можуть схвалювати мирні угоди,
що передбачають амністію за геноцид, злочини проти людяності, військові
злочини або грубі порушення прав людини, а також за сексуальне й гендерне
насильство. Амністії за інші категорії злочинів та політичні злочини, наприклад,
зрада або заколот, можуть бути розглянуті, і їх навіть часто заохочують у
ситуаціях неміжнародного збройного конфлікту”.

24. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
Світовий досвід застосування масової амністії для вирішення збройних
конфліктів у різних частинах світу має дві спільні ознаки: застосування виключно
для подолання наслідків громадянських воєн та негативні результати.
В якості виняткових випадків застосування масової амністії саме щодо
міжнародних конфліктів часто вказуються амністії щодо учасників бойових дій
на Балканах у 90-ті роки минулого століття та амністії, реалізовані під час
збройних конфліктів у Південній Африці, коли члени Південноафриканських сил
оборони були амністовані як за свої дії у Південній Африці, так і за участь у
регіональних конфліктах на півдні Африки.
Аналіз показує, що вказані конфлікти носили характер не міжнародних, а,
фактично, внутрішніх або міжетнічних конфліктів. Тому, вочевидь, вони не можуть
бути прикладом для України, адже в Україні з 2014 року йде війна, яку розв'язала
й веде зовнішній агресор РФ. На справі ПАР більш докладно ми зупинимося
пізніше.
Тим не менш, прихильники необхідності застосування масової амністії
(масового помилування) в Україні надають такі аргументи:
велика кількість осіб, які можуть бути потенційно притягнуті до
відповідальності (за інформацією правозахисників, тільки представників
“силових” та “правоохоронних” структур на окупованих територіях,
включно з Кримом і містом Севастополь, більше 60 тисяч, з яких майже
40 тисяч — на території так званих “ДНР” та “ЛНР”, за умови, що зараз
у місцях позбавлення волі в Україні — вже близько 52 тисяч засуджених і
“вільні місця” фактично відсутні);
перенавантаженість слідчих, прокурорів та суддів (за інформацією
правозахисників, середнє щорічне навантаження на слідчого поліції — від
80 до 200 проваджень, на прокурора – близько 350-600 проваджень,
судді місцевого загального суду — близько 700 справ та матеріалів).
Усі ці проблеми є вкрай важливими, застарілими та потребують великих витрат
з державного бюджету. Тим не менш, ці питання (які міцно пов'язані із загальними
проблемами правоохоронної та судової систем), як і питання кардинального
поліпшення умов утримання в місцях позбавлення волі, повинні бути вирішені
до початку деокупації. Наша держава повинна поставити ці задачі в якості
пріоритетних, адже ставки є надто високими.
За результатами цілого ряду соціологічних опитувань, українці не підтримують
загальну амністію щодо війни на Донбасі, навпаки, існує сталий попит на
справедливий суд.
Таким чином, акти як амністії, так і помилування в Україні повинні носити
індивідуальний характер та базуватися на нормах чинного українського
законодавства, без залучення структур та осіб (в тому числі, іноземних), не
передбачених Конституцією та законами України.

25. На нашу думку, необґрунтоване використання будь-яких інструментів, що мали
застосування у випадках громадянських воєн, такі як акти масової (загальної)
амністії (помилування) чи позасудового “прощення” для України, яка знаходиться
в ситуації зовнішньої збройної агресії, є нерелевантним як з точки зору мети,
форми та доцільності, так і з огляду на те, що це дуже ймовірний шлях не до
“прощення” та “примирення”, а до реальної громадянської війни в Україні.
Пропозиції
Санкції як можливий інструмент захисту від
колабораціонізму
Кожна держава встановлює свої інструменти захисту від колабораціонізму.
Пропонується розглянути варіант, щоб інструментом захисту нашої держави від
проявів колабораціонізму були персональні санкції, що накладаються Рішенням
РНБО та затверджуються Указом Президента.
Санкції — це не вид покарання, а спеціальні економічні та інші обмежувальні
заходи, які накладаються без рішення (вироку) суду з метою захисту
національних інтересів, національної безпеки, суверенітету й територіальної
цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також відновлення
порушених прав та для запобігання порушенню свобод та законних інтересів
громадян України, суспільства та держави.
Важливою обставиною є те, що накладання санкцій не виключає притягнення
винної особи до кримінальної відповідальності.
Чинне українське законодавство дозволяє накладати санкції на громадян
України, якщо вони здійснюють терористичну діяльність, яка охоплює
планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів,
підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними
особами або організаціями, знищення матеріальних об'єктів у терористичних
цілях, організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань
(злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення
терористичних актів, так само, як і участь у таких актах, вербування, озброєння,
підготовку та використання терористів, пропаганду й поширення ідеології
тероризму, проходження навчання тероризму, виїзд з України та в’їзд в Україну з
терористичною метою, фінансування та інше сприяння тероризму.
“ЛНР” і “ДНР” 27 січня 2015 року визнані в Україні терористичними організаціями.
Таким чином, будь-яка діяльність з перерахованих вище у зв'язку з цими
організаціями підпадає під ознаки здійснення терористичної діяльності.

26. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
Ураховуючи світовий досвід реагування на прояви колабораціонізму, до
переліку осіб, на яких, відповідно до запропонованого підходу, можуть бути
накладені санкції за колабораціонізм, можна включити наступних:
члени “урядів” та “органів управління” окупаційної влади;
члени “силових структур” окупаційної влади;
члени колабораціоністських “партій” та організацій;
організатори економічних, політичних, освітніх або творчих подій/заходів
на користь співпраці з окупаційною владою;
керівники освітніх установ: навчальних закладів дошкільної, шкільної,
позашкільної, спеціальної технічної, вищої освіти;
особи, які займали керівні посади в засобах масової інформації за
окупаційної влади, були їх власником, співвласником, акціонером, кінцевим
бенефіціаром;
особи, які в письмовій (зокрема, у мережі Інтернет) або в усній формі
публічно вихваляли окупаційну владу, принижували українських патріотів,
Україну, її союзників, державні українські символи;
інші особи — з урахуванням мети накладання санкцій.
Санкції накладаються відповідним рішенням РНБО, яке затверджується указом
Президента України. Санкції можуть бути накладені на громадян України,
що постійно проживають як на тимчасово окупованих територіях, так і на
неокупованих територіях.
Можливі види санкцій
Чинне українське законодавство не встановлює обмеженого переліку такого
роду санкцій. Виходячи з цілей введення, на нашу думку, в даному випадку
санкції повинні бути встановлені для того, щоб максимально знизити або
знищити існуючу загрозу від “русского мира”, а також убезпечити подібний
“прихід руської весни” на наші землі в майбутньому.
Таким чином, по-перше, доцільно було б запровадити обмеження щодо права
голосувати на виборах і референдумах та бути обраними у виборні державні та
муніципальні органи влади.
По-друге — заборонити обіймати будь-які невиборні керівні посади в органах
державної та муніципальної влади, а також право бути присяжним у суді.

27. По-третє — заборонити обіймати керівні посади у засобах масової інформації,
бути їх власником, співвласником, акціонером, кінцевим бенефіціаром тощо,
заборонити доступ до працевлаштування в навчальних закладах дошкільної,
шкільної, позашкільної, спеціальної професійно-технічної та вищої освіти.
По-четверте, незважаючи на те, що церква в Україні формально відділена
від держави, та враховуючи величезний вплив служителів культу на свідомість
багатьох громадян, необхідна заборона на зайняття керівних посад у релігійних
організаціях.
Крім того, можуть бути запроваджені інші види санкцій — відповідно до вимог
чинного законодавства та вказаних вище цілей.
Вимоги щодо накладання санкцій
Аналогія між санкціями та люстраційними заходами є очевидною. Для
запобігання порушень прав людини при їх застосуванні, за відсутності рішення
Конституційного Суду України щодо нашого люстраційного законодавства,
яке очікується вже не перший рік, вважаємо, що можна використати практику
Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо люстрації.
Попередньою практикою ЄСПЛ встановлено, що застосування люстрації
(в нашому випадку — накладання санкцій) є втручанням держави в ряд
гарантованих прав, у першу чергу, в право на повагу до приватного життя
особи. Таке втручання з боку держави допускається, але для цього повинен бути
виконаний ряд умов. Перерахуємо основні та дамо короткі коментарі до них.
Перше, втручання повинно бути здійснено відповідно до закону (тобто,
правовою основою втручання повинен бути саме закон, а не указ президента,
адміністративна практика тощо) та мати законну мету.
Санкції застосовуються відповідно до Закону України “Про санкції” та мають
законну мету захисту національної безпеки та громадської безпеки, захисту
прав і свобод інших.
Друге, закон, про який ідеться, повинен бути доступним і сформульованим з
достатньою точністю, щоб особи, яких він стосується, могли передбачити міру
несприятливих наслідків учинених ними дій усупереч його положенням.
Закон України “Про санкції” був прийнятий 14 серпня 2014 року та у
встановленому порядку був опублікований. Особи, яких він стосується, могли
передбачити, що під час зайняття ними певною, а саме, терористичною,
діяльністю, ознаки якої дані в Законі України “Про боротьбу з тероризмом” від 20
березня 2003 року, а офіційний текст якого теж є загальнодоступним, буде діяти
закон, за яким до них будуть застосовані передбачені ним обмежувальні заходи
(санкції).

28. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
Третє, закон, про який ідеться, повинен містити засіб захисту проти свавілля з
боку державних органів.
У Законі України “Про санкції” вказано, що пропозиції щодо скасування та
внесення змін до санкцій виносяться на розгляд РНБО Верховною Радою
України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Національним
банком України, Службою безпеки України. Указ Президента України, яким
затверджується рішення РНБО щодо накладання санкцій, відповідно до
частини 4 статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України може бути
оскаржений у Верховному Суді як суді першої інстанції.
Четверте, санкції повинні накладатися суворо персонально і на обмежений,
чітко визначений час.
У Законі України “Про санкції” сказано, що санкції щодо суб’єктів, які здійснюють
терористичну діяльність, є персональними санкціями, як і те, що рішення щодо
застосування санкцій повинно містити строк їх застосування, крім випадків
застосування санкцій, що призводять до припинення прав, та інших санкцій, які
за змістом не можуть застосовуватися тимчасово.
П'яте, накладання санкцій не може використовуватися для покарання, відплати
чи помсти.
У Законі України “Про санкції” сказано, що санкції можуть застосовуватися з
метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету й
територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також
запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних
інтересів громадян України, суспільства та держави.
Питання викликає практика ЄСПЛ щодо того, що, за загальним правилом, факт
застосування до особи санкцій не може бути піддано розголосу до того, як буде
розглянуто їхнє оскарження. Тоді як указ Президента України про затвердження
рішення РНБО про застосування санкцій підлягає обов'язковому опублікуванню
у встановлені строки. Скоріше за все, це питання повинно бути врегульовано
законом додатково.
Ураховуючи те, що санкції не є видом кримінального покарання або заходами
адміністративного стягнення, принцип “non bis in idem”, який означає, що особа
не може бути притягнута до юридичної відповідальності [одного виду] за одне й
те саме правопорушення двічі, у даному випадку не постраждає.

29. Санкції та права людини
Часи сталінських депортацій чи каральної операції “Вісла” давно в минулому. У
сучасних умовах є неприйнятним пропонувати поводження з колаборантами
за прикладами часів Другої світової війни. Концентраційні та інші табори щодо
таких осіб є незаконними та неконституційними.
Відповідно до статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину
не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком
суду.
Відповідно до норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі - “Конвенція”), нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше,
ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його
винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання, нікого
не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує
гідність, поводженню або покаранню, нікого не можна тримати в рабстві або в
підневільному стані, як і ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову
чи обов'язкову працю. Вказані права є абсолютними, тобто такими, які не можуть
бути обмеженими законно.
Крім того, відповідно до Конвенції, кожен має право на повагу до свого
приватного життя, на свободу думки, совісті та релігії, на свободу вираження
поглядів, на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами.
Ці права не є абсолютними. Відповідно до Конвенції, допускається втручання
(накладання обмежень) з боку держави щодо неабсолютних прав та свобод у
тому випадку, якщо воно (втручання) здійснюється “згідно із законом”, має одну
або кілька законних цілей, зазначених у Конвенції, а також є “необхідним у
демократичному суспільстві” для досягнення вказаної цілі чи цілей.
Втручання “згідно із законом” означає, що воно має бути передбачене законом,
який має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам “доступності” та
“передбачуваності”. Утручання має переслідувати законні цілі, перелік яких є
вичерпним у Конвенції, і який включає інтереси громадської безпеки, охорону
громадського порядку, здоров’я чи моралі, захист прав та свобод інших осіб.
Обмеження повинно бути “необхідним у демократичному суспільстві”. При
визначенні питання “необхідності в демократичному суспільстві” держави
користуються свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в
конфлікт з гарантованим правом.
“Необхідність втручання” передбачає, що воно відповідає нагальній соціальній
необхідності, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети. В
оцінці наявності такої необхідності держава (у даному випадку — Україна)
користується певною свободою розсуду.

30. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до неабсолютних прав
та свобод, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти. Будь-яке
непропорційне втручання не буде вважатися “необхідним у демократичному
суспільстві”. Факторами, які впливають на оцінку ступеня пропорційності
втручання є, в першу чергу, природа та суворість покарання.
При цьому, за зловживання громадянами неабсолютними правами і свободами
ЄСПЛ, у ряді випадків, допускає застосування навіть заходів кримінального
покарання з боку державних органів як гарантів громадського порядку.
Практика ЄСПЛ не заперечує й інших видів впливу з боку держави у випадку
зловживань щодо неабсолютних прав та свобод.
Підсумовуючи, запропоноване застосування санкцій не суперечить ані
чинному українському законодавству, ані Конвенції, ані практиці ЄСПЛ.
Вони не відносяться ні до заходів кримінально-правового впливу, ні до видів
адміністративної відповідальності (які ЄСПЛ часто ставить в один ряд — через
аналогічні можливі обмеження прав і свобод). Санкції, як було вказано раніше,
це не вид покарання, а спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи.
Головна мета їх застосування — не покарання, а обмеження негативного впливу
на суспільний інтерес.
“Перехідне правосуддя”
Розгортаючи тему звільнення окупованих територій, важко уникнути того, що
сьогодні в Україні наполегливо пропонують імплементувати формат “правосуддя
перехідного періоду” (синонімічно використовуються “перехідне правосуддя”,
“транзитне правосуддя”).
Як сказав Вацлав Гавел у своїй промові на врученні Премії миру німецьких
книгарів, “перед усіма важливими подіями реального світу і добрими, і
страхітливими — обов'язково спершу розігруються прелюдії у сфері слів”.
Що вкладається в поняття “перехідне правосуддя”?
Часто можна зустріти пояснення, що “перехідне правосуддя — це сукупність
судових і несудових процесів, котрі вирішують масштабні порушення прав
людини, що сталися протягом військового конфлікту, це не лише робота
правоохоронних органів або суворе правосуддя у його юридичному контексті,
а й суспільні правила та норми, головна мета яких – не тільки встановлення
фактичного сталого миру, а й правила, за якими люди житимуть після
завершення збройного конфлікту”.

31. Елементами “перехідного правосуддя” зазвичай називають: в умовах
корумпованої судової системи — офіційне й публічне проголошення правди
про перебіг подій збройного конфлікту, про роль політичного, військового
керівництва держави, правоохоронних органів та судової влади; офіційне
й публічне визнання жертв задля їх психологічного відновлення; прощення
злочинців; амністія; відшкодування шкоди жертвам збройного конфлікту;
притягнення осіб, винних у вчиненні тяжких злочинів, до відповідальності; заходи
для унеможливлення повторення збройного конфлікту.
“Комісії правди”, які були застосовані в багатьох країнах на африканському
і південноамериканському континентах (наприклад, у Конго, Перу, Індонезії,
Ліберії, Гані, Гренаді, Чилі, Південно-Африканській Республіці) називають
основним елементом “перехідного правосуддя” та актом “національного
примирення”.
Чи здатні несудові та неправові процедури “виправити масштабні порушення
прав людини”?
Найбільш ефективною прихильники формату “перехідного правосуддя”
називають Комісію “перехідного правосуддя”, що діяла в Південно-Африканській
Республіці з 1995 по 2002 роки після 46 років апартеїду.
Тому більш детально зупинимося на даному кейсі “перехідного правосуддя” .
Роботи “Комісії правди” як політико-правового процесу, який передбачав
використання в тому числі неправових заходів для встановлення істини,
полягала у встановленні індивідів, що скоїли під час збройного конфлікту
діяння, які мали ознаки злочинів, реалізації “правосуддя” щодо таких осіб,
встановлювання розміру компенсацій моральних та матеріальних збитків.
Метою амністії як складової “перехідного правосуддя” було примусити осіб,
які скоїли вказані діяння (через страх судового переслідування), оприлюднити
інформацію про це й таким чином публічно затаврувати їх, адже з печаткою
злочинця їм доведеться існувати до кінця своїх днів.
Достатньо було визнати провину й надати достатні аргументи політичної
вмотивованості скоєних убивств, катувань, незаконних ув'язнень політичними
мотивами — й амністія була забезпечена без задоволення моральної потреби
жертв злочинів навіть почути слова вибачення чи каяття.
Такий підхід викликає закономірний подив, адже прощення тих, хто скоїв тяжкі
злочини, ніколи не є дорогою до злагоди, що й показують сьогоднішні події в ПАР
(та в інших місцях, де були аналогічні спроби).
Яким чином “перехідне правосуддя” задовільняє жертв шляхом публічного їх
вислуховування, якщо злочинця очікувала амністія не те що без покарання, а
навіть без вибачення й покаяння?

32. Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять? Донбас 2021
Навіть з точки зору моральної компенсації, такий підхід не міг очікувати на
моральну згоду жертв.
Чому архіви щодо роботи “Комісії правди та примирення” в Південно-
Африканській Республіці є закритими для істориків?
Наголосимо ще раз: найбільш вдалим декларується застосування процедури
“перехідного правосуддя” в ПАР, перше слухання якого відбувалося під
слоганом “Вилікуємо наше минуле”. Якщо це так, то постає питання: чому в
цьому процесі майже не були задіяні фахові історики, тим паче незалежні, і
чому архіви з матеріалами роботи “Комісії правди та примирення” недоступні
для істориків? Хто, як не історики, мали б зіграти ключову роль у дослідженні
трагічних минулих подій, поясненні цих подій та їх причин?
Чому цей процес був відданий на відкуп міжнародним організаціям, які
в кінцевому результаті не несуть відповідальності за наслідки реалізації
процедури “перехідного правосуддя”?
Саме за таких обставин, не будучи залученими до самого процесу роботи
Комісії і не маючи доступу до архівів після закінчення роботи Комісії, історики
світу намагалися дати відповідь на питання “Вдалося Комісії правди та
примирення помирити громадян ПАР?”
Рафаель Фербуйст, історик з бельгійського університету Гента, проаналізував
дослідження істориків на тему роботи Комісії правди та примирення в ПАР і
дійшов до висновку: серед істориків трапляються поодинокі, хто позитивно
освітлює роботу Комісії, але переважна більшість одностайна в своєму
критичному вердикті щодо епістемологічного, етичного, методологічного та
змістовного критеріїв у роботі Комісії, а також у наголошенні на небезпечних
наслідках “перехідного правосуддя” в постапартеїдний період.
Результатом роботи “перехідного правосуддя” стали небезпечні інтерпретації
історії боротьби південноафриканського народу проти апартеїду.
Особливе занепокоєння істориків викликав підхід Комісії віднайти “правду” не на
основі справедливості й передбачуваності, а на основі моралі, що є особистою
категорією, але не є категорією, якою оперує держава.
Концепція “моральної правди” замість правової концепції “істини і
справедливості” у форматі “перехідного правосуддя”
Закони держав древніх часів майже ніяк не корелювали з мораллю. Але
європейське природне право в його греко-римській традиції базує закон на
прийнятому в даному суспільстві моральному підґрунті. У сучасній суспільній
уяві закон і мораль поєднуються таким чином, що закон для того й існує,
щоб підтримувати й пропагувати моральність членів суспільства і захищати
моральні засади громади.

33. Спробуйте насадити громаді закон, який не відповідає моральним
переконанням його членів — цей закон буде не дієздатним. Якби мораль
дозволяла людству пробачати злочинців, то держави вже б давно позбавилися б
пенітенціарної системи.
Підміняти закон мораллю недопустимо, адже “мораль” все ж залишається
суспільною оцінкою вчинків індивіда і ніхто в суспільстві не правомочний карати
порушника норм моралі — окрім, як осудом, – а держава оперує категорією
“права” і лише держава компетентна карати, включно з позбавленням волі,
стягувати відшкодування збитків жертві правопорушення.
У нашому випадку, відповідно до статті 3 Конституції України, “утвердження і
забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”.
Ураховуючи вищенаведене, слід звернути увагу на висновок істориків щодо
наслідків “перехідного правосуддя” в ПАР, результатом якого стало плекання
відчуття обурення й роздратованості з боку жертв, коли злочинці не понесли
покарання в результаті амністії.
Реабілітація після травматичного досвіду не може бути відірвана від локального
соціокультурного контексту та особливостей національної соціопсихології
та має надаватися фаховими психотерапевтами, а не заміщатися
квазітерапевтичними актами у вигляді публічних слухань.
Заслуговує на увагу застереження фахівця з міжнародного гуманітарного
права Присцилли Хайнер щодо того факту, що переживання травматичного
досвіду є культурнозалежним і не можна нав'язувати будь-який “масовий” підхід
у переживанні травми на рівні нації без урахування власної соціокультурної
традиції, вирішальним має бути місцевий контекст.
Дослідження психологами форм здійснення “перехідного правосуддя”
демонструє, що головне задеклароване завдання “перехідного правосуддя”–
дати виговоритися жертвам публічно, що ніби повинно привести до
моральної компенсації жертвам за їхні страждання, не приносить обіцяного
терапевтичного ефекту, адже у форматі “перехідного правосуддя” кожній жертві
відводиться бодай кілька хвилин на публічну розповідь, що більше походить на
участь у шоу, і в подальшому жертви та свідки не отримують ніякої психологічної
підтримки.
Такий підхід суперечить медичній практиці, згідно з якою надати жертві
травматичного досвіду можливість його пережити є реальним лише в
клінічних умовах протягом довготривалого часу, коли жертва має можливість
висловлювати свої посттравматичні переживання не суспільству загалом, а
фаховому психотерапевту в процесі глибокої і кропіткої роботи з ним.